Стаття 1239. Втрата чинності заповідальним відказом

1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

1. Оскільки заповідальний відказ має особистий характер, він втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що настала до відкриття

Стаття 1240. Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків

1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

1. За межі заповідального відказу виходить покладення на спадкоємця обов'язків, про які йдеться у ст. 1240 ЦК. Відповідно до ч. 1 цієї статті заповітом на спадкоємця може бути покладено обов'язок вчинити певні дії немайнового характеру.

2. Заповітом на спадкоємця може бути покладено обов'язок вчинити певні дії, спря­мовані на досягнення суспільно корисної мети. У такому випадку суб'єкт, на користь якого мають бути здійснені спадкоємцем дії, не визначається.

3.   Контроль за виконанням спадкоємцем обов'язків, передбачених ст. 1240 ЦК, здійснює виконавець заповіту (ч. 2 ст. 1290 ЦК).

Стаття 1241. Право на обов'язкову частку у спадщині

1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непра­цездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за за­коном (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуван­ням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

2. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших
речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

(Із змін, від 03.11.2004)

1. Частина 1 ст. 1241 ЦК встановлює перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. До них належать: 1) малолітні — особи, які не досягли чотир­надцяти років (ч. 1 ст. 31 ЦК); 2) неповнолітні — особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 32 ЦК); 3) повнолітні непрацездатні особи — діти спадко­давця, непрацездатна вдова (вдівець), батьки померлого. Право на обов'язкову частку
у спадщині не залежить від наявності в особи доходів та майна.

2. Правильне застосування ст. 1241 ЦК передбачає визначення кола осіб, які на­лежать до категорії повнолітніх непрацездатних осіб. Непрацездатними є особи, які на день відкриття спадщини досягли пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) або на цей самий день визнавались інвалідами (незалежно від групи інвалідності).

3. Для встановлення обов'язкової частки у спадщині визначається частка, яка б належала особі, що має право на обов'язкову частку у спадщині, у разі спадкування за законом. Половина цієї частки і складає обов'язкову частку у спадщині. Суд може зменшити розмір обов'язкової частки у спадщині з урахуванням відносин (недобро­зичливих) між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Такими може бути, зокрема, наявність у спадкоємця досить значних за розміром постійних доходів, значний обсяг спадщини.

4. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної до­машньої обстановки і вжитку, які спадкуються в порядку, визначеному ст. 1279 ЦК, вартість заповідального відказу на користь особи, що має право на обов'язкову частку у спадщині. Вартість інших речей та майнових прав зараховується до обов'язкової частки у спадщині лише за умови, що вони перейшли до цієї особи як до спадкоємця.
Тому до обов'язкової частки зараховується сума вкладу в банку чи іншій фінансовій установі, успадкована відповідно до розпорядження даного спадкодавця (ст. 1228 ЦК), але не зараховуються страхова виплата, на яку мав право спадкодавець та яка перей­шла у зв'язку зі смертю останнього до особи, яку спадкодавець зазначив у договорі особистого страхування (ч. 2 ст. 1229 ЦК), виплати, здійснені відповідно до ст. 1227 ЦК, якщо вони не ввійшли до складу спадщини.

5. Слід звернути увагу на своєрідність формулювання «незалежно від змісту запо­віту». Законодавець не зазначає на нікчемність (недійсність) умов заповіту, що по­рушують право на обов'язкову частку у спадщині. Отже, порушення заповітом права відповідних осіб на обов'язкову частку у спадщині є лише підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Але і за відсутності рішення суду про визна­ння заповіту у відповідній частині недійсним особи, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, спадкують свою обов'язкову частку незалежно від змісту заповіту. Тобто за наявності заповіту, який порушує право на обов'язкову частку у спадщині та відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, захисту підлягає не право спадкування, що випливає із заповіту, а право на спадку­вання обов'язкової частки у спадщині, встановлене ст. 1241 ЦК.

6. Коли в ч. 1 ст. 1241 ЦК визначається обов'язкова частка у спадщині, то мається на увазі, що вона має бути чистою часткою, тобто не обтяженою боргами. Інша спра­ва, що при визначенні розміру спадщини з метою встановлення розміру обов'язкової частки розмір спадщини також має бути зменшений на грошову суму, в яку оцінюють­ся обов'язки, що входять до складу спадщини. Тому відповідно до ч. З ст. 1241 ЦК
будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, «дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку». Це не означає нікчемності таких обмежень та обтяжень, бо нікчемність правочину має бути встановлена в законі прямо, а із взятого в лапки формулювання недійсність умов правочину лише випливає. Але ж
слід враховувати і ч. 1 ст. 1241 ЦК, відповідно до якої обов'язкова частка у спадщині спадкується «незалежно від змісту заповіту».

Стаття 1242. Заповіт з умовою

1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка при­значена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження
дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недій­сною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

1. Як і будь-який правочин, заповіт може бути вчинено під умовою. Така умова може бути будь-якою мірою пов'язаною або не пов'язаною з поведінкою спадкоємця. Така умова лише не може суперечити закону і моральним засадам суспільства. За наявності такої суперечності умова визнається нікчемною, а особа, яка мала спадку-вати за наявності умови, спадку є відповідно до заповіту без врахування умови, що є нікчемною. Умова, під яку заповідач поставив право спадкоємця на спадкування, має існувати на час відкриття спадщини. Настання цієї умови пізніше, хоча б і в межах строку на прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Отже, народження дитини, здобуття освіти після відкриття спадщини не може бути умовою, в залежність від якої ставиться право на спадкування за заповітом, але ці ж обставини, якщо вони настали до відкриття спадщини, можуть обумовлювати право на спадкування за заповітом.

Стаття 1243. Заповіт подружжя

1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власнос­ті після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені
подружжям у заповіті.

3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження май­на, зазначеного у заповіті подружжя.

1. Спільний заповіт подружжя може стосуватись лише майна, що належить подруж­жю на праві спільної сумісної власності. Спільний заповіт є правовою формою, що покликана захистити інтереси того із подружжя, який пережив іншого, бо виключає спадкування частки спільного майна, яка належала померлому, іншими особами, в тому числі і тими, що мають право на обов'язкову частку у спадщині. Це — суттєво, оскільки за наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спад­кування після смерті одного із подружжя ставило б того із подружжя, який пережив іншого, у дуже скрутне становище (залежно від порядності інших спадкоємців).

2. За наявності спільного заповіту подружжя у разі смерті одного із подружжя його частка у спільній сумісній власності (не визначена і не виділена) переходить до іншого із подружжя. Але при цьому нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя.

3. Подружжя вправі змінити або скасувати спільний заповіт відповідно до загаль­них правил ст. 57 Закону «Про нотаріат» [57]. Кожний із подружжя за життя їх обох вправі відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню і скасовує спільний заповіт подружжя.

4. У разі смерті останнього із подружжя майно, визначене в заповіті, спадкується відповідно до спільного заповіту подружжя. Решта майна спад кується на загальних підставах (за заповітом або за законом).

Стаття 1244. Підпризначення спадкоємця

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадко­ємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу).

2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу.

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця, якщо зазначений у заповіті спадкоємець не спадкує. Причиною цього можуть бути: 1) смерть спадкоємця, призна­ченого в заповіті, до відкриття спадщини; 2) неприйняття спадщини таким спадкоєм­цем (ч. 1 ст. 1272 ЦЮ; 3) відмова спадкоємця, зазначеного в заповіті, від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК); 4) усунення такого спадкоємця від права на спадкування (ст. 1224 ЦК); 5) відсутність умов, зазначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).

Стаття 1245. Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом

1. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за за­коном на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

1. Не охоплена заповітом частина спадщини спадкується на загальних підставах, у тому числі й спадкоємцями, які іншу частину спадщини спадкують за заповітом. Спадкування за заповітом не впливає на розмір частки спадщини, яку вони поряд з іншими спадкоємцями спадкують за законом.

Стаття 1246. Встановлення сервітуту у заповіті

1. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ді­лянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

1. Як зазначалося в п. 1 коментаря до ст. 1238 ЦК стосовно земельної ділянки і природних ресурсів не може бути встановлено заповідальний відказ. Тому стосовно цих об'єктів заповідачем може бути встановлено сервітут. Що стосується іншого не­рухомого майна (квартири, житлового будинку, іншої будівлі чи споруди), то воно може бути предметом і заповідального відказу, і сервітуту. Це суттєво, оскільки правовий режим заповідального відказу і сервітуту є різним. Які відносини виникли на підставі заповіту — відносини із заповідального відказу чи відносини з сервітуту, що визначається за суто формальною ознакою — залежно від того, яке із цих понять вживається в заповіті.

Стаття 1247. Загальні вимоги до форми заповіту

1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 — 1252 цього Кодексу.

1. Заповіт вчиняється в письмовій формі. Він має бути підписаний особисто запо­відачем. У випадках коли особа не може особисто підписати заповіт, він може бути підписаний іншою особою з додержанням вимог, встановлених ч. 4 ст. 207 ЦК.

2. Заповіт підлягає посвідченню нотаріусом або іншою посадовою особою із числа осіб, зазначених у ст. 1251, 1252 ЦК. При цьому діють обмеження, встановлені ст. 9 Закону «Про нотаріат» (стосовно кола осіб, заповіти яких або щодо яких може по­свідчувати нотаріус чи інша посадова особа, уповноважена на вчинення нотаріальних дій).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1247 ЦК у заповіті зазначається місце (місто, селище, село) та час його складання. Для правильного визначення наслідків порушення цієї вимоги треба встановити, відноситься зазначення місця та часу вчинення правочину до змісту правочину чи до його форми. Оскільки правочин визначається як дія осо­би, спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків (ч. 1 ст. 202 ЦК),
зазначення в заповіті на місце і час його вчинення не може тлумачитись як частина змісту правочину. Те розуміння форми правочину, яке випливає із ст. 205 — 209 ЦК, не дає підстав для віднесення зазначення на місце та час вчинення правочину до форми заповіту. Отже, порушення вимоги про обов'язковість зазначення в заповіті місця та часу вчинення правочину не може тягти наслідки, встановлені на випадок суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства або на випадок порушення вимог закону до форми правочину.

4. Поряд з розумінням місця вчинення заповіту, яке викладене в попередньому пункті коментаря, в ст. 41  Закону «Про нотаріат» [57] використовується поняття місця вчинення нотаріальних дій. Тут місце вчинення нотаріальних дій розуміється перш за все як можливість вибору нотаріуса, який посвідчує правочин. Заповіт може посвідчити будь-який нотаріус незалежно від місця проживання заповідача чи від міс­ця знаходження майна, якого заповіт стосується. Ще одне розуміння місця вчинення заповіту — це приміщення, де він посвідчується.

Як і інші нотаріальні дії, посвідчення заповіту вчиняється в приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у державному нотаріальному архіві. Якщо посвідчення заповіту нотаріусом здійснюється поза зазначеним приміщенням за на­явності підстав для цього (частина друга ст. 41 Закону «Про нотаріат»), повинно дотримуватись правило про те, що нотаріус може здійснювати нотаріальні дії тільки в межах нотаріального округу. У цьому випадку у посвідчу вальному написі та в реєстрі зазначається на місце посвідчення заповіту (вдома, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) (п. 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]).

Стаття 1248. Посвідчення заповіту нотаріусом

1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

1. Стаття 1248 ЦК формулює деякі правила, що стосуються порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт може бути власноручно написаний заповідачем. Нотаріусу також надається право на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно. Не передбачається можливості написання заповіту будь-якою іншою особою. Допускаєть­ся, щоб заповіт був надрукований за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповідачем або нотаріусом. Частина друга ст. 45 Закону «Про нотаріат» приписує лише, щоб документи, які посвідчуються нотаріусами, підписувались відповідними особами у присутності нотаріуса. Але допускається, щоб документ, який підлягає нотаріальному посвідченню, був підписаний у відсутності нотаріуса, якщо особа під­твердить, що документ підписаний нею.

2. Якщо заповіт написано власноручно нотаріусом зі слів заповідача або надруковано нотаріусом, він має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо за­повідач внаслідок фізичних вад не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (ст. 1253 ЦК).

Стаття 1249. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів

1. Секретним є заповіт, який посвідчуеться нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

2. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нота­ріусові. На конверті має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

1. Секретний заповіт — це нове явище в цивільному праві України. У принципі, потреби у встановленні правової конструкції секретного заповіту не було, оскільки є правила про таємницю заповіту (ст. 1255 ЦК), про додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій (ст. 8 Закону «Про нотаріат»). Але законодавець врахував реальний стан справ стосовно дотримання вимог закону у сучасному українському суспільстві і на додаток до положень про таємницю заповітів передбачив правову конструкцію секретного заповіту.

2. Секретним є такий заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Для забезпечення секретності заповіту заповідач подає його нотаріусу для посвідчення в заклеєному конверті. На конверті має міститись підпис заповідача. Наявність підпису заповідача на конверті є підставою для визнання заповіту дійсним, при тому, що його текст і не був підписаний заповідачем. Відсутність у тексті секрет­ного заповіту зазначення місця і дати його складення (ч. 1 ст. 1247 ЦК) не може бути достатньою підставою для визнання заповіту недійсним. Нарешті, зміст секретного заповіту має визначатись відповідно до ст. 1256 ЦК.

3. Посвідчення секретного заповіту здійснюється нотаріусом шляхом проставлен­ня на конверті посвідчу вального напису, який скріплюється печаткою. Після цього нотаріус у присутності заповідача поміщає конверт із секретним заповітом в інший конверт та опечатує його.

4. Секретний заповіт може бути посвідчений тільки нотаріусом. Неможливість по­свідчення секретного заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого само­врядування прямо випливає із ст. 1251 ЦК. Консульські установи вправі посвідчувати заповіти (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Це право консульських установ не включає права посвідчувати заповіти секретні. Стосовно посадових, службових осіб, які зазна­чені в ст. 1252 ЦК, обмеження щодо посвідчення секретних заповітів встановлені ст. 40 Закону «Про нотаріат».

Стаття 1250. Оголошення нотаріусом секретного заповіту

1. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

2. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

3. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

1. Стаття 1250 ЦК встановлює порядок оголошення змісту секретного заповіту. День оголошення нотаріус визначає після одержання інформації про відкриття спадщини. Якщо нотаріусу відоме місце проживання членів сім'ї та родичів спадкодавця, він по­відомляє їм про день оголошення заповіту. В іншому випадку повідомлення про цей день робиться в засобах масової інформації.

2. Секретний заповіт оголошується в присутності заінтересованих осіб, яких нотаріус повідомляв про день оголошення. Відсутність будь-якого із цих осіб не перешкоджає оголошенню заповіту. Але відсутність усіх заінтересованих осіб виключає оголошення секретного заповіту. Очевидно, в таких випадках треба призначити нову дату оголо­шення секретного заповіту та повторно сповістити про день оголошення заповіту.

3.   На оголошенні секретного заповіту мають бути присутні два свідки. Такими не можуть бути заінтересовані особи. Про оголошення секретного заповіту складається протокол, в якому записується весь зміст заповіту. Протокол підписується нотаріусом та свідками.