ГЛАВА 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

1. У ст. 1233 ЦК наводиться визначення заповіту. Поняттям заповіту не охоплюєть­ся розпорядження, яке може дати банку (фінансовій установі) вкладник на випадок свої смерті. Але до цього розпорядження можуть застосовуватись за аналогією деякі положення Цивільного кодексу щодо заповіту. До умови договору особистого страхування, відповідно до якої страхувальник призначає особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, положення Цивільного кодексу про заповіт застосовуватись не можуть.

Стаття 1234. Право на заповіт

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представ­ника не допускається.

1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, таке право мають особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття), особи, які не досягли повноліття, але вступили в шлюб, який належне зареєстрований (ч. 1,2 ст. 34 ЦК). Право на заповіт мають також особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором або записані батьком або матір'ю дитини, якщо їм надана по­вна цивільна дієздатність у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦК. Таке право мають і особи, які досягли шістнадцяти років, які зареєстровані як підприємці і які набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч. З ст. 35 ЦК. З іншого боку, не мають права на заповіт особи, визнані недієздатними (ст. 39 — 42 ЦК), і особи, цивільна дієздатність яких обмежена за рішенням суду.

2. Оскільки заповіт підлягає посвідченню нотаріусом (ч. З ст. 1247 ЦК), практично виключається порушення вимоги ч. 2 ст. 1234 ЦК про здійснення права на заповіт особисто. Але навіть пряме зазначення в ч. 2 ст. 1234 ЦК про заборону вчинення за­повіту через представника не є підставою для визнання цього правочину нікчемним, оскільки ч. 2 ст. 1234 ЦК не встановлює прямо правила про нікчемність заповіту,
вчиненого з порушенням ст. 1234 ЦК. Підставою недійсності (нікчемності) заповіту, вчиненого через представника, є ч. 1 ст. 1257 ЦК.

Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті за­повідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім'ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб'єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спад­коємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов'язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках.

2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спад­кування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин.

3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов'язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадку вати обов'язкову частку у спадщині
незалежно від заповіту. Це оригінальна правова конструкція. Є правочин. Закон його не визнає нікчемним. Суд не визнав його недійсним. Але права та обов'язки, що ви­пливають із цього правочину, реалізуються лише в частині, в якій вони не суперечать праву відповідних осіб на обов'язкову частку у спадщині.

4. Позбавлення осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов'язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов'язкову частку у спад­щині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували
на час відкриття спадщини: особа може належати до категорії осіб, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, на день складення заповіту, але до дня відкриття спадщини вона може втратити такий статус чи навпаки.

5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в за­повіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спад кують за правом пред­ставлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.

Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадку-ватися за заповітом

1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому на­лежати у майбутньому.

2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є про­порційною до одержаних ними прав.

4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

1. Заповідач вільний у розпорядженні своїм майном на випадок смерті. У заповіті він може розпорядитися як своїм майном, яке належить йому на момент складання заповіту, так і майном, право на яке у заповідача може виникнути в майбутньому (до часу відкриття спадщини). Заповіт може стосуватися всього майна, яке йому належить, або його частини. Він може стосуватись прав та обов'язків або тільки прав. В останньому випадку обов'язки до спадкоємців переходять у частках, які є пропорційними до одержаних ними прав.

Якщо інше не випливає із змісту заповіту, він стосується всього складу спадщини на момент її відкриття.

Стаття 1237. Право заповідача на заповідальний відказ

1. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.

2. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не вхо­дять до числа спадкоємців за законом.

1. Заповідальний відказ може бути зроблений заповідачем на користь будь-якої особи, яка може бути спадкоємцем (ст. 1222, ст. 2 ЦК).

2. Відказоодержувач, який не є спадкоємцем за заповітом або за законом, впра­ві відмовитись від заповідального відказу. Відказоодержувач, який є спадкоємцем, вправі відмовитись від заповідального відказу тільки шляхом відмови від прийняття спадщини без умов і застережень.

3. Обов'язки за заповідальним відказом можуть бути покладені на одного із спад­коємців за заповітом, на декількох або всіх спадкоємців за заповітом, до яких у по­рядку спадкування переходить майно, що є предметом заповідального відказу. Такі обов'язки не можуть бути покладені на спадкоємців за законом.

Стаття 1238. Предмет заповідального відказу

1. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

2. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, кварти­рою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або не­рухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з ви­рахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщи­ни.

1. У визначенні предмета заповідального відказу, що наводиться в ч. 1 ст. 1238 ЦК, слід звернути увагу на декілька нюансів: 1) цим предметом може бути передання у власність речі або майнового права. Майнове право за визначенням не може нале­жати на праві власності чи за іншим речовим правом, як це випливає із ч. 1 ст. 1238 ЦК. Але ця недбалість, що виявилася у формулюванні ч. 1 ст. 1238 ЦК, не може бути підставою для висновку про те, що предметом заповідального відказу може бути тільки річ і що таким не може бути майнове право; 2) правова форма заповідаль­ного відказу відповідно до ч. 1 ст. 1238 ЦК може бути використана для передання речі у власність відказоодержувача. Проте для цього більш доцільно використову­вати набагато простішу правову форму прямого призначення особи спадкоємцем та встановлення в заповіті речі, яка має бути успадкована цією особою відповідно до заповіту; 3) предмет заповідального відказу може входити і не входити до складу спадщини. Це означає, що заповідач певною мірою розпоряджається майном спадкоємця, яке не входить до складу спадщини. Але це не може оцінюватись як порушення цивільних прав спадкоємців, оскільки спадкоємець може відмовитись від прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1268 ЦК) і в такий спосіб захистити ті свої майнові права, які стали предметом заповідального відказу. Отже, заповідальним відказом відказоодержувачеві може бути надане будь-яке майнове право, в тому числі і таке, яке ніколи заповідачеві не належало; 4) предметом заповідального відказу може бути рухоме майно, а також будинок, квартира, інше нерухоме майно. Формулю­вання «інше... нерухоме майно» повинне тлумачитись як будь-яке нерухоме майно взагалі.

2.  Межі прав відказоодержувача за заповідальним відказом визначаються заповітом (заповідальним відказом). Підстав поширювати правила про сервітут на зобов'язання, що виникають на підставі заповідального відказу, немає.

Це твердження не спростовується посиланням у ч. З ст. 403 ЦК на заповіт. Зокре­ма, якщо на підставі заповідального відказу надається право користування житловим будинком, то не може застосовуватись правило ч. З ст. 405 ЦК, відповідно до якого суб'єкт сервітуту втрачає право користування житлом у разі його відсутності без по­важних причин понад один рік. Разом з тим заповітом може бути встановлено сервітут, в тому числі і стосовно того майна, яке може бути предметом заповідального відказу. За таких умов відмінність заповідального відказу від сервітуту у відповідних випадках є суто формальною: якщо в заповіті зазначається на заповідальний відказ, застосову­ється ст. 1238 ЦК, якщо на сервітут застосовуються ст. 1246, 401 — 406 ЦК.

3.  Частина 2 ст. 1238 ЦК формулює положення, які стосуються заповідального відказу, за яким відказоодержувачеві надається право користуватися житловим бу­динком, квартирою, іншим нерухомим або рухомим майном, тобто будь-яким майном, стосовно якого можна вести мову про користування ним. Установлюється, що зміна власника цього майна не припиняє права відказоодержувача на використання цього майна. Відказоодержувач не може відчужувати право користування майном, отримане за заповідальним відказом, або передавати його в будь-який інший спосіб. Це право не може спадкуватись.

Лише стосовно житлового будинку, квартири чи іншої будівлі встановлюється забо­рона на користування ними з боку членів сім'ї — на проживання цих осіб у будинку, квартирі, іншій будівлі. Проте заповітом може бути встановлено інше.

4. Якщо спадкоємець, незважаючи на обтяження спадщини заповідальним відказом, прийняв спадщину, його обов'язок виконати заповідальний відказ діє лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього в порядку спадкування. При визна­ченні реальної вартості отриманого майна із вартості цього майна вираховується сума боргів спадкодавця, які припадають на майно, успадковане спадкоємцем, на якого покладено виконання заповідального відказу.

5. Право вимоги до спадкоємця виникає у відказоодержувача з часу відкриття спад­щини. Якщо така вимога пред'явлена, але спадкоємець її не виконав, відказоодержувач отримує право на відшкодування збитків відповідно до норм зобов'язального права.