Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою

1. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкоду­вання завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони
не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа пе­ребувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

3. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли
вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкоду­вання шкоди.

1. Неповнолітня особа відповідає за завдану шкоду самостійно на загальних підста­вах, тобто за наявності вини. При цьому також діє презумпція вини, яку неповнолітня особа має право спростувати.

2. Частина 2 ст. 1179 ЦК покладає субсидіарну відповідальність за шкоду, заподія­ну неповнолітнім, на батьків (усиновлювачів), піклувальника. Умовами покладання на цих осіб субсидіарної відповідальності є:  1) відсутність у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування шкоди; 2) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини. Частина 2 ст. 1179 ЦК не передбачає можливості покладення субсидіарної відповідальності на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання неповнолітньої особи. Немає будь-яких підстав поширю­вати ч. 2 ст. 1179 ЦК на таких осіб за аналогією. Обсяг відповідальності субсидіарно зобов'язаної особи — частково або в повному обсязі.

3. Субсидіарна відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітньою особою, по­кладається на заклад, який здійснює щодо неї функції піклувальника. Незалежно від змісту спеціальних нормативно-правових актів, що можуть покладати на навчальні та інші заклади обов'язок здійснювати нагляд за неповнолітніми, ст. 1179 ЦК не до­пускає можливості покладення на такі заклади обов'язку відшкодування шкоди, за­
вданої неповнолітніми під час, коли вони знаходились під наглядом такого закладу, крім випадків, коли такий заклад виконує функції піклувальника.

4. Обов'язок субсидіарно відповідальних осіб припиняється після досягнення осо­бою, що завдала шкоди, повноліття. Цей обов'язок може бути припинений і раніше, якщо неповнолітня особа, що завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після на­буття нею повної цивільної дієздатності

1. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної ді­єздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (уси­новлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

1. У ст. 35 ЦК вживаються два терміни — надання і набуття (повної цивільної діє­ здатності). Теоретично розмірковуючи, можна було б стверджувати, що це два різних поняття. Дійсно у ч. 1 та 2 ст. 35 ЦК йдеться про надання фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, повної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування або за рі­шенням суду. У абзаці другому ч. З ст. 35 ЦК йдеться про набуття особою, що досягла шістнадцяти років, повної цивільної дієздатності внаслідок її реєстрації як підприємця за наявності письмової згоди батьків (усиновлювача), піклувальника або органу опіки та піклування. Проте із абзацу першого ч. З, із ч. 4, 5 ст. 35 ЦК випливає, що категорія
надання повної цивільної дієздатності охоплює собою і її набуття. Але ж тут зробле­но лише висновки із ст. 35 ЦК. Визначення набуття в ній не дається. А це дає змогу тлумачити це поняття з урахуванням інших положень Цивільного кодексу. Зокрема, в ст. 328 — 345 ЦК термін «набуття» вживається в широкому розумінні. Воно поширю­ється і на виникнення права власності за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК). Викладене дає підстави стверджувати, що ст. 1180 ЦК поширюється на всі способи набуття особою, що досягла шістнадцяти років, повної дієздатності, в тому числі і на випадки надання особі повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування чи суду.

2. За загальним правилом після набуття повної цивільної дієздатності особа самостійно несе на загальних підставах відповідальність за шкоду, завдану після моменту набуття. Шкода, завдана такою особою у віці до чотирнадцяти років та після досягнення цього віку до набуття повної дієздатності, відшкодовується відповідно до ст. 1178, 1179 ЦК.

3. Але ч. 2 ст. 1180 ЦК не виключає повністю субсидіарної відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітньою особою, яка на­була повної дієздатності. Така відповідальність є можливою за наявності одночасно таких умов: 1) відсутність у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної діє­ здатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди; 2) субсидіарно
відповідальна особа свого часу дала згоду на набуття повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою; 3) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини.

Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домов­леністю між ними або за рішенням суду.

2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них пере­бувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

1. Базові правила щодо відшкодування шкоди, завданої малолітніми, встановле­ні ст. 1178 ЦК. Стаття 1181 ЦК встановлює лише особливості відшкодування шкоди, якщо вона завдана кількома малолітніми особами. У таких випадках відповідальність іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо­би, не передбачена. Але на таких осіб ч. 1 ст. 1181 ЦК слід поширювати за аналогією,
оскільки ст. 1181 ЦК не виключає застосування ч. 1 ст. 1178 ЦК. Отже, у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами відповідальними є батьки (усиновлювачі), опі­куни, а також інша особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. їх відповідальність є частковою (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність при спільному завданні шкоди кількома особами до цих відносин
не застосовується). Частка, що підлягає відшкодуванню кожною із відповідальних осіб, визначається за домовленістю між ними або судом.

2. Якщо за одного із малолітніх, які спільними діями завдали шкоди, відповідає заклад, що здійснює стосовно цієї особи функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду у частці, що визначається за рішенням суду. При цьому не пе­редбачено визначення цієї частки за домовленістю сторін, очевидно, з тієї причини, що таким закладом зазвичай є юридична особа публічного права, що фінансується із
бюджету. Але ж треба відповісти на запитання про те, у який же спосіб із ст. 1181 ЦК випливає обов'язковість для сторін положення ч. 2 цієї статті, відповідно до яко­го розподіл обов'язку відшкодувати шкоду не може бути здійснений за домовленістю між батьками (усиновлювачами), опікуном, з одного боку, та відповідних закладів — з іншого. Обов'язковість ч. 2 ст. 1181 ЦК випливає із контексту цієї статті. Частини
перша та друга пов'язані контекстом. Тому зазначення в ч. 1 ст. 1181 ЦК про мож­ливість розподілу відповідальності за завдану шкоду і відсутність такого зазначення в ч. 2 цієї статті означає, що із контексту ст. 1181 ЦК випливає заборонена розподіл відповідальності за домовленістю відповідних суб'єктів.

3. Стаття 1181 ЦК не встановлює порядку визначення частки шкоди, яка відшко­довується закладами, зазначеними у ч. З ст. 1178 ЦК, у випадках заподіяння шкоди декількома малолітніми особами. Але це не може бути перешкодою для відповідаль­ності цих закладів. Частина 4 ст. 1178 ЦК застосовується до цих закладів як загальна норма, дія якої не виключається і стосовно відносин, про які йдеться у ст. 1181 ЦК.

Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

1. Стаття, що коментується, встановлює порядок розподілу відповідальності за шкоду, заподіяну кількома неповнолітніми особами. Мається при цьому на увазі, що ст. 1182 ЦК встановлює особливості реалізації відповідальності неповнолітніх, передбаченої ст. 1179 ЦК, якщо шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Отже, ст. 1182 ЦК не виключає застосування ст. 1179 ЦК. Зобов'язання щодо від­шкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, є частковим (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами до цих відносин не застосовується). Частки, які підлягають відшко­дуванню кожним із неповнолітніх, визначаються за домовленістю між ними, а за від­сутність такої домовленості — визначаються судом.

2. При застосуванні ч. 2 ст. 1182 ЦК слід враховувати, що вона не встановлює від­повідальність закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, за шкоду, завдану такою особою, а лише передбачає порядок визна­чення частки шкоди, яку відшкодовує такий заклад, стосовно випадків, коли шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Тому було б неправильним із ч. 2 ст. 1182 ЦК робити висновок про те, що вона прямо встановлює відповідальність такого за­кладу. У разі застосування порядку визначення частки, встановленого ч. 2 ст. 1182 ЦК, підставою відповідальності є ч. 2 ст. 1179 ЦК, яка визнає обов'язок закладу, що здійснює стосовно неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду, завдану такою особою, субсидіарним.

Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав

1. Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьків­ських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків.

1. Батьки, позбавлені батьківських прав, звільняються від обов'язків щодо вихо­вання дитини (п. 1 ч. 1 ст. 166 Сімейного кодексу [28]). Це мало б звільняти таких батьків і від відповідальності за шкоду, заподіяну їх малолітніми чи неповнолітніми дітьми. Але законодавець виходить із того, що, за загальним правилом, шкода, заподі­яна малолітніми або неповнолітніми особами впродовж трьох років після позбавлення
батьків батьківських прав, перебуває у причинному зв'язку з попереднім несумлінним здійсненням батьками виховання дітей чи ухиленням їх відвиховання. Тому батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їх малоліт­німи або неповнолітніми дітьми, якщо не доведуть, що завдана шкода не перебуває у причинному зв'язку з невиконанням ними батьківських обов'язків.

2. Стаття 1183 ЦК виходить із розуміння причинного зв'язку як такого, що має вельми широкий зміст, і є підставою для твердження про те, що визначати наявність чи відсутність причинного зв'язку слід на підставі концепції необхідної умови (condition sine qua non). Отже, причинний зв'язок між невиконанням батьками батьківських обов'язків та шкодою, заподіяною малолітньою чи неповнолітньою особою цих батьків,
слід вважати наявним завжди, коли виключення невиконання чи неналежного вико­нання батьківських обов'язків із загального ланцюга причинно-наслідкових зв'язків виключає настання шкоди. Якщо ж таке виключення не виключає настання шкоди, слід зробити висновок про відсутність причинного зв'язку. Стаття, що коментується, свідчить про невідповідність закону судової практики та тих наукових концепцій, які
обмежено тлумачать категорію причинного зв'язку.

3. Слід також звернути увагу на те, що ст. 1183 ЦК перерозподіляє обов'язок до­казування на користь потерпілого (позивача) в такий самий спосіб, про який ідеться у п. З коментаря до ст. 1178 ЦК.

Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою

1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її ци­вільної дієздатності.

2. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього від­сутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному об­сязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою,  відшкодовується опікуном. Якщо недієздатна особа перебувала у закладі, який зобов'язаний був здійснювати догляд за такою особою, обов'язок відшкодування шкоди несе цей заклад. Будь-які відхилення від цих правил не допускаються.

2. Поновлення цивільної дієздатності особи не припиняє обов'язку опікуна або відповідного закладу відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою. Разом з тим допускається постановлення судом за позовом потерпілого чи осіб, на яких покладено обов'язок відшкодування шкоди, рішення про відшкодування частково або в повному обсязі шкоди особою, яка завдала її в період, коли вона була недієздатною та дієздатність якої поновлена, за наявності одночасно таких умов: 1) опікун особи, яка завдала шкоду в період недієздатності, помер або у нього відсутнє майно, достат­нє для відшкодування шкоди; 2) особа, яка завдала шкоди в період недієздатності та
дієздатність якої поновлена, має таке майно; 3) шкода завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна діє­здатність якої обмежена

1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, від­шкодовується нею на загальних підставах.

1. Цивільне законодавство не встановлює будь-яких особливостей відшкодування шкоди, завданої особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Тому вони несуть обов'язок відшкодувати завдану ними шкоду на загальних підставах. Це прямо під­тверджується ст. 1185 ЦК.

Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідом­лювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постано­вити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результа­ті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною),
батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

1. У ст. 1186 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не була визнана у встановленому судом порядку (ст. 39 ЦК; ст. 236 — 241 ЦПК [21]) недієздатною, але в момент заподіяння шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. У таких випадках шкода, за загальним правилом, не відшкодовується.

2. Проте суд може постановити рішення про відшкодування шкоди особою, яка  не визнана недієздатною, але в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. Таке рішення суду має бути обґрунтоване посиланнями на матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди.

3. На загальних підставах відшкодовується шкода фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати, та завдала шкоди іншій особі в такому стані. «На загальних підставах» — це означає лише наявність ознак вини в діях, які призвели до втрати здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а не в діях, що завдали шкоди.

4.  Частина 2 ст. 1186 ЦК передбачає можливість покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення сво­їх дій та (або) не могла керувати ними, на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей такої особи за умови, що нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними обумовлена психічним розладом або недоумством.

Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність,  пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, ви­користанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та
інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських по­рід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом,
використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, ін­шим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодо­вується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відпо­відає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

1. Порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом ч. 1 ст. 1187 ЦК значно розши­рює зміст поняття джерела підвищеної небезпеки. Таким джерелом тепер визнається діяльність, пов'язана з: 1) використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів (будь-яких), механізмів, обладнання; 2) використанням, зберіганням хіміч­них, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин (під іншими тут мають розумітися речовини, що можуть бути поставлені поряд з тими речовинами, які названі прямо); 3) утриманням хижих звірів, службових собак та собак бійцівських порід; 4) нарешті у ч. 1 ст. 1187 ЦК зазначається «тощо». Це означає, що джерелом підвищеної небезпеки слід визнати й іншу діяльність, що може бути поставлена поряд з названими видами діяльності. Так, створення та використання відповідно до закону водоймища, яке за певних умов може нанести шкоди не тільки окремим, а й багатьом особам (наприклад, внаслідок руйнування гідротехнічних споруд), не може бути по­ставлене поряд з переліченими у ч. 1 ст. 1184 ЦК видами діяльності, а тому не може визнаватися джерелом підвищеної небезпеки. Не може бути визнане таким джерелом і утримання великої рогатої худоби. Утримання ліній електропередач, навпаки, може бути поставлене поряд з видами діяльності, що називаються у ч. 1 ст. 1187 ЦК, а тому має бути віднесене до джерел підвищеної небезпеки.

2. Особою, відповідальною за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є особа, яка володіє таким джерелом на відповідній правовій підставі. Тут у ч. 2 ст. 1187 ЦК під джерелом підвищеної небезпеки вже розуміється не діяльність, як у ч. 1 цієї статті, а об'єкт. Правовою підставою володіння, яке є критерієм визначення особи, від­повідальної за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, може бути будь-яка правова підстава, що передбачена чи допускається актами цивільного законодавства. Це будь-яке речове право — право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право володіння як таке, що виникло з підстав, що перед­бачені законом (договір найму, підряду, перевезення, комісії, управління майном тощо), так і таке, що виникло з інших підстав, але захищається законом відповідно до ст. 397 — 400 ЦК. Наявність довіреності, із якої випливає право управління тран­спортним засобом, також є достатньою для висновку про те, що володільцем цього джерела підвищеної небезпеки є особа, на ім'я якої видана довіреність, незалежно від того, який договір став підставою видачі довіреності (договір найму, позички тощо). Проте видача довіреності особі, яка прийнята на роботу за трудовим договором з умовою про виконання обов'язків водія транспортного засобу, не означає, що воло­дільцем транспортного засобу став найманий працівник, а не роботодавець-власник чи наймач цього засобу перестав бути його володільцем.

3. Виконання особою — володільцем транспортного засобу робіт на замовлення іншої особи, в тому числі і на безоплатній основі, не впливає на дію загального правила, відповідно до якого за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, відповідає володілець цього джерела, якщо тільки у зв'язку з виконанням робіт транспортний засіб не передавався замовником, наприклад, за договором найму транспортного за­собу з екіпажем чи без нього.

4. Зазначення у ч. З ст. 1187 ЦК на те, що особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання чи утримання, зобов'язана відшкодувати цю шкоду на загальних підставах,  означає,  що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій підставі. Тлумачення ч. З ст. 1187 ЦК у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загальних підста­вах, установлених ст. 1166 ЦК без урахування спеціального положення ч. 5 ст. 1187 ЦК, було б неправильним, оскільки порушує логічну низку загальних і спеціальних правил: ст. 1166, 1167 ЦК (формулюють загальні правила про підстави виникнен­ня зобов'язань відшкодування шкоди) —  ч. 5 ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ст. 1166, 1167 ЦК правило, яке є загальним стосовно ч. З ст. 1187 ЦК) — ч. З ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ч. 5 ст. 1187 ЦК правило).

5. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом чи іншим джерелом підвищеної небезпеки, може нести обов'язок відшкодувати шкоду, завдану використанням, зберіганням чи утриманням такого об'єкта, спільно з особою, яка володіє таким об'єктом на правовій підставі. Ці особи несуть обов'язок відшкодувати шкоду спільно, якщо неправомірному заволодінню об'єктом підвищеної небезпеки сприяла недбалість власника (законного володільця) такого об'єкта. У таких випадках за особою — за­конним володільцем джерела підвищеної небезпеки слід визнати право на регресну вимогу до особи, яка незаконно заволоділа таким джерелом.

6.   Відповідальність особи,  що неправомірно заволоділа транспортним засобом, і власника (законного володільця) такого об'єкта є частковою. Ці частки визначаються за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Це правило ч. 4 ст. 1187 ЦК не перешкоджає домовленості осіб, які відповідно до цієї частини не­суть обов'язок відшкодувати шкоду спільно, про визначення часток, в яких вони будуть відшкодувати шкоду. Але така домовленість не може мати обов'язкового значення для потерпілого, який зберігає право звернутись до суду з позовом про відшкодування шкоди до осіб, які зобов'язані відшкодувати її спільно, та про визначення часток,
в яких кожна із осіб, що відповідає за завдану шкоду, має її відшкодувати.

7. Обов'язок відшкодувати шкоду відповідно до ч. З ст. 1187 ЦК особи несуть не­залежно від вини особи, що неправомірно заволоділа транспортним засобом. Проте за­вдання шкоди внаслідок дії непереборної сили звільняє осіб, відповідальних за шкоду, від обов'язку її відшкодування. Слід при цьому враховувати, що п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК значно розширює коло явищ, які охоплюються поняттям непереборної сили порівня­но з раніше чинним Цивільним кодексом. Непереборною силою визнаються будь-які обставини, що мають ознаки надзвичайності чи невідворотності, а не обидві ознаки одночасно, як це було передбачено ст. 78 ЦК 1963 р. Розширення змісту поняття не­переборної сили відповідно звузило сферу відповідальності особи, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

8. Умисел потерпілого також звільняє особу, відповідальну за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, від обов'язку відшкодування шкоди. У ч. 5 ст. 1187 ЦК мається на увазі умисел потерпілого на завдання шкоди. Якщо ж особа умисно, наприклад, порушила правила дорожнього руху і свідомо не допускала завдання їй шкоди джерелом підвищеної небезпеки, підстав для звільнення особи, відповідальної
за шкоду, від обов'язку відшкодувати шкоду немає, оскільки за таких обставин немає умислу (прямого чи непрямого) на завдання шкоди.

9. Цивільний кодекс не допускає звільнення особи, відповідальної за шкоду, за­вдану джерелом підвищеної небезпеки, від обов'язку відшкодувати шкоду у зв'язку з і необережністю (в тому числі й грубою) потерпілого. Допускається лише зменшення розміру відшкодування на підставі ст. 1193 ЦК. Покладення на потерпілого обов'язку відшкодувати шкоду, завдану джерелу підвищеної небезпеки, якщо ця шкода виникла внаслідок умислу потерпілого, законом спеціально не передбачено. Разом з тим уми­сел потерпілого на завдання шкоди собі чи джерелу підвищеної небезпеки породжує обов'язок потерпілого відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки третім особам чи джерелу підвищеної небезпеки безпосередньо.

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною осо­бою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодову­ється;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати не­залежно від їхньої вини.

1. Стаття 1188 ЦК конкретизує загальні правила про відшкодування шкоди стосовно випадків завдання шкоди в результаті взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. У відносинах між володільцями джерел підвищеної небезпеки застосовується принцип вини. У відносинах між володільцями кількох джерел підвищеної небезпеки, якими було завдано шкоди, з однієї сторони, та третіми особами, яким володільці джерел підвищеної небезпеки спільно завдали шкоди, діє принцип відповідальності незалежно від вини. Навіть завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили не звільняє осіб, які спільно завдали шкоди, від відповідальності.

Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди

1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.

1. Ядерна шкода визначається як втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров'ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, заподіяної самій установці або транспортному засобу, яким здій­снюється перевезення ядерного матеріалу (ст. 1 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [67]). При цьому до категорії ядерної належить і шко­да, спричинена спільно з ядерним інцидентом подіями іншого характеру, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної (ст. 74 цього Закону).

2. Відповідно до ст. 72 зазначеного Закону жодна особа, крім оператора ядерної установки, не несе відповідальності за ядерну шкоду, якщо інше не встановлено за­коном. Відповідальність оператора за ядерну шкоду визначається як абсолютна, тобто настає незалежно від його вини. Стаття 73 зазначеного Закону встановлює, що опе­ратор звільняється від відповідальності за ядерну шкоду лише у випадках, коли така
шкода є безпосереднім наслідком стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання.

3. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 150 мільйонам спеціальних одиниць запозичення (СДР) — розрахунковою одиницею, встановленою Міжнародним валютним фондом для використання при здійсненні операцій з участю цього Фонду (ч. 1 ст. б Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шко­ду та її фінансове забезпечення» [142]). Граничний обсяг відповідальності встановлений також стосовно: 1) кожного випадку заподіяння смерті (2000 неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян, встановлених на день винесення судового рішення чи укладення договору про відшкодування ядерної шкоди); 2) кожного потерпілого, здоров'ю якого
заподіяно шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше роз­міру фактично заподіяної шкоди); 3) кожної особи, якій заподіяно ядерну шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди). У зв'язку з тим, що податкове законодавство більше не використовує категорію неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, в усіх випадках, коли в законодавстві використовується цей термін, застосовується сума 17 грн., крім випадків використання цього поняття в Кримінальному кодексі [25] та Кодексі про адміністративні правопору­шення [19] (ч. 22.5 ст. 25 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).

Спеціально зазначається про те, що судові витрати не враховуються у складі збитків і підлягають виплаті додатково до суми відшкодування.

4. Ядерна шкода відшкодовується виключно у формі грошової компенсації (ч. 2 ст. 4 За­кону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»).

5. На оператора покладається обов'язок мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду в межах 150 млн СДР. Якщо виконавчий до­кумент про відшкодування ядерної шкоди було повернуто стягувачеві у зв'язку з від­сутністю майна у боржника, кошти для відшкодування ядерної шкоди надає держава відповідно до порядку, встановленого ст. 10 названого Закону. Це один із небагатьох
випадків, коли не тільки декларується відповідальність держави, а й установлюється механізм такої відповідальності.

Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

1. Цивільне законодавство не визначає поняття завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю. Очевидно, до спільних належать такі дії або бездіяльність, без яких настання шкідливих наслідків було б неможливо або можливо, але розмір цих наслідків був би меншим. Тобто до спільних належать ті дії або бездіяльність, що перебувають у причинному зв'язку з шкодою за концепцією conditio sine qua non.
Отже, до спільних належать дії всіх співучасників завдання шкоди, як вони визна­чаються в ст. 26 — 27 КК.

2. За загальним правилом ч. 1 ст. 1190 ЦК при заподіянні шкоди спільними діями або бездіяльністю кількох осіб виникає солідарне зобов'язання щодо відшкодування шкоди. Це загальне правило не застосовується до випадків, коли спеціальними пра­вилами встановлюється часткова відповідальність за заподіяну шкоду (ч. 4 ст. 1178; ч. 1 ст. 1181; ч. 1 ст. 1182; п. З ч. 1 ст. 1188 ЦК).

3. Частина 2 ст. 1190 ЦК може бути витлумачена у два способи: 1) як надання суду права перетворити за заявою потерпілого солідарне зобов'язання в часткове; 2) як збереження зобов'язання боржників перед потерпілим свого характеру як солідарного з наступним розподілом цього зобов'язання між боржниками не в рівних частках, як це передбачається загальним правилом ст. 544 ЦК, а в частках, що визначаються судом. Перший варіант є більш близьким до букви ч. 2 ст. 1190 ЦК і більшою мірою відпо­відає природі приватного права, хоч майновим інтересам потерпілого перетворення солідарного зобов'язання в часткове і не відповідає. Другий варіант був би дещо більш далеким від змісту ч. 2 ст. 1190 ЦК. Крім того, він означав би нічим не виправдане втручання потерпілого у правовідносини між боржниками.

Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

1. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у роз­мірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою орга­ну дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину
за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізич­ною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

1.   При тлумаченні ст. 1191 ЦК слід враховувати, що вона належить до категорії тих, які викладені сумбурно (логічно непослідовно): у частині першій формулюється загальне правило про право зворотної вимоги, а в частинах третій та четвертій ідеться про обмеження та позбавлення права зворотної вимоги. Але частиною другою логічна послідовність викладення нормативного матеріалу переривається положенням про
розмір права зворотної вимоги. При цьому вказується і на осіб, яким надається правозворотної вимоги про відшкодування витрат на лікування фізичної особи, що потерпіла від злочину. У включенні до ст. 1191 ЦК положень частини другої не було будь-якої необхідності, бо всі відповідні питання задовільно вирішуються в ст. 1207 ЦК.

Із контексту сумбурних (логічно непослідовних) статей не можна робити висновки про випливання правових приписів. Тому із ч. 2 ст. 1191 ЦК не можна робити висновок про те, що в решті випадків держава, Автономна Республіка Крим, юридичні особи не мають права зворотної вимоги. Названі учасники цивільних відносин, як і фізичні особи, завжди мають право зворотної вимоги, якщо тільки цьому не перешкоджають спеціальні правила.

2.   Право зворотної вимоги має роботодавець (за термінологією чинного Кодексу законів про працю — власник або уповноважений ним орган) до працівника, якщо працівник при виконанні трудових обов'язків завдав шкоди третій особі, яка (шкода) була відшкодована роботодавцем.

Держава, що відшкодувала шкоду, завдану її органами, посадовими чи службовими особами, має право на відшкодування шкоди за рахунок винних посадових чи службо­вих осіб (працівників) відповідно до законодавства про працю. Це і мається на увазі, коли стосовно посадових осіб у частини третій ст. 49 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [99] зазначається про те, що держава має право зворотної вимоги до посадових осіб у розмірах і порядку, визначених законодавством. Законодавство про працю (ст. 130 — 138 КЗпП [17]) застосовується також до випадків відшкодування Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування шкоди, запо­діяної їх посадовими або службовими особами.

Зазначення в частині третій ст. 5 Закону «Про державну податкову службу в Укра­їні» [63] про те, що «працівники органів державної податкової служби несуть ма­теріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом», не може тлумачитись як відповідальність цих осіб безпосередньо перед потерпілим, бо безпосередньо перед ними відповідає держава (частина третя ст. 13 Закону «Про державну податкову службу в Україні»). Аналогічне формулювання в частині тринадцятій ст. 5 Закону «Про міліцію» [37] також не може тлумачитись як безпосередня відповідальність працівників міліції, оскільки за завдану ними шкоду відповідає держава (частина третя ст. 25 Закону «Про міліцію»).

3. Розмір зворотної вимоги роботодавців до працівників визначається законодавством про працю. При цьому працівник несе, як правило, обмежену матеріальну відповідаль­ність відповідно до ст. 132 КЗпП (в межах середнього місячного заробітку за кожен ви­падок завдання шкоди). Лише в випадках, передбачених ст. 134 КЗпП, розмір зворотної  вимоги може досягати розміру повної матеріальної відповідальності. Але в будь-якому випадку зворотна вимога до працівника не може включати вимогу про відшкодування неотриманих доходів: по-перше, сутність зворотної вимоги, яку пред'являє роботода­вець, що відшкодував шкоду, завдану працівником при виконанні трудових обов'язків,
виключає включення до неї не отриманого роботодавцем прибутку; по-друге, ст. 130 КЗпП виключає стягнення роботодавцем з працівника неотриманих доходів.

4. Зворотна вимога може бути пред'явлена володільцем джерела підвищеної не­безпеки, який відшкодував шкоду, завдану таким джерелом, коли ним управляла інша особа, що отримала таке право від володільця, але при цьому не набула статусу володільця джерела підвищеної небезпеки. Не виключається і пред'явлення зворот­ної вимоги володільцем джерела підвищеної небезпеки до особи, яка неправомірно
заволоділа транспортним засобом, в частині, в якій суд поклав відшкодування шкоди на володільця джерела підвищеної небезпеки відповідно до ч. 4 ст. 1187 ЦК.

5. Право зворотної вимоги має замовник, який відповідно до ч. 2 ст. 1172 ЦК від­шкодував шкоду, завдану підрядником, що діяв за завданням замовника.

6. Держава має право зворотної вимоги до осіб, які завдали майнової шкоди через вчинення злочину (ст. 1177 ЦК) чи завдали майнової та (або) моральної шкоди ка­ліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1207 ЦК), якщо така шкода була відшкодована державою.

7. Із контексту ст. 1191 ЦК випливає, що як зворотні кваліфікуються вимоги дер­жави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, юридичної особи, що здійснювала лікування потерпілого від злочину, до особи, яка скоїла злочин, про відшкодування витрат на лікування потерпілого від цього злочину. Відшкодування здійснюється на користь зазначеної юридичної особи —  закладу охорони здоров'я
(ч.  1 ст. 1206 ЦК),  а у випадках, коли лікування здійснювалось у закладі, що є у власності держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, відшко­дування здійснюється на користь відповідного бюджету. Якщо лікування потерпілого здійснювалось за рахунок його власних коштів, право на відшкодування шкоди у ви­гляді цих витрат за рахунок особи, яка скоїла злочин, має безпосередньо потерпілий,
а не заклад охорони здоров'я, в якому здійснювалось лікування.

8. Відповідно до ст. 993 ЦК страховик, який виплатив страхове відшкодування за до­говором майнового страхування, отримує в межах фактичних витрат право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка отримала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за збитки. Таке право не надається Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповід­но до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

1. Стаття 1192 ЦК передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. Перший із них — це відшкодування шкоди в натурі (передання речі того ж роду і такої ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Другий спосіб від­шкодування шкоди — відшкодування завданих збитків у повному обсязі.

2. Суд при вирішенні цивільно-правового спору визначає спосіб відшкодування шкоди за вибором потерпілого. Щоправда, при цьому мають враховуватись і обста­вини справи. Але ці обставини не мають першочергового значення. Вони можуть вра­ховуватись у тих випадках, коли вибраний потерпілим спосіб відшкодування шкоди є явно недоцільним.

3. Враження про те, що між положенням абзацу першого ст. 1192 ЦК, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, та абзацом другим цієї статті, що передбачає визначення розміру збитків відповідно до реальної вартості втраченого майна, існує суперечність, що має вирішуватись на користь правила абзацу другого ст. 1192 ЦК, складається лише при першому прочитанні цієї статті. Поглиблення в її зміст дає під­стави стверджувати, що в абзаці першому формулюється матеріально-правовий припис, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, а в абзаці другому формулюєть­ся процедурне правило, що встановлює певний фрагмент порядку визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню (якщо шкода полягає у втраті майна і суд вибрав такий спосіб відшкодування шкоди, як відшкодування збитків, то розмір збитків слід визначати відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт). Отже, абзац другий ст. 1192 ЦК не перешкоджає відшкодуванню збитків у повному обсязі, тобто в обсязі, що визначається ч. 2 ст. 22 ЦК.

4. На відносини щодо відшкодування шкоди поширюється чинність ст. 623 ЦК. Але переважному застосуванню при визначенні розміру збитків, які підлягають стягнен­ню в порядку відшкодування шкоди, підлягає ст. 1192 ЦК. Це означає, зокрема, що можливе визначення розміру збитків за цінами на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі, хоча б такі роботи виконувались після набрання
законної сили рішенням суду про стягнення в порядку відшкодування шкоди грошо­вої суми, яка складає вартість робіт. У таких випадках потерпілий після виконання робіт вправі звернутись до суду з позовом про стягнення різниці між сумою, яка була сплачена за виконання робіт, та присудженою раніше судом сумою. Проте такий по­зов не може бути задоволений, якщо потерпілий безпідставно зволікав з виконанням робіт, і в період зволікання підвищились ціни на матеріали і роботи.

5. У разі відшкодування шкоди потерпілий не повинен отримати будь-які доходи, відшкодовується тільки втрачене. Понад втрачене потерпілий не повинен отримати нічого. Тому ушкоджена і не придатна для застосування річ, вартість якої стягується з боржника в порядку відшкодування шкоди, має бути передана потерпілим борж­никові, якщо вона має хоч би щонайменшу цінність. Разом з тим ціна нових вузлів,
деталей, комплектуючих частин, які необхідні для полагодження пошкодженої речі, при визначенні розміру збитків має відшкодовуватись без врахування того, що вони ставляться замість тих, які частково були зношені та стали непридатними внаслідок правопорушення, якого припустився боржник.

Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди

1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на похован­ня.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною осо­бою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

1. Частини 1 і 2 ст. 1193 ЦК вирішують питання, які в заголовку цієї статті позна­чені як урахування вини потерпілого. На виняток із правил ч. 1 і 2 ст. 1193 ЦК в ч. З цієї статті визначається, в яких випадках вина потерпілого не враховується. Отже, чинність ч. З ст. 1193 ЦК поширюється не тільки на випадки грубої необережності потерпілого, а й на випадки, коли шкода потерпілому завдана внаслідок його умислу,
якщо одночасно шкода перебуває в причинному зв'язку з винними діями іншої особи. Це означає, що умисел потерпілого не враховується у разі, коли у зв'язку із завдан­ням шкоди винними діями правопорушника здійснюються відшкодування, передбачені ч. Зет. 1193 ЦК.

2. Частина 2 ст. 1193 ЦК застосовується у випадках, коли шкода стала наслідком дій чи бездіяльності потерпілого, яким притаманна ознака грубої необережності. Зо­крема, ч. 2 ст. 1193 ЦК застосовується при завданні шкоди джерелом підвищеної небез­пеки (ст. 1187 ЦК). При визначенні розміру зменшення відшкодування враховується ступінь вини потерпілого, який припустився грубої необережності. Якщо особа, яка завдала шкоди, також є винною у завданні шкоди, враховується ступінь вини цієї особи. Формулювання ст. 454 ЦК 1963 p., що за змістом відповідає ч. 2 ст. 1193 ЦК 2003 p., тлумачилось так, що поняття грубої необережності не охоплює собою про­сту необачність, а виявляється, зокрема, в нетверезому стані, нехтуванні правилами безпеки руху тощо.

3. Не враховується вина потерпілого, в тому числі й умисел, при відшкодуванні до­даткових витрат (ці витрати чітко визначаються в ч. 1 ст. 1195 ЦК), шкоди, завданої смертю годувальника (ст.  1200 ЦК), та у разі відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК).

Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну від­повідальність

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завда­ної нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, не звільняється повністю від відповідальності перед потерпілим. Якщо страхова виплата є недостатньою для повного відшкодування шкоди, різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою відшкодовується особою, яка завдала шкоду. Законодавством про обов'язкове страхування відповідальності зазвичай встановлюється граничний розмір страхової виплати (страхового відшкодування).