Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

1. Роботодавці — юридичні та фізичні особи є боржниками у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди, завданої їх працівниками під час «виконання ними трудових обов'язків». Критерієм для розмежування випадків, коли відповідальність за дії працівника несе роботодавець, від випадків, коли така відповідальність покладається безпосередньо на працівника, є виконання працівником трудових обов'язків у момент правопорушення. Подальше уточнення цього критерію може бути здійснене з ураху­ванням абзацу сімнадцятого Переліку обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання [331]. Відповідно до цього абзацу за межі трудових відносин, в яких життя і здоров'я працівника підлягає обов'язковому державному страхуванню, виходять випадки ушкодження здоров'я або смерті при виясненні потер­пілим особистих стосунків. Отже, за шкоду, заподіяну одним працівником іншому при виясненні ними особистих стосунків, відповідальність несе працівник — фізична особа, що заподіяла шкоду, хоча б при цьому обидва працівники не припиняли виконання трудових обов'язків. Ознака вияснення особистих стосунків підлягає використанню і стосовно випадків завдання шкоди іншій фізичній особі, що не знаходиться у тру­дових правовідносинах з тим самим роботодавцем. Слід враховувати, що ні ст. 8 ЦК, ні ст. 8 ЦПК [33] не допускають застосування до цивільних правовідносин підзаконних актів іншої галузевої належності: ст. 8 ЦК — тому, що не допускає застосування до цивільних відносин актів іншої галузевої належності, а ст. 8 ЦПК — тому, що не до­пускає застосування за аналогією підзаконних актів. Тому тлумачення формулювання «під час виконання... трудових... обов'язків» має здійснюватись з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності. Розумно було б при тлумаченні на­веденого формулювання врахувати згаданий вище Перелік.

Роботодавець несе відповідальність у вигляді відшкодування шкоди також у ви­падках, коли порушення, якого припустився працівник та яке завдало потерпілому майнової та моральної шкоди шляхом ушкодження здоров'я, не виходить за межі дис­циплінарного проступку або, хоча і виходить за ці межі і кваліфікується як злочин або адміністративний проступок, але підпадає під дію статей Кримінального кодексу [25] чи Кодексу про адміністративні правопорушення [19], які встановлюють відповідальність за порушення, які одночасно є порушеннями трудових обов'язків. До таких злочинів та адміністративних проступків належать ті, які передбачені розділами X (злочини проти безпеки виробництва), XI (злочини проти безпеки руху та експлуатації тран­спорту) Кримінального кодексу, деякі із адміністративних проступків, що передбачені главами 5 (правопорушення в галузі життя і здоров'я населення), 8 (правопорушення в промисловості, будівництві), 9 (правопорушення в сільському господарстві, пору­шення ветеринарно-санітарних правил), 10 (правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку) тощо. Якщо працівник, не перериваючи виконання трудових обов'язків, здійснює дії, які виходять за межі його трудових обов'язків, та які завдають шкоди іншій особі, завдану шкоду слід кваліфікувати як таку, що за­вдана під час виконання трудових обов'язків. Якщо ж працівник припинив виконання трудових обов'язків, хоча б на нетривалий час, та здійснив дії, що виходять за межі його трудової функції, шкода, яка завдана такими діями, має кваліфікуватись як така, що завдана не під час виконання трудових обов'язків.

2. Можна вести дискусію на тему про доцільність законодавчого рішення, викла­деного в ч. 2 ст. 1172 ЦК, але це не може вплинути на тлумачення та застосування цього рішення. Отже, в усіх випадках, коли підрядник, здійснюючи дії за завданням замовника, завдав шкоди третій особі, обов'язок відшкодувати шкоду несе замовник. Разом з тим підрядник має вважатись таким, що діяв за завданням замовника, лише
при безпосередньому виконанні ним роботи, передбаченої договором підряду. Якщо для прикладу взяти підрядника за договором будівельного підряду, то робота, яку він виконує, передбачається проектом, а не кошторисом, в якому враховуються всі витрати підрядника, зокрема на закупівлю та транспортування матеріалів, необхідних для виконання роботи.  Звичайно, замовник на підставі загальних правил ст. 1166 ЦК має право пред'явити до підрядника вимогу про відшкодування йому шкоди, що виникла в результаті відшкодування ним (замовником) третій особі тієї шкоди, якої безпосередньо завдав цій особі підрядник.

3. Буквально ч. 2 ст. 1172 ЦК не допускає пред'явлення особою, якій шкоди завдав підрядник, що діяв за завданням замовника, вимоги про відшкодування шкоди безпо­середньо до підрядника. Але виключати таку можливість не слід, зокрема у випадках неплатоспроможності замовника.

4. Частина 3 ст. 1172 ЦК поширюється на випадки завдання шкоди учасниками повних товариств або повними учасниками командитних товариств чи учасниками довірчих товариств третім особам при здійсненні ними підприємницької діяльності від імені зазначених видів товариств. Що стосується членів кооперативів, то вони як такі від імені кооперативу діяти не вправі, а шкода, якої вони заподіяли третім осо­бам при виконанні ними трудових обов'язків, підлягає відшкодуванню на підставі ч. 1 ст. 1172 ЦК.

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самовря­дування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

1. Із контексту ст. 1173 ЦК та з урахуванням визнання права власності держави у ст. 326 ЦК, права власності Автономної Республіки Крим у п. З ч. 1 ст. 138 Кон­ституції Автономної Республіки Крим, визнання держави та Автономної Республіки Крим учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК), які діють на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин (ч. 1 ст. 167; ч. 1 ст. 168 ЦК), випливає, що за шкоду, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади, відповідальність несе держава, а за шкоду, завдану органами влади Автономної Республіки Крим, відповідальність несе Автономна Республіка Крим. Відшкодування шкоди в порядку відповідальності держави за шко­ду, заподіяну державними органами, здійснюється за рахунок Державного бюджету.

Відшкодування шкоди в порядку відповідальності за шкоду, заподіяну органами влади Автономної Республіки Крим, здійснюється за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим.

2. Стосовно відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, дією або бездіяльністю органу місцевого самоврядування, встановлюється, що вона відшко­довується цим органом. Це інша правова конструкція, ніж та, що сформульована законодавцем стосовно відповідальності за шкоду, заподіяну органом державної влади чи органом влади Автономної Республіки Крим. Але є підстави стверджувати, що закон і в цьому випадку, покладаючи відповідальність безпосередньо на орган місцевого самоврядування, кінець кінцем не виключає відповідальності власника відповідних бюджетних коштів (коштів місцевого бюджету) — територіальної гро­мади за незаконні рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування. Питання про покладення на орган місцевого самоврядування обов'язку відшкодувати шкоду, завдану органом місцевого самоврядування, має вирішуватись з урахуван­ням такого. У принципі, суб'єктами, що мають бути поставлені поряд з державою та Автономною Республікою Крим як суб'єкти, що відповідають за шкоду, завдану їх органами, є територіальні громади. Необхідність у визначенні якраз органів міс­цевого самоврядування як осіб, що відповідають за шкоду, завдану цими органами, зумовлена тим, що до органів місцевого самоврядування належать районні та обласні ради (абзац сьомий ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]), за зобов'язаннями яких територіальні громади відповідати не можуть. Питання про відповідальність цих органів має вирішуватись з урахуванням того, що на рівні областей і районів за рахунок джерел, установлених Бюджетним кодексом та за­конами про Державний бюджет України на відповідний рік, також формуються бюджети.

Але ж виникає запитання про те, у який спосіб перейти від органу місцевого самоврядування, що має відповідати за завдану ним шкоду не тільки відповід­но до ст. 1173 ЦК, а й згідно із ст. 56 Конституції України [1], до територіаль­ної громади, що має відшкодувати шкоду за рахунок місцевого бюджету, або до районного чи обласного бюджетів, що згідно із ст. 60 Закону «Про місцеве само­врядування в Україні» здійснюють повноваження щодо володіння, користування і розпоряджання відповідними об'єктами права комунальної власності, до яких згідно із частиною першою названої статті належать і доходи місцевих бюджетів. Цей перехід має здійснюватись шляхом застосування закону за аналогією. Під­ставою для цього є та обставина, що, встановлюючи обов'язок органів місцевого самоврядування відшкодовувати шкоду, ні ст. 56 Конституції, ні ст* 1173 ЦК не вирішують питання про те, як же має бути відшкодована шкода у випадках, коли орган місцевого самоврядування не має коштів, достатніх для відшкодування. А такі випадки виникають нерідко, оскільки органи місцевого самоврядування є юридичними особами, що фінансуються із відповідних бюджетів. Тому слід дійти висновку про те, що до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої органами місцевого самоврядування у разі відсутності у останніх коштів, слід застосовувати за аналогією положення ст. 1173 ЦК, які покладають обов'язок відшкодування шкоди на тих учасників цивільних відносин (державу і Автономну Республіку Крим), що є власниками відповідних бюджетних коштів.

Отже, за відсутності в органів місцевого самоврядування коштів, достатніх для відшкодування шкоди, обов'язок відшкодування шкоди слід покласти на власників відповідних бюджетних коштів та органи, що здійснюють розпоряджання ними. Тому в позовних заявах та рішеннях судів доцільно було б зазначати на стягнення коштів в порядку відшкодування шкоди з органів місцевого самоврядування, а суб-сидіарно — з відповідних (сільського, селищного, міського, районного, обласного) бюджетів.

3. Зазначення в ст. 1173 ЦК про відшкодування шкоди незалежно від вини відпо­відних органів є лише конкретизацією правового припису, який непрямо випливає із ст. 56 Конституції України та виявляється при тлумаченні методом логічного допов­нення нормативного тексту. Тому слід враховувати, що правило про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, незалежно від вини має юридичну силу конституційного положення.

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

1. У ст. 1174 ЦК формулюється той самий принцип відповідальності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого само­управління за шкоду, заподіяну посадовими або службовими особами цих органів при здійсненні ними (цими особами) своїх повноважень, який (принцип) у ч. 1 ст. 1172 ЦК сформульований стосовно роботодавців, які відповідають за шкоду, завдану їх
працівниками при виконанні трудових обов'язків. Але відповідальними за шкоду тут визначаються держава й Автономна Республіка Крим, а не державний орган чи орган влади Автономної Республіки Крим, що є стороною трудового договору, укладеного з посадовою чи службовою особою. Лише органи місцевого самоврядування називаються відповідальними за шкоду, заподіяну їх посадовими та службовими особами. Мається на увазі, що за шкоду, заподіяну посадовими та службовими особами сільських, се­лищних, міських рад, сільськими, селищними, міськими головами, відповідальність урешті несе територіальна громада. А за шкоду, завдану посадовими і службовими особами районних та обласних рад, відповідають ради, а за недостатності коштів має бути пред'явлений позов про стягнення відповідної грошової суми із районного чи обласного бюджету.

2. На відміну від ч. 1 ст. 1172 ЦК, відповідно до якої обов'язок юридичної осо­би відшкодувати шкоду, завдану її працівниками під час виконання ними трудових обов'язків, виникає за наявності вини працівника, яка має вважатись при цьому ви­ною юридичної особи, ст. 1174 ЦК встановлює відповідальність органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування
незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повно­важень завдала шкоди юридичній або фізичній особі незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю.

3.  Оскільки ст. 1174 ЦК поширюється на зобов'язання щодо відшкодування шкоди, в яких боржником є орган державної влади, в цій статті також вказується на те, що таке зобов'язання виникає незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повноважень завдала фізичній або юридичній особі шкоди незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.

Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самовря­дування у сфері нормотворчої діяльності

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом міс­цевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

1. Щодо відшкодування шкоди, заподіяної фізичній або юридичній особі в ре­зультаті прийняття органом державної влади,  органом влади Автономної Респу­бліки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, застосовується та сама правова конструк­ція,  що й стосовно відшкодування шкоди цими органами,  якщо вона заподіяна іншим способом, ніж той, про який йдеться уст.  1175 ЦК.  Відповідальність не­суть ті самі суб'єкти незалежно від їх вини чи вини їх посадових або службових
осіб.

2. Стаття, що коментується, підлягає застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування визнається незаконним та скасовується, як це передбачено ч. 2 ст. 23 ЦК. У випадках коли закони чи інші правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв'язку з цим втрачають чинність (частина друга ст. 152 Конституції України [1]), ст. 1175 ЦК застосовуватись не може. У таких випад­ках на підставі ч. З ст. 152 Конституції матеріальна і моральна шкода, завдана юридичним або фізичним особам застосуванням актів, що визнані неконституцій­ними, відшкодовується державою. Конституційний Суд приймає рішення щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд Укра­їни» [78]). У зв'язку з підсудністю таких справ Конституційному Суду суди за­гальної юрисдикції не можуть розглядати спори щодо відповідності названих актів Конституції України (п. 1 ст. 2, ст. 17 КАС [34]), але вони можуть розглядати
справи про визнання незаконними і скасування на підставі ч. 2 ст. 21 ЦК указів Президента України, якщо вони суперечать закону, постанов чи розпоряджень Кабінету Міністрів, якщо вони суперечать закону чи указу Президента, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони суперечать закону або виходять за межі повноважень і суперечать указам Президента України або постановам чи розпорядженням Кабінету Міністрів.

3. Виокремлення адміністративної юрисдикції, віднесення до підсудності адмі­ністративних судів справ щодо визнання незаконними (нечинними) та скасування нормативних актів, прийнятих органами державної влади, органами влади Автоном­ної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, виключає відшкодування шкоди, завданої такими органами у сфері нормотворчої діяльності, за відсутності
рішення адміністративного суду про визнання відповідного нормативно-правового акта незаконним (нечинним) та про його скасування.

Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду

1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, неза­конного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

3. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

4. Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної від­повідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вар­тою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права
на відшкодування шкоди.

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення су­дом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення
незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудо­вого) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.

(Із змін, від 01.12.2005)

1. Тлумачення і застосування ст. 1176 ЦК є однією із найскладніших проблем реалізації положень Цивільного кодексу. При прийнятті Цивільного кодексу та привнесенні змін до ст. 1176 ЦК (Законом від 1 грудня 2005 р.) законодавець не виявив належної уваги до ст. 56 Конституції. Якби така увага була виявлена, то можна було б зрозуміти, що будь-які особливості відповідальності за шкоду, заподіяну органами
дізнання досудового слідства, прокуратури і суду, що обмежують право на відшко­дування шкоди, будуть суперечити ст. 56 Конституції, а будь-які особливості поряд­ку відшкодування частково будуть суперечити Конституції, а в решті — позбавлені будь-якої доцільності.

2. Проблема співвідношення між ст. 1176 ЦК і Законом «Про порядок відшкоду­вання шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [66] (далі в межах коментаря до ст. 1176 ЦК — «За­кон») має вирішуватись з урахуванням такого. Із контексту ст. 1176 ЦК випливає, що законодавець чітко розмежовує підстави і обсяг відповідальності за завдану шкоду (вони встановлюються ч. 1 — 6 ст. 1176 ЦК), з одного боку, і порядок відшкодування шкоди, — з іншого. Тому із ч. 6 ст. 1176 ЦК, що передбачає встановлення законом (таким на цей час є Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадяни­нові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») порядку відшкодування шкоди, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого законом не можуть вирішуватись питання, які відповідно до контексту ст. 1176 ЦК не охоплюються поняттям порядку відшкодування шкоди. Звичайно, це не заважає чинності пізніше прийнятих законів, які будуть суперечити ст. 1176 ЦК, у тому числі і її частині сьомій, але раніше прий­няті закони не можуть застосовуватись, якщо вони є несумісними із ст. 1176 ЦК, у тому числі і з правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 1176 ЦК та виявляється висновком від протилежного та на який зазначалося вище.

Викладене дає підставу для висновку про те, що як такі, що не суперечать ст. 1176 ЦК, підлягають застосуванню положення ст. З, 4 Закону, що конкретизують види майнової шкоди, які підлягають відшкодуванню, та передбачають відшкодування мо­ральної шкоди. Разом з тим не підлягає застосуванню правовий припис, який непрямо випливає із п. 2 ст. З Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого відшкодуванню не підлягають неотримані доходи, крім прибутку від частки у статутному фонді господарського товариства. Застосовується правило ч. 1 ст. 1176 ЦК, відповідно до якого шкода відшкодовується в повному обсязі, в тому числі і не­отримані доходи. Не підлягає застосуванню і правовий припис, який непрямо ви­пливає із частини четвертої ст. 4 Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого не відшкодовується сума, на яку майно, вилучене у потерпілого, обезцінилось за період від його вилучення до повернення потерпілому (крім зниження його вартості внаслідок пошкодження).

3. Особливості, що встановлені ст. 1176 ЦК, стосуються шкоди, завданої діями, що перелічені у ч. 1 та ч. 5 цієї статті. У решті випадків шкода, заподіяна незаконними діями або бездіяльністю чи незаконними рішеннями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Формулювання «на загальних підставах» використовується не тільки у ч. 6 ст. 1176 ЦК, а і в ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185 ЦК, абзаці другому ч. 1 ст. 1186 ЦК. Але не мож­на стверджувати, що у ч. 6 ст. 1176 ЦК це формулювання вживається у тому самому розумінні, що й в інших перелічених статтях. Коли законодавець відсилає до загаль­них норм, то слід мати на увазі, що загальні норми бувають двох видів: 1) загальні, які стосовно будь-яких інших норм, що регулюють ті самі відносини, не можуть бути визнані спеціальними (загальні норми, стосовно яких немає норм більш загальних); 2) загальні норми у відношенні до спеціальних, які (загальні норми), у свою чергу, є спеціальними стосовно більш загальних норм. Стосовно ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185, абзацу другого ч. 1 ст. 1186 ЦК загальними нормами є ті, що формулюються в ст. 1166, 1167 ЦК. Тут проблеми пошуку загальних норм не виникає, оскільки є очевидним, які норми мають на увазі, коли законодавець відсилає до загальних норм. Стосовно норм, що формулюються в ст. 1176 ЦК, загальними є норми, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК. Стосовно цих останніх, які розглядаються як спеціальні, загальними є нор­ми, що формулюються в ст. 1166 і 1167 ЦК. Логічним був би висновок про те, що, вказуючи на загальні підстави відшкодування шкоди в ч. 6 ст. 1176 ЦК, законодавець відсилає до загальних щодо цього законодавчого положення норм, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК, а не тих норм, що є загальними щодо названих.

Отже, формулювання ч. 6 ст. 1176 ЦК означає, що відповідальність несе держава за наявності підстав, установлених ст. 1166 ЦК, з урахуванням ст. 1173,  1174 ЦК, тобто незалежно від вини названих у цій частині органів чи посадових або службових осіб. Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК шкода відшкодовується на загальних підставах, в таких випадках не застосовується порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (до-судового) слідства, прокуратури або суду, який (порядок) відповідно до ч. 7 ст. 1176 ЦК має встановлюватись законом.

4. Відповідальність на загальних підставах відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК настає, зокрема, у випадках, передбачених ст. 1 Закону [66]. Це такі дії: 1) незаконне прове­дення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади), незаконне проведення інших процесуальних дій, що обмежують права фізичних осіб; 2)
незаконна конфіскація майна (крім випадків застосування кримінального покарання), незаконне накладення штрафу (крім випадків застосування кримінального покарання); 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами «Про оперативно-розшукову діяльність» [47], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [54] та іншими актами законодавства.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникає у разі: 1) постановлення судом виправдувального вироку; 2) скасування незаконного вироку суду; 3) закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства; 4) закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Але самі по собі ці обставини не є достатніми для виникнення зобов'язання щодо
відшкодування шкоди. Якщо не було незаконних дій чи рішень органів, зазначених у заголовку і тексті ст. 1176 ЦК, названі обставини не породжують зобов'язання щодо відшкодування шкоди. Так, п. 1 — 4 частини першої ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу [16] передбачають можливість закриття провадження у справі у зв'язку з дійо­вим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповноліт­нього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації. Закриття провадження в кримінальній справі з таких підстав зазвичай означає, що притягнення до кримінальної відповідальності чи застосування запобіжних заходів було законне, а тому воно (закриття провадження) не тягне виникнення зобов'язання щодо відшкодування шкоди.

6. Із положення ч. З ст. 1176 ЦК про те, що право на відшкодування шкоди не ви­никає у разі закриття кримінальної справи на підставі закону про амністію або акта про помилування, не може бути підставою для спростування коментаря, викладеного в по­передньому пункті, про те, що таке право не виникає також у разі закриття провадження у кримінальної справі з підстав, передбачених у п. 1 — 4 частини першої ст. 7 КПК.

7. Якщо особа перешкоджала з'ясуванню істини шляхом самообмови і цим сприяла прийняттю рішень чи здійсненню дій, які є підставою для відшкодування шкоди та передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК, ця особа не отримує права на відшкодування шкоди. При цьому термін «самообмова» має тлумачитись як дача показань чи інші дії, що здійснені свідомо з метою перешкодити встановленню істини. Якщо ж особа здійсни­ла самообмову не власною волею, а під погрозою чи в результаті насильства, такі дії не можуть кваліфікуватись як самообмова.

8. Частина 5 ст. 1176 ЦК вкрай обмежує можливість відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі постановленням судом незаконного рішення у цивільній справі. Така шкода відшкодовується державою в повному обсязі, але тільки тоді, коли в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, встановле­но склад злочину. Це має бути встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Слід, однак, враховувати, що ст. 1176 ЦК суперечить ст. 56 Конституції [1], а тому не може застосовуватись. Отже, у випадках, коли особі завдано шкоди (майнової та/або моральної) постанов ленням незаконного рішення у цивільній справі, шкода підлягає відшкодуванню, хоча б у діях судді (суддів) і не було встановлено склад злочину. Але скасування незаконного рішення слід визнати обов'язковою умо­вою відшкодування шкоди, бо законність рішення не може встановлюватись в інших процесуальних формах, ніж ті, що передбачені процесуальним законодавством. Лише рішення Європейського Суду з прав людини, яким визнається, що держава (Україна) порушила права людини через прийняття судового рішення, що суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є достатнім для висновку про те, що відповідне судове рішення є незаконним, а держава зобов'язана відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану таким рішенням.

9.  Із ч. 7 ст. 1176 ЦК випливає, що законом має бути встановлений порядок від­шкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Цей порядок має поширюватись на всі види зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди цими органами: 1) на зобов'язання, що виникають незалежно від вини такого органу, його посадових і службових осіб (ч. 1 — 2 ст. 1176 ЦК); 2) на зобов'язання, що виникають внаслідок дій судді (суду), які вплинули на постановлення незаконного рішення суду у цивільній справі, якщо в діях судді (суддів) встановлено склад злочину за обвину­вальним вироком, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК); 3) на зобов'язання, що виникають на загальних підставах (ч. 6 ст. 1176 ЦК). В останньому випадку законом, про який ідеться, не повинні встановлюватись особливості, що стосуються підстав від­шкодування шкоди, оскільки ці підстави визначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК як загальні.

10.  Викладене в попередньому пункті коментаря означає, що в частині визначення порядку відшкодування зберігає чинність Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [66]. Але в частині, в якій цей Закон суперечить Конституції України, він не може визнаватись чинним. По-перше, припис звертатись із заявою
чи клопотанням про визначення розміру відшкодування до органу дізнання, поперед­нього слідства, прокуратури, в результаті дій яких (у результаті дій посадових осіб яких) завдана шкода, обмежує доступ до правосуддя, суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [5]. Тому цей припис є нечинним. По-друге, звернення до цих органів з ініціативи потерпілого є можливим, але ж поста­нова, яка має бути винесена у місячний термін після такого звернення, не визнається Законом «Про виконавче провадження» [100] виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою. По-третє, передбачається можливість оспорення в суді зазначеної постанови або безпосереднього звернення до суду, якщо шкода завдана незаконним вироком суду. Але ж і суд постановляє при цьому лише ухвалу про визначення розміру шкоди, а не про стягнення її за рахунок коштів Дер­жавного бюджету України чи за рахунок підприємств, установ, організацій, яким майно потерпілого було передане безоплатно. Така ухвала не може бути підставою для стягнення коштів з Державного бюджету чи юридичних осіб.

У зв'язку з цим слід зробити висновок про те, що відшкодування шкоди (майнової і моральної), завданої органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, здійснюється шляхом звернення фізичної особи з позовом. Відповідачем за таким позо­вом мають визнаватись держава Україна і Державне казначейство України, а третьою особою — орган, діями якого (діями працівників якого) особі завдано шкоди.

11.  Позови про відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі незаконним за­судженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням взяття під варту як запобіжного заходу, незаконним накладенням адмі­ністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт можуть пред'являтися позивачем за місцем його проживання або за місцем знаходження відповідача (ч. 4 ст. 110 ЦПК [33]). Сторони у таких спорах звільняються від сплати державного мита (п. 6 ст. 4 Декрету «Про державне мито» [206]).

12. Суперечить ст. 56 Конституції [1] і не може застосовуватись положення частини четвертої ст. 4 Закону, відповідно до якого у разі неможливості повернення в натурі потерпілому вилученого у нього майна, його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким це майно було передане. Конституція визнає, що відшкодування здійснюється державою. Положення частини четвертої ст. 4 За­кону, що визнає переважним способом відшкодування шкоди повернення вилученого майна, формулює спеціальне правило, що зберегло чинність після набрання чинності Цивільним кодексом з урахуванням ч. 7 ст. 1176 ЦК.

13. Виконання рішення суду про стягнення майнової і моральної шкоди здійснюється органами Державної виконавчої служби в порядку, який уперше було встановлено ст. 47 Закону «Про Державний бюджет на 2004 рік» [168]. Постанова про відкриття вико­навчого провадження надсилається Державному казначейству України. У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення суду, який не може переви­щувати семи днів (ст. 24 Закону «Про виконавче провадження»). У межах цього строку Державне казначейство України списує суму відшкодування з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Якщо сума, що списується, виходить за межі бюджетних призначень, подаються відповідні пропозиції щодо виділення коштів із резервного фонду Державного бюджету або про внесення змін до закону про Держав­ний бюджет України. Ці правила, в основному, відтворюються в ст. 29 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [198]. Отже, на цей час створено механізм, що забезпечує реальне відшкодування державою шкоди, заподіяної фізичній особі не­
законними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

14. До позовів про відшкодування шкоди відповідно до ст. 1176 ЦК застосовується загальний строк позовної давності.

15. Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [358] було прийняте Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою, Міністерством фінансів за погодженням з Верховним Судом, Мініс­терством внутрішніх справ і Службою безпеки відповідно до повноваження, наданого
названим органам постановою Верховною Ради «Про введення в дію Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [222]. Тому немає підстав за­перечувати чинність згаданого Положення. Разом з тим воно не може бути визнане чинним у частині, в якій воно суперечить Цивільному кодексу.

16. Будь-які обмеження права фізичних осіб на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, які (обмеження) встановлені підзаконними актами, є нечинними. Це стосується, зокре­ма, п. З Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду». Цим пунктом встановлено, що право на відшкодуван­ня шкоди фізичній особі, яка була засуджена судом, виникає у випадках повної його реабілітації. Якщо мали місце незаконні дії чи рішення, що зазначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК і якщо ними завдано шкоди фізичній особі, ця шкода підлягає відшкодуванню, хоча повної реабілітації особи і не відбулося.

Стаття 1177. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від зло­чину

1. Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодо­вується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

2. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

1. Стаття, що коментується, переважно не формулює норм прямої дії, які б регу­лювали відносини щодо відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі вна­слідок злочину. Установлено лише, що держава відшкодовує майнову шкоду, завдану майну фізичної особи злочином, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така особа встановлена, але вона є неплатоспроможною. Інші умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину, мають визначатись законом. Зазначення при цьому про встановлення законом не тільки порядку, а й умов відшкодування шкоди виключає пряме застосування ст. 1177 ЦК до прийняття відповідного закону.

2. Порівняння ст. 1177 ЦК зі ст. 1207  ЦК дає підстави для висновку про те, що ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди майновим правам. При завданні майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або вна­слідок смерті особи, що потерпіла від злочину, застосовується ст. 1207 ЦК.

3. Особа, яка вчинила злочин, вважається не встановленою, коли слідчим винесено по­станову про зупинення досудового слідства у кримінальній справі на підставі п. З частини першої ст. 206 Кримінально-процесуального кодексу України [16]. Особа, яка вчинила
злочин, вважається неплатоспроможною, якщо при прийнятті заходів забезпечення ци­вільного позову або при виконанні вироку у частині майнового стягнення виявляється, що у цієї особи відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, або якщо цього майна недостатньо для відшкодування шкоди в порядку виконання вироку суду.

4. Хоч ст. 1177 ЦК і не передбачає можливості пред'явлення державою, за раху­нок якої фізичній особі відшкодована шкода, завдана злочином, регресного позову до особи, що вчинила злочин та завдала шкоди в такий спосіб, пред'явлення такого позову є можливим відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди.

5. Стаття 1177 ЦК не виключає пред'явлення потерпілим від злочину вимоги до особи, що вчинила злочин та завдала майнової шкоди своїми злочинними діями, про відшкодування майнової шкоди. Але така вимога не може бути задоволена судом, якщо відшкодування шкоди здійснено державою.

Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою

1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом на­вчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за мало­літньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

3. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати
шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

5. Обов'язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в по­вному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.

1.  Шкода, завдана малолітньою особою (такою відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦК є особа, яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується батьками (усиновлювачами), опі­куном, іншою особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо­би. До таких осіб, зокрема, належить патронажний вихователь (ст. 252 СК [28]).

2.   Особа, яка відповідає за шкоду,  завдану малолітньою особою,  звільняється від такої відповідальності, якщо доведе, що завдана шкода не перебуває у причинно­му зв'язку з її діями чи бездіяльністю, що кваліфікуються як несумлінне здійснення виховання та нагляду або як ухилення її від здійснення виховання та нагляду. При цьому для звільнення від відповідальності особа має довести відсутність несумлінного
ставлення як до виховання, так і до нагляду (ухилення від здійснення виховання чи нагляду).

У ч. 1 слово «ними» («вони» в орудному відмінку) вжито помилково. Логічне тлумачення цього законодавчого положення дає підставу для висновку про те, що це слово повинне бути замінене на слово «їх» («вони» у родовому відмінку), а текст цієї частини слід доповнити словом «ними», яке слід поставити після слова «здійснені» і перед словом «або». Такі операції з нормативним текстом у процесі його тлумачення слід визнати припустимими з урахуванням загального невисокого техніко-юридичного рівня актів національного законодавства, в тому числі законів.

3. Частина 1 ст. 1178 ЦК перерозподіляє обов'язок доказування у справах про відшкодування відповідальними особами шкоди, завданої малолітніми дітьми. За за­гальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посила­ється як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]). У зв'язку з цим на позивачів у справах про відшкодування шкоди зазвичай покладається обов'язок
довести факт правопорушення, якого припустилася особа, яка завдала шкоди, наявність шкоди та причинного зв'язку між правопорушенням та шкодою. У силу презумпції вини особи, що завдала шкоди, обов'язок доведення відсутності вини несе ця особа. На виняток із цього загального правила ч. 1 ст. 1178 ЦК покладає на особу, відпо­відальну за шкоду, завдану малолітнім, обов'язок доводити відсутність не тільки її
вини, а і причинного зв'язку між її діями (бездіяльністю) та шкодою, яка причинена малолітньою особою.

4. Ухилення від здійснення виховання та нагляду має тлумачитись як умисні дії чи бездіяльність. Несумлінне ставлення — це один із варіантів необережної вини. Це набагато менш жорсткий щодо відповідальної особи варіант вини, ніж той, який випливає із ч. 1 ст. 614 ЦК, відповідно до якої особа є невинуватою лише тоді, коли вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Сумлінне — це чесне, старанне, ретельне виконання своїх обов'язків.

Але ж сумлінне виконання обов'язків щодо виховання має поєднуватись з виконан­ням обов'язків щодо матеріального забезпечення (утримання) дітей та інших осіб, що передбачає трудову діяльність, яка теж вимагає сумлінного ставлення до виконання трудових обов'язків. За таких умов недостатня участь у вихованні дітей, викликана необхідністю належного виконання трудових обов'язків, роботою за сумісництвом з метою матеріального забезпечення сім'ї, не може кваліфікуватись як несумлінне ставлення до виховання малолітніх осіб або до нагляду за ними.

5. Закони, що стосуються закладів освіти та окремих їх видів, положення про окремі види навчальних закладів, нормативно-правові акти про охорону здоров'я не форму­люють положень про обов'язок навчальних закладів або закладів охорони здоров'я здійснювати нагляд за малолітніми, що перебувають у таких закладах. Лише в Законі «Про дошкільну освіту» [134] та Положенні про дошкільний навчальний заклад [317] зазначається на здійснення дошкільними навчальними закладами «догляду» за дітьми, який (догляд), очевидно, включає до себе і нагляд. Формулюються також положення про обов'язок навчальних закладів забезпечувати безпечні та нешкідливі умови пере­бування в навчальному закладі, із яких (положень) випливає обов'язок навчального закладу здійснювати нагляд за малолітніми, який би виключав завдання шкоди іншим малолітнім. Проте із загальних положень, що формулюють обов'язки навчальних закладів та педагогічних працівників здійснювати виховну функцію, можна зробити висновок, що вони несуть обов'язок здійснювати нагляд за малолітніми, які знахо­дяться в навчальних закладах. Обов'язок здійснювати нагляд за малолітньою особою може встановлюватись також договором. Ідеться про цивільно-правовий договір, бо якщо батьки уклали трудовий договір (про найм особи на роботу та покладення на неї обов'язку здійснювати, зокрема, нагляд за малолітньою особою), то працівник несе відповідальність за заподіяну шкоду відповідно до норм трудового права.

6. Частина 3 ст. 1178 ЦК застосовується у випадках, коли функції опікуна стосовно малолітньої особи відповідно до ст. 66 ЦК виконує навчальний заклад, заклад охорони здоров'я або заклад соціального захисту населення.

7. Батьки і заклади (особи), про які йдеться у ч. 2 і 3 ст. 1178 ЦК, несуть обов'язок відшкодувати шкоду в частках, що визначені за домовленістю між ними або рішенням суду, якщо малолітня особа завдала шкоди як внаслідок винних дій чи бездіяльності батьків, так і внаслідок вини цих закладів. У силу букви ч. 4 ст. 1178 ЦК це правило поширюється на усиновлювачів і опікуна. Частина 4 ст. 1178 ЦК може бути пошире­на на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малоліт­ньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Застосування ч. 4 ст. 1178 ЦК за аналогією до таких осіб обґрунтовується тим, що ч. 4 ст. 1178 ЦК встановлює лише порядок розподілу обов'язку відшкодувати шкоду між батьками (усиновлювачами), опікунами, з одно­го боку, та закладами і особами, зазначеними у ч. 2 ст. 1178 ЦК, — з іншого. Що
стосується обов'язку відшкодувати шкоду, то він установлений ч. 1 та 2 цієї статті, а ч. 1 ст. 1178 ЦК передбачає обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не тільки батьків (усиновлювачів), опікунів, а й фізичних осіб, які на право­вих підставах здійснюють виховання малолітніх осіб.

8. Якщо до досягнення особою, яка у малолітньому віці завдала шкоди іншій особі, повноліття шкода не буде повністю відшкодована або якщо шкода відшкодовується на користь потерпілого у вигляді періодичних платежів, після досягнення малолітньою особою повноліття обов'язок осіб, вказаних у ч. 1 — 3 ст. 1178 ЦК, відшкодувати шкоду не припиняється. Як виняток із цього загального правила після досягнення
повноліття особою, яка, будучи малолітньою, завдала шкоди іншій особи, суд може покласти на особу, що досягла повноліття, обов'язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі. Таке рішення суд може постановити за наявності одночасно таких умов: 1) особа завдала шкоди, будучи малолітньою, життю або здоров'ю потерпілого; 2) особа, що завдала шкоди в малолітньому віці та досягла повноліття, має достатні кошти для відшкодування шкоди; 3) відповідальні за шкоду батьки, усиновлювачі, опікуни, інші особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК) є неплатоспроможними або померли.

Частиною п'ятою ст. 1178 ЦК встановлюється виняток із загального правила ч. 2 ст. 31 ЦК, відповідно до якого «малолітня особа не несе відповідальності за зав­дану шкоду». Отже, ч. 5 ст. 1178 ЦК визнає малолітніх осіб частково деліктоздатними.