Стаття 531.   Дострокове виконання зобов'язання

1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не вста­новлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. За загальним правилом, сформульованим в ст. 531 ЦК, боржник має право до­строково виконати зобов'язання, якщо інше не встановлено актами цивільного зако­нодавства, договором, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Із змісту зобов'язання випливає, наприклад, недопустимість дострокового виконання наймачем обов'язку повернути річ наймодавцю до закінчення строку найму (інше
встановлено ст. 790 ЦК стосовно договору прокату). Дострокове виконання наймачем цього обов'язку означало б дострокове припинення договору в результаті односторон­ніх дій наймача, що порушило б право наймодавця на одержання плати від наймача за користування річчю. Із суті зобов'язання зберігання з умовою про оплату послуг зберігача також випливає неприпустимість дострокового виконання  поклажодавцем обов'язку забрати річ до спливу встановленого договором строку зберігання. Але спеціальним правилом ст. 953 ЦК поклажедавцю надається право забрати річ до за­кінчення строку зберігання.

2. Стаття 531 ЦК не застосовується стосовно зобов'язань позики. Частина 1 ст. 1049 ЦК покладає на позичальника обов'язок повернути позикодавцеві позику (грошові кошті у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого ж роду та такої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк, вста­новлений договором. Лише стосовно позики, наданої без умови про сплату процентів за користування нею, позичальник має право дострокового повернення позики, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1049 ЦК).

3. Наявність загального правила, що надає боржникові право дострокового вико­нання зобов'язання, виключає необхідність формулювання з цього приводу спеціаль­них правил. Проте такі правила встановлюються. Відповідно до ст. 47 Закону «Про заставу» [64] боржник, який одночасно є заставодавцем у правовідносинах закладу, вправі достроково виконати зобов'язання, якщо заставодержатель зберігає або вико­ристовує предмет закладу неналежним чином, що тягне за собою припинення застави (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).

4. В окремих випадках кредитору надається право вимагати дострокового виконання зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, що припиня­ється (незалежно від форми припинення), має право вимагати від неї дострокового виконання зобов'язання (або його припинення).

Незалежно від настання строку вимоги (цей строк настає в день закінчення строку, встановленого для виконання зобов'язання, або настання дня, в який зобов'язання має бути виконане) кредитори спадкодавця можуть вимагати виконання зобов'язання спадкоємцями (ст. 1281 ЦК).

Низка підстав, що дають кредиторові право вимагати дострокового виконання зобов'язання, встановлена ст. 592 ЦК, частиною третьою ст. 23 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

Стаття 532.   Місце виконання зобов'язання

1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання про­вадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі до­говору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим  зобов'язанням — за місцем проживання кредитора,  а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце про­живання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання викону­ється за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) борж­ника.

2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено акта­ми цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. Місце виконання зобов'язання в разі, якщо воно не визначене законодавством або спеціальним договором, встановлюється ст. 532 ЦК. Умова про місце виконання зобов'язання може випливати із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, якщо це не суперечить спеціальним правилам.

2. Визначення місця виконання зобов'язання істотно впливає на розподіл обов'язків між його сторонами. Хоча місце виконання зобов'язання, за загальним правилом, за­конодавством не визнається істотною умовою цивільно-правового договору, все ж таки звичайно є доцільним визначення місця виконання зобов'язання в договорі. Іноді з суті зобов'язання випливає необхідність погодження в договорі умови про місце виконання зобов'язання. Так, договір купівлі-продажу може виконуватися шляхом вибірки товарів покупцем (передання товарів в розпорядження покупця на складі продавця), шляхом доставки товарів продавцем на склад покупця та шляхом відвантаження товарів про­давцем покупцеві транспортом загального користування. Сторони повинні вибрати варіант доставки товарів. Якщо вони цього не зробили, діє правило п. З ч. 2 ст. 532 ЦК: передання товарів має бути здійснене за місцем виготовлення або зберігання то­вару, якщо це місце було відоме кредиторові в момент виникнення зобов'язання.

3. Зобов'язання щодо передання всіх видів нерухомого майна підлягає виконанню за місцем знаходження майна. Передання нерухомого майна —  це суто символічна операція. Факт передачі нерідко оскаржується. Тому доцільно було б оформляти пе­редання письмово шляхом складання і підписання акта про передання та приймання відповідного майна.

4. Якщо відповідно до договору на боржника покладається обов'язок передати товар чи інше майно транспортній організації або підприємству зв'язку для доставки кредитору, місцем виконання зобов'язання, виходячи з частини другої ст. 334 ЦК, повинне вважатися місце передання товару або іншого майна першому перевізникові. Передання перевізником товару (вантажу) іншому перевізникові, якщо перевезення провадиться в прямому або прямому змішаному сполученні, не впливає на визначення місця виконання зобов'язання. Пункт 2 ч. 1 ст. 532 ЦК формулює таке положення прямо, але ж воно (відповідно до його букви) стосується тільки зобов'язання про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення (очевидно, договору довгострокового перевезення, який визначається у ст. 914 ЦК, оскільки до­говір перевезення конкретного вантажу не може вважатись укладеним до передання цього вантажу).

5. Місце виконання грошового зобов'язання визначається в п. 4 ч.  1 ст. 532 ЦК стосовно випадків розрахунку готівкою. Таке зобов'язання виконується за місцем про­живання або знаходження кредитора (сторони, яка приймає кошти), в тому числу і у випадках зміни кредитором місця проживання (знаходження). Законодавець вирішив, що таке обтяження боржника за грошовим зобов'язанням є достатнім, і на випадок
зміни кредитором місця проживання або знаходження поклав усі витрати, пов'язані зі зміною місця виконання, на кредитора.

6. Якщо місце виконання зобов'язання не визначено спеціальними нормами законів, підзаконних актів, договором, воно визначається п. 5 ч. 1 ст. 532 ЦК: зобов'язання повинне бути виконане за місцем проживання або знаходження боржника.

Стаття 533.   Валюта виконання грошового зобов'язання

1. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

2. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або
законом чи іншим нормативно-правовим актом.

3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допус­кається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

1. Стаття 533 ЦК приписує виконувати грошові зобов'язання у гривнях. Таке ж правило встановлене ч. 2 ст. 198 ГК [42].

2.  У разі визначення в договорі грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті сума платежу, що здійснюється в валюті України, визначається за офіційним курсом валют, що встановлюється Національним банком України за результатами біржових торгів, на день платежу. Інше може бути встановлено договором відповідно до ч. З ст. 6 ЦК, законом або іншими нормативно-правовими актами.

3. Загальне правило ч. 1 ст. З Декрету «Про систему валютного регулювання і валют­ного контролю» [231] і ст. 35 Закону «Про Національний банк України» [132] визна­ють валюту України єдиним законним засобом платежу на території України. Частина перша ст. 7 названого Декрету регулює порядок розрахунків між резидентами і нере­зидентами. Вона приписує, щоб розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту провадилися в іноземній валюті і лише через уповноважені банки (відповідно до п. З ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» уповноваженими банками визнаються банки, що зареєстровані на території України і мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних опера­цій). Суб'єкти підприємницької діяльності часом схильні до обмежувального тлумачення поняття торговельного обороту. Тут слід враховувати, що під визначення торговельного обороту підпадає будь-яке передання товарів, виконання для контрагента за договором робіт, надання йому послуг. При виконанні резидентами функцій посередника (агента, повіреного, комісіонера) вони також зобов'язані з іноземними контрагентами розрахову­ватися (проводити всі грошові операції) в іноземній валюті і тільки через уповноважені банки, а з резидентами — у валюті України. У судовій практиці зустрічалися випадки,
коли резиденти-посередники вважали, що їх відносини з контрагентами, в тому числі іноземними, виходять за межі торговельного обороту і не підпадають під дію приписів про валюту, що повинна використовуватися при розрахунках з нерезидентами в межах торговельного обороту. Порушення вимоги частини першої ст. 7 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231] тягне застосування штрафу в роз­мірі суми, використаної для здійснення розрахунків.

4. З урахуванням постанови Правління НБУ від 8 липня 1997 р. № 225 [323] і листа НБУ від 14 квітня 1998 р. № 13-110/655-2651 [326] слід зробити висновок про те, що зберігає чинність Інструктивний лист Національного банку і Кабінету Міністрів України «Про порядок розрахунків із країнами зони функціонування рубля», від­повідно до якого розрахунки між резидентами України і резидентами країн СНД та Балтії (крім Естонії) можуть провадитися у валюті України. Крім того, розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту можуть здійснюва­тися у валюті України за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

5. Держава здійснює жорсткий контроль за своєчасністю надходження виручки резидентів в іноземній валюті на їх рахунки в уповноважених банках.  Граничний термін зарахування іноземної валюти на рахунки резидентів — 90 днів з дня митного оформлення експортованої продукції (180 днів — у разі експорту фармацевтичної про­дукції). У разі попередньої оплати резидентом імпортованої продукції в строк 90 днів повинен надійти імпортований товар. В іншому разі застосовується пеня в розмірі 0,3 відсотки суми неодержаної виручки (митної вартості непоставлених (недопоставлених) товарів) за кожний день прострочення (ст. 1, 2, 4 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [85]).

6. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти на території України при виконанні грошових зобов'язань повинні використовувати готівкову валюту України. Викорис­тання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або застави допускається у випадках, передбачених п. 6 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України [372].

7. Національна та іноземна валюта може бути предметом зобов'язань з приводу відкриття фізичними та юридичними особами поточних і депозитних (вкладних) рахунків у банках відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті [354], а також предметом зобов'язань купівлі-продажу. Готівкова та безготівкова іноземна валюта може придбаватися і про­даватися юридичними та фізичними особами відповідно до Правил здійснення опера­цій на міжбанківському валютному ринку України [368]. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти можуть також продавати і придбавати іноземну валюту з додержанням правил, встановлених Положенням про пункти обміну іноземної валюти.

Стаття 534.   Черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням

1. У разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

1. У силу права власності на належні йому готівкові грошові кошти боржник вправі розпоряджатися ними на свій розсуд (ч. 1 ст. 317 ЦК). Боржник, на рахунку якого в банку є гроші, також вправі розпоряджатися ними (ч. 1 ст. 1071 ЦК). Звідси можна було б зробити висновок про те, що при здійсненні платежу (готівкою чи шляхом без­ готівкових розрахунків) боржник вправі на свій розсуд вибрати призначення платежу,
а законодавством призначення платежу могло б встановлюватись лише в тих випадках, коли боржник при здійсненні платежу належне не передбачив його призначення. Але спеціальним правилом ст. 534 ЦК законодавець вирішив безпосередньо встановити призначення проведеного платежу, якщо його сума є недостатньою для виконання грошового зобов'язання боржника перед кредитором в повному обсязі. Спрямування платежу відповідно до ст. 534 ЦК не здійснюється лише у випадках, якщо інше вста­новлено договором між сторонами.

2. Пункт 1 ч. 1 ст. 534 ЦК в першу чергу передбачає відшкодування витрат креди­ тора, пов'язаних з одержанням виконання. Зазвичай таких витрат немає як при без­готівкових розрахунках, так і при розрахунках готівкою.

3. Проценти і неустойка визначаються в ст. 534 ЦК як платежі другої черги. Те, що у ч. 2 ст. 534 проценти називаються першими, не може будь-яким чином вплинути на черговість, в якій погашаються обов'язки зі сплати процентів і неустойки за раху­нок отриманого платежу.

4. Положення ст. 534 ЦК, однак, не повністю позбавляють боржника права на свій розсуд визначити призначення платежу, який він здійснив нажористь кредитора. Стат­тя 534 ЦК, з огляду на її зміст, не може поширюватись на випадки, коли боржник має перед кредитором два чи більше зобов'язання, хоча б вони і були однорідними. Так, якщо боржник уклав два чи більше кредитних договорів з банком, то відповідно виникає два чи більше грошових зобов'язань, на погашення яких спрямовується платіж.

5. Банк не має права зараховувати платіж на виконання одного зобов'язання в раху­нок погашення іншого зобов'язання. Він має право тільки на визначення призначення платежу в межах одного зобов'язання. Якщо ж за наявності між сторонами декількох зобов'язань боржник здійснив платіж, не встановивши його призначення, кредитор не вправі безпосередньо спрямовувати отримані кошти на цілі, визначені ним одностороннє. Він вправі вчинити односторонній правочин: зробити заяву про зараху­вання зустрічних односторонніх вимог: можливої вимоги платника про повернення безпідставно отриманого іншою стороною платежу (платіж має кваліфікуватись як безпідставно отриманий, оскільки платник не встановив його призначення) і вимоги одержувача платежу про виконання одного із грошових зобов'язань. До отримання заяви про зарахування платник має право зробити на адресу одержувача заяву про призначення платежу. Якщо ж одержувач платежу не заявив про зарахування зустріч­них вимог, а платник не зробив заяву про призначення платежу, одержувач платежу несе зобов'язання повернути безпідставно отримані грошові кошти, а платник несе грошові зобов'язання, що виникли перед одержувачем платежу раніше.

6. Навіть і при існуванні між сторонами одного договору, застосування ст. 534 ЦК буде ускладнюватись з тієї причини, що ця стаття спроектована на відносини, в яких боржник несе обов'язок здійснити разовий платіж. Стосовно таких відносин не виникає будь-яких запитань щодо значення, яке має термін зобов'язання, що вживається в цій статті. Але ж основна маса відносин, на які поширюється ст. 534 ЦК, — це відносини між суб'єктами господарювання.

Стосовно цих відносин взагалі трудно визначити значення терміну «грошове зобов'язання», бо зазначеному терміну, як це склалось у науці та практиці право-творчості і правозастосування, надається різне значення: 1) терміном «зобов'язання» позначається усе правовідношення, що виникло на підставі договору; 2) цим терміном може позначатись обов'язок сплатити всю грошову суму, передбачену договором; 3) цим терміном може позначатись обов'язок здійснити один черговий платіж. У контексті ст. 534 ЦК термін «грошове зобов'язання» слід тлумачити якраз у цьому останньому значенні.

Отже, ст. 534 ЦК не може поширюватись і на випадки, коли в межах одного зобов'язання у боржника є заборгованість за різні періоди, якщо платіж не пога­шає повністю один із видів заборгованості. Так, боржник може мати заборгованість за поставлений товар в сумі 280000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із семи останніх місяців, заборгованість зі сплати процентів за товарний кредит в сумі 7000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із останніх семи місяців, і за­боргованість зі сплати неустойки в загальній сумі 6000 грн., що виникла в останні шість місяців. Якщо за таких умов кредитор отримав платіж в сумі 3000 грн., то він не може бути безпосередньо зарахований в погашення будь-якої заборгованості боржника, в тому числі і заборгованості зі сплати процентів і неустойки, що від­повідно до ст. 534 ЦК належить до другої черги. Справа у тому, що у складі за­боргованості зі сплати процентів і неустойки є заборгованість, позовна давність щодо якої почала перебіг в різні дні, не говорячи вже про різний строк позовної давності за вимогами про сплату процентів і неустойки. Визначення кредитором (одержувачем платежу) на власний розсуд, яка саме заборгованість погашається, порушувало б права платника на його грошові кошти. Але одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування зустрічних вимог, як це передбачено ст. 601 ЦК. У цьому випадку він вправі на свій розсуд заявити про зарахування отриманої суми в рахунок сплати частини процентів і частини пені (пропорційно) визначивши і період, в який виникли обов'язки щодо сплати процентів чи пені, які підлягають припиненню у зв'язку з зарахуванням.

Якщо за наявності зазначеної у наведеному прикладі заборгованості боржник пере­рахує 20000 грн. без зазначення у платіжному дорученні призначення платежу, таким платежем буде погашена в першу чергу вся заборгованість зі сплати процентів і не­устойки в сумі 13000 грн. Урешті одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування отриманої грошової суми в погашення заборгованості по оплаті товарів, визначивши періоди, в яких виникла заборгованість, що погашається, на свій роз­суд.

Стаття 535.   Збільшення суми,  що виплачується фізичній особі  за грошовим зобов'язанням

1. У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням фізичній особі (на від­шкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується.

2. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду.

1.  Оскільки в статті, що коментується, йдеться про неоподатковуваний мінімум доходів громадян, необхідно враховувати наступне. У зв'язку з прийняттям Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] законодавець відмовився від правової конструкції неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Але збереглося викорис­тання в нормативно-правових актах, в тому числі і прийнятих після введення в дію
названого Закону терміну «неоподатковуваний мінімум доходів громадян». Якщо в нор­мах законів використовується цей термін, ч. 22.5 ст. 22 названого Закону приписує застосовувати суму у розмірі 17 грн. (крім норм адміністративного і кримінального права, що ставлять кваліфікацію проступків та злочинів в залежність від неоподат­ковуваного мінімуму, де буде застосовуватись інша сума).

2. Стаття 535 ЦК є однією із найбільш невдалих у всьому Цивільному кодексі. У ч.1 цієї статті указується на можливість поширення її чинності, зокрема, на зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Але ж є спеціальні правила щодо збільшення розміру відшкодування в таких випадках. Вони викладені в ст. 1208 ЦК. За наявності спеціальних правил ст. 1208
ЦК загальне правило ст. 535 ЦК про збільшення суми, що виплачується фізичній особі на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, пропорційно збільшенню встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян застосовуватись не може.

3. Не може застосовуватись ч. 1 ст. 535 ЦК і до зобов'язань довічного утримання (догляду). По-перше, ст. 744, 749 ЦК не передбачають обов'язку набувача в таких зобов'язаннях виплачувати відчужувачеві грошові суми. Виплата грошових сум перед­бачена лише договором ренти (ст. 731 ЦК). По-друге, ст. 751 ЦК встановлює, що мате­ріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватись відчужувачеві, підлягає грошовій
оцінці і індексується в порядку, встановленому законом. Оскільки при цьому Закон «Про індексацію грошових доходів населення» [191] прямо не називається і оскільки цей Закон не поширюється на зобов'язання довічного утримання (догляду), логічним є висновок про те, що до прийняття спеціального закону ця індексація здійснюється відповідно до індексу інфляції.

4. Не може застосовуватись ст. 535 ЦК і до зобов'язань ренти, оскільки розмір ренти змінюється відповідно до зміни облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором (абзац третій ч. 2 ст. 737 ЦК). У зв'язку з на­явністю спеціальних правил ст. 1061 і 1070 ЦК ст. 535 ЦК не може застосовуватись до зобов'язань банківського вкладу та банківського рахунка. Частина 3 ст. 762 ЦК передбачає можливість встановлення договором або законом умови про періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Тут дається відсилка до спеціального закону. Таким є Закон «Про оренду державного і комуналь­ного майна» [89], ст. 21 якого встановлює механізм зміни розмірів орендної плати. Але законом, до якого відсилає ст. 762 ЦК, не може бути загальна норма ч. 1 ст. 535 ЦК. Застосування ч. 1 ст. 535 ЦК до зобов'язань найму житла виключає ст. 820 ЦК, що передбачає порядок встановлення та зміни розміру плати за користування житлом.

5. Механізм збільшення сум, що виплачуються за грошовим зобов'язанням фізичній особі, який (механізм) встановлений ч. 1 ст. 535 ЦК, повинен застосовуватись в ін­ших випадках, коли договором або законом передбачена виплата фізичній особі суми за грошовим зобов'язанням. Відстоюючи ідею послідовного буквального тлумачення положень законодавства, автори все ж не можуть ігнорувати ту обставину, що в ак­тах цивільного законодавства є такі спеціальні положення, які суперечать численним іншим положенням законодавства, а тому повинні у відповідній частині коригуватись відповідно до загальних засад цивільного законодавства, що формулюються у ст. З ЦК. З урахуванням цього слід дійти висновку про те, що ч. 1 ст. 535 ЦК не слід по­ширювати на зобов'язання, які не передбачають періодичних (щомісячних) платежів
на користь фізичної особи, а встановлюють обов'язок боржника сплатити грошову суму на користь кредитора — фізичної особи один чи декілька раз.

6. Насамкінець наведемо приклад можливого застосування ч. 1 ст. 535 ЦК. Вона може застосовуватись, наприклад, до таких зобов'язань. Суб'єкт підприємницької діяльності уклав договір з фізичною особою, відповідно до якого ця особа приймає на себе зобов'язання успішно пройти курс навчання у відомому учбовому закладі, а потім відпрацювати певний час на користь суб'єкта підприємницької діяльності.
Суб'єкт підприємницької діяльності прийняв на себе зобов'язання виплачувати фізич­ній особі стипендію (щомісячну грошову виплату) впродовж всього строку навчання, а після його закінчення — створити належні умови праці та виплачувати заробітну плату відповідно до трудового законодавства. Зазначена щомісячна грошова виплата (стипендія) і підлягає збільшенню відповідно до ч. 1 ст. 535 ЦК. Але ж і в таких ви­падках застосування ст. 535 ЦК є неможливим, оскільки неоподатковуваний мінімум доходів громадян збільшуватись не буде.

Стаття 536.   Проценти

1. За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

2. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

1. У ст. 536 ЦК використовується термін «проценти». У Господарському кодексі [42] (наприклад, у ч. З ст. 198) законодавець надає перевагу терміну «відсотки». Але це не створює істотних проблем для тлумачення і застосування ст. 536 ЦК: проценти слід розуміти так, як це випливає із змісту Цивільного кодексу. Звертатись з метою тлумачення до визначень поняття процентів у ч. 1.10 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» чи у п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Доходи» немає будь-якої необхідності. Слід тільки звернути увагу, що, як це ви­пливає із Цивільного і Господарського кодексів, проценти можуть нараховуватись і сплачуватись як за правомірне, так і неправомірне користування чужими коштами (ст. 536, 625 ЦК; ст. 232 ГК).

2. Набагато важливіше з'ясувати, що розуміється під «чужими коштами» в ст. 536 ЦК. При пошуку відповіді на поставлене запитання слід враховувати, що терміни, які використовуються в актах законодавства, слід тлумачити перш за все так, як вони розуміються у відповідному акті. Тому неправильним було б шукати зміст поняття чужого майна в енциклопедичних чи тлумачних словниках. Разом з тим за основу при визначенні змісту поняття чужих коштів слід брати семантичне значення слова «чужий» — належний комусь іншому, не власний, не свій. Але подальше тлумачення цього слова повинне полягати не у зверненні до положень Цивільного кодексу про власність, а до розуміння терміну «чужі грошові кошти» у Цивільному кодексі. Цей термін вживається у ч. З ст. 692 ЦК до випадків, коли покупець прострочив опла­ту товарів на користь продавця. При цьому покупець буквально коштами продавця не користується: він користується товаром, який він отримав від продавця на підставі договору купівлі-продажу, але не оплатив, тобто прострочення покупцем оплати то­вару кваліфікується як користування чужими грошовими коштами. Таке ж розуміння користування чужими грошовими коштами підтверджується посиланням у ч. 5 ст. 694 ЦК на ст. 536 ЦК, а в ч. З ст. 695 ЦК - на ч. 5 ст. 694 ЦК.

Частина шоста ст. 231 ГК дає підстави для поширення терміну «користування чужи­ми грошовими коштами» на випадки порушення (прострочення) будь-яких грошових зобов'язань. Якщо виходити із того, що за зобов'язанням особа зобов'язана вчинити певну дію (ч. 1 ст. 509 ЦК), то під грошовим зобов'язанням слід розуміти зобов'язання сплатити гроші. Отже, користування чужими грошовими коштами має місце завжди, коли боржник допускає прострочення грошового зобов'язання за договором про від-платне передання майна, виконання роботи, надання послуги, зокрема за договором позики, за кредитним договором.

Надалі зміст поняття користування чужими грошовими коштами розширюється з урахуванням того, що ч. З ст. 693 ЦК з посиланням на ст. 536 ЦК передбачає на­рахування відсотків на суму попередньої оплати товару при простроченні передання товарів. Спеціально передбачається, що договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання про­давцем цієї суми від покупця. Але це спеціальне правило не є несумісним із загаль­ними положеннями ст. 1057 ЦК, що стосуються комерційного кредиту. Відповідно до ч. 2 ст. 1057 ЦК до комерційного кредиту застосовується, зокрема ст. 1048 ЦК, що, як загальне правило, передбачає сплату процентів.

Це могло б бути підставою для твердження про те, що проценти на суму поперед­ньої оплати товарів нараховуються і за період від дня попередньої оплати товарів до дня їх фактичного передання, хоч би строк їх передання і не був порушений. Але ч. 1 ст. 1048 ЦК, що передбачає загальне правило про сплату процентів, містить за­стереження «якщо інше не встановлено... законом». Тому переважно перед ст. 1057 і 1048 ЦК, із яких випливає загальне правило про сплату процентів, застосовується ч. З ст. 693 ЦК, яка допускає нарахування процентів за період від дня попередньої оплати товарів до дня фактичного їх передання (за відсутності прострочення передання товарів) тільки у випадках, коли це передбачено договором. За межами правовідносин щодо купівлі-продажу застосовується загальне правило ст. 1048 ЦК.

Оскільки із змісту Цивільного і Господарського кодексів випливає достатньо визна­чене розуміння терміну «користування чужими грошовими коштами», немає будь-якого сенсу зосереджуватись над словом «користування» та з'ясовувати у зв'язку з цим тієї обставини, чи дійсно боржник використовував відповідні кошти для власних чи інших потреб замість того, щоб перерахувати (передати) їх кредитору.

Викладене дає підстави для висновку про те, що користування чужими грошовими коштами має місце: 1) при наданні товарного кредиту, тобто при відстроченні (роз­строченні) оплати товарів, робіт, послуг; 2) при комерційному кредиті, тобто при по­передній оплаті робіт, послуг. При цьому сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є обов'язковою і при відсутності прострочення передання резуль­татів робіт, послуг, і за наявності прострочення, якщо інше не передбачено законом або договором. Лише стосовно купівлі-продажу проценти на суму попередньої оплати за відсутності прострочення передання товарів не нараховуються, якщо тільки інше не передбачено договором; 3) при наданні грошових коштів на підставі договорів по­зики та кредитних договорів; 4) при простроченні виконання грошових зобов'язань.

3.  Стаття 536 ЦК стала підставою для твердження про те, що відтепер (з дня на­брання чинності Цивільним кодексом України) сплата відсотків за користування чу­жими грошовими коштами стала обов'язковою, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Але це твердження, по-перше, не враховує спеціального правила ст. 1048 ЦК, що поширюється на відносини щодо комерційного кредиту, по­зики та кредиту та передбачає, що договором (будь-яким, а не тільки договором між фізичними особами, як це встановлено ч. 1 ст. 536 ЦК) та законом може допускатись, що проценти за користування чужими грошовими коштами не сплачуються.

По-друге, треба враховувати співвідношення ст. 536, 1048, 1054 ЦК, з одного боку, і положень Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177], про що мова буде вестись у наступному пункті коментаря до цієї статті.

Перш за все, слід зауважити, що названий Закон поширюється тільки на право­відносини щодо надання фінансових послуг. Фінансова послуга визначається в п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як «операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законо­
давством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отри­мання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Отже, за межі дії цього Закону виходять правовідносини щодо комерційного кредиту. У сфері дії названого Закону перебувають відносини щодо надання позики та кредиту. Стосовно кредиту як ст. 1054 ЦК, так і Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» належно погоджені: надавати кредити можуть тільки банки та інші фінансові установи. Стосовно позики створилась ситуація правової невизна­ченості. Думка про те, що при вирішенні питання про право фізичних осіб, а також юридичних осіб, що не мають статусу фінансової установи, надавати грошові кошти іншим особам за договором позики з умовою про сплату процентів, перевагу перед названим Законом слід надати ст. 536 і 1048 ЦК, обґрунтовується правилом про пере­важне застосування пізніше прийнятого законодавчого акта. Але ця думка не враховує особливостей змісту законодавчих положень, про співвідношення між якими йдеться. Стаття 536 і 1048 ЦК, що встановлюють право позикодавця на отримання відсотків (якщо інше не передбачено законом або договором), мають цивільно-правовий зміст. Чи можна стверджувати, що із цих цивільно-правових приписів непрямо випливає і ви­сновком від наступного правового явища (суб'єктивного цивільного права відповід­них осіб) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого ст. 536 і 1048 ЦК надають публічно-правовий дозвіл фізичним особам, а також юридичним особам, що не мають статусу фінансової установи, отримувати відсотки за договора­ми позики грошових коштів? Такий висновок не виключається, але ж тільки тоді, коли є відсутнім відповідне публічно-правове регулювання. У даному випадку таке регулювання є наявним. Частина 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності».

Викладене не може бути спростоване посиланням на контекст ст. 5 названого За­кону. Йдеться про те, що відповідно до ч. З ст. 5 цього Закону «надавати фінансові послуги за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа». У цьому формулюванні використана частка «лише», яка не тільки надає йому категоричності, а й надає висновку від протилежного, що робиться із цього формулюванні такої ж юридичної сили, яку має прямо встановлений цим формулю­ванням правовий припис. У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» слова «лише» немає. Тож виходить, коли за­конодавець хотів надати більшої юридичної сили правовому припису, що виявляється висновком від протилежного, він використав частку «лише». А в ч. 1 ст. 5 названого Закону ця частка не вживається. Слід погодитись з думкою про те, що контекст має значення для тлумачення нормативно-правових актів. Але ж він не може спростовувати правило про переважне застосування спеціальних публічно-правових приписів перед приватно-правовими положеннями.

На додаток до викладеного слід пояснити, що фінансова установа зобов'язана отримати ліцензію тільки у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (до цих випадків не на­лежить надання власних коштів у позику, хоча б і з метою отримання прибутку). Але ж юридична особа може отримати статус фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових послуг за умови її відповід­ності вимогам названого вище Закону.

4.  Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами може встановлю­ватись договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Але переважно перед цим загальним законодавчим положенням застосовується спеціальне прави­ло ст. 1048 ЦК, яке прямо поширюється на зобов'язання позики, але в силу спеці­альних застережень, що містяться в ст. 1054 і 1057 ЦК, застосовується до кредитних
зобов'язань і комерційного кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо це договором не встановлено, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України.

5.   Насамкінець слід враховувати досить складне співвідношення між ст. 536 та ст. 625 ЦК. Стаття 625 ЦК встановлює проценти, які є заходом відповідальності, що передбачає особливі підстави виникнення права на їх стягнення. Отже, засто­сування процентів відповідно до ст. 536 ЦК не виключає застосування процентів, передбачених ст. 625 ЦК. Але слід враховувати обмеження на одержання процентів,передбачених ст. 536 ЦК, про які (обмеження) йшлося вище. Для процентів, перед­бачених ст. 625 ЦК, таких обмежень немає.