КНИГА П'ЯТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

ГЛАВА 47 ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СТОРОНИ У ЗОБОВ'ЯЗАННІ

Стаття 509.   Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико­нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії,
а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

3. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності,  розумності та справедливості.

1. Визначення поняття зобов'язання має суттєве значення. Коли у ст. 598 — 609 ЦК йдеться про припинення зобов'язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, яка підлягає стягненню із сторо­ни, яка порушила зобов'язання (п. З ст. 83 ГПК [31]), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов'язання. Випадки, коли визначення поняття зобов'язання має безпосереднє практичне значення при правозастосуванні, не обмежуються наведеними. Вони є численними.

2. Сфера, в якій застосовується термін «зобов'язання», поступово розширюєть­ся. У науці трудового права і трудовому законодавстві термін «зобов'язання» стали вживати досить давно. Проте застосування цього терміну в сфері трудового права не викликало скільки-небудь гострих проблем. У податковому законодавстві поняття зобов'язання з'явилось недавно. Його застосування стрімко набуло значного поширення
і призвело до виникнення проблем у практиці правозастосування.

За таких умов виникає потреба в класифікації зобов'язань як міжгалузевого (за-гальноправового) поняття на види за критерієм галузі права, норми якої поширюються на відповідні зобов'язання. У сфері цивільного права доцільно було б говорити про цивільно-правові зобов'язання. У Цивільному кодексі не зазначається на цивільно-правовий характер зобов'язань тільки тому, що про інші види зобов'язань в ньому не йдеться взагалі.

У цій книзі під терміном «зобов'язання» зазвичай будуть розумітися цивільно-правові зобов'язання, якщо на інше не зазначається в тексті прямо.

3.  У ст. 509 ЦК зобов'язання визначається як правовий зв'язок між двома суб'єктами (сторонами), що має односторонню спрямованість: на одну сторону зобов'язання покла­дається обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматися від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надається право, що кореспондує обов'язку першої. Це визначення правильно розкриває сутність зобов'язання. З огляду на практичну значущість визначення поняття зобов'язання звернемо увагу на те, що ще за часів Стародавнього Риму термін «obligatio» вживався зазвичай для позначення всього права, що пов'язує кредитора з боржником, тобто права кредитора та обов'язку боржника, що кореспондує цьому праву (Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. — М., 1883, с. 91). Таке розуміння зобов'язання викладається в працях К.А. Флейшиць (Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит., 1970, с. 235 — 236), В.А. Рахмиловича (Советское граж­данское право/ Под ред. Куника Я.А. — М.: Вьісшая школа, 1974, с. 133), І.Б. Новиць-кого і Л.А. Лунца (Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М.: Госюриздат, 1950, с. 133). Особливо чітко визначав зобов'язання як таке, що має одно­сторонню спрямованість, М.М. Агарков. Він писав, що у випадках укладення двосторон­нього договору «(...продаж, підряд, майновий найм та ін.) кожна із сторін є кредитором за одним зобов'язанням і боржником за іншим, причому обидва зобов'язання взаємно обумовлюють одне одного. Обидва зобов'язання в силу цієї обумовленості складають єдині складні зобов'язальні правовідносини» (Агарков М.М. Избранньїе трудьі по граж-данскому праву. Т. 1. — М.: АО «ЦентрЮрИнформ», 2002, с. 266). Таке ж розуміння зобов'язання випливає із Цивільного кодексу Франції. Так, Р. Саватьє відповідно до цивільного законодавства Франції розглядає кожне із двох зобов'язань, що грунтуються на двосторонньому договорі, юридичною підставою іншого зобов'язання (Р.Саватьє. Те-ория обязательств. — М.: «Прогресе», 1972. — С. 220 — 221).

Інше розуміння зобов'язання (як такого, що вміщує в собі всі права і обов'язки обох його сторін), викладене в наступних роботах: 1) Мейер Д.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000, с. 441; 2) Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 13; Комментарий к ГК РСФСР. - М.: Юрид. лит, 1975, с. 266 (Іоффе О.С); 3) Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1982, с. 177 (Єгоров Н.Д.), с. 199 (Брагінський М.Й.); 4) Гражданское право/ Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.А. — М.: Бек, 1994, с. 12 — 13 (Грибанов В.П.); 5) Цивільне право. Частина друга. — К.: Вентурі, 1996, с. З (Боброва Д.В.); 6) Граж­данское право Украиньї. Часть І. — X.: Основа, 1996, с. 838 (Пушкин А.А., Шишка Р.Б.); 7) Зобов'язальне право. Теорія і практика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 7 (Кузнєцова Н.С.); 8) Гражданский кодекс Украиньї (научно-практический коммента­рий). — X.: Одиссей, 1999, с. 228 (Ткачук А.Л.); 9) Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. — К.: А.С.К., 2003, с. 293. Аналогічним чином визнача­ється господарське зобов'язання (Хозяйственное право/ Под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002, с. 561).

4. Таким чином, зобов'язання завжди є одностороннім юридичним зв'язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов'язки. Це стосовно зобов'язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов'язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов'язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов'язок прийняти виконання та відпові­дальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов'язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов'язання, в одному із яких зобов'язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов'язань є управненою.

Зобов'язання, на відміну від взаємних зобов'язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв'язком між правами кредитора та обов'язками боржника. Двосторонніх зобов'язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов'язки в цьому ж зобов'язанні, не буває. Двосторонні зобов'язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.

Зобов'язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки на­віть у безоплатному зобов'язанні (тобто у зобов'язанні, в якому обов'язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов'язок прийняти виконання та відповідаль­ність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому без­оплатні зобов'язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов'язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов'язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов'язки (є боржником). Ці два зобов'язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов'язань.

З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за прин­ципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов'язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов'язань не бу­ває.

Викладене розуміння зобов'язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов'язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв'язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов'язання увійшло до законодавства.

5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов'язання, яке ви­пливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов'язання як всього комплексу прав та обов'язків його сторін.

6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов'язання як будь-якого цивільно-правового обов'язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов'язання, яке
знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов'язання охоплює собою весь комплекс обов'язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити пев­ну групу обов'язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов'язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов'язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов'язань).

7. Поняття зобов'язання поширюється не тільки на зобов'язання, про які йдеть­ся у Книзі п'ятій Цивільного кодексу «Зобов'язальне право», а і інші відносини. У ч. З ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов'язання у зв'язку з на­буттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на право­ відносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна
власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеці­альні норми. Але ж важливим є принципіальний підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребуван­ня майна із чужого незаконного володіння зобов'язаннями. Норми зобов'язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних діля­нок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), запо­відального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов'язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.

8. Про підстави зобов'язань див. коментар до ст. 627 ЦК.

9. Закріплення в п. 6 ст. З ЦК принципів справедливості, добросовісності і ро­зумності залишало деякі сумніви щодо можливості визнання недійсними тих умов договорів чи договорів в цілому, які не відповідають цим принципам.  Включення принципів добросовісності, розумності і справедливості до ч. З ст. 509 ЦК як вимог до підстав зобов'язань дає змогу стверджувати, що такі підстави можуть оспорюватись
з посиланням на названі принципи.

Стаття 510.   Сторони у зобов'язанні

1. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

2. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або од­ночасно кілька осіб.

3. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сто­рони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

1. Відповідно до визначення зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, його сторони іменуються боржником і кредитором. Боржник —  це сторона, яка несе обов'язки. Кредитор — сторона, яка має права. Обов'язками боржника та правами кредитора повністю вичерпується зміст зобов'язання. Коли в Цивільному кодексі йдеться про прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) або вину кредитора (ст. 616 ЦК), тобто управненої сторони, термін «кредитор» використовується суто умовно: йдеться про дії чи бездіяльність сторони зобов'язальних правовідносин, що уне­можливили або утруднили виконання боржником зобов'язання. Оскільки термін «кредитор» у цих випадках застосовується до сторони, яка зобов'язана вчинити певні дії чи утриматися від певних дій (хоч би йшлося про прийняття виконання)
зазначеним терміном позначається боржник у його класичному розумінні.  Тим часом тенденція до ототожнення боржника і кредитора, що виявилась у правових конструкціях прострочення та вини кредитора, набуває поширення та визнання у найновішому законодавстві. Так, у частині першій ст. З Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження визначається, зокрема,
як «... право боржника... на рухоме майно, що виникає на підставі закону, дого­вору, рішення суду або з інших дій фізичних або юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна». У частині другій тієї ж статті зазначається на права і обов'язки, які встановлені законом та/або договором і які виникають відповідно до обтяження у обтяжувача і боржника. Це останнє формулювання за певних умов можна витлумачити так, що тут маються на увазі права обтяжувача та обов'язки боржника. Але у попередньому цитованому формулюванні, яке є частиною визначення поняття обтяження, прямо зазначається на «права боржника», що взагалі є нонсенсом. Це і обумовило неможливість ви­тлумачення деяких положень цього Закону.

2. У зобов'язанні завжди тільки дві сторони, не менше і не більше. Зобов'язання не можуть бути трьох- чи багатосторонніми. Такими можуть бути тільки зобов'язальні правовідносини або цивільно-правові договори. У ст. 510 ЦК проблема трьох- чи багатосторонніх зобов'язальних правовідносин чи договорів не зачіпається. Тут йдеться про випадки, коли в зобов'язанні на стороні кредитора чи боржника виступає декілька осіб. Про способи розподілу прав між декількома особами, що виступають у зобов'язанні як єдиний кредитор, та обов'язків між декількома особами, що виступають як єдиний боржник, йдеться у ст. 540 ЦК.

3. Частина 3 ст. 510 ЦК виходить із розуміння зобов'язання як зобов'язальних пра­вовідносин між двома сторонами. У зобов'язальних правовідносинах кожна із сторін правовідносин дійсно є боржником у зобов'язанні, яке вона має виконати на користь іншої особи, і кредитором у зобов'язанні, яке інша сторона має виконати на користь першої. Але суперечить визначенню зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, по­ложення про те, що в одному і тому ж зобов'язанні один і той же суб'єкт одночасно є і боржником, оскільки він несе обов'язки, і кредитором, оскільки він наділений правами.

У зв'язку з наявністю суперечності між ст. 509 та ст. 510 ЦК у розумінні категорії зобов'язання при тлумаченні положень Цивільного кодексу, в яких вживається термін «зобов'язання», переважно цей термін слід розуміти так, як він визначається у спе­ціальній ст. 509 ЦК. Але не виключається, що у контексті того чи іншого положення Цивільного кодексу або нормативно-правового акта під зобов'язанням розуміються правовідносини, що включають два або більше зобов'язань, як вони визначаються у ст. 509 ЦК.

Стаття 511.   Третя особа у зобов'язанні

1. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встанов­лених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

1. Правовідносини — це центральна категорія правознавства. їй відповідає цен­тральна правова конструкція, зміст якої складає взаємний зв'язок прав та обов'язків осіб. Говорити про право особи за відсутності обов'язку іншої особи, що кореспондує цьому праву, означає те ж саме, що і вести розмову про їжу за відсутності останньої і перспектив її здобути. У сфері зобов'язального права центральною категорією є зобов'язання як різновид правовідносин. Зміст зобов'язання складають права однієї його сторони (кредитора) і обов'язки іншої сторони (боржника), що кореспондують праву кредитора.  Цей класичний зразок зв'язку прав та обов'язків використовує і вітчизняний законодавець. Разом з тим законодавець не повинен слідувати класиці юриспруденції безумовно. Мета держави — доцільно організувати майнові відносини, суперечності в системі суспільних відносин можуть бути приводом для того, щоб за­конодавець спеціальним законом виникнення зобов'язання визнав юридичним фактом, що породжує обов'язки третіх осіб. Але значне поширення такої правової конструкції не відповідало б звичайним умовам цивільного обороту. Тому встановлюється загальне правило, відповідно до якого зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи.
Тобто третя особа в силу зобов'язання не може прийняти на себе будь-яку частку обов'язків боржника перед кредитором в межах цього зобов'язання. Зобов'язання, як правило, не може бути і юридичним фактом, що утворює інше зобов'язання за участі третьої особи як боржника.

2. Третьою може бути особа, що не є в зобов'язанні ні кредитором, ні боржником, але здійснює дії, що впливають на зміст зобов'язання (змінюють або припиняють зобов'язання). Зокрема, особа, на яку покладено виконання зобов'язання (ст. 528 ЦК), здійснює дії на його виконання не в силу зобов'язання перед кредитором, на адресу якого здійснюється виконання, а в силу іншого зобов'язання (інших правовідносин). Виконуючи це зобов'язання, третя особа не отримує в ньому навіть права вимагати прийняття виконання.

3. Що стосується прав, то можливість їх набуття третіми особами в зв'язку з виник­ненням зобов'язання між двома суб'єктами прямо передбачається ст. 511 ЦК. Права, що виникають у третіх осіб у зв'язку з зобов'язанням між кредитором та боржни­ком, можуть входити до змісту цього ж зобов'язання (бути частиною прав кредитора у цьому зобов'язанні). Таке явище має місце, коли укладається договір на користь третьої особи (див. про це коментар до ст. 636 ЦК). Правда, при укладенні договору на користь третьої особи участь у зобов'язанні сторони, що уклала договір на користь третьої особи, може взагалі виключатись.

4. В інших випадках зобов'язання породжує права третіх осіб, які (права) входять до змісту іншого зобов'язання. Зокрема, в силу ст. 448 ЦК автор за певних умов має право на одержання грошової суми в розмірі п'яти відсотків від суми (ціни) продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Тут із зобов'язання купівлі-продажу
виникає право третьої особи (автора) на отримання частки ціни продажу. її отримання здійснюється в межах зобов'язання, що виникає між продавцем та автором на підставі зобов'язання купівлі-продажу як юридичного факту.

5. Є, однак, низка спеціальних правил, коли зобов'язання тягне за собою виник­нення обов'язків на стороні третіх осіб.Як третю особу в зобов'язанні перевезення слід визначити одержувача вантажу.Частина перша ст. 163 КТМ [34] передбачає можливість зазначення в коносаменті або іншому документі, на підставі якого здійснюється перевезення вантажу, на обов'язки одержувача вантажу сплатити фрахт і плату за простій судна у порту навантаження. Коносамент складається перевізником на підставі інформації, що надається ванта­жовідправником, і є формою договору перевезення. Але відправник вантажу може ініціювати зазначення в коносаменті на обов'язок одержувача вантажу лише за умо­ви, що така можливість випливає із зобов'язання, яке існує між ним та одержувачем вантажу. Зобов'язання перевезення здійснює певний вплив на це зобов'язання одер­жувача вантажу. Обов'язкам вантажоодержувача прийняти вантаж від перевізника відповідно до правил, встановлених транспортними кодексами, статутами та іншими нормативно-правовими актами, кореспондують права не перевізника, а вантажовід­ правника. Здійснення вантажовідправником платежів на користь перевізника є лише
умовою реалізації права вантажоодержувача на отримання вантажу, а інші обов'язки (вивантажити вантаж, вивезти зі станції, внести платежі за затримку транспортних засобів під розвантаженням, очистити вагон чи контейнер тощо) виникають із одно­стороннього правочину — виявлення одержувачем вантажу згоди на його отримання. Правда, ст. 47  і 125  Статуту залізниць  України  [288]  покладають  на одержувача вантажу обов'язок прийняти вантаж, що надійшов на ftoro_Nадресу, і відповідальність за виконання цього обов'язку. Але на сьогодні ці положення зазначеного підзаконного акту втратили законну підставу (вони зберегли чинність лише в сфері дії Господар­ського кодексу [42]. Див. про це у наступному пункті коментаря до ст. 511 ЦК). Зо­крема, вони суперечать статті, що коментується. їх включення до Статуту залізниць було запозиченням не тільки ідеї, а і тексту законодавства радянської доби. Досить звернути увагу на те, що в першу чергу тут йдеться про вантаж, поставка якого пе­редбачена планом, зокрема нарядом, щоб впевнитись у тому, яке першоджерело тут
використовувалось.

Виникнення у вантажоодержувача права перед перевізником у зв'язку з зобов'язанням між вантажовідправником та перевізником цілком відповідає ст. 511 ЦК. Це право в силу пред'явлення вантажоодержувачем вимоги про видачу вантажу доповнюється іншими правами та обов'язками перевізника та вантажовідправника. Але ці права та обов'язки складають зміст відповідних зобов'язань між тими суб'єктами, які пов'язані з зобов'язанням перевезення, але виходять за його межі.

6.  Спеціальне правило ч.  2 ст. 310 ГК [42] покладає на одержувача вантажу, який прибув на його адресу будь-яким транспортом, обов'язок одержати цей вантаж. Єдиний виняток із цього загального правила, коли одержувач вантажу звільняєть­ся від цього обов'язку, діє, коли в результаті пошкодження або псування вантажу виключається можливість повного або часткового використання його за первісним
призначенням. Це положення поширюється на всі види транспорту. Такого не було навіть при соціалізмі. Тоді визнавалось безумовне право одержувача вантажу відмо­витись від його прийняття, якщо вантаж доставлено автомобільним транспортом при внутріміському перевезенні (до внутріміських перевезень не належали перевезення на відстань більш ніж 50 км від міської смуги). Таким чином, на відміну від сказаного
вище в п. 2 коментаря до ст. 511 ЦК, у сфері дії Господарського кодексу чинним є правило, відповідно до якого зобов'язання між відправником вантажу і перевізни­ком породжує обов'язок особи, що є одержувачем вантажу, отримати відповідний вантаж. Це — спеціальне правило, що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом ст. 511 ЦК.

7. Частина 3 ст. 678 ЦК, ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцеві (споживачеві) право пред'явити вимогу, що випливає із продажу (передання) товарів неналежної якості, не тільки до продавця, а і (за вибором покупця, спо­живача) — безпосередньо до виготовлювача. У таких випадках на підставі договору між продавцем та покупцем (споживачем) виникає зобов'язання між виготовлювачем
продукції (товарів) та покупцем (споживачем), яке в певній частині називають гаран­тійним. Іншими словами, зобов'язання між продавцем (постачальником) та покупцем (споживачем) породжує зобов'язання безпосередньо між виробником товару та його покупцем (споживачем).

8. Стаття 816 ЦК формулює правило, відповідно до якого в договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом з наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем не тільки прав, а і обов'язків. Можна було б і в цьому випадку стверджувати, що зобов'язання між двома особами (наймодавцем та наймачем) породжує обов'язки для третіх осіб. Але ч. 2 ст. 816 ЦК покладає на наймача від­повідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, вказаними в договорі як такі, що будуть проживати разом з наймачем. Відповідальність тут розуміється так, як і в інших статтях Цивільного кодексу, де йдеться про відпо­відальність однієї особи за дії інших.  Так, ст. 619 ЦК передбачає субсидіарну відповідальність. Зміст цієї статті дає підставу для висновку про те, що субсидіарна відповідальність означає можливість примушення субсидіарного боржника до виконання не тільки обов'язків основного боржника, що охоплюються категорією відповідальності, а і основних обов'язків, які складають зміст зобов'язання. Такий же висновок випливає із ч.  1 ст. 124, ч.  1 ст. 133, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК і інших положень цивільного законодавства. Отже, особи, що вказані в договорі найму житла, хоч і названі в ч. 1 ст. 816 ЦК такими, що набувають обов'язків із факту укладення такого договору, не можуть бути примушені до виконання цих обов'язків. Примушеним до цього може бути тільки наймач. Тому зазначені особи є типовими третіми особами в зобов'язанні найму житла, яке (зобов'язання) по­роджує лише права цих осіб.