Стаття 309.   Право на свободу літературної,  художньої,  наукової і технічної творчості

1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості.

2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

1. Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та заборона цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не виключають обов'язку фізичних осіб додержуватись правил, що встановлюють відповідальність за розго­лошення державної таємниці (ст. 328 КК [27]; ст. 2122 КпАП [ЗО]), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК [36]).

2. Законодавець дуже обережно підходить до заборони творів, що пропагандують культ насильства та жорстокості, творів порнографічного характеру. Зокрема, кримінальна відповідальність передбачається не за створення таких творів, а тільки за ввезення, виготовлення з метою збуту чи розповсюдження, збут та розповсюдження творів, або інших предметів порнографічного характеру (ст. 300, 301 КК).

3. Незважаючи на категоричність заборони цензури, що сформульована в ч. 2 ст. 309 ЦК, усе ж спеціальні норми допускають цензуру в умовах воєнного та надзвичайного стану. Правда, законодавець уникає того, щоб прямо дозволити цензуру, але ж до­пускає можливість здійснювати контроль за роботою видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних підприємств, установ і організацій культури (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]). В умовах надзвичайного  стану передбачається регулювання роботи теле- та радіоцентрів (ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]).

Стаття 310.   Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

1. Оскільки місцем проживання фізичної особи є приміщення, що підпадає під визначення житла (ч. 1 ст. 29; ст. 379 ЦК), право на місце проживання пов'язується з правом кожного на житло, що встановлюється ст. 47 Конституції [1]. Але із цієї статті випливає, що конституційне право на житло перетворюється в право вимага­ти надання житлового приміщення, право користуватися житлом та право вимагати усунення перешкод у користуванні ним лише за умов, встановлених законодавством. Отже, як право людини і громадянина на житло, так і право фізичної особи на місце проживання виражає соціальні наміри держави, яке (право на місце проживання) лише за певних умов набуває ознак права вимоги, що може захищатись у суді у разі його порушення.

2.  Право на вибір місця проживання обмежується за критеріями особливостей адміністративно-територіальних одиниць, про проживання в яких ідеться, і особли­востей осіб, на яких такі обмеження поширюються.

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на тери­торії, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан (частина пер­ша ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).

Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця про­живання в Україні» обмежує вільний вибір місця проживання щодо: 1) осіб, які не до-сягли 16 — річного віку (див. п. З коментаря до ст. 29 ЦК); 2) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; 3) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 4) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 5) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лі­куванню; 6) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

3.  Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства встановлено, що вони можуть обирати місце проживання в Україні відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів (ст. 20 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Кабінетом Міністрів затверджено Правила в'їзду іноземців в України, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію [281].

Стаття 311.   Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, за­коном може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого
волрдіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

1. При застосуванні цієї статті слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини широко тлумачить поняття житла. У рішеннях Суду офіс визнається таким, що підпадає під захист, як і житло. Тому і ч. 2 ст. 311 ЦК поширюється не тільки на житло, а й на інше володіння фізичної особи.

2. Стаття, що коментується, вкрай обмежує можливість проникнення до житла осіб, що в ньому не проживають. Виключення із правила цієї статті про недоторканність житла не можуть установлюватись навіть законами, оскільки в ст. 311 ЦК відтворюєть­ся текст ст. ЗО Конституції. Тому суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють постачання житлових будинків та квартир водою, газом, електричною та тепловою
енергією, повинні передбачати в договорах своє право перевіряти показання приладів обліку використання відповідних ресурсів та додержання правил їх використання. У таких випадках працівники відповідних підприємств згідно з укладеним договором  отримують право проникнення до житла, оскільки умова договору має кваліфікува­тись як згода тих, хто проживає, на проникнення до житла працівників контрагента за договором.

3. Без згоди тих, хто проживає, проникнення до житла відповідно до ст. 30 Кон­ституції і ст. 311 ЦК можливе лише за мотивованим рішенням суду. На виключення із цього правила допускається встановлення законом іншого порядку проникнення до житла або іншого володіння у невідкладних випадках. У п. 15 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47] надається право міліції входити безперешкодно в будь-який час доби
на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування зло­чинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах. Цим же пунктом міліції надається право безперешкодно входити в будь-який час у жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки.

Виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких відне­сено законодавством до компетенції Служби безпеки, при переслідуванні осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, співробітники Служби безпеки мають право захо­дити в жилі приміщення та на земельні ділянки з повідомленням прокурора протягом 24 годин (п. 7 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [60]).

Стаття 312.   Право на вибір роду занять

1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішен­нями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про над­звичайний стан.

1. За загальним правилом, фізична особа має право на зибір та зміну роду занять. Проте встановлені численні положення, що обмежують це право: 1) забороняється праця жінок на роботах, перелік яких установлюється законодавством (ст. 174 КЗпП [28]); 2) забороняється праця неповнолітніх на важких роботах, роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці за спеціальним переліком, а також на підземних робо­тах (ст. 190 КЗпП); 3) обмеження, що встановлені для вступу на державну службу та зайняття посад державних службовців (ст. 12, 23 Закону «Про державну служ­бу» [79]); 4) вироком суду фізичній особі може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років позбавлення права обіймати певні посади, займатися певною діяльністю (ст. 55 КК [36]); 5) при прийнятті на роботу за окремими спеціальностями та по­садами встановлені численні вимоги щодо кваліфікації та стану здоров'я. Зазначені обмеження повинні застосовуватись, якщо вони визнаються необхідними в демокра­тичному суспільстві, зокрема, для «захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей» (п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод [7]). Слова в наведеній цитаті «інших людей» відносяться до всього попереднього цитованого тексту. Тому Європейський Суд з прав людини визнав право людини займатися діяльністю, яка, як вважають, фізичдо і морально нешкідлива для неї (Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспон­денції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). — К.: Видавництво «Софія-А», 2004. — С. 44).

2. У ст. 312 ЦК наводиться визначення робіт, що не можуть бути кваліфіковані як примусова праця. Аналогічним чином роботи, що не належать до примусової праці, визначаються в ст. 43 Конституції [1].

Стаття 313.   Право на свободу пересування

1. Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне по­вернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому су­проводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі тери­торії, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

1. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання за ви­нятками обмежень, встановлених законом. Свобода пересування визначається в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на за­конних іїідставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

2. Свобода пересування відповідно до ст. 12 названого Закону може бути обмежена за двома критеріями: 1) території, на якій встановлюються такі обмеження; 2) осіб, щодо яких вони встановлюються.

Свободу пересування може бути обмежено: 1) на територіях військових об'єктів; 2) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; 3) на при­ватних земельних ділянках; 4) на територіях, щодо яких уведено воєнний або над­звичайний стан; 5) на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності (частина перша ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Свобода пересування обмежується щодо осіб: 1) до яких відповідно до процесу­ального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або по­збавленням волі; 2) які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 3) які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 4) які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатрич­ну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 5) які є шукачами притулку або звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття компетентним органом рішення про надання притулку чи статусу біженця; 6) які є іноземцями або особами без громадянства та не мають законних підстав для перебування на терито­рії України; 7) яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; 8) які є іноземцями та перебувають у складі військових іноземних підрозділів і мають статус військового (частина друга ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Тут наведено не всі види обмежень свободи пересування. Законом може бути вста­новлено й інші обмеження.

3. Результатом реалізації права на вільне пересування є вибір місця перебування, що визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої осо­ба проживає строком менше шести місяців на рік, або як місце проживання, яким є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір
місця проживання в Україні» [209]).

4. Хоч право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір міс­ця перебування визнається за особами, що досягли віку чотирнадцяти років, для осіб у віці-від чотирнадцяти до п'ятнадцяти років воно буде утруднюватись неможливістю самостійного звернення із заявою про реєстрацію місця перебування чи місця про­живання (частина друга ст. 6; частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування
та вільний вибір місця проживання в Україні»).

5. Місце перебування, на відміну від місця проживання, реєстрації, як правило, не підлягає. Відповідно до частини шостої ст. 6 зазначеного Закону на фізичних осіб покладається обов'язок зареєструвати місце перебування за умови, якщо вони пере­бувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їх місце проживання (формулювання «більше одного місяця»
слід тлумачити як більше одного місяця підряд. В іншому випадку це формулювання втрачає ознаку формальної визначеності:  1) якщо вони мають невиконані майнові зобов'язання, накладені в адміністративному порядку або за рішенням суду; 2) якщо особа призивається на дійсну строкову військову службу і не має відстрочки; 3) якщо особа бере участь у судовому процесі в будь-якій якості.

6. Хоч право на вільне самостійне пересування визнається за особами, які досягли віку чотирнадцяти років, право на вільний виїзд за межі України визнається за осо­бами, які досягли шістнадцяти років.

7. Див. також п. З коментаря до ст. 29 ЦК.

Стаття 314.   Право на свободу об'єднання

1. Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та гро­мадські організації.

2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

1. Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації належить не кож­ній фізичній особі, а має колективний зміст. Тому не тільки законами, а й статутами об'єднань громадян, можуть бути встановлені вимоги до особи, відповідність яким є умовою права бути засновником або членом об'єднання. Але і при відповідності цим вимогам фізичній особі може бути відмовлено в прийнятті до складу членів об'єднання
громадян. Протилежне твердження порушувало б право осіб, що входять до складу політичної партії чи громадської організації, на свободу об'єднань.

2. У ч. 2 ст. 314 ЦК сформульовано загальне правило, що не допускає обмеження прав фізичної особи, надання їй пільг чи переваг за критерієм належності чи неналежності до об'єднання. Але це — загальне правило, переважно перед яким застосовуються правила спеціальних законів. Так, відповідно до ст. 43 КЗпП [28] звільнення пра­цівників з роботи з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу, здійснюється за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Працівники, що не є членами профспілки, яка діє на підприємстві, звільняються в таких випадках без згоди зазначеного органу. Не виключається постановка питання про неконститу­ційність ст. 43 КЗпП та ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], які встановлюють правило про обов'язковість згоди профспілкового органу на звільнення працівників за встановлених підстав, оскільки вони надають перевагу особам за ознакою членства в профспілці.

Стаття 315.   Право на мирні зібрання

1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

1. Стаття 315 ЦК менш детально, ніж ст. 39 Конституції регулює відносини щодо проведення мирних зборів, конференцій, засідань, фестивалів, мітингів, походів і де­монстрацій. Конституційний суд при розгляді справи щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визнав, що організатори таких зібрань мають сповістити органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування заздалегідь, а також що визначення конкретних строків є предметом законодавчого регулювання [236]. Але при цьому Конституційний Суд не вказав на можливість керуватися Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [402].

2. Право фізичних осіб вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо реалізується ними на свій розсуд. Разом з тим п. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] допускає обмеження цього права законом, якщо такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам,
для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стат­тя не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.