ГЛАВА 17 ПРЕДСТАВНИЦТВО

Стаття 237.   Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у май­бутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

1. Зазвичай суб'єкт цивільного права своїми власними діями, перш за все шляхом власного волевиявлення, набуває цивільних прав та обов'язків, змінює та припиняє їх. Інститут представництва розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за якими прав та обов'язків набуває ця остання. Це розширює можливості для сторони, від імені якої діє пред­ставник, набувати, змінювати та припиняти цивільні права та обов'язки. Таким чином, представництво характеризує статус суб'єкта, що має право діяти як представник, та визнає можливими набуття, зміну та припинення цивільних прав особи шляхом учи­нення юридичних дій іншою особою, що отримала право здійснювати представництво від імені першої особи.

2. Законодавству України відома правова конструкція обов'язкового представни­цтва. Так, законами «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155] (ст. 4), «Про охорону прав на промислові зразки» [77] (ст. 4), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] (ст. 4), «Про охорону прав на ^топографії інтегральних мікросхем» [119] (ст. 3) встановлено, що іноземні та інші особи (в тому числі і юри­дичні), що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Державним департаментом інтелектуальної власності реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положеннями про представників у справах інтелектуальної власності. Ці правила не суперечать міжнародно-правовим документам. Навпаки, ст. 2 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2]
містить пряме зазначення на можливість встановлення національним законодавством країн-учасниць цієї Конвенції положень щодо призначення повіреного.

3. Підставою представництва є правовідносини представника з особою, яку він представляє. У силу свого статусу, ґрунтованого на правовідносинах з особою, від імені якої представник діє, він учиняє правочини щодо третіх осіб.

4. У силу правовідносин між представником та особою, яку він представляє, пред­ставник може не тільки одержати право вчиняти правочини від імені цієї особи, а і взяти на себе обов'язок вчиняти інші дії, в тому числі фактичні. Але це стосується тільки відносин представника та особи, яку він представляє, і на обсяг та зміст повно­важень представника у відносинах з третіми особами не впливає.

5. Відносини між особою, від імені якої діє представник, та представником можуть бути цивільно-правовими  (ґрунтованими на цивільно-правовому договорі),  трудо-правовими  (що ґрунтується на трудовому договорі)  або іншими  (наприклад,  що ґрунтується на членстві в об'єднанні громадян). Законодавство не містить достатнього нормативного матеріалу для галузевої кваліфікації цих останніх відносин. Спроба за­конодавця одними і тими ж правилами охопити види представництва, що ґрунтуються на різних нормах і відносинах, не завжди виявлялась вдалою. Проте слід вважати, що правила глави 17 Цивільного кодексу можна поширювати не тільки на представництво, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору, а і на інших підставах.

6. Представництво на підставі закону відповідно до ст. 170 — 172 ЦК здійснюють органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадках, коли представництво від імені малолітніх (неповнолітніх) фізичних осіб здійснюють опікуни (піклувальники), закон не є достатньою правовою підставою для здійснення
представництва, оскільки без індивідуального (адміністративного) акта про призна­чення опікуна (піклувальника) неможливо визначити особу,  що є представником малолітнього (неповнолітнього) як опікун (піклувальник). Актом органу юридичної особи, на підставі якого виникає повноваження на представництво, є статут юридичної особи, що визначає її органи, а у відповідних випадках — засновницький договір.

7. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, в силу якого мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах (ст. 110 - 117 ЦПК [44]; ст. 28 ГПК [31]; ст. 52 КПК [27]). Не має будь-якого цивільно-правового змісту і положення про те, що працівник мілі­ції є представником державного органу виконавчої влади (ст. 20 Закону «Про мілі­цію» [47]). Норми про представництво прямо не поширюються на випадки, коли одна особа від імені іншої діє в порядку здійснення майнових прав останньої, наприклад, в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, оскільки при цьому не вчи­няються правочини. Не можуть поширюватись ці норми і на відносини, що виника­ють у процесі здійснення особистих немайнових прав, коли допускається залучення представника. Так, ч. 4 ст. 285 ЦК допускає можливість присутності при дослідженні причин смерті фізичної особи не тільки членів її сім'ї, а й уповноважених ними осіб. Але ж законодавство не містить правил щодо порядку оформлення повноважень на дії
під час здійснення майнових прав, що не пов'язані з учиненням правочинів, та осо­бистих немайнових прав. Тому уявляється необхідним у таких випадках за аналогією застосовувати правила про представництво.

8. Не поширюються правила про представництво на відносини щодо довірчого управління майном відповідно до ст. 1029 — 1045 ЦК та на відносини щодо управ­ління майном відповідно до ст. 54 та 72 ЦК, оскільки в таких випадках управитель діє від власного імені.

9. Оскільки відповідно до ч. З ст. 206 ЦК дії на виконання договорів визнаються правочинами, представництвом повинні визнаватись дії на виконання договорів, що здійснюються однією особою від імені іншої.

Стаття 238.   Правочини, які може вчиняти представник

1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених
законом.

1. Особа, від імені якої діє представник, може уповноважити представника на здійс­нення лише тих правочинів, що не виходять за межі правоздатності та дієздатності цієї особи. Якщо ж представництво здійснюється не за волевиявленням особи, від імені якої діє представник, а на іншій підставі, то повноваження представника за будь-яких умов не можуть виходити за межі правоздатності особи, від імені якої діє представник.

2. Частиною 3 ст. 238 ЦК встановлюється обмеження на вчинення правочинів пред­ставником. Він не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто чи щодо іншої особи, представником якої він одночасно є. Ці обмеження не поширюються на комерційне представництво. Законом можуть установлюватись і інші обмеження представництва, які можуть поширюватись і на комерційне представ­ництво. У силу ст. 92 ЦК органи юридичної особи також здійснюють представництво, а їх повноваження на здійснення правочинів можуть обмежуватись. За умов, визна­чених названою статтею, такі обмеження є чинними. Запис про такі обмеження має вноситись до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підпри­ємців (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).

3. Правочини, що вчинені всупереч ч. З ст. 238 ЦК, слід кваліфікувати як такі, що вчинені з перевищенням повноважень. Про наслідки вчинення правочину представни­ком з перевищенням повноважень див. коментар до ст. 241 ЦК.

Стаття 239.   Правові наслідки вчинення правочину представником

1. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

1. Ця стаття лише конкретизує правило про правові наслідки вчинення правочинів пред­ставником, що випливають із визначення представництва, яке наводиться в ст. 237 ЦК.

Стаття 240.   Передоручення

1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідо­мити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку
покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

1. Зміст ст. 240 ЦК дає підстави для висновку про те, що її чинність поширюється на представництво, яке здійснюється як на підставі договору доручення, так і на інших підставах. В іншому випадку не було б сенсу у правилах ст. 240 ЦК узагалі, оскільки відносини щодо передання виконання доручення, що ґрунтується на договорі дору­чення, регулюються аналогічними правилами ст. 1005 ЦК. Таким чином, обов'язок
представника особисто вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, поширюється на представництво, що здійснюється на будь-якій підставі.

2. Представник має право перекласти свої повноваження на іншу особу (замісни­ка) лише у випадках, коли можливість передоручення передбачена законом або до­говором між представником та особою, від імені якої він діє, або якщо представник вимушений удатися до передоручення обставинами з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

3. Дії замісника створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки для особи, від імені якої представник уповноважений діяти.

4. Представник не відповідає за дії замісника, якщо він сповістив особу, яку він представляє, про факт передоручення, а також надав їй відомості про замісника. Але закон не встановлює строків оповіщення.

5. Про форму довіреності, що видається в порядку передоручення, див. коментар до ст. 245 ЦК.

Стаття 241.   Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схвале­ним зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

1. Таке ж правило, як і в ст. 241 ЦК, містилося в ст. 63 раніше чинного Цивільно­го кодексу. Його вважали можливим застосовувати у випадках учинення правочинів не тільки з перевищенням повноважень, а й при вчиненні правочинів за відсутності повноважень. Тому ця стаття має застосовуватись не тільки у випадках перевищення своїх повноважень органом юридичної особи, представником, що діє на підставі до­віреності, договору тощо, а й у випадках, коли особа взагалі не мала статусу пред­ставника.

2. Діями, що свідчать про наступне схвалення правочину, можуть бути будь-які дії фізичної особи, від імені якої виступає представник, або сфгану юридичної особи, від імені якої виступав представник. Це може бути лист, в якому прямо зазначається на схвалення правочину. Сплата грошової суми за правочином, передання товарів на виконання правочину,  інший спосіб виконання правочину також можуть бути
кваліфіковані як схвалення правочину за умови, якщо дії щодо схвалення правочину здійснюються фізичною особою, від імені якої представник здійснив правочин з пере­вищенням повноважень, або органом юридичної особи. Тому прийняття виконання саме по собі не завжди означає схвалення правочину, що виконується. Завідувач комори чи комірник зазвичай має право прийняти товар, що доставлений постачальником,
без вказівки керівника (органу юридичної особи). Такий спосіб прийняття виконання не може кваліфікуватись як наступне схвалення правочину, що вчинений з переви­щенням повноважень, бо дії на виконання правочину здійснила особа, що не має права на його вчинення. Не може оцінюватись як наступне схвалення правочину і видача довіреності на одержання цінностей, якщо вона відповідно до п. 4 Інструкції про по­рядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей і на одержання цінностей [321] підписана не керівником (органом юридичної особи), а іншою поса­довою особою, що не має статусу органу юридичної особи. З іншого боку, підписан­ня такої довіреності органом юридичної особи повинне кваліфікуватись як наступне схвалення правочину.

3. Якщо правочин, що вчинений з перевищенням повноважень, в подальшому схва­люється, він вважається вчиненим з моменту його вчинення.

4. Відповідно до ст. 204 і ч. З ст. 215 ЦК нікчемність правочину має встановлю­ватись законом прямо. У ст. 241 ЦК прямо не визнається нікчемними правочини, що вчинені представником з перевищенням повноважень.   Визнання таких правочинів оспорюваними не відповідало б змісту ст. 241 ЦК. У зв'язку з цим слід визнати, що у Цивільному кодексі формулюється ціла низка правил, які не допускають настання
цивільно-правових наслідків у разі здійснення певних правочинів, які не визнаються законом нікчемними і не визнані недійсними судом. Одне із таких правил форму­люється у ч. 1 ст. 241 ЦК. Воно не допускає настання цивільно-правових наслідків у разі здійснення відповідних правочинів, хоч вони і не є нікчемними і не визнані судом недійсними. Проте пред'явлення в суді вимог про визнання таких правочинів
недійсними є можливим. За наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 241 ЦК, такі позови підлягають задоволенню.