§ 2. Основні засади конституційного ладу

Конституція характеризує Україну як суверенну і незалежну демо­кратичну соціальну правову державу (ст. 1). Ця стаття — одна із провід­них, присвячених українській державності. Суверенітет є однією із ознак суверенної держави. Він дає можливість здійснювати самостійно через відповідні державні інституції повноваження щодо формування та реа­лізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Незалежною може бути суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою. Про демократичний характер на­шої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періо­дичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна проголошена соціальною державою, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються най­вищою соціальною цінністю. Держава функціонує для людини, а не навпаки. Саме такий зміст закладений в основу конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику в соціальній сфері, забез­печують соціальну спрямованість економіки.

Україна проголошена в Конституції правовою державою. Таке за­кріплення в Конституції звичайно ж іще не відображає реальності сьогодення, а є лише одним із перспективних завдань, яке необхідно вирішувати. Це — норма-мета. Слід зазначити, що для правової дер­жави характерні такі риси, як: верховенство права, закону, Конституції; визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і громадянина; демократична форма прав­ління; соціальна справедливість і гуманізм тощо.

Суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2). Це положення означає, що жодна частина цієї території не може проголо­сити себе незалежною від суверенної влади держави. Відповідно до статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної без­пеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українсько­го народу. Принципові засади забезпечення національної безпеки України визначає Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. На Збройні Сили України поклада­ється оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісно­сті і недоторканності. На відповідні військові формування та правоохо­ронні органи держави, організація і порядок діяльності яких регламен­тується відповідними законами, що вже прийняті і діють, покладаєть­ся забезпечення державної безпеки і захист державного кордону Укра­їни. Важливим є положення про те, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмежен­ня прав і свобод громадян з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава бере на себе забезпечення соціального захисту громадян України, які пере­бувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формувань, а також членів їх сімей. На території України забороняєть­ся створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Чинним законодавством встановлена кримі­нальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством воєнізованих чи збройних формувань (ст. 260 КК України). Не допускається розташування на території України інозем­них військових баз. Утім, це положення Конституції тісно пов’язане з п. 14 Перехідних положень Основного Закону.

Частина 2 ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною державою. На відміну від федерацій, унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний уряд, єдине законодавство тощо. В окремих випадках до складу уні­тарних держав можуть входити одна або кілька адміністративно- територіальних одиниць з особливим статусом автономних утворень. В Україні такий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України. Унітарна форма держав­ного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичним традиціям, економічним та культурним реаліям.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недо­торканною. Цілісність означає заборону насильницького поділу тери­торії держави, а під недоторканністю території держави розуміють те, що інші держави зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію суверенної держави. Тільки Україна володіє повнотою су­веренної влади в межах своєї території й лише вона може здійснювати територіальне верховенство.

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Укра­їні найвищою соціальною цінністю. Визначивши їх як найвищу соці­альну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового ба­чення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов’язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин. У частині 2 ст. З Конституція містить положення, яке обмежує держав­ну владу, а саме передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Адже головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Принципово важливим є закріплення в ст. 4 Конституції єдиного громадянства. Це конституційне положення покликане забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України. Єдине громадян­ство в Україні є необхідною умовою стабільності політичної і соціаль­ної ситуації в державі. Громадянство має суттєве значення для людини, впливає на її суб’єктивні права, їх обсяг, свободи, обов’язки, відпові­дальність. Конституція України закріплює порядок, згідно з яким під­стави набуття і припинення громадянства України визначаються тільки Законом. В Україні діє Закон «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року.

Стаття 5 Конституції закріплює республіканську форму правління. Поняття «республіка», яке вперше було запроваджене в Давньому Римі, дослівно означає «справа народу», але пізніше стало тлумачитися як «влада народу». Різноманітність республіканських форм правління залежить від того, якою мірою народ впливає на формування і діяль­ність органів держави.

Згідно з частиною 2 ст. 5 Конституції, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу як безпосеред­ньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це можуть бути всеукраїнський та місцевий референдуми, вибори та інші форми. Конституція встановлює гарантії прав суверенітету на­роду. Це — заборона узурпації державної влади, оскільки єдиним її джерелом є суверенний народ, а також право народу визначати і змі­нювати конституційний лад в Україні. При цьому таке право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Конституційним Судом України було надано тлумачення положення про «належне народу України право визначати і змінювати конститу­ційний лад»: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукра­їнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституцій­ний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, вста­новленому його розділом XIII» (Рішення від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом.) Тобто, за висно­вком органу конституційної юрисдикції, виключно український народ може започатковувати конституційний лад шляхом прийняття на ре­ферендумі Конституції України та змінювати лад шляхом внесення змін до Конституції України через загальнонаціональний представ­ницький орган — Верховну Раду України чи безпосередньо на рефе­рендумі в порядку, визначеному Розділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України».

Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Основно­го Закону. Це — один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Гілки влади, за Конституцією, є відносно незалеж­ними, мають свою чітко встановлену компетенцію. Суверенні права на владу визнаються за всіма дієздатними громадянами або за їх більшістю, а управління здійснюється на основі народного представництва.

Сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить первинна, установча влада, саме він може вирішувати питання про зміну форми правління.

Узгодження діяльності гілок влади забезпечує система стримувань і противаг, яка має урівноважувати їх владні повноваження. Це такі засоби стримувань і противаг, як: а) законодавча влада, обмежена ре­ферендумом (ст. 73), прямими виборами Президента (ст. 103), його правом вето (ст. 106 п. 30), Конституційним Судом (ст. 147); б) вико­навча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом (пп. 4, 11, 12, 13, ст. 85; статей 113; 115) тощо.

Судова влада підпорядкована Конституції і закону (ст. 129), а її внутрішній розподіл знаходить свій вияв у тому, що Конституційний Суд виокремлений із загальної судової системи (ст. 147). Принципові поділу влади, який гарантується Конституцією України, відповідають: наявність механізмів контролю над Президентом (особлива процедура імпічменту — ст. 111); наявність відповідального уряду (колективна та персональна відповідальність його членів — статті 87, 113, 115); призначення голови Уряду парламентом (п. 12, ст. 85); неприпустимість сумісності депутатського мандата з іншим представницьким мандатом, посадою міністра або іншою оплачуваною посадою (ч. 2 ст. 78) тощо. Свої повноваження органи законодавчої, виконавчої та судової влади мають здійснювати в межах, встановлених Конституцією України та відповідними законами.

Конституція України забезпечує правові та економічні умови функ­ціонування місцевого самоврядування (ст. 7). У нормативному значенні положення цієї статті пов’язані з принципом народовладдя. Україна роз­глядає самоврядування як фундаментальні засади устрою суспільства і держави. Місцеве самоврядування слід розглядати як форму залучення громадян України до участі в управлінні місцевими справами.

Необхідною умовою конституційного ладу є верховенство права та закону. У правовій конституційній державі влада повинна підпо­рядковуватися праву, а не право їй. У статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства пра­ва. Конституція має вищу юридичну силу і згідно з Преамбулою є Основним Законом України. Крім того, норми Конституції є нормами прямої дії (ч. З ст. 8). Це дає можливість звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції навіть у тому разі, якщо відсутні відповідні нормативно-правові акти.

Неабияке зовнішньополітичне і правове значення мають норми ст. 9 Конституції, згідно з якими чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто такий міжнародний до­говір має ту саму юридичну силу, що й національний закон. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. вимагає здійснення ратифікації міжнародних договорів шляхом ухва­лення спеціального закону про ратифікацію.

Ратифікації підлягають міжнародні договори політичні, територі­альні, що стосуються прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, загальноекономічні, про участь у міждержавних союзах та інших між­державних об’єднаннях, системах колективної безпеки тощо. Міжна­родні договори подаються на ратифікацію Верховній Раді України

Президентом України або Кабінетом Міністрів України. У разі вияв­лення розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Кон­ституцією України договір повинен надсилатися до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо його відповідності Кон­ституції. Вагомим є і положення Конституції про те, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних змін.

Стаття 10 Основного Закону України закріплює українську мову як державну, покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільно­го життя на всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Спеціально виокремлено російську мову як таку, якою користується значна частина населення України^[1]. Застосування мов в Україні гаран­тується Конституцією і визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Питання мовної політики в Україні визначаються також іншими конституційними нормами. Наприклад, недопустимість привілеїв чи обмежень за мовни­ми ознаками (ст. 24), порядок застосування мов визначається виключно законами України (ст. 92); вимога обов’язкового володіння державною мовою Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст. 127), суддями Конституційного Суду (ст. 148). Держава повинна також спри­яти вивченню мов міжнародного спілкування. У міжнародному праві є поняття «робоча мова ООН», якими є англійська, іспанська, російська і французька мови, та «офіційні мови ООН» (англійська, арабська, іспан­ська, китайська, російська і французька).

Принципово важливим є закріплення в Конституції положень про сприяння державній консолідації та розвитку української нації, її іс­торичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних народів і на­ціональних меншин України (ст. 11). Ці конституційні положення створюють правову базу для вирішення проблем, накопичених у цій сфері протягом кількох десятиліть. До заходів законодавчого характе­ру належать прийняття Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., Закону України «Про національні меншини в Укра­їні» від 25 червня 1992 р., державних програм, спрямованих на від­родження і розвиток освіти національних меншин в Україні тощо.

На конституційному рівні вперше закріплені (ст. 12) положення про обов’язок держави дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які мешкають за межами держави. Україн­ська діаспора, тобто українці, що живуть за межами держави, за різ­ними даними, становить 11 млн осіб. Найбільшими є українські діа­спори в Росії (4,3 млн), США (2 млн) та Канаді (1 млн осіб). Йдеться про взаємне збагачення здобутками духовної та матеріальної культури, поєднання інтересів українців у своїй державі та поза нею, залучення етнічних українців до розвитку і зміцнення зв’язків зі своєю етнічною батьківщиною.

Статтею 13 Конституції закріплено право власності українського народу на: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, на природні ресур­си і континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Слід зазначити, що визначення континентального шельфу вперше да­ється в ст. І Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 року (ратифікована 10 листопада 1960 р.) і набуває більш детального розвитку у ст. 76 Конвенції ООН 1982 року з морського права. Особливий право­вий статус має і виключна (морська) економічна зона, спеціальний правовий режим якої визначається нормами міжнародного права.

Право власності українського народу на природні ресурси набуло розвитку в чинному законодавстві, зокрема в законах «Про власність», «Про охорону навколишнього природного середовища», Водному ко­дексі, Лісовому кодексі, у Кодексі України про надра тощо. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. За загальним правилом, закріпленим Конституцією, природні ресурси можуть надаватися громадянам лише для користування. Певні винятки з цього правила стосуються окремих об’єктів тваринного світу, а також земельних ресурсів. Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокори­стування громадян.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і су­спільству. Власник повинен поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права влас­ності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Порушення прав влас­ності державою, фізичною чи юридичною особами зумовлює можли­вість притягнення винних до відповідальності.

Окрема норма Конституції (ст. 14) присвячена правовому статусу землі як основному багатству, що перебуває під особливою охороною держави. Конституційне положення щодо землі утворює принципово нову в нашій державі конституційну основу як для галузевого земель­ного законодавства, так і для господарської системи в цілому. Право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповід­но до Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 15 Конституції України, суспільне життя в країні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багато­манітності. Забезпечення політичної багатоманітності означає свободу політичної діяльності об’єднань громадян (партій, рухів тощо), яка не забороняється законодавством України. Порядок створення об’єднань громадян визначається Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., а також Законом «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. Конституція в ст. 37 встановлює певні обмеження щодо створення і діяльності об’єднань громадян. Наприклад, осередки політичних партій не можуть діяти в органах виконавчої та судової влади. Політичним партіям і громадським організаціям заборонено створювати воєнізовані формування.

Економічна багатоманітність означає можливість рівноправного існування різних форм власності та господарювання, однакову їх під­тримку і захист з боку держави.

Ідеологічна багатоманітність — це право різних суб’єктів безпере­шкодно формулювати, пропагувати і втілювати в практику суспільних відносин різноманітні теорії, ідеї, погляди, які стосуються різних ас­пектів життя держави і суспільства. Сама держава, звичайно, дотри­мується певних політичних та ідеологічних концепцій, але вони не можуть офіційно проголошуватися державою пріоритетними та обов’язковими. З цією ж метою забороняється цензура, тобто обме­жувальні заходи щодо здійснення свободи слова в засобах масової інформації. Це має розвиток суспільних процесів в Україні на демо­кратичних засадах.

Однією із найважливіших конституційних норм, що безпосередньо стосується самого існування українського народу та здоров’я кожної людини, є ст. 16 Конституції. Вона покладає на державу обов’язок за­безпечити екологічну безпеку та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу. З метою реалізації зазна­чених конституційних приписів органи виконавчої влади розробляють і запроваджують екологічні нормативи і правила екологічної безпеки. Уже створено досить розгалужену систему сучасного екологічного законодавства.

Конституційне закріплення положення про обов’язок держави стосовно подолання наслідків Чорнобильської катастрофи визначаєть­ся тим, що йдеться про безпрецедентне екологічне лихо планетарного масштабу. Ліквідація їх наслідків ще довго вимагатиме цілеспрямова­них державних заходів.

Ключове значення має положення ст. 18 Конституції про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і вза­ємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовари­ства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед іншими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права сто­совно норм національного права. Ще з ухваленням Декларації про державний суверенітет у 1990 р. Україна проголосила намір стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і до­тримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Новелою Конституції України є і ст. 19, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава має бути гарантом як належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини і громадянина, так і неприпустимості незаконного втручання в приватне життя особи з боку органів державної влади і місцевого самоврядування та їх поса­довців. Ці органи і їх посадові особи зобов’язані діяти лише на під­ставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України.

У Конституції (ст. 20) закріплені також державні символи Украї­ни — Державний Прапор України, Державний Герб України і Держав­ний Гімн України. Державні символи є сукупністю конституційно за­тверджених знакових, образних чи музикальних творів, що юридично уособлюють державу. Державний Прапор України — це національний прапор, який поєднує два притаманних українській національній тра­диції кольори (синій та жовтий) і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького. Головним його елементом є малий Державний Герб України. Держав­ний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими Законом України «Про Державний Гімн Укра­їни» від 6 березня 2003 р. Опис державних символів України та по­рядок їх використання має бути встановлено законом, який прийма­ється не менш як двома третинами від конституційного складу Верхо­вної Ради України. Столицею України є місто Київ, спеціальний статус якої визначається законом «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 року.

Таким чином, засади конституційного ладу України становлять цілісну систему основоположних принципів, які визначають демокра­тичний вектор розвитку української держави і суспільства.

Контрольні запитання

У чому знаходить свій вияв значущість засад консти­туційного ладу?

Розкрийте зміст засад конституційного ладу України.

У чому полягає значення конституційного принципу політичної та ідеологічної багатоманітності?

У чому знаходить свій вияв конституційний принцип суверенітету Української держави?

У яких формах реалізується конституційний принцип народного суверенітету?

Як реалізується конституційний принцип поділу влади в Україні?

^[1] За результатами перепису населення України 2001 р. російську мову визнали рідною 29,6% населення, що становило на той час 14,3 млн чоловік.