§ 2. Еволюція економічних систем як форм господарювання. Типи, види та моделі економічних систем

Більшість економістів характеризують економічні системи як соці­ально створений механізм прийняття економічних рішень (що, як, для кого) у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі, тобто як форми господарювання. Економічні системи при цьому визна­чаються: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом (механізмом) координації та управління економічною діяльністю.

Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феода­лів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип органі­зації виробництва і координації економічних зв’язків, коли люди ви­робляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних ви­робничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, тра­диції та звичаї.

Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді автаркії—господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спря­мованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв’язків зі своїми партнерами. Однак у сучасному су­спільстві переважають зовсім інші економічні системи. Розглянемо їх.

Командна (командно-адміністративна, соціалістична, планова) економіка. Ця модель економічної системи була втілена в життя в ко­лишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності. Командному господарству властиві:

1)  одержавлення суспільної власності практично на всі матеріаль­ні ресурси;

2)  одержавлення робочої сили: централізоване вирішення питань підготовки і використання працівників на підприємствах, у регіонах; застосування примусових методів активізації працівників;

3)   централізоване регулювання економіки на основі державних директив і планів, встановлення основних народногосподарських про­порцій;

4)  централізований розподіл виробленого національного продукту;

5)  існування величезного бюрократичного апарату управління.

Суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного цен­тру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом.

Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів виробництва і регулятора економіки.

Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у вироб­ництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівар­тості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих під­приємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо.

Однак все це не вирішує основної економічної суперечності команд­ної економіки — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привлас­ненням окремими представниками суспільства — державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають отримання доходів без будь-якого зв’язку з резуль­татами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи вдаються до економічних страйків.

Відомий японський економіст Наохіро Амая назвав командну еко­номіку моделлю Сталіна. З часом така модель неминуче трансформу­ється в модель, що називається Пастка розвитку (рис. 5.1).

Дійсно, у СРСР з 1960 до 1985 р. темпи зростання продуктивності праці знизилися майже у 2,5 разу, частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила в 1985 р. лише 25 %, темпи зростання доходів населення знизилися з 5,9 % у 1960-1970-х роках до 1,4 % у 1985-1988 роках. Командно-адміністративна система виявилася неспроможною забезпечити інтенсивний економічний розви­ток і належний рівень суспільного добробуту. Подальше функціонуван­ня виробництва й існування суспільства вимагали реформування еконо­мічної системи в напрямі її демократизації.

«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основни­ми принципами є:

1)   приватна власність на матеріальні ресурси та вироблену про­дукцію;

2)  свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визна­ченні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм- виробників — у виборі сфери діяльності, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпо­рядженні ними;

3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний еко­номічний суб’єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господар­ства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

5) господарські ризики: а) загальноекономічного характеру, які мож­ливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих га­лузях; б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжна­ціональними конфліктами, страйками тощо; в) виробничого характеру на рівні підприємств; г) комерційного характеру як результат зміни гос­подарської кон’юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

6)  ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

«Чисто» ринковою економікою раніше традиційно вважали еконо­мічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. У чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. Їх суть полягає в тому, що на мікроеконо- мічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному — законами держави. Економічними функ­ціями держави при цьому є:

1)  підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом ство­рення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2)  розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки — за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одночасному держав­ному регулюванні нерівності розподілу економічними методами;

3)  забезпечення повної зайнятості;

4)  боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5)  реалізація програм економічного зростання;

6)  виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробни­цтвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Економіка узгоджень. Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень з питань політики заробітної плати та споживчого попиту. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором еконо­мічних зв’язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки. Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Так само між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

Великого поширення у наш час дістала концепція соціального рин­кового господарства. Такий термін запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої еконо­міки Німеччини до мирної. Однак із часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку було реалізовано в 1950-х роках. Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі ринкової економіки, конкурентного ладу.

Соціальне ринкове господарство (соціально орієнтована економіка) реалізується в кількох моделях.

Континентальна (німецька) модель (Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, частково — Франція) характеризується висо­кими обсягами перерозподілу ВВП через бюджет (до 50 %), формуван­ням страхових фондів переважно за рахунок роботодавців, розвиненою системою соціального партнерства, орієнтацією на повну зайнятість населення.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) перед­бачає, навпаки, низький рівень перерозподілу ВВП (до 40 %), пере­важно пасивну державну політику зайнятості, високу частку приватних і суспільних компаній у наданні соціальних послуг.

Середземноморська модель (Греція, Іспанія, Італія) спрямовує соці­альну політику в основному на соціально вразливі верстви населення.

Скандинавській моделі (Швеція, Данія, Норвегія і Фінляндія) вла­стива найактивніша соціальна політика, спрямована на постійне зро­стання добробуту населення, забезпечення соціальної солідарності. Основним джерелом фінансування соціальних програм є державний бюджет, через який перерозподіляються 50-60 % ВВП. Така модель належить, скоріше, до соціал-демократичних, а не до соціальних рин­кових економік.