Печать
PDF

Розділ 4. Естетична свідомість і естетична діяльність - § 3. Структура естетичної свідомості

Posted in Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

 

 

 

§ 3. Структура естетичної свідомості


Естетичні почуття

Естетичні почуття — категорія, якою визначають суб’єктивну емоційну реакцію людини (групи людей, суспільства) на явища при­родної і соціальної реальності, а також викликані нею переживання, ґрунтом яких є уявлення про гармонію, міру, красу, досконалість.

Естетичні почуття спираються на такі складові естетичної свідомості, як естетичні емоції та естетичні переживання. Естетич­ні емоції є мимовільною реакцією, своєрідним відгуком на явища дійсності. Для них характерна нестійкість, швидкоплинність, мінли­вість, їх відрізняє суб’єктивне забарвлення і прояв ставлення до нав­колишнього світу у вигляді задоволення або незадоволення. Естетичні переживання, у свою чергу, пов’язані з відображенням значущості, а також змісту того, з чим зустрічається людина: соціальними явищами, природою, іншими людьми, різними ситуаціями. При цьому позитив­ні емоції та переживання сприяють прагненню людей до спілкування і збереження того, що їх викликає, а негативні — викликають бажання запобігти відносинам із подібними явищами.

Естетичні емоції і переживання інтегруються в естетичні почуття, які існують поза задоволенням суто фізіологічних або утилітарних потреб і пов’язані з некорисливою насолодою від існуючого навколо людини.

Відсутність або нерозвиненість естетичного почуття призводить до втрати людського в людині, до обмеження рівня її соціалізації. По­чуттям притаманні предметний зміст, постійність, значна незалежність від наявної ситуації. Естетичні почуття виступають підвалиною есте­тичної свідомості. Як правило, їхнє формування здійснюється на по­бутовому рівні, на фундаменті конкретної людської діяльності. Фор­мування естетичних почуттів разом із тим здійснюється соціальними інститутами, які безпосередньо або опосередковано забезпечують вплив на почуттєвий світ людини. Ці почуття обумовлені всім поперед­нім досвідом людства, пов’язані із суспільною необхідністю, визна­чаються сутністю певного суспільства. Естетичні почуття окремої людини втілюють у собі загальнолюдський досвід почуттєвого став­лення до світу і залежать від рівня її особистісного розвитку. Тому ускладнення ціннісних орієнтацій у суспільстві, збільшення кількості субкультур сприяє наявності розмаїття типів естетичних почуттів. Провідну роль у вдосконаленні світу естетичних почуттів відіграє мистецтво, твори якого концентрують у собі все багатство естетичних почуттів, дозволяють людині осягнути його й зробити власним багат­ством. Надзвичайне значення для розвитку естетичних почуттів на­лежить спілкуванню людини з природою, яка насичена гармонією, красою й досконалістю. Природа збагачує почуттєвий світ і окремої людини, і людства в цілому.

Відмінність естетичного почуття від інших різноманітних по­чуттів і емоцій, які відчуває людина, полягає в тому, що воно не дано людині від народження, не успадковується фізіологічно разом з ана­томією органів мислення і сприйняття. Естетичне почуття пов ’язане з тими біологічними і генетичними началами, які характеризують будь-яку людину, але формується в ній завдяки соціальному оточенню і входженню в культурний контекст. Естетичне почуття є продуктом розпредметнення того світу культури, в якому живе людина. Іншими словами, естетичне почуття обумовлене уродженими передумовами, суб’єктивне, але, головне, соціально обумовлене, розвивається завдяки вихованню (за думкою науковців, як цілеспрямованому, так і неперед­баченому). Людина сприймає створене людством саме завдяки різно­манітним видам діяльності, в умовах певної соціальної практики, за­своюючи соціальний досвід, втілений у культурі, її цінностях. Ду­ховний зв’язок людини з навколишнім світом і виявляється в естетич­ному почутті.

Ми можемо говорити про наявність спільності естетичного по­чуття людей, що обумовлено загальним почуттєвим надбанням люд­ства. Також можемо говорити про певну систему цих почуттів, яка об’єднує почуттєву атмосферу певної епохи, конкретного суспільства, про почуттєвий досвід окремої групи людей, народу і нації й безпо­середньо про світ естетичних почуттів особистості. Природно, ступінь розвиненості естетичних почуттів у цій системі не є тотожним, як не є однаковим почуттєве ставлення до світу кожного з носіїв естетич­ної свідомості. На підставі цього можна говорити про «калейдоскоп» естетичних почуттів як на індивідуальному рівні, так і на рівні будь- якої епохи або спільноти.

Естетичні почуття характеризуються такими особливостями:

-   завжди мають оціночно-вибірковий характер, тобто пов’язані зі здатністю людини виявляти в навколишньому світі те, від чого вона отримує духовну насолоду або духовний дискомфорт;

-    відрізняються амбівалентністю — подвійністю, що відбиває можливість існування протилежного ставлення (задоволення чи неза­доволення) до одного й того ж об’єкта;

-   у них завжди переважає позитивне начало, позитивна емоція, що обумовлено тими обставинами, що негативні емоції руйнують есте­тичне почуття (однак потрібно відзначити, що реалії XX — початку XXI ст. певним чином цю відмінність спростовують);

-   вони предметно-ситуативні, спрямовані на певний предмет;

-    можуть переходити в план уяви, сприяють її розвитку, а уява, у свою чергу, може викликати естетичні почуття;

-   мають різний рівень усвідомлення: можуть бути і безсвідомими, і рефлектуючими, які стають фундаментом розгорненого судження;

-   базуються на власній домінанті розвитку, починаючи з поперед­ньої емоції;

-    виходять за межі задоволення утилітарних потреб і пов’язані з безкорисним ставленням до дійсності.

В естетиці поширена думка, що естетичні почуття мають кульмі­націю і її досягнення виявляє себе в катарсисі — переживанні, що очищує душу людини.

Естетичні почуття як одна зі складових естетичної свідомості, а точніше, як її підвалина, впливають на будь-який вид людської ді­яльності, скеровуючи її на зміну навколишньої дійсності за законами краси. Вони органічно пов’язані з ще однією складовою естетичної свідомості — естетичним смаком.

Естетичний смак

Дослідження сутності естетичного смаку та його особливостей по­требували розробки в естетиці категорії «естетичний смак». Предметом аналізу естетичний смак став у XVII ст. У той час про смак одним із перших почав говорити іспанський мислитель Б. Грасіан-і-Моралес. Інтерес до проблем смаку був притаманний французьким просвітителям і теоретикам класицизму Н. Буало, Ш. Л. Монтеск’є, Вольтеру та ін., англійцям А. Е. К. Шефтсбері, Ф. Хатченсону, Д. Юму тощо. Централь­не місце питання естетичного смаку посідало в естетиці І. Канта, який досліджував діалектику смаку, його суперечності й антиномії. Саме від І. Канта пішла традиція розробки категорії «естетичний смак». Сьогод­ні в більшості наукових праць у галузі естетики категорією «естетич­ний смак» визначають людську здатність диференційовано сприй­мати та оцінювати навколишній світ відповідно до уявлень культурно-історичної доби про духовні цінності.

Завдяки естетичному смаку людина і людство віддають перевагу одним цінностям над іншими, опановують одні цінності та відмовля­ються від інших, будують навколишній світ на основі тих начал, які для них є привабливими, оцінюються ними як прекрасні. З огляду на естетичний смак обирають природне і соціальне середовище для спіл­кування й оточення, перетворюють навколишній світ, створюють влас­ний внутрішній світ і зовнішній вигляд. Кожне покоління на шляху його духовного розвитку успадковує систему певних естетичних сма­ків і для себе вирішує, чи керуватися ними в подальшому, використо­вувати і вдосконалювати їх, чи відмовлятися від них та прагнути їх подолати, формуючи нові смаки. У цілому естетичний смак виявляєть­ся в системі естетичних симпатій і переваг, а також антипатій, конкре­тизує і розкриває естетичні потреби та почуття.

Проблема естетичного смаку нерозв’язана й до сьогодні. Це обу­мовлено актуальністю думки щодо суб’єктивності естетичних смаків і неможливості визначення істинних або хибних естетичних цінностей. Ще І. Кант ставив перед собою завдання логічно поєднати заперечен­ня об’єктивності естетичних оцінок і розробку критерію смаку, хоча й необ’єктивного, але загальнозначущого. Він наголошував на тому, що смак — це «спроможність естетичної здатності судження робити загальнозначущий вибір». Також філософ зазначав, що естетичний смак базується на внутрішніх суперечностях, підкреслював, що він водночас є суспільним та індивідуальним. Неможливо, як говорив І. Кант, визначити певний об’єктивний принцип смаку, яким судження смаку могли б керуватися і на основі якого вони могли б бути дослі­джені і доведені. Адже тоді не було б ніякого судження смаку. Водночас вчений зауважував, що естетична здатність судження, на відміну від інтелектуальної, скоріше може називатися загальною для всіх почуттів. Іншими словами, судження естетичного смаку індивідуальне і суб’єктивне, воно є глибинною особливістю індивіда, його власною цінністю. Але смак не є природженою здатністю, він формується під впливом багатьох соціальних чинників. Суб’єктивність судження смаків не виключає наявність у них певного спільного начала, на під­ставі якого виникає можливість їх обговорювати та порівнювати.

Естетичний смак базується на інтуїції, яка передує раціональному естетичному судженню. Інакше кажучи, естетичний смак має певною мірою інтуїтивну природу. Він позбавлений будь-яких утилітарних начал. Водночас існує об’єкт естетичного ставлення, тобто об’єкт ес­тетичного смаку, а в ньому — естетично-ціннісні якості. На підставі цього естетичний смак поєднує суб’єктивне й об’єктивне начала, у ньому відтворені як якості об’єкта сприйняття, так і якості того, хто його сприймає. У такому випадку смак об’єднує в собі не тільки інту­їтивне, а й раціональне, тому що опанування людиною культури здій­снюється на основі органічного зв’язку між свідомим, зокрема інте­лектуальним, і безсвідомим, зокрема психічним, началами.

Естетичний смак може виявлятися як на рівні окремої людини, так і на рівні певної групи людей, суспільства взагалі.

Таким чином, можна зробити висновок, що естетичний смак:

-    складова естетичної свідомості, яка є мінливою, залежною від соціальних умов і типу культури;

-   має суспільно-індивідуальний характер;

-    суб’єктивна оцінка, у якій інтуїтивне, емоційне начало передує раціональному естетичному судженню;

-   має суб’єктивний характер, який не виключає його відповідності об’єктивній естетичній цінності;

-   не обмежується тільки оцінкою естетичної цінності, а виявляєть­ся також в її привласненні або запереченні.

Визначені особливості естетичного смаку дозволяють говорити про те, що він формується в суспільстві в процесі навчання й виховання. Як правило, цей процес триває протягом всього життєвого шляху людини. Однак основні особливості естетичного смаку затверджуються у 13-20- річному віці. Значну роль у цьому процесі відіграє самоосвіта і само­виховання.

У сучасній естетиці існує твердження про те, що індивідуальний естетичний смак можна охарактеризувати в якісному і кількісному відношенні. Якісна характеристика передбачає розмову про гарний і поганий естетичний смак. Щодо гарного смаку, то з ним пов’язують здатність людини отримувати насолоду від дійсно прекрасного (уже визначеного як таке естетичним досвідом людства) і емоційно нехту­вати потворним, потребу в красі, її сприйнятті і створенні. Поганим вважають естетичний смак у тому випадку, коли з’являється байдужість до прекрасного або навіть милування потворним. У свою чергу, кіль­кісна характеристика естетичного смаку пов’язана з рівнем його роз­витку, з його широтою. Якщо естетичний смак розвинений, людина здатна бачити багатство естетичних цінностей навколо себе, осягати їх в їхньому розмаїтті. Навпаки, нерозвинений естетичний смак свід­чить про те, що людина обмежується спілкуванням із вузьким колом естетичних цінностей. Разом із тим естетики відзначають, що, як пра­вило, розвинений естетичний смак є добрим смаком. Нерозвинений смак також може бути добрим, але «завдяки» нерозвиненості не до­зволяє людині вільно орієнтуватися у світі естетичних цінностей. Якісні і кількісні характеристики естетичного смаку не залишаються незмінними, вони залежать від рівня культури людини, від умов, що забезпечують його формування.

Одним із проявів естетичного смаку є художній смак. Він фор­мується і розвивається на основі естетичного смаку, обумовлений ним та водночас обумовлює його. Фундаментом художнього смаку є мистецтво. Цей смак виявляється в здатності людини адекватно духовним цінностям і художнім ідеалам сприймати й оцінювати мис­тецькі твори. У ньому дуже яскраво відбиваються індивідуальне суб’єктивне начало, а також перевага інтуїтивного, емоційного. Це обумовлює те, що оцінки творів мистецтва завжди були та залишають­ся суперечливими, дискусійними, а один і той самий твір може отримати різні, навіть протилежні оцінки. Художній досвід людства кінець кінцем визначає ті художні твори, які є безсумнівними зразками, але для цього потрібен тривалий час. Художні вподобання, як й естетичні, не є незмінними, визначаються не тільки певною культурною парадиг­мою, але й рівнем загальної і художньої культури кожної людини.

Розмова про естетичний і художній смак буде неповною, якщо не торкнутися питання моди. Мода визначається як нетривале пану­вання певного смаку в певній галузі життя, має переважно зовнішню форму виявлення. Вона характеризується мінливістю, релятивізмом, нав’язуванням, спирається на такі начала, як наслідування, навіюван­ня, масове психічне «зараження». Мода може підкреслювати особли­вості індивіда, а може й, навпаки, деформувати і нівелювати їх. Есте­тичний смак дозволяє людині відмовитися від сліпого дотримування моди та обирати в ній такі начала, які дають можливість виявити її власне духовне багатство, удосконалити свій духовний світ.

Естетична свідомість пов’язана не тільки з естетичним смаком, але й з уявленням про те, якою має бути естетична цінність, — з естетич­ним ідеалом.

Естетичний ідеал Категорією «естетичний ідеал» визначають образ належної, бажаної естетичної цінності. Це високий зразок, висока мета і водночас досконалість, яка виходить за межі реального. Розробка проблем ідеалу бере початок у німецькій класичній філософії. По­няття ідеалу ввів у філософію І. Кант. Він стверджував, що у свідо­мості ідеал є прообразом усіх речей. Останні як недосконалі копії запозичують із нього матеріал для своєї можливості. Більш або менш наближуючись до ідеалу, ці речі є завжди далекими від того, щоб бути порівнянними з ним. Філософ підкреслював, що ідеал має нормативний характер, тому що виступає також і як зразок вчинків.

І. Кант наголошував, що в кожному випадку ідеал повинен бути не тільки загальним, а й індивідуальним. Він наполягав на його невід’ємному зв’язку з конкретно-почуттєвою формою вираження, а також на перебуванні поміж естетичним смаком та естетичними по­глядами, що відбиваються в абстрактних поняттях. Крім того, згідно з думкою І. Канта, ідеал є принципово недосяжним, він є тільки ідеєю регулятивного порядку. Ідеал, скоріш за все, вказує напрям до мети, аніж створює образ самої мети. Тому він керує діями людини. При цьому він виступає не як виразний образ результату дій, а як почуття їх вірної спрямованості. Тільки в мистецтві, на його погляд, ідеал може і повинен бути реалізованим — у формі прекрасного. Настанови вче­ного набули розвитку у вченнях І. Ф. Шиллера, І. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллін-га та ін.

Г. В. Ф. Гегель зробив поняття «ідеал» однією з головних категорій естетики. Він розумів ідеал як момент дійсності, образ людського духу. На його думку, ідеал постійно розвивається та відбиває образ конкретної мети діяльності людства на певному етапі його розвитку. У зв’язку з тим, що Г. В. Ф. Гегель визначав мистецтво як одну з форм пізнання абсолют­ної ідеї, він бачив у ньому сферу виявлення естетичного ідеалу.

На основі досліджень сутності феномену естетичного ідеалу можна визначити його головні особливості:

-   виникає у свідомості, реалізується в діяльності;

-    об’єднує раціональне, логічне і емоційно-почуттєве, надаючи останньому провідної ролі;

-   має подвійний характер, поєднуючи дійсне й потенційне, реаль­не і бажане, потрібне людству;

-    «виростає» із реальної дійсності, відбиває суспільні потреби;

-   базується на узагальнено-перспективному баченні дійсності, ви­переджаючи її;

-    має конкретно-чуттєву форму виявлення, є зразком естетичної досконалості, пов’язаний із соціальним ідеалом;

-   забезпечує духовне перетворення дійсності за законами ціліснос­ті і гармонізації.

Естетичний ідеал набуває якості краси, коли пов’язаний із красою людської душі, величчю народного духу, які творять цей ідеал.

Естетичний ідеал може мати загальнолюдський характер і водночас відтворювати в собі особливості соціальної ієрархії. Його носієм і ство­рювачем виступає як людство, суспільство, народ, група людей, так і окрема особистість. У ньому визначається перспектива вдосконален­ня суспільства і його соціальних груп, окремої людини. Естетичний ідеал органічно пов’язаний із суспільним ідеалом та ідеалом мораль­ним, він має історично обумовлений характер.

Таким чином, можна стверджувати, що естетичний ідеал є тією мобілізуючою силою, яка спрямовує людину і людство на власне вдосконалення і вдосконалення навколишнього світу за законами краси, на перетворення естетичних орієнтирів у норми і подальше їх вдосконалення. Інколи естетичний ідеал буває таким, що звернений у минуле. Але в будь-якому разі він передбачає зміни в майбутньому, спрямований на майбутнє. Реалізувати його повністю не видається можливим. Адже в суспільстві та в людині завжди народжуються нові суперечності, які зумовлюють формування нового ідеалу, пошук його, знаходження шляхів творчого впровадження в життя.

Найбільш повно та адекватно естетичний ідеал втілюється в мис­тецтві, розкриваючись у художніх образах, у структурі художніх творів і т. д. Для мистецтва наявність естетичного ідеалу важлива як з точки зору його естетичної значущості, так і з точки зору його практичного орієнтира у творчості. Для художника він виконує роль регулятора, критерія оцінки, цільової настанови. Ідеал, на який спирається митець, є соціально детермінованим і водночас індивідуальним, своєрідним. Цей ідеал акумулює конкретно-історичні прагнення та розробляється в процесі художніх індивідуально-творчих пошуків.

Певний рівень естетичної свідомості пов’язаний із розвитком таких його компонентів, як естетичні погляди і теорії. Формуван­ня естетичних поглядів і теорій здійснюється на основі дослідження й аналізу навколишньої дійсності, на емпіричному та теоретичному рівнях. Завдяки наявності в естетичній свідомості естетичних поглядів і теорій виникла естетика як специфічна філософська дисципліна, а також науки, які розвивалися на її методологічному фундаменті: мистецтвознавство, історія мистецтва тощо.