Розділ 10 Католицизм - § 6. Інквізиція
§ 6. Інквізиція
Особливу роль в історії католицизму відіграла інквізиція (лат. mquisitio — розшук, дослідження) — установа Римсько-Католицької Церкви, що мала на меті розшук, засудження і покарання єретиків (представників релігійних течій, що відходили від католицької догматики і культу). Перша згадка про інквізицію належить до 1215 р. Спочатку суддями в питаннях єресі були тільки єпископи, але в 1232 р. Папа Григорій IX, незадоволений м’якістю вироків, позбавляє їх даних повноважень. Оскільки єретиків ставало все більше, Папа організував спеціальний апарат їхнього переслідування.
Перші інквізитори були мандрівними слідчими-суд- дями, але згодом стали розміщатися у певних місцях. Прибулий на місце служби інквізитор звертався до населення з закликом каятися і називати імена єретиків. Ті з єретиків, хто робив це протягом 30 «пільгових днів», підлягали церковному покаранню, інші ж — тяжким карам. Судочинство було таємне, без участі сторін і подоби суду (sine figura judicii); обвинувачений не знав імен свідків. У 1252 р. Папа Інокентій IV дозволив при допитах для одержання повного визнання застосовувати катування. Виправдувальний вирок був надзвичайно рідким явищем. Заперечення вини майже завжди визнавалося упертістю в єресі і вело до страти. Найбільш поширеним і «легким» покаранням було «примирення» з церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням прав і тюремним ув’язненням. Застосовувалися й інші покарання: носіння хреста з жовтої тканини, бичування, прочанство тощо. Рецидив єресі карався вже довічним тюремним ув’язненням або ж стратою — спаленням на вогнищі. Тих, кому вдавалося втекти, судили заочно і засуджували до спалення «у зображенні» (in effigie); трупи померлих єретиків викопували і спалювали. Вироки інквізиції фактично не підлягали оскарженню. Інквізитор, особа якого була недоторканною, міг притягнути до суду старших за церковним рангом, накладати покарання (інтердикти) на міста й округи, вдаватися до інших суворих заходів. За усі свої дії він відповідав тільки особисто перед Папою.
Вирок інквізиції звичайно спочатку зачитувався перед зборами єпископів, а потім привселюдно оголошувався в урочистій обстановці, на головній міській площі. Такий осуд називався автодафе («акт віри»). Роль інквізиції закінчувалася проголошенням відмовлення церкви від заступництва щодо злочинця перед Богом і людьми і видачею його світській владі, що означало страту, здійснити яку, через «відразу церкви до крові», повинна була світська влада. Усі єретики без винятку позбавлялися майнових прав; конфісковане майно вважалося власністю держави та церкви.
Поступово сфера діяльності інквізиції розширювалася: вона переслідувала франкмасонів, вільнодумців, магів, астрологів, відьом, чаклунів, займалася цензурою вистав, книг і картин, стежила за університетським викладанням, контролювала шкільну справу, охороняла кордони країни від увезення товарів з «єретичних» країн, впливала на зовнішню політику.
Остаточно інквізиція припинила свою діяльність лише в 1859 р.
Інквізиція вплинула на церковний суд — особливі судові органи, які були підлеглі церкві і діяли відповідно до її розпоряджень, у встановленому порядку судочинства. У період пізнього середньовіччя на території Європи у винятковій юрисдикції церковного суду перебували цілі верстви населення (духівництво, церковні селяни), а також сфера шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд був пов’язаний з розвитком феодального кримінального процесу. Його характерними рисами були повна зневага до особи обвинуваченого, катування і жорстокі покарання. Ця практика існувала аж до кінця XVIII ст. Сама система покарань церковного суду включала такі елементи: тривале ув’язнення, перебування у тяжких умовах, фізичні покарання, а також численні жорстокі види страти.