Печать
PDF

Розділ 10 Католицизм - § 6. Інквізиція

Posted in Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 7
ХудшийЛучший 

§ 6. Інквізиція

Особливу роль в історії католицизму відіграла інкві­зиція (лат. mquisitio — розшук, дослідження) — установа Римсько-Католицької Церкви, що мала на меті розшук, засудження і покарання єретиків (представників релігій­них течій, що відходили від католицької догматики і культу). Перша згадка про інквізицію належить до 1215 р. Спочатку суддями в питаннях єресі були тільки єпис­копи, але в 1232 р. Папа Григорій IX, незадоволений м’якістю вироків, позбавляє їх даних повноважень. Ос­кільки єретиків ставало все більше, Папа організував спеціальний апарат їхнього переслідування.

Перші інквізитори були мандрівними слідчими-суд- дями, але згодом стали розміщатися у певних місцях. Прибулий на місце служби інквізитор звертався до насе­лення з закликом каятися і називати імена єретиків. Ті з єретиків, хто робив це протягом 30 «пільгових днів», підлягали церковному покаранню, інші ж — тяжким ка­рам. Судочинство було таємне, без участі сторін і подо­би суду (sine figura judicii); обвинувачений не знав імен свідків. У 1252 р. Папа Інокентій IV дозволив при допи­тах для одержання повного визнання застосовувати ка­тування. Виправдувальний вирок був надзвичайно рідким явищем. Заперечення вини майже завжди визнавалося упертістю в єресі і вело до страти. Найбільш поширеним і «легким» покаранням було «примирення» з церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавлен­ням прав і тюремним ув’язненням. Застосовувалися й інші покарання: носіння хреста з жовтої тканини, бичу­вання, прочанство тощо. Рецидив єресі карався вже до­вічним тюремним ув’язненням або ж стратою — спаленням на вогнищі. Тих, кому вдавалося втекти, судили за­очно і засуджували до спалення «у зображенні» (in effigie); трупи померлих єретиків викопували і спалювали. Виро­ки інквізиції фактично не підлягали оскарженню. Інкві­зитор, особа якого була недоторканною, міг притягнути до суду старших за церковним рангом, накладати покаран­ня (інтердикти) на міста й округи, вдаватися до інших суворих заходів. За усі свої дії він відповідав тільки осо­бисто перед Папою.

Вирок інквізиції звичайно спочатку зачитувався пе­ред зборами єпископів, а потім привселюдно оголошу­вався в урочистій обстановці, на головній міській площі. Такий осуд називався автодафе («акт віри»). Роль інкві­зиції закінчувалася проголошенням відмовлення церкви від заступництва щодо злочинця перед Богом і людьми і видачею його світській владі, що означало страту, здійс­нити яку, через «відразу церкви до крові», повинна була світська влада. Усі єретики без винятку позбавлялися майнових прав; конфісковане майно вважалося власні­стю держави та церкви.

Поступово сфера діяльності інквізиції розширювала­ся: вона переслідувала франкмасонів, вільнодумців, магів, астрологів, відьом, чаклунів, займалася цензурою вистав, книг і картин, стежила за університетським ви­кладанням, контролювала шкільну справу, охороняла кордони країни від увезення товарів з «єретичних» країн, впливала на зовнішню політику.

Остаточно інквізиція припинила свою діяльність лише в 1859 р.

Інквізиція вплинула на церковний суд — особливі су­дові органи, які були підлеглі церкві і діяли відповідно до її розпоряджень, у встановленому порядку судочинства. У період пізнього середньовіччя на території Європи у винятковій юрисдикції церковного суду перебували цілі верстви населення (духівництво, церковні селяни), а та­кож сфера шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд був пов’язаний з розвитком феодального кримінально­го процесу. Його характерними рисами були повна зне­вага до особи обвинуваченого, катування і жорстокі по­карання. Ця практика існувала аж до кінця XVIII ст. Сама система покарань церковного суду включала такі елементи: тривале ув’язнення, перебування у тяжких умовах, фізичні покарання, а також численні жорстокі види страти.