11.2. Аргументація і доведення

Аргументація — це повне (точне) або часткове (неточне) обґрун­тування якого-небудь твердження з використанням інших тверджень.

Схема будь-якої аргументації описується виразом «Подія А стала­ся тому, що мала місце подія В» (тобто антиімплікацією А ^ В).

Те твердження, що відстоюється, називається тезою аргумен­тації. Твердження, використовувані при обґрунтуванні тези, нази­ваються аргументами, або підставами. Логічну структуру аргумен­тації, тобто спосіб логічного обґрунтування тези за допомогою аргументів, називають формою аргументації, або демонстрацією.

Залежно від сфери застосування, ступеня спільності і значу­щості тези поділяються на теоретичні (у логіці і математиці їх на­зивають теоремами) і практичні.

У ролі аргументів можуть виступати математичні і логічні аксіоми, принципи логіки, природничонаукові закони (фізики, хімії, біології тощо), юридичні закони, протоколи спостережень, статистичні дані, свідчення компетентних очевидців, що заслу­говують на довіру, кіно-, фото-, аудіо-, відеодокументи, виснов­ки експертів, так звані речові докази і т.ін

Демонстрація може бути організована у вигляді як безпосеред­нього пред’явлення речових аргументів, так і більш складного лан­цюжка логічних умовиводів. Прикладами неточної аргументації можуть бути прості пояснення деякого побутового факту — «я спізнився на лекцію, тому що проспав», «я погано підготувався до іспиту, тому що не приділив досить часу для вивчення предмета». Хоча таке пояснення може показатися незадовільним, але воно принаймні виглядає чесним визнанням власної вини і тому в більшій мері є пробачливим, ніж пояснення типу «я спізнився, тому що мені перебігла дорогу чорна кішка і довелося далеко об­ходити її слід», або «я погано підготувався до іспиту, тому що вчо­ра терміново потрібна була допомога троюрідній сестрі племінниці моєї мами». Ці пояснення, звичайно, теж можуть бути щирими, але вони вкрай рідко оцінюються як прийнятні.

Найбільш важливим видом аргументації є доведення як повне і точне, а не часткове і неточне обґрунтування тези. Доведення у сучасній літературі часто називають також демонстративною ар­гументацією.

Доведення — це процедура встановлення істинності якоїсь тези за допомогою положень, істинність яких або вже була раніше вста­новлена, або приймається без доведень.

Характерними рисами демонстративної аргументації є її об’єктивність, завершеність і вірогідність.

Коли говорять про об’єктивність доведення, то мають на увазі, що його результат не залежить від суб’єктивних думок, схильнос­тей, переваг, що воно має примусову силу. Однак, на наш погляд, замість об’єктивності результатів доведення, особливо в сфері юриспруденції, більш доцільним буде говорити про інтерсуб’єк- тивність результатів доведення, тому що повне виключення суб’єктивного чинника з юридичних міркувань недосяжно.

Завершеність результатів доведення означає, що висновки, отримані в його ході, повинні мати остаточний характер і можуть тому надалі виступати у вигляді самостійних аргументів (раніше доведених теорем).

На цій підставі вважається, що висновки демонстративної аргументації мають однозначний, або достовірний, характер. На противагу цьому всі недемонстративні форми аргументації роз­глядаються як проблематичні і гіпотетичні, тобто обґрунтовані з тим або іншим ступенем імовірності.

 

У розділовому побічному доведенні істинність деякої тези доводиться за допомогою виключення всіх інших можливостей. Розділове доведення можливо тільки тоді, коли в диз’юнктив­ному висловленні, що є одним із засновків у даному доведенні, були перераховані всі можливі альтернативи. Узагалі за своєю формою доведення можуть бути організовані у відповідності зі схемами як дедуктивних, так і індуктивних умовиводів, а в деяких випадках — умовиводів за аналогією. Однак варто мати на увазі, що вибір і стандарт форми залежать від сфери засто­сування доведення. Так, у математиці визнаються тільки де­дуктивні доведення і математична індукція, у континенталь­них судових системах —дедукція і повна індукція, а в англо- американських судах допускаються й аналогії у формі так зва­них прецедентів.

Від побічних доведень слід відрізняти спростування. Спрос­тування — це процедура встановлення хибності деякої тези. Спро­стування робляться шляхом указівок на порушення правил до­ведення і припущений помилки у різних частинах доведення, яке піддається сумніву і критиці (критика тези, критика аргументів і критика демонстрації).

Щоб спростувати якусь тезу, треба показати, що виведені з неї наслідки хибні. Спростування відбувається за схемою заперечно­го модусу (modus tollens) умовно-категоричного силогізму. Біль­ший засновок такого умовиводу є умовним судженням, в якому зазначається, що з певної причини мають випливати певні наслідки. У наступному засновку ці наслідки згідно з фактами за­перечуються. У висновку заперечується і сама причина, з якої виведені ці наслідки:

Якщо мала місце причина А, то мають бути а, в, с...

Факти а, в, с... відсутні.

Висновок. Отже, не існувало й причини А.