Печать
PDF

Розділ 2 Мова як предмет логічного аналізу - 2.3. Взаємодія мови логіки та мови права як семіотичних систем

Posted in Учебные материалы - Логіка ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

2.3. Взаємодія мови логіки та мови права як семіотичних систем

Семіотична специфіка мови права лежить не стільки в пло­щині семантики (будь-яка сфера людської діяльності може бути спеціфікованою залежно від своєї предметної галузі) і не в син- тактиці (вона більш-менш спільна для всіх сфер мислення), скільки в прагматиці, тобто правилах розуміння, які набувають максимально загального визнання застосовуваних у правовій мові знаків порівняно з будь-якою іншою сферою практики та пізнання.

Найбільш важливі поняття, що застосовуються в юридич­ному обігу, визначаються законом у так званих «дефінітивних нормах»(поняття «правочин» у цивільному праві, поняття «зло­чин» у кримінальному праві, поняття «конвенція»у міжнарод­ному праві тощо). Нормативним закріпленням прагматичного застосування слів (термінів) забезпечуються однозначність, ясність та точність мови права. На відміну від повсякденної мови, де існують у кращому разі лише прагматичні норми літе­ратурного застосування (до речі, досить розмиті і дискусійні), і навіть від мови фізико-математичних наук, в яких прагмати­ка може залежати від вжиття, прийнятому лише у межах окре­мих наукових шкіл, мова права спирається здебільшого на ета­лонні, скеровані законодавцем правила застосування окремих термінів.


Елементи теорії іменування

З семіотичного погляду первісним рівнем знакової діяль- носіі є надання імені предметові думки, або процес іменування, тобто введення слова або сполучення слів, які називають деяку річ або людину. Іменування є процесом активного відношення людської свідомості до навколишнього світу. Тому цей процес ніколи не припиняється, принаймні у межах історичного існу­вання всього людства. Вивчення цього процесу має фундамен­тальне значення для подальших семіотичних спостережень та міркувань.

В історії розвитку природних мов процес іменування почи­нається з вказівок, тобто з операцій безпосереднього співвідно­шення слова та об’єкта за допомогою вказівного жесту пальцем, рукою, кивком відповідно за схемою: жест (який означає «ось це») — знак «курінь», «Іван», «інтеграл» тощо. У міру поширен­ня кола людської практичной діяльності та накопичення досвіду, а одночасно — з поширенням первісного запасу імен стає мож­ливим замість вказівних жестів користуватися індексними слова­ми типу «ось», «тут», «там», «цей», «той», «зараз», «тоді» та подібними ним. Зв’язок між жестом і словом слабне разом з по­слабленням залежності агента іменування (тобто людини, яка надає імена речам) від безпосередньої ситуації іменування. Так, для сучасних побутових ситуацій є характерним такий опис: «Якщо вийдеш на станцію метро «Університет» на майдан, по­бачиш велику споруду з баштами та ламаними контурами фаса­ду — це і є Держпром». Тут ми вже не потребуємо вказівних жестів, користуючись індексом «це».

Вже на даному прикладі можна показати, що іменування по­стійно відтворюється в нашому житті навіть тоді, коли ми не самі вперше даємо ім’я предметові думки. Ми навчаємо дітей, вчимо іноземні мови, опановуємо категорійно-термінологічним апаратом нової для нас галузі знань, вводимо когось до курсу справ саме за допомогою безпосередніх, або опосередкованих словами, вказівок.

Можливо, що у наведеному прикладі більш бажаним було б безпосереднє вказання на Держпром, ніж досить довгий опис того, як його впізнати. Але, витрачаючи лише якийсь десяток се­кунд на цей опис, ми виграємо власний час, який довелося б ви­тратити, супроводжуючи зацікавлену особу, скажімо, з відстані 10 км до зазначеної споруди.

Таким чином, за допомогою іменування вирішуються кілька завдань, важливих з практичної та пізнавальної точок зору:

1)  економляться наші ресурси часу, сил, грошей тощо;

2)   здійснюється орієнтація в предметному середовищі;

3)   забезпечується опосередковане знаками спілкування між людьми.

В теорії іменування розрізняють індивідуальні, або власні, імена (Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого) та загальні імена «місто», «право», «людина»). В точно­му сенсі загальні імена не мають реально існуючих відповідників, конкретних чуттєво-доступних одиничних предметів. Дійсно, який предметний референт існує для «міста взагалі», або для «лю­дини взагалі», або для «права взагалі»? Тому ще з часів середнь­овіччя висловлювався сумнів щодо правомірності іменування аб­страктних об’єктів. Для усунення непорозумінь Д. Скот (ХІІІ ст.) сформулював постулат: «Nominatur singularia, sed universalia significatur» — «Одиничне іменується, а загальне означується». Завдяки проведенню відмінності між індивідуальним та загаль­ним іменами від функції власне іменування, притаманної про­цесу приписування імені одинничному об’єкту, відщеплюється функція сигніфікації, властива приписуванню значення загально­го імені класам об’єктів.

У даному випадку ми можемо визначити поняття функції як способу, за допомогою якого ми, знаючи смисл (інтенсіонал) імені, можемо відшукати в дійсності предмет (денотат, екс- тенсіонал) цього імені, тобто застосувати слово у його власному сенсі. У предметній галузі права та правознавства цей процес відповідає конструюванню правових понять.

 

Семантичні категорії

Теорія іменування має своє продовження у вченні про се­мантичні категорії. Категорії — це найбільш широкі за обся­гом і абстрактні за смислом поняття, які схоласти називали універсаліями. Як цілком точна наука семантика може бути побудована тільки для штучних формалізованих мов. Однак важливо зазначити універсальні семантичні категорії, за допо­могою яких може здійснюватися семантичний аналіз природ­них етнічних мов, у тому числі надбудованих над ними спе­ціальних мов права.

Перш за все це поняття семантичні інтерпретації, тобто по­силання на відповідний даному слову денотат (екстенсіонал) або на його смисл (поняття, концепт, інтенсіонал). Таким чином, слово як знак може інтерпретуватися подвійним чином — озна­чуваним предметом, з одного боку, та виділеними в понятті про нього суттєвими властивостями — з другого.

Будь-яка знакова система з семантичного погляду скла­дається з чотирьох компонентів: S, U, К, І.

S- є множиною знаків (sign), U — універсумом (Universum), тобто множиною денотатів, К — системою знань (knowledge), тобто множиною понять, І — інтерпретацією (interpretation), за­вдяки якій знакові ставиться у відповідність його екстенсіонал або інтенсіонал.

Для будь-якої природної мови S — це множина слів (словник) цієї мови. Множина денотатів U — це множина предметів моде­льованої мовою предметної галузі. Зокрема, для мови права це буде множина фізичних та юридичних осіб, юридично значущих відносин між ними, юридичних актів тощо. Система знань К містить поняття суб’єктів та об’єктів права, правових відносин, правоздатності, правочину, вини тощо. Нарешті, інтерпрітація I залежно від того, на що скерована наша думка — на предмети чи на їхні властивості, — буде відповідно вважатися екстенсіо- нальною або інтенсіональною.

Екстенсіоналом знаку називають клас усіх його припустимих денотатів, інтенсіоналом — характеристику загальних властиво­стей денотату в його відношенні до іншіх денотатів. Наприклад, екстенсіоналом знаку «право» буде клас усіх актуально існуючих та потенційно можливих систем права, а його інтенсіоналом — композиція всіх суттєвих рис (ознак) права , зафіксованих у тому або іншому його визначенні.

Слід зауважити, що різноманітність запропонованих визна­чень права вказує, по-перше, на те, що однієї тільки екстенсіо- нальноі характеристики не досить для повноцінної інтерпре­тації, бо не ясно, які саме властивості денотату визнаються суттєвими; по-друге, на те, що екстенсіональна інтерпретація мусить доповнюватися інтенсіональною; по-третє, на те, що сама інтенсіональна інтерпретація права залежіть від багатьох позалогічних і навіть позаправових чинників. В останьому ви­падку маються на увазі суспільно-історічний та політико-еко- номічний контексти існуючої правової та методологічної тра­диції, нарешті, залежність від суб’єктивної позиції інтерпрета­тора, його компетентності та наукової орієнтації на ту або іншу правову традицію — скажімо, на нормативну або на природно- правову. Таким чином, інтенсінальна інтерпретація суттєво за­лежить від ії контексту.

Різноманіття контекстів породжує різноманітні інтенсіо- нальні інтерпретації. Це, з одного боку, створює певні труднощі для засвоєння, але з другого — є цілком природним явищем, пов’язаним з постійним, творчим процесом розвитку та оновлен­ня права у відповідності з вимогами суспільного життя та юри­дичної практики.

Різноманітність правових інтерпретацій не виключає можли­востей виявлення деяких стрижневих, інваріантних семантичних категорій у мові права.

По-перше, це індивідні імена — імена таких суб’єктів права, як фізичні особи або правничі інстанції.

По-друге, це предикати, тобто позначення властивостей, відносин, функцій, дій, насичених правовим змістом.

По-третє, це висловлювання, тобто сполучення імен з преди­катами, які виражають об’ єктивний зв’язок денотата і його вла­стивостей: «Усі дієздатні особи є правоздатними», «Деякі право­здатні особи не є дієздатними» тощо.

По-четверте, вказівка на агентів дій — фізичних або юридич­них чи посадових осіб: «громадянин А купив будинок у громадя­нина В, «Фірма С уклала угоду з державним підприємством D», «Прокурор вимагає за вчинений громадянином Н. злочин пока­рання на п’ять років позбавлення волі» тощо.

По-п’яте, це пропозиційніустановки, які модалізують вислов­лення: «Закон вимагає, щоб обвинувачений у злочині мав захис­ника», «Суд вважає, що аргументи захисту не стосуються спра­ви, яка зараз розглядається» тощо.

По-шосте, вказівка на семантичні координати висловлень: «вступати в дію з 1 січня 1996 року», «поширюватися на такі та такі сфери правових відносин» і т. ін.

Зрозуміло, що список семантичних категорій права може бути завжди поширений в залежності від ступеня складності за­вдань та проблем, які виникають при аналізі регульованих пра­вом ситуацій.