Печать
PDF

РОЗДІЛ 14. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В НІМЕЧЧИНІ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XIX СТ.) - § 3. Історична школа права.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 3. Історична школа права

Ця школа права стиала впливовим напрямком в німецькій юриспруде­нції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.

Звернення до історії права не було випадковим. 1) Історія римського права і його рецепція в Західній Європі, зокрема, в Німеччині, потребували осмислення історичних коренів права, еволюції правових інститутів. 2) Віра, навіяна Просвітництвом, в універсальність природних законів і можливість створення в будь-якій країні ідеальної моделі політико-правових установ на засадах природно-правової доктрини не враховувала особливостей історич­ного розвитку культури їх народів, частиною якої було право. 3) Велика Французька революція і демократизація законодавства, заклики деяких німе­цьких юристів до найскорішого створення загального цивільного права на зразок Кодексу Наполеону лякали консервативних юристів-засновників т. зв. історичної школи права.

Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне пра­во, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу.

Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764-1844)[4] у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні поло­ження природного права, відкидає концепцію суспільного договору. По-

перше, вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змі­нювалися по-різному. По-друге, на його думку, суспільний договір практич­но неможливий - мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони су­дити ще не можуть. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива. - ні­яка влада не буде міцною, якщо обов'язок коритися виникає тільки з догово­ру.

Право - не тільки встановлення держави. Кожне людське співтоварис­тво має свої власні правові норми, писав Г уго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомі­рним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права - іс­тинне джерело права. З поширенням освіти до природно виниклих правових норм додалося ще одне джерело - правосвідомість юристів, книги яких на­род одержав можливість читати. Закон же - довільне повеління влади. Коде­кси - «це не закон», а зібрання предписань властей. Тому безліч законів і до­говорів ніколи не виконуються. Скільки разів в Геттенгені влада переймено­вувала вулиці, але всі їх звично називали і називають по-старому. Людям краще не втручатися в хід часу, триматися здавна заведених порядків і звича­їв.

Концепція права Гуго фактично була апологією феодального звичаєво­го права, що збереглося в Німеччині. Він обґрунтовував право держави пе­решкоджати всяким нововведенням під впливом Французької революції, об­межувати свободу думки й інші свободи в ім'я загального блага і правопо­рядку.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Берлінського університету Фрідріх фон Савіньї (1779-1861) \ відомий своїми працями з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Не заперечуючи можливості коди- фикації, зв'язував її зі створенням у Німеччині єдиної правової науки. Вважав помилковим думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право - продукт народ­них переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнувши споча­тку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами - необхідна й обов'язкова пе­редумова законодавства. Закони, кодекси лише вторинне джерело права у порівнянні із звичаєм і правосвідомістю юристів.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798-1846) критично оці­нював спроби природно-правової школи вивести все право з людського ро­зуму. «Філософи, що виводять право з розуму, знаходяться поза своїм пред­метом; вони ... зовсім не доходять до поняття права...». Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону люди­ни». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини - фундамент пра­ва. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв'язував з «народним духом» (“Volksgeist”) - безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» - ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права - помилка. законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного ду­ху».

Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, - по­яснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступове викристалі­зовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкри­вають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликан­ня науки, юридичної літератури - забезпечити «вірне розуміння безпосеред­нього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми роз­витку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту чи іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя, народного духу, не напоє­на ним, вона не може прищепитися суспільству.

Традиції історичної школи права знайшли відображення в сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають закон і звичай як два джерела права одного порядку.

Консервативна за своїми практично-політичними висновками, історич­на школа права проте поповнила теорію права плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного характеру, з якими наступні покоління правознавців не могли не рахуватись.

Однак найбільший вплив на розвиток вчень про право і державу справили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищу ступінь у розви­тку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті та­кі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, мо­ральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильний вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв'язок особистості - суспільства - держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вима­гає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке за­безпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім підтримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство права у взаєминах особистості і держави - шлях подолання по­літичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Невичерпна і філософія Гегеля, при всій помірності його політичних поглядів. Проблему політичного відчуження він пропонує вирішувати право­вими засобами, методами політики в рамках правового громадянського сус­пільства, «розумної держави». У такій державі свобода досягає найвищого, належного їй права. І Кант, і Гегель, і Фіхте стверджували: свобода іманентна людській особистості, свобода - фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабства, сваволі, до феодального гніту, пова­га до законності, упевненість, що держава може і повинна стати розумною.

 

Контрольні завдання

1.  Яке місце в філософії І.Канта займає людина? Поясніть смисл категоричного ім­перативу. Дайте визначення права за Кантом.

2. Як він пояснює походження, сутність фі призначення держави як правового утворення? Сформулюйте ідею вічного миру Канта.

3.  Поясніть основні значення права за Г. Гегелем, розкрийте кожне из них.

4.  Що таке «розумна держава» за Гегелем? Які риси громадянського суспільства він виділяє?

5.  Дайте характеристики історичної школи права. назвіть основні джерела права, які виділяли її засновники. В чому позитивне і негативне методологічне й теоретичне зна­чення такого «історичного» право розуміння?

 


[1] Маршал Джон - вірджинський юрист, державний діяч. Учасник війни за незалежність США, депу­тат законодавчих зборів Вірджинії, конгресмен, державний секретар (1800-1801), Головний суддя Верхов­ного Суду США (1801-1835).

[2] «Імператив, - пояснює Кант, - це практичне правило, дякуючи якому сам по собі випадковий вчинок робиться необхідним»

[3] Г егель Г еорг Вільгельм Фрідріх з родини фінансового чиновника з Штутгарта. Закінчив богослов­ський факультет Тюбінгенського ун-ту, відмовився від духовної кар’єри і заглибився у вивчення філософії. 1818 р. одержав кафедру в Берлінському університету. Основні твори Гегеля - «Феноменологія духу» (1806 р.), «Наука логіки» (1812-1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.), «Філософія права» (1821 р.), «Філософія історії» (опублікована після смерті філософа його учнями).

[4] Гуго Густав закінчив юридичний факультет Геттингенського ун-ту. У 1792 р. поступив до аспіран­тури ун-ту м.Г алле. Потім до самої смерті займав посаду професора в Г еттингенському ун-ті. До найбільш відомих творів Гуго відносяться «Підручник з історії римського права» (1790 р.), «Підручник і хрестоматія класичного пандектного права» (1790 р.), «Підручник природного права» (1798 р.), «Підручник з курсу ци- вілістики» (1823р.)