РОЗДІЛ 14. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В НІМЕЧЧИНІ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XIX СТ.)

Новим словом у філософському осмисленні ідей Просвітництва, фран­цузького революційного досвіду і політико-юридичних реалій Німеччини стали політичні і правові вчення класиків німецької філософії І.Канта і Г.Гегеля. Вони приступили до систематичної розробки методології теоретич­ного пізнання, філософії права, політичної теорії. Методологічний і теорети­чний зміст їх вчень - своєрідна філософська відповідь на суспільно-політичні і правові проблеми Нового часу. Перша половина ХІХ ст. в німецькій держа­вно-правовій теорії позначилась зростаючим впливом історичної школи пра­ва (Г.Гуго, Ф.Савіньї, Г.Пухта).

 

§1. Вчення І.Канта про право і державу.

Іммануїл Кант (1724-1804) ^[1] - родоначальник класичної німецької фі­лософії і німецького лібералізму, розквіт творчості якого припадає на 80-90- ті рр. XVIII ст. В цей час з’являються його відомі праці «Критика чистого ро­зуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів» та ін.

«Метафізика нравів» Канта завершує розробку окремих частин філо­софської системи. Перша частина роботи містить вчення про право, друга - про мораль. Головне для філософа - поведінка людини, її вчинки. Він дійде висновку: практичний (а не теоретичний) розум і вільна воля людей ви­ступають джерелом моральних і правових законів. Наріжний принцип йо­го соціальних поглядів, навіяний духом Просвітництва і теорією природного права: кожна особа наділена гідністю і є для інших абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здійснення яких би то не було планів, навіть най- благородніших планів загального блага.

І.Кант переконаний - в підсумку людина прагне до досягнення зага­льного правового громадянського суспільства, членам якого буде надана найбільша свобода, сумісна, однак, з повною свободою інших. Антагонізм у цьому суспільстві буде існувати, але його обмежать закони. Тільки в таких умовах можливо, вважає філософ, найбільш повний розвиток потенцій, за­кладених у людській природі.

Як досягти цієї гідної людини мети? Людина на відміну від навколиш­ньої природи наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведінці вона повинна керуватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний і бе­зумовний. Кант називає його «категоричним імперативом»^[2] морально практичним законом. Він гласить: роби так, щоб ти відносився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до за­собу. Або іншими словами: «Роби згідно максими, яка в той же час може ма­ти силу загального закону». Максима - це суб'єктивний принцип дії, який сам суб'єкт робить для себе правилом (як саме має намір він чинити).

Таким чином, моральний закон у Канта формулює принцип поведінки, принцип обов’язку перед іншими, слідуючи голосу «практичного розуму». Обов’язок - єдине джерело категоричного імперативу. Тільки обов’язок до­дає вчинку моральний характер. Хоча сам категоричний імператив формаль­ний і абстрактний, як біблійні заповіді, однак слідування простим істинам хі­ба не важливе в поведінці людини? Як і в Десятьох заповідях Біблії тут помі­тна юридизація моралі. Отже, обидва формулювання категоричного імпера­тиву спрямовані на утвердження в суспільстві принципу всезагальної рі­вності, на недопустимість використання у своїх інтересах людиною іншої. Цей імператив обов’язковий не лише для фізичних осіб, але й для державних органів, вимагав від них рівного і справедливого ставлення до будь-якого громадянина (підданого).

Моральна філософія Канта є ключем до його політико-правового вчен­ня. Так, право і мораль мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної свободи). Суть проблеми, однак, полягає в тому, що не всякий індивід використовує свободу тільки для реалізації ка­тегоричного імперативу. Отже, за Кантом, мораль має потребу в захисті, в праві. Сфера першої - внутрішній світ людини, сфера другої - вчинки, дія­льність.

Філософ формулює висновок: право - «це сукупність умов, при яких проізвоління однієї [особи] сумісне з проізволенням іншої з точки зору зага­льного закону свободи». До таких умов відносяться: наявність законів, гаран­тований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільс­тва перед законом, правосуддя. Право і є загальне для всіх правило (сукуп­ність правил), узгодження довільних колізій дій вільних осіб. Зміст і призна­чення права в тому, щоб ввести свободу і проізвоління (і сваволю) всіх інди­відів, як володарюючих, так і підданих у розумні, законні рамки. Адже сво­бода за Кантом, - незалежність від примушуючої сваволі іншого, від приму­су. Право стосується лише дії, позначає зовнішні межі поведінки і виступає по суті у вигляді заборон, припускаючи дозволеність «проізвоління», тобто прояву волі. Здійснення права вимагає його загальнообов’язковості. В тому числі і для державних органів, адже свободі можуть перешкоджати не лише неправові акти, але й примус, що обмежує волю людини, відсутність юриди­чної відповідальності державних посадовців.

З визнання людини носієм свободної волі і морального закону, настіль­ки ж великого і невичерпного, як космос, виростав кантівський етичний і аксіологичний (ціннісний) підхід до права. «Дві речі наповняють нашу ду­шу завжди новим подивом і благоговінням, - писав філософ. - .Це - зоряне небо над нами і моральний закон в нас». Але людина повною мірою його ре­алізувати не в змозі. Щоб уникнути сваволі в суспільстві, мати правовий за­хист, люди вступають в суспільний договір. Тепер природна рівність набу­ває юридичної рівності завдяки праву, застосуванню примусу, що перешко­джає неправу, сумісно з свободою, відповідно до загальних законів. Загаль­ний правовий закон вимагає: «Роби зовні так, щоб свободний прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно загального закону». Цей правовий закон Кант називає загальним принципом права. Покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому безпе­решкодно могла б реалізуватися свобода індивіда.

Позитивне право він називає публічним, адже його існування зале­жить від державної влади, і повинно витікати з положень права природного. Публічне право відрізняється від приватного (у Канта природне право є при­ватне, бо не залежить від волі правителя) тим, що воно потребує зовнішнього оформлення - законодавства. Публічне право - це система законів, виданих для народу.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку природ­ного права. На думку автора, єдине первісне право - свобода, з якої випли­вали такі невід'ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право влас­ності тощо. Але вони в природному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант на­зиває неправовим.

Зацікавленість всіх у тому, щоб знаходитися у правовому стані, приво­дить до «ідеї розуму» - суспільному договору, однієї, поєднуючій усіх волі, переходу в громадянський стан. Тепер правовий стан створює система за­конів - конституція. Таким чином, межею неправового і правового станів, «безпомилковим мірилом» права і безправ'я служить ідея договору. Тим са­мим Кант відмовляє в легітимності феодально-абсолютистського ладу: він існує всупереч договору, «ідеї розуму».

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву примусову силу. Держава, за Кантом, - це об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави виступає її підле­глість праву, що вирізняє її серед інших спільнот людей. Він підкреслював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «державу в ідеї, таку, якою во­на повинна бути у відповідності з чистими принципами права».

У кожній державі, пише філософ, існує три влади як об'єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді. Законо­давча влада, за Кантом, може належати тільки об'єднаній волі народу. Ця влада виникає з первісного договору, відповідно до якого кожна людина за­лишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знайти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і самостійність. Всі три влади, по-перше, координовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об'єднання їх функцій кожному підданому надає його права.

Критерій прогресу в кантівському вченні, - «закономірний хід поліп­шення державного ладу». Держава, влаштована на засадах суспільного дого­вору і народного суверенітету, поділ влади покликані гарантувати стійкий правопорядок, верховенство закону, а отже і вимоги категоричного імпе­ративу. У дусі лібералізму він зводить діяльність держави до правового за­безпечення індивідуальної свободи. «Під благом держави, - пише Кант, - ро­зуміється не благополуччя громадян і їх щастя - адже щастя (як стверджує і Руссо) може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в при­родному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави ро­зуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принци­пами, прагнути до якого зобов'язує нас розум через певний категоричний імператив». Отже, кантівський висновок про те, що благо і призначення держави - у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і ре­жиму держави принципам права, і дає підстави вважати Канта одим з голо­вних творців теорії правової держави.

Тому Кант не надавав особливого значення традиційній класифікації форм держави за числом правлячих осіб (монархії, аристократії, демократії), вважаючи її вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає: «Гро­мадянський лад кожної держави повинен бути республіканським». Такий лад, засновується, по-перше, на принципах свободи членів суспільства; по-друге, на залежності усіх від єдиного законодавства; по-третє, на законі рівності усіх. Філософ не очікує і вважає даремним бажати, щоб королі філософству­вали або філософи були королями. Верховенство народу, проголошене Кан­том слідом за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх грома­дян в державі. Але він зовсім не помишляє про дійсно широку, неурізану де­мократію. Для нього республіка не синонім демократії, а монархія - не сино­нім абсолютизму. Для філософа головне - республіканський лад, будь-то навіть самодержавна форма влади, якщо в ній реалізований принцип свобо­ди, механізм її захисту - поділ влади, адже і демократії загрожує трансфор­мація в деспотизм.

Республіканський лад, згідно Канта, забезпечує умови існування пра­вового громадянського суспільства, де свобода підлегла зовнішнім зако­нам і зв'язана з незборимою владою. Тут народ-суверен, правитель - пові­рений держави, володіючий виконавчою владою, народ-суддя, «сам судить себе через своїх співгромадян» - присяжних.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає права на обу­рення чи повстання. Кант вважає: «Обов'язок народу терпіти зловживання верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це - правовий на­слідок природи громадянського союзу. Він вітає тільки законодавчі рефор­ми, проведені самим сувереном, допускає непокору владі лише в рамках за­кону. Але навіть якщо революція відбулася, «удалася і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов'язку підкоритися як добрих громадян новому порядку речей» і новому уряду.

Правовим наслідком природи громадянського союзу Кант вважає і право покарання і помилування. Порушення публічних законів, що позба­вляє порушника можливості бути громадянином, він називає злочином. Зло­вживання довірою - приватним злочином. Злочини, що піддають небезпеці все суспільство, - публічними. Покарання - право відплати з боку держави. його застосування є здійснення справедливості. Караючий закон є вимога ка­тегоричного імперативу. Спосіб і міра покарання, за Кантом, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом - принцип рівності перед судом.

І.Кант - прибічник принципу талону, не погоджується з Беккаріа щодо заміни смертної кари злочинця довічним рабством. «Якщо ж він убив, то він повинен вмерти». Філософ допускає виключення лише для вбивства матір'ю новонародженої позашлюбної дитини й убивства на дуелі. У противному ви­падку, на його думку, заміна смертної кари - це порушення рівності між зло­чином і покаранням, справедливості як ідеї загальних законів. Головне - не­відворотність покарання.

У філософському проекті «До вічного миру» його автор із прогресив­них позицій аналізує проблему, таврує загарбницькі війни, засуджує підгото­вку до них, ратує за дотримання міжнародних договорів, розвиток міждержа­вних торгових і культурних зв'язків, відстоює принцип невтручання, що ли­ше зароджувався у міжнародних відносинах.

Проект майбутнього «вічного миру» Кант зв'язує з федерацією віль­них держав (з республіканським ладом). Це буде союз рівноправних народів, (але не держава народів). Його ідеї майбутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх спілкування, про право громадя­нина світу - також набагато випереджали свій час.

Таким чином, вчення Канта про право і державу було створено з ураху­ванням наслідків і під безпосереднім враженням від Французької революції. Радикальні ідеї Просвітництва, конституційних актів революції він перепла­вив у своїй глибоко продуманій теоретичній системі в політичну програму лібералізму, струнке вчення про право, правову державу, громадянське сус­пільство.