§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

Стаття 35 ЦПК передбачає, що треті особи, які не заявляють само­стійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх право або обов’ язки щодо од­нієї зі сторін. Вони можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з іні­ціативи суду.

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зумовлений перш за все необхідністю забезпечити можливість здійснення відповідними суб’єктами права регресу. Цивільне законодавство, наприклад, передбачає регресні зобов’язання. Згідно із ст. 543 ЦК при солідарному обов’язку борж­ників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.

Виконання солідарного зобов’язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

Боржник, який виконав солідарне зобов’язання, має право зворот­ної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.

Таким чином, суть інституту третіх осіб, які не заявляють само­стійних вимог, полягає в тому, що він є процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом треті особи залучаються чи вступають у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов’язують її з однією із сторін у процесі. В іншому разі конструкція цього інституту була б недоречною.

Зв’язок двох позовів — основного та регресного позову колишньої сторони (позивача та відповідача) до колишньої третьої особи дає точне уявлення про юридичну заінтересованість, що спонукає вступи­ти у процес третю особу, яка не заявляє самостійних вимог. Юридична заінтересованість третьої особи пов’язана з можливим регресним по­зовом. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа сприятиме з’ ясуванню обставин справи, що може попере­дити пред’явлення до неї регресних вимог.

Незважаючи на те, що за задумом законодавця інститут третіх осіб був спрямований на забезпечення права регресу, його застосування в подальшому дещо розширилося й інститут третіх осіб почали ви­користовувати для захисту інших інтересів, які випливають не тільки з регресних зобов’язань.

Так, при розгляді у справах про відшкодування аліментів на дітей суддя в ході підготовки справи до судового розгляду чи при розгляді справи, встановивши, що відповідач виплачує аліменти за рішенням суду на інших дітей чи ним проводяться виплати за іншими виконав­чими документами, зобов’язаний залучати заінтересованих осіб до участі в розгляді справи як третіх осіб на стороні відповідача.

Це свідчить про те, що суть інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, полягає не тільки в тому, що треті особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх інтересів у зв’язку з можливістю пред’явлення на майбутнє регресного позову, а й у зв’язку з іншою заінтересованістю в результаті справи.

Визначення умов участі в цивільному процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, повинно ґрунтуватися на сутнісних характеристиках даного інституту, оскільки функція інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зво­диться до забезпечення захисту інтересів третьої особи, до запобіганя можливому порушенню її прав. З урахуванням цього можна виді­лити такі умови участі в справі третіх осіб: 1) обов’язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою й однією із сторін;

2)  преюдиціальна пов’язаність матеріально-правових відносин третьої особи й однієї із сторін із правовідносинами позивача та відповідача у справі, інакше кажучи, матеріально-правові відносини третьої особи та однієї із сторін повинні випливати із правовідносин між позивачем і відповідачем, що становлять предмет спору; 3) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї зі сторін повинні передбачати мож­ливість спору про право цивільне між третьою особою й особою, на стороні якої вона виступає, тобто набути цивілістичного характеру. Лише на підставі даних положень можна кваліфікувати заінтересова­ність третіх осіб як юридичну.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, найчастіше беруть участь у справі на стороні відповідача, однак можливі випадки, коли треті особи виступають і на стороні позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, вступають у справу за своєю ініціативою або можуть бути за­лучені до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (ч. 2 ст. 35 ЦПК). Згідно із законом у заяві про залучення третіх осіб на стороні позивача чи відповідача повинно бути зазначено ім’я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі (ч. 2 ст. 36 ЦПК).

Заяви третіх осіб, сторін та інших осіб про допуск (залучення) третьої особи до участі в справі підлягають судовій оцінці. Оскільки вступ (залучення) третьої особи до участі в справі є засобом захисту інтересів третьої особи та сторін, то суд зобов’ язаний обговорити об­ґрунтованість клопотань названих осіб і винести ухвалу про задово­лення чи про відмову в ньому. При цьому суд повинен виходити з на­явності юридичної заінтересованості третьої особи як підстави її участі у справі. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

Третя особа вправі заперечувати своє залучення до участі у справі, посилаючись на те, що вона з жодною зі сторін не перебуває у право­відносинах, пов’язаних із предметом спору, а рішення у справі між сторонами не має преюдиціального значення для її прав та обов’язків. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

ЦПК України не містить норми про оскарження ухвал суду про допуск до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, чи про відмову в ньому. На нашу думку, в ЦПК необхідно передбачити право третіх осіб оскаржити ухвалу про відмову в допуску їх до участі в справі; відмова в допуску третьої осо­би до справи означає неможливість здійснення захисту своїх інтересів, тобто результат справи може вплинути на права та обов’язки третьої особи. Процесуальною гарантією при цьому може бути право на оскар­ження ухвали.

Передбачений ЦПК порядок вступу (залучення) третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, полягає в тому, що треті особи можуть самі вступати в справу або залучатися за клопотаннями сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи за ініціативою суду. Згідно із ч. 1 ст. 36 ЦПК сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’ язана повідомити суд про цю третю особу. Цивільне законодавство в окремих випадках вирішує питання про обов’ язковість залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Згідно із ст. 660 ЦК, якщо третя особа за підставами, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про її витребування, покупець повинен залучити продавця до участі у справі, а продавець зобов’язаний вступити у цю справу на стороні покупця.

Незалучення покупцем продавця до участі у справі звільняє про­давця від відповідальності перед покупцем, коли продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у по­купця.

Продавець, який був залучений покупцем до участі у справі, але не взяв у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Дана стаття часто наводиться як приклад обов’ язкового притягнен­ня третьої особи до участі у справі. Однак постановка питання про обов’язкове залучення третіх осіб не відповідає цивільному процесу­альному законодавству.

Незалучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до участі у справі не може спричиняти незаконності судового рішення та його скасування. Залучити третю особу може не сторона, як закріплено у ст. 660 ЦК, а суд. Нарешті, частини 2 і 3 ст. 660 ЦК по суті містять правила преюдиції, викладені у ст. 61 ЦПК, які зводяться до того, що встановлені судовим рішенням обставини не можуть бути заперечені заінтересованими особами, якщо вони брали участь у справі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, посідають тільки їм властиве процесуальне становище. Хоча вони беруть участь у справі на стороні позивача чи відповідача, це не створює для них становища сторони, їх не можна ототожнювати із сторонами. Навпаки, дуже важливо в кожному конкретному випадку точно визначити, яке конкретне процесуальне становище повинна по­сідати у справі, що розглядається судом, та чи інша заінтересована особа.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, мають комплекс процесуальних прав та обов’язків. Згідно із

ч. 3 ст. 35 ЦПК вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки, встановлені ст. 27 ЦПК, які притаманні всім особам, які беруть участь у справі. Із змісту закону, таким чином, ви­пливає, що треті особи не мають лише тих прав, в яких реалізується принцип диспозитивності і які належать лише сторонам.

Треті особи зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.

Свого часу І. М. Ільїнською було поставлене питання про право третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, заявляти клопотання про притягнення на свою сторону інших третіх осіб, так би мовити, «субтретіх» осіб. Вона вважає, що сама процесуальна мета інституту третіх осіб, що вступили (були залучені) у процес без самостійних вимог, не заперечує такої постановки питання. Так, спочатку сторона залучає третю особу для посилення своєї позиції у процесі, а потім третя особа, у свою чергу, залучає третю особу, яка, захищаючи інтереси третьої особи, на стороні якої вона виступає, тим самим допомагає і первісній стороні добитися сприятливого для неї рішення у справі. Наприклад, якщо до покупця буде пред’явлено позов про вилучення майна, то про­давець, вступивши у справу, за вимогою покупця може залучити на свою сторону попереднього продавця, правонаступником якого він є^[1].

Хоча теоретично така конструкція і можлива, вона суперечить чинному законодавству. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, юридично заінтересовані в результатах справи лише такою мірою, якою вони є суб’єктами матеріальних пра­вовідносин, преюдиціально пов’ язаних із предметом спору, — право­відносин між позивачем та відповідачем. «Субтреті» особи такої юри­дичної заінтересованості не мають, їх заінтересованість має фактичний характер.

---

^[1] Ильинская, И. М. Участие третьих лиц в гражданском процессе [Текст] / И. М. Ильинская. - М., 1982. - С. 72.

 

Питання для самоконтролю

1. Якими є формальні й неформальні ознаки третіх осіб та в чому полягає їх відмінність від сторін?
2. Чим визначаються відмінності третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору?
3. У чому виявляються функції інституту третіх осіб у цивіль­ному судочинстві?
4. У яких справах є можливою участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору?