§ 2. Доступність правосуддя як міжнародний стандарт

У сучасній літературі існує дуже багато точок зору щодо сутності доступності правосуддя у цивільних справах. При цьому найбільш поширеною є позиція, відповідно до якої доступність правосуддя роз­глядається як принцип цивільного процесу. Визначаючи сутність та­кого принципу, вчені пов’язують його або із забезпеченою державою можливістю усякої зацікавленої особи звернутися в порядку, встанов­леному цивільним процесуальним законом, до суду за захистом своїх прав й інтересів та відстоювати їх у судовому порядку, або з широкими і різноманітними процесуальними гарантіями зацікавлених осіб, що забезпечують їм реальну можливість брати активну участь у захисті прав протягом усього процесу. Однак із цим погодитися не можна.

По-перше, принципи цивільного процесуального права є об’єктив­ними, знаходять своє нормативне закріплення в законі і є правовими вимогами, а не правовими можливостями або їх гарантіями на відміну від ординарних норм права. Як зазначає Г. А. Борисов, виведений та сформульований принцип набуває значення вимоги необхідної пове­дінки як соціального орієнтиру, в якому закладено в найзагальнішому вигляді зміст суспільно необхідної поведінки, та має більш загальний характер вимог, найвищу стабільність, визначає загальну лінію право­вого регулювання як безпосередньо, так і через правові норми та ін.^[1]

По-друге, кількість принципів, що складають систему, не може збіль­шуватися або зменшуватися довільно за бажанням того чи іншого вченого. Як справедливо вказувала Н. О. Чечина, постійні спроби вве­дення в систему все нових та нових принципів, так само, як і розчле­нування тих, що вже існують, на частини може потягнути за собою негативне ставлення до поняття принципів та призвести до розшару­вання їх об’єктивно існуючої системи. Легкість конструювання все нових і нових принципів є небезпечною перш за все тому, що створює неправильне уявлення про нестабільність системи, тобто про можли­вість не лише введення нових принципів, але й знищення старих, про відмову від сталих відомих принципів^[2].

По-третє, у науці доведено, що як принципи не можуть бути визнані положення, які повторюють за змістом інші принципи або з них випливають^[3]. Доступність правосуд­дя, як зазначали О. Т. Боннер і В. В. Тихонович, є наслідком дії ряду принципів цивільного судочинства: диспозитивності, змагальності, процесуального рівноправ’я, усності, національної мови судочинства та ін.^[4]

Закріплення ж на конституційному та галузевому рівні права на звернення до суду за судовим захистом, з якого найчастіше і виводить­ся принцип доступності правосуддя в цивільних справах, означає лише, що держава гарантує кожній особі можливість звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів, а суд зобов’язаний відкрити провадження у справі й вчинити всі необхідні дії щодо надання такого захисту. Однак це не означає, що держава не може на рівні галузевого законодавства передбачати умови, додержання яких внаслідок специ­фічності діяльності щодо здійснення правосуддя, а також особливостей цивільної процесуальної форми є необхідним для реалізації вказаного права. Крім того, наявність складних та тривалих процедур судового розгляду може робити правосуддя по суті недоступним, навіть за на­явності законодавчо закріпленого та гарантованого державою права на звернення до суду за судовим захистом. Наявність широких та різно­манітних процесуальних гарантій зацікавлених осіб, що забезпечують їм реальну можливість брати участь у захисті протягом усього про­цесу, також не означає доступність правосуддя, оскільки навіть за участю зацікавленої особи процедура розгляду та вирішення справи може бути несправедливою, а, відповідно, захист позбавляється сенсу, тобто є недоступним.

Принципи цивільного процесуального права слід розглядати як певні гарантії доступності цивільного судочинства, а сама доступність правосуддя у цивільних справах є загальним стандартом правосуддя та в певному розумінні збігається із справедливістю, тобто із сутністю правосуддя.

Інституціалізація доступності на міжнаціональному рівні як між­народний стандарт правосуддя відбувалася поступово у міру форму­вання та забезпечення права на доступ до правосуддя спочатку на національному, а потім і на міжнародному рівні й остаточно відбула­ся з прийняттям у межах Ради Європи Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 р., яка у п. 1 ст. 6 закріпила, що кожен при визначенні його цивільних прав та обов’язків або при роз­гляді будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону. Як зазначив Європейський суд з прав людини, «Конвенція має на меті захист не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дієвих прав. Це зауваження стосується, зокрема, права доступу до правосуд­дя, беручи до уваги помітне місце, яке займає в демократичному сус­пільстві право на справедливий судовий розгляд»^[5].

Заінтересованість міжнародного співтовариства у затвердженні доступності правосуддя як певного єдиного для всіх стандарту, необ­хідного для забезпечення захисту прав та свобод, який гарантується в кожній демократичній правовій державі, та втілення цього стандарту в національні правові системи сприяла тому, що зусиллями країн — членів Ради Європи були вироблені та прийняті Комітетом Ради Євро­пи резолюції та рекомендації з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя: резолюції № (78) 8 від 02.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації та № (76) 5 від 18.02.96 р. про юридичну допомогу у цивільних, торгових та адміні­стративних справах^[6], рекомендації № R (93) 1 від 08.01.93 р. про ефек­тивний доступ до закону та правосуддя для найбідніших прошарків населення^[7], № R (86) 12 від 16.09.86 р. відносно заходів щодо недопу­щення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди^[8], № R (81) 7 від 14.05.81 р. стосовно шляхів забезпечення доступу до правосуддя^[9], № R (84) 5 від 28.02.84 р. щодо принципів цивільного су­дочинства, спрямованих на удосконалення судової системи^[10], № R (94) 12 від 13.10.94 р. про незалежність, ефективність та роль суддів^[11], № R (95) 5 від 07.02.95 р. відносно введення в дію та покращення функціонування систем і процедур оскарження з цивільних та торгових справ^[12], № R (95)10 від 11.09.95 р. стосовно відбору, обробки, надання та архівації судових рішень у правових інформаційно-пошукових системах^[13].

Уявляється, що велике значення для забезпечення та реалізації пра­ва на доступ до правосуддя мають практика та рішення Європейського суду з прав людини, який є єдиним органом, правомочним тлумачити Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Так, Європейський суд з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства зауважив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвен­ції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам у цивільних справах, і не захищала б передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступу до суду. Такі характерис­тики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду^[14]. В іншому рішенні у спра­ві Ейрі проти Ірландії Європейський суд зазначив, що фактичні пере­шкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці^[15]. Виходячи з наведених рішень можна також стверджувати, що Європей­ський суд з прав людини у поняття доступності, крім справедливості судового розгляду, включає також його ефективність і можливість без­перешкодного звернення усякої заінтересованої особи до суду.

Доступність правосуддя є закріпленою в міжнародних нормах та національному законодавстві вимогою, яка відображає загальновизна­ні чинники відправлення правосуддя, до реалізації яких заохочуються або зобов’ язуються держави. Дотримання цього стандарту дає можли­вість стверджувати, що діяльність суду з розгляду й вирішення справ та винесення рішень, яка здійснюється органами судової влади, є пра­восуддям і забезпечує справедливий розгляд справи та поновлення порушених прав.

Як міжнародний стандарт доступність правосуддя є складним явищем, прояви якого можуть спостерігатися в різних галузях. Наве­дене дає можливість розглядати її в широкому та вузькому сенсі. Ши­рокий підхід відображає різні аспекти доступності правосуддя, у тому числі можливість безперешкодного звернення заінтересованих осіб до суду, швидкий, ефективний та справедливий розгляд справи із безумов­ним дотриманням процесуальних норм, а також виявлення перешкод доступу громадян до суду, розробку способів і механізмів їх усунення, а також встановлення умов або факторів, які можуть гарантувати най­більш сприятливі обставини для реалізації громадянами їхнього права на судовий захист. Причому ці перешкоди, способи та механізми їх подолання, а також умови полегшення доступу громадян до суду мають не тільки правовий, а й економічний та організаційний характер, тоб­то пов’язані, наприклад, з питаннями організації судової системи, матеріально-технічним забезпеченням судів, кадровою, соціальною політикою та ін. Вузький підхід спрямований на дослідження суто правового (процесуального) аспекту доступності правосуддя, на який і звертає увагу наука цивільного процесуального права.

Виходячи з того, що неможливість реалізації права на доступ до правосуддя пов’язується з перешкодами фінансового характеру, склад­ністю процедур, пасивністю держави відносно захисту певних катего­рій прав, до складу доступності правосуддя з точки зору процесуаль­ного аспекту включаються інститути, які,по-перше, забезпечують реальну можливість особи звернутися до суду за захистом своїх прав, не обмежуючи сферу правосуддя певним колом справ. По-друге, ство­рюють механізми захисту всіх прав людини, зокрема тих, що належать до так званих прав третього покоління.

По-третє, гарантують, що про­цедура розгляду справи буде справедливою, а відновлення порушених прав — ефективним.

По-четверте, усувають перешкоди фінансового характеру за рахунок звільнення певних категорій осіб повністю або частково від сплати судових витрат, надання відстрочки чи розстрочки у їх сплаті. По-п’яте, надають можливість скористатися послугами представника або отримати правову допомогу іншим способом.

Доступність правосуддя — це певний стандарт, який відбиває ви­моги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизу­ються в необмеженій судовій юрисдикціії, належних судових про­цедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення усякої заінте­ресованої особи до суду.

 

---

^[1] Проблеми науки гражданского процесуального права [Текст] / В. В. Комаров,

В. А. Бигун, В. В. Баранкова ; под ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2002. - С. 150.

^[2] Чечина, Н. А. Основньїе направлення развития науки советского гражданского процесуального права [Текст] / Н. А. Чечина // Избранньїе трудьі по гражданскому процессу. - СПб. : Изд. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 499-500.

^[3] Див.: Рожнов, О. В. Принцип оперативносте в гражданском процессуальном праве [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Рожнов ; Нац. юрид. акад. Украинь . - Харьков, 2000. - С. 26.

^[4] Боннер, А. Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуаль- ного права [Текст] / А. Т. Боннер. - М. : ВЮЗИ, 1987. - С. 14; Тихонович, В. В. Прин­цип процессуальной ^кономии в советском гражданском процессуальном праве [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. В. Тихонович. - Минск, 1975. - С. 11.

^[5] Де Сальвиа М. Прецеденти Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципь судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основних свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. [Текст] / Де Сальвиа М. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 284.

^[6] Доступ к правосудию [Текст] // Рос. юстиция. - 1997. - № 6. - С. 2-3.

^[7] Там само. - № 9. - С. 2-3.

^[8] Там само. - № 7. - С. 8.

^[9] Там само. - № 6. - С. 4.

^[10] Там само. - № 7. - С. 5-6.

^[11] Там само. - С. 3-4.

^[12] Там само. - № 10. - С. 2-4.

^[13] Там само. - № 11. - С. 2-4.

^[14] Европейский суд по правам человека. Избранньїе решения [Текст] : в 2 т. Т. 1. - М. : НОРМА, 2000. - С. 45.

^[15] Там само. - С. 275.