§ 4. Правова класифікація видів природокористування

Правова класифікація видів природокористування ґрунтується на суттєво важливих ознаках, які виявляють головний їх зміст. Для кож­ного природокористування основною такою ознакою є вид природно­го об’єкта, який перебуває в користуванні власника або орендаря. Вид природного об’єкта як складової частини фонду природних ресурсів визначає найбільш важливі особливості і відповідного природокорис­тування. При цьому різновид природних об’єктів має подвійне зна­чення: по-перше, розмежовує природокористування за їх природними властивостями, ступенем правового регулювання (на загальнодоступ­не і регламентоване) і, по-друге, визначає специфічний порядок ви­никнення, зміни і припинення кожного виду природокористування, прав та обов’язків його суб’єктів. Тому виникає необхідність диферен­ціації природокористування насамперед на такі види: землекористу­вання, водокористування, лісокористування, користування рослинним (крім лісів) і тваринним світом тощо. У свою чергу ці види природо­користування диференціюються за об’єктом права користування: ко­ристування землями сільськогосподарського призначення, користуван­ня землями житлової та громадської забудови, користування водами (поверхневими і підземними) тощо.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб’єкта, який наділений певними правомочностями і обов’язками. Таким чином, класифікація видів природокористування здійснюється одночасно за їх об’єктами і суб’єктами. Єдність цих двох факторів відображає основні правові характеристики кожного виду природокористування. Конкретизація основної мети природокористу­вання стосовно різних його суб’єктів приводить до подальшої класи­фікації видів природокористування на підвиди. Відповідно до об’єкта і суб’єкта природокористування можна розмежувати на право органі­зацій, підприємств, установ і право користування природними об’ єктами громадян.

Диференціація природокористування можлива і залежно від інших критеріїв: способу виникнення, первинності і вторинності, кола осіб, які здійснюють користування природними об’єктами.

Загальне природокористування характеризується тим, що воно може здійснюватися без спеціального дозволу в кожному окремому випадку з боку компетентних державних органів і підприємств, уста­нов, організацій, за якими природні об’єкти закріплені в користування. Це право виникає із законів або інших нормативних актів, що регулю­ють природокористування. При цьому законодавством України гаран­тується право загального використання природних об’єктів для задо­волення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреа­ційних тощо) безкоштовно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, перед­бачених законодавством.

Спеціальне природокористування здійснюється з дозволу ком­петентних державних органів або комунальних чи приватних влас­ників природних об’єктів, коли вони надаються у відособлене ко­ристування.

Суб’єктом первинного або вторинного природокористування є осо­ба, правомочність якої по використанню природного об’ єкта похідна безпосередньо від права власності.

У вторинного природокористувача є ряд прав, і він має відповідні обов’язки щодо первинного. Вторинне природокористування виникає шляхом укладення договору первинного з вторинним природокорис- тувачем, а також згідно з рішенням відповідних державних органів, але за згодою первинного природокористувача.

Природокористування може бути тимчасовим, відособленим, спіль­ним і загальним. Але закон неоднозначно визначає поняття різних видів природокористування.

Загальне природокористування здійснюється у випадках, коли користування природним об’єктом є доступним з певною метою усім особам, коло яких не обмежене, і вони не пов’язані взаємними права­ми і обов’язками. Для виникнення права користування тут не вимага­ється спеціального дозволу. Але саме це право досить визначене, бо межі і дозволені засоби можливого здійснення такого права відомі. Об’єкти цього природокористування не закріплюються за конкретними природокористувачами, за винятком випадків тимчасового користу­вання, а перебувають в управлінні відповідних органів, підприємств і організацій, які нарівні з іншими суб’єктами користуються ними.

Спільне природокористування характерне тим, що коло спільних користувачів чітко визначене законом, а самі вони стосовно один одно­го мають певні права і обов’язки. Так, відповідно до ст. 89 Земельного кодексу земельну ділянку, яка належить на праві спільної сумісної власності лише громадянам, вони використовують спільно згідно з до­говором або законом. При цьому суб’єкти спільного природокористу­вання досить автономні в тому розумінні, що права і обов’язки одного не є джерелом прав і обов’язків другого. Користування природним об’єктом здійснюється цими суб’єктами без визначення (надання) кожному відповідної частини цього об’єкта. Цим і відрізняється спіль­не природокористування від вторинного.

Важливою умовою користування об’єктами природи є строки ко­ристування ними. Вони поділяються на постійні і тимчасові. Постійним визнається природокористування без заздалегідь установленого стро­ку. Тимчасове користування може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим — від трьох до двадцяти п’яти років, а при орендному землекористуванні — до 50 років. У разі виробничої необ­хідності ці строки можуть бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тим­часового природокористування. Конкретні строки тимчасового корис­тування водами, надрами, лісами, тваринним світом визначаються відповідними кодексами і законами про природні ресурси.

Наведена класифікація видів права природокористування не є ви­черпною. Можна говорити про поступове формування і такого виду, як право духовного природокористування (для задоволення естетичних потреб у спілкуванні людини з природою).

Відомі також громадські та індивідуальні види природокористу­вання, промислове і сільськогосподарське природокористування. В умовах ринкових відносин виникає і комерційний вид природоко­ристування. Однак в основу цього покладена не диференціація відпо­відних видів (підвидів) природокористування за умовами, які визна­чають його головний правовий зміст, а групування видів природоко­ристування за загальними ознаками позитивного або негативного ха­рактеру, виокремленими з науковою або практичною метою.