Печать
PDF

Розділ 15 Правові аспекти банківської таємниці

Posted in Банковское право - Селіванов А. О. Банківське право України

 

Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути, що забезпечують порядок використання   конфіденційної  інформації

Правова   регламентація  банківської  таємниці в Україні

Банківська  таємниця   в зарубіжних країнах

15.1. Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути

Однією з основних проблем усіх сучасних економічних сис­тем, що грунтуються на ринкових відносинах, є забезпечення та збереження їх учасниками конфіденційності інформації в сфері їх професійної діяльності, що в свою чергу становить зміст про­фесійної та комерційної таємниці. Право конфіденційності комер­ційної діяльності — система юридичних норм, що регулюють май­нові та немайнові відносини з приводу втілення комерційно цінної ін­формації в об'єктивні форми її отримання, зміни і використання. Необхідно також додати, що під комерційно цінною інформа­цією мається на увазі не тільки інформація, що має реальну цін­ність, а й та, що є цінною потенційно [1, 7].

Правового визначення професійної таємниці в законодавстві України не дається. Водночас професійну таємницю можна виз­начити як певний комплекс конфіденційної інформації, в тому числі тієї, що становить комерційну таємницю, яку за умови її нерозго-лошення одержує особа в результаті своєї професійної діяльності.

Комерційну таємницю можна визначити як торговельні, вироб­ничі, науково-технічні або організаційні відомості, що є цінними з комерційної точки зору та пов'язані з господарською діяльністю власника інформації. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов 'язані з виробництвом, технологіч­ною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю під­приємства, що не є державною таємницею, розголошення (переда­ча, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. З урахуван­ням наведеного визначення спинимося на понятті державної таємниці, оскільки без розуміння її основних критеріїв немож­ливо розглядати інші види таємниць, у тому числі банківську.

Основним законодавчим актом у сфері державної таємниці є Закон України «Про державну таємницю». Згідно зі ст. 1 цього Закону державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може за­вдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави.

У ст. 2 цього ж Закону прямо зазначено, що дія законодав­ства України про державну таємницю не поширюється на відно­сини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інформації, якщо остання од­ночасно не є державною таємницею.

Згідно з положеннями ст. ЗО Закону України «Про підприєм­ства в Україні» склад і обсяг відомостей, що становлять комер­ційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити ко­мерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємни­ці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї постанови комерційної таємниці не становлять:

установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окреми­ми видами;

—  інформація за всіма встановленими формами державної звіт­ності;

— дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати Податків та інших обов'язкових платежів;

— відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну пла­ту в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

—  документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

—  інформація про забруднення навколишнього природного се­редовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушен­ня законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

—  документи про платоспроможність;

—  відомості про участь посадових осіб підприємства в коопера­тивах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

—  відомості, що відповідно до чинного законодавства підляга­ють оголошенню.

Варто зауважити, що вимагати та одержувати зазначену ін­формацію може не будь-яка особа, а лише органи державної ви­конавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства України. Умови для одержання такої інформації мають бути прямо передбачені у пев­них нормативних актах.

Деякі дослідники визначають банківську таємницю як різно­вид комерційної таємниці. З такою позицією не можна погоди­тись, оскільки рівень та порядок віднесення тих чи інших відо­мостей до однієї з зазначених таємниць, а також правове оформ­лення таких дій є зовсім різними.

Комерційною таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено відносити до комерційних, які визначають­ся такими самим суб'єктом господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю кож­ного з таких суб'єктів, буде різним. Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні ло­кальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не по­требує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відо­мостей визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів. Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською таємницею, також встановлюється законом і розши­реному тлумаченню не підлягає. Ніяким іншим особам без зго­ди клієнта банківські відомості передаватись не повинні [3, 219].

Слід підкреслити, що поняття «комерційна таємниця» і «банківська таємниця» використовуються як самостійні, зокре­ма, у ст. 2 Закону України «Про державну таємницю». Водно­час цікавим є той факт, що в чинному законодавстві України не передбачено відповідальності за порушення банківської та­ємниці. Така відповідальність встановлена лише за порушення комерційної таємниці (ст. 1486 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю» та ст. 1487 «Розголошення комерційної та­ємниці» Кримінального кодексу України, ст. 1643 «Недобросо­вісна конкуренція» Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення). З викладеного та зі змісту зазначених правових норм випливає висновок про те, що за порушення банківської таємниці можна притягти до відповідальності лише у тому ви­падку, якщо дії винної особи можна кваліфікувати як порушення комерційної таємниці.

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні ін­формації, яку банки та їх службовці одержують у процесі про­фесійної діяльності стосовно економічної та особистої діяльності їх клієнтів. Банківська таємниця є різновидом професійної таємни­ці. Існування банківської таємниці та її необхідність пов'язані з тим, що здійснення банківських операцій і банківської діяльнос­ті в цілому, а також укладення конкретних банківських угод пев­ною мірою являє собою одержання, переробку, збереження і ви­користання інформації, яка, як правило, має високу економічну та іншу цінність. Варто зауважити, що зобов'язання стосовно професійної таємниці встановлюються передусім в інтересах клі­єнта, а не банкіра, оскільки специфіка банківських послуг перед­бачає одержання банком від свого клієнта інформації, від якої дуже часто залежить добробут цього клієнта. Слід підкреслити, що самі банки в певних випадках теж можуть виступати як клі­єнти інших банків, оскільки мають свої власні рахунки.

Отже, можна зробити висновок, що банківська таємниця — це зобов'язання банку (фінансово-кредитноїустанови) зберігати таєм­ницю за операціями своїх клієнтів.

Питання конфіденційності взаємовідносин банків та їх клієн­тів не є лише питанням тільки їх двосторонніх відносин. Голо­вна роль у регулюванні цих правовідносин належить насамперед державі, оскільки лише держава в особі її уповноважених органів може встановлювати та підтримувати певний правовий порядок створення та передачі будь-якої інформації, надто якщо йдеться про інформацію, яка забезпечує безпеку та стабільність еконо­мічних відносин у країні. У зв'язку з цим є природним закріп­лення у законодавстві гарантій держави щодо збереження конфі­денційної інформації.