Розділ 7 Державне регулювання сільського господарства Печать
Аграрное право - О.О.Погрібний Аграрне право України

 

§  1. Правові засади державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Сільське господарство є центральною ланкою агропромислово­го комплексу України. Агропромисловий комплекс — це сукуп­ність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольс­тва і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сирови­ни та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від   сільського   господарства до   кінцевого   споживача.

Державно-правове регулювання сільського господарства стано­вить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих ор­ганів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосе­редньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлін­ський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів   у ту  чи   іншу   сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим ком­плексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визнача­ються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулюван­ня відрізняється від державного управління специфікою методів і форм   впливу,   а також  суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визна­чає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, поста­новку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управ­ління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий  характер;   в   ньому  виявляється   внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі гро­шово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєво­го рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регу­лювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макро-рівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів   щодо   охорони   навколишнього   середовища та  ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським госпо­дарством максимальної ефективності для задоволення попиту на­селення на продукти харчування, сировину й продовольство рос­линного і тваринного походження. Завданням його є координація і   розвиток   міжгалузевих  та   внутрішньогалузевих   зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на вста­новлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, під­приємництво, розвиток села й різних форм господарювання з ме­тою поліпшення організації виробництва і доведення до спожива­ча   продукції   сільського   господарства  .

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплек­сом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують до­держання аграрного законодавства, управління підлеглими струк­турами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контро­лю   за діяльністю   сільськогосподарських  товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засо­би й форми ведення сільськогосподарського виробництва . До основних з них належать землі сільськогосподарського призначен­ня, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільсько­господарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садів­ництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників ху­доби   й   птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти:

Перехід України до ринкової економіки передбачає прийняття й реалізацію відповідних законодавчих актів; формування системи економічних інститутів державного управління; розробку й узгод­ження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політи­ки; зміцнення умов функціонування ринкових відносин; регулю­вання пропозицій та попиту на товари; перерозподіл доходів насе­лення і суб'єктів господарювання; стимулювання виробництва но­вої продукції; бюджетне фінансування регіональної політики; збе­реження  навколишньої природного  середовища.   З   метою   виконання перелічених завдань концепція Національної програми відрод­ження села на 1995-2005 роки , схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; фор­мування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній техно­логічній основі; удосконалення структури виробництва в агропро­мисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законо­давчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем   та   ін.

У цьому зв'язку може йтися про наявність відповідних принци­пів державного регулювання сільського господарства, що, як пра­вило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосеред­ньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загаль­ного напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті зак­ріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали кон­кретного відображення в законодавстві, але є такими, що пройма­ють систему  законів   і   норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для роз­витку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, ор­ганізованих  на   базі  різних   форм   власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак во­ля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробни­ків, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сіль­ськогосподарської   діяльності,

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і дифе­ренціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, вза­ємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромис­лового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сіль­ськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої сис­теми державного   регулювання   сільського   господарства   зокрема.