§ 3. Права та форми власності на землю

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єкти права власності на землю:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосе­редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі
комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

—придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

—безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

—приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування тощо.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юри­дичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­го фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б)    примусового відчуження земельних ділянок у власників із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів сус­пільної необхідності та для суспільних потреб;

б)    придбання за договорами купівлі-продажу, дарування,міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комуналь­ної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Окрім права власності Земельний кодекс передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі.

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до держав­ної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — відповідно до нової редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 р. — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Об'єктами оренди землі є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Земельна ділянка може передаватися в оренду разом із насадженнями, спорудами, во­доймищами, які знаходяться в ній, або без них. Орендована зе­мельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передба­чено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

Оренда землі ґрунтується на відповідному договорі. Договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний викори­стовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та ви­мок земельного законодавства. Договір оренди землі укладаєть­ся у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Строк дії договору оренди землі виз­начається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Він підлягає обов'язковій державній реєстрації.

За оренду землі сплачується орендна плата, під якою розу­міють платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користу­вання земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Вона може справлятися у грошовій, нату­ральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах.

При цьому орендодавець має право вимагати від орендаря:

—використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;

—дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів;

—   своєчасного внесення орендної плати тощо.

Орендар земельної ділянки має право:

—самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі;

—за письмовою згодою орендодавця зводити в установлено­му законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження;

—отримувати продукцію і доходи і т.д.

Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. Він припиняється у випадках чітко визначених діючим законодавством. Договір оренди землі може бути розір­ваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір орен­ди може бути достроково розірваний за рішенням суду в поряд­ку, встановленому законом.

Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоп­латне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), при цьому встановлюються такі земельні сервітути:

—право проходу та проїзду на велосипеді;

—право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

—право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо.