§ 3. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності суб’єктів господарювання

 

Порушення порядку зайняття господарською діяльністю та ді­яльністю з надання фінансових послуг (ст. 202 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зайняття господарською і банківською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 202 КК, ха­рактеризується такими порушеннями порядку зайняття господарською діяльністю: 1) здійснення діяльності, що містить ознаки підприємниць­кої і підлягає ліцензуванню, без державної реєстрації суб’єкта підпри­ємницької діяльності; 2) здійснення без одержання ліцензії видів гос­подарської діяльності, які підлягають ліцензуванню; 3) здійснення видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, з пору­шенням умов ліцензування. Відповідальність за кожне з цих діянь настає за умови, що воно було пов’язано з отриманням доходу у вели­ких розмірах, тобто коли сума доходу в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на ви­готовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК України). Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на влас­ний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами гос­подарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і со­ціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).

Систематичність підприємницької діяльності традиційно розумі­ється як її здійснення три чи більше разів. Пленум Верховного Суду України рекомендує судам розуміти систематичність не менше як три рази протягом одного календарного року (п. 4 постанови «Про прак­тику застосування судами законодавства про відповідальність за окре­мі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 3^[21]). Виняток із цього правила стосується продажу вироблених, пере­роблених та куплених продукції, речей, товарів, який вважається сис­тематичним тоді, коли здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів (ч. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 р. № 24-93^[22]).

Державна реєстрація особи як суб’єкта підприємницької діяльнос­ті здійснюється відповідно до ст. 58 ГК України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р.^[23] Перелік видів діяльності, які підлягають ліцен­зуванню, встановлюється виключно законом і визначений Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.^[24] Такими видами господарської діяльності, зокрема, є виготовлення і реалізація лікарських засобів, особливо небезпечних хімічних речовин, медична і ветеринарна практика, зовнішньоеконо­мічна діяльність та ін. Порядок ліцензування передбачений цим же Законом, а в деяких сферах діяльності — спеціальними законами.

Під порушенням умов ліцензування слід розуміти порушення осо­бою, яка одержала ліцензію, певних кваліфікаційних, організаційних, технологічних чи інших спеціальних вимог, обов’язкових при здій­сненні ліцензованого виду господарської діяльності, наприклад за­йняття такою діяльністю не в тій місцевості або місці, що зазначені в ліцензії. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом. Пленум Верховного Суду України в зазначеній вище постанові широко розуміє порушення умов ліцензування, охоплюючи цією ознакою також по­рушення порядку одержання ліцензії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого передбаченого ч. 1 ст. 202 КК діяння, від якого отримано дохід у вели­ких розмірах. При його обчисленні із обсягу валового доходу від реа­лізації продукції (робіт, послуг) вираховуються витрати, безпосередньо пов’ язані з отриманням доходу.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Для підприєм­ницької діяльності обов’язковою є мета — одержання прибутку.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і зобов’язана зареєструватися як підприємець та/або одержати відповідну ліцензію на зайняття певною господарською діяльністю. Суб’єктом здійснення господарської діяльності з порушенням умов ліцензування є особа, яка має відповідну ліцензію.

Частина 2 ст. 202 КК передбачає самостійний склад злочину.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері бан­ківської діяльності, банківських операцій та іншої діяльності з надан­ня фінансових послуг, а також професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Об’єктивна сторона злочину характеризується порушенням порядку здійснення банківської діяльності, банківських операцій чи іншої діяльності з надання фінансових послуг або професійної діяльності на ринку цінних паперів. Порушення полягає у здійснен­ні такої діяльності: 1) без передбаченого законом набуття статусу фінансової установи, або 2) без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законом, або 3) з порушенням умов ліцензування. Кожне з цих порушень має бути пов’язане з отриман­ням доходу у великих розмірах, що розуміється так само, як у ч. 1 ст. 202 КК.

Банківська діяльність — це діяльність із залучення у вклади гро­шових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб. Така діяльність може здійснюватися банками, тобто юридичними особами, що мають виключне право на здійснення в сукупності таких операцій на підставі ліцензії Національного банку України. Правові підстави створення банків, їх державної реєстрації, ліцензування і діяльності передбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7  грудня 2000 р.^[25]

Поняття «банківські операції» охоплює операції з валютними цін­ностями, емісію власних цінних паперів, здійснення операцій на рин­ку цінних паперів від свого імені, надання гарантій і поручительств та ін. Перелік банківських операцій передбачений у ст. 47 вищеназва­ного Закону. Деякі банківські операції можуть здійснювати інші юри­дичні особи, які не є банками, після одержання відповідної ліцензії. Зокрема, це передбачено Положенням про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківськими фінансови­ми установами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344^[26].

Під фінансовими послугами розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Визначення та перелік таких послуг, а також види такої ді­яльності, що підлягають ліцензуванню, містяться в Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р.^[27]

Фінансовою установою визнається юридична особа, яка відповід­но до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Зокрема, це банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі това­риства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного за­безпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це діяльність з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління актива­ми інституційних інвесторів. Таку діяльність можуть здійснювати юридичні особи виключно на підставі ліцензії, що видається Держав­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Видами такої ді­яльності є: 1) діяльність з торгівлі цінними паперами, яка включає брокерську та дилерську діяльність, андеррайтинг, діяльність з управ­ління цінними паперами; 2) діяльність з управління активами інститу- ційних інвесторів; 3) депозитарна діяльність; 4) діяльність з організа­ції торгівлі на фондовому ринку (ст. 16-27 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.^[28]). Порядок та умови видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії затверджено рішенням Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку від 26 травня 2006 р. № 345^[29].

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого передбаченого ч. 2 ст. 202 КК діяння, від якого отриманий дохід у ве­ликих розмірах.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і здійсню­вала вказану у ч. 2 ст. 202 КК діяльність: а) не маючи на це права, отримання якого відповідно до закону можливе після набуття статусу фінансової установи та/або одержання спеціального дозволу (ліцензії) або б) маючи таке право, здійснювала діяльність з порушенням умов ліцензування.

 

Зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зайняття господарською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину виражається в зайнятті видами гос­подарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, окрім випадків, передбачених іншими статтями Криміналь­ного кодексу.

Чинне законодавство не передбачає єдиного вичерпного переліку заборонених видів господарської діяльності. У статті 203 КК ідеться про спеціальну законодавчу заборону певного виду господарської ді­яльності. Це означає, що законодавець установлював заборону, врахо­вуючи головним чином особливості певного виду господарської ді­яльності. Ті ж особливості діяльності визначають суспільно небезпеч­ний характер порушення такої заборони.

Такі спеціальні заборони, зокрема, передбачені у ст. 4 Закону Укра­їни «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.^[30], у якій міститься пере­лік видів господарської діяльності, що можуть здійснюватися тільки державними підприємствами (наприклад, космічний запуск ракет), підприємствами певних організаційно-правових форм (наприклад, проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами) або підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (наприклад, виробництво деяких видів бензинів).

Широке тлумачення спеціальних заборон лежить в основі роз’яснень з цих питань, даних Пленумом Верховного Суду України, який поши­рює дію ст. 203 КК також на порушення заборон, пов’язаних з певни­ми категоріями осіб. Зокрема, це такі види господарської діяльності:

1)  якими громадяни, навіть зареєстровані як суб’єкти підприємництва, та юридичні особи — суб’єкти господарської діяльності певної форми власності чи організаційно-правової форми займатися не мають права без зміни свого правового статусу (відсутність необхідної освіти, ква­ліфікації тощо), а тому не можуть одержати ліцензії на їх здійснення, тобто види діяльності, які можуть здійснюватися лише спеціальними суб’єктами; 2) якими не можуть займатися певні суб’єкти господарської діяльності через те, що види діяльності, якими вони вже займаються, виключають таку можливість (наприклад, аудиторам заборонено без­посередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю); 3) якими громадяни згідно із законом не мають права за­йматись у зв’язку з наявністю в них непогашеної або незнятої суди­мості за окремі злочини (див. п. 8 вищезазначеної постанови від 25 квітня 2003 р. № 3).

Не утворює ознак цього злочину зайняття дозволеними видами господарської діяльності, що вчинюється особами, яким узагалі за­боронено займатися підприємницькою діяльністю (наприклад, військо­вослужбовцям).

Відповідно до ч. 3 ст. 43 ГК України перелік видів діяльності, підпри­ємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Злочин вважається закінченим з початку зайняття забороненою господарською діяльністю.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Зайняття забороненою господарською діяльністю кваліфікується за ст. 203 КК лише тоді, коли це діяння не передбачено спеціальною нормою. Тому, наприклад, виготовлення і розповсюдження предметів порнографічного характеру кваліфікується лише за ст. 301 КК.

Частина 2 ст. 203 КК встановлює відповідальність за ті самі дії, пов’язані з отриманням доходу у великих розмірах (згідно з приміткою до цієї статті — це тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян) або вчинені особою, раніше судимою за такий злочин.

Незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, ма­триць, обладнання та сировини для їх виробництва (ст. 203^[31] КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні відносини у сфері госпо­дарської діяльності, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування, матриць.

Предметом злочину виступають: 1) диски для лазерних систем зчитування; 2) матриці; 3) обладнання і сировина для їх виробни­цтва.

Диск для лазерних систем зчитування — будь-який оптичний диск для лазерних систем зчитування із записом або з можливістю запису на ньому інформації, що відображає об’ єкти авторського права чи суміжних прав, або без запису такої інформації.

Матриця — матеріальний носій у вигляді штампа або іншого ана­логічного чи еквівалентного пристрою, який містить інформацію у цифровій формі і використовується для безпосереднього перенесен­ня цієї інформації на диск для лазерних систем зчитування під час його виробництва.

Перелік основних вузлів для спеціалізованого обладнання з ви­робництва дисків для лазерних систем зчитування і матриць затвер­джується Кабінетом Міністрів України, а сировиною, що використо­вується у їх виробництві, є оптичний полікарбонат.

З об ’єктивної сторони злочин виражається в незаконному вироб­ництві, експорті, імпорті, зберіганні, реалізації та переміщенні дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинені у значних розмірах.

Відносини у сфері виробництва, експорту, імпорту зазначених предметів регулюються законами України «Про особливості держав­ного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р.¹, «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.^[32], «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.^[33], іншими законами та між­народними договорами України.

Порушення законодавства, зокрема, може виражатися в зайнятті вказаною господарською діяльністю без ліцензії або з порушенням ліцензійних умов.

Виробництво дисків — це діяльність, пов’язана із застосуванням технологічного процесу щодо переробки сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, матриць, під час якого одночасно з виготовленням диску здійснюється запис на нього інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав, або без запису, а також реалізацією дисків або матриць власно­го виробництва.

Експорт — продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньо­економічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон Укра­їни, включаючи реекспорт товарів.

Імпорт — купівля українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів з увезенням або без ввезення цих товарів на територію України.

Зберігання, реалізація та переміщення — це дії з дисками для ла­зерних систем зчитування чи матрицями власного виробництва, об­ладнанням або сировиною для такого виробництва, що не відповідають вимогам Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, екс­портом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р. Для кваліфікації не має значення тривалість незаконного збе­рігання, кому були реалізовані ці предмети, яким способом їх пере­міщували на території України.

Злочин визнається закінченим, коли зазначена у ст. 203¹ КК неза­конна господарська діяльність учинена у значних розмірах, тобто коли вартість предмета злочину у двадцять разів і більше перевищила неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є службо­вою особою суб’єкта господарювання або громадянином-підпри- ємцем.

У частині 2 ст. 203¹ КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або у ве­ликих розмірах, тобто коли вартість дисків для лазерних систем зчи­тування, матриць, обладнання чи сировини для їх виробництва у сто і більше разів перевищує рівень неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

 

Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в створенні або при­дбанні суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) для прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Створення суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) передбачає вчинення певної сукупності дій: прийняття рішення, роз­роблення установчих документів тощо (ст. 87 ЦК України та статті 56-58 ГК України), а також підготовку та здійснення державної реє­страції нового суб’єкта підприємництва. Дії винного виглядають зовні цілком законно: подаються документи на державну реєстрацію, із до­триманням необхідної процедури приймається рішення про реєстра­цію. Проте ще до реєстрації винний знає, що це підприємство не здій­снюватиме статутну діяльність узагалі, або ж тільки імітуватиме її, створюватиме видимість діяльності.

Під придбанням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) слід розуміти отримання в будь-який спосіб права власності на вже створений суб’єкт підприємницької діяльності (юридичну особу) як у цілому, так і на певну його частину, що дозволяє здійснювати контроль над ним.

Злочин вважається закінченим з моменту державної реєстрації суб’єкта підприємництва (юридичної особи) або набуття права влас­ності на нього.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний із спеціальною метою — прикриття незаконної діяльності або здійснен­ня видів діяльності, щодо яких є заборона.

Під незаконною діяльністю слід розуміти такі види діяльності, які особа не має права здійснювати взагалі, або ж, маючи право на це за певних умов чи з дотриманням певного порядку, здійснює з їх пору­шенням.

Діяльність, щодо якої є заборона, — це діяльність певного виду, що спеціально заборонена законодавцем з урахуванням особливостей цього виду діяльності (ст. 203 КК).

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 205 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам. Така шкода визначається по-різному: якщо вона заподі­яна фізичним особам — це двісті і більше, а якщо державі чи юридич­ним особам — тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Деякі питання кваліфікації цього злочину детальніше роз’яснені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про відпові­дальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності».

 

Протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК). Безпо­середній об’єкт злочину — свобода законної господарської діяльності. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я і недотор­канність людини, власність.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в протидії законній господарській діяльності, тобто в протиправній вимозі припинити за­йматися законною господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднаній з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вима­гання.

Протиправна вимога являє собою викладену в рішучій формі про­позицію про припинення зайняття законною господарською діяльніс­тю або про здійснення іншої дії (бездіяльності), зазначеної вище. Ця вимога має бути поєднана хоча б з однією із зазначених погроз.

Погроза насильством полягає в погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб. Зо­крема, це погроза нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень, позбавлення волі, вчинення інших насильницьких дій.

Погроза пошкодження чи знищення майна стосується майна, що належить потерпілому або близьким йому особам на праві приватної власності або майна, за збереження якого вони несуть матеріальну відповідальність.

Під близькими потерпілому особами розуміються як його близькі родичі (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), так й інші особи, блага та інтереси яких небайдужі потерпілому (інші родичі, наречена тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення зазначеної вимоги, поєднаної з погрозою.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з метою припинення іншою особою зайняття законною господарською діяльніс­тю або обмеження її, укладання угоди або невиконання угоди, про яку йдеться у ст. 206 КК. Вчинення зазначених у цій статті дій з корисливою метою, яка характеризує вимагання, кваліфікується за ст. 189 КК.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 206 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) з по­грозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 4) поєд­нані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я; 5) по­єднані з пошкодженням чи знищенням майна.

Насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпі­лого, визнаються: легкі тілесні ушкодження, що не спричинили ко­роткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, удари, побої, інші насильницькі дії, за умови, що такі дії не були не­безпечними для життя і здоров’я у момент їх вчинення.

Вчинення злочину, передбаченого ст. 206 КК, у поєднанні з умис­ним знищенням чи пошкодженням чужого майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК.

У частині 3 ст. 206 КК передбачена відповідальність за протидію законній господарській діяльності, вчинену: 1) організованою групою; 2) службовою особою з використанням службового становища; 3) по­єднану з насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я; 4) яка заподіяла велику шкоду; 5) яка спричинила інші тяжкі наслідки.

Насильство, що є небезпечним для життя або здоров’ я, — це легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості чи тяжке ті­лесне ушкодження, а також інше насильство, що було небезпечним для життя або здоров’я в момент його вчинення (застосування зброї, елек­тричного струму тощо).

Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ ятсот і біль­ше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 206 КК).

Інші тяжкі наслідки — це смерть потерпілого або близької йому людини, самогубство, припинення роботи підприємства або масове звільнення з роботи його працівників тощо. Умисне вбивство, вчинене при протидії законній господарській діяльності, додатково кваліфіку­ється за ст. 115 КК.

 

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шля­хом (ст. 209 КК). Стаття включена в Кримінальний кодекс на виконан­ня міжнародних зобов’язань України, передбачених, зокрема, Конвен­цією про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, прийнятою 8 листопада 1990 р. державами — чле­нами Ради Європи.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зай­няття господарською діяльністю і боротьби з легалізацією (відмиван­ням) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Предмет злочину — кошти та інше майно, одержані злочинним шляхом. Кошти — це готівка і безготівкові гроші в національній або іноземній валюті. До іншого майна належить як рухоме, так і нерухоме майно.

Кошти та інше майно виступають предметом легалізації за умови, що вони раніше були одержані шляхом вчинення визначеного у при­мітці до ст. 209 КК суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, тобто предикатного ді­яння. Таким предикатним діянням може бути, по-перше, передбачене Кримінальним кодексом України діяння (крім статей 207 та 212 КК), за яке передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років; по-друге, суспільно небезпечне діяння, яке ви­знається злочином за кримінальним законом іншої держави, якщо й Кримінальним кодексом України за таке саме діяння передбачена відповідальність у виді позбавлення волі на строк не менше трьох років (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом»¹).

Об’єктивну сторону злочину характеризують такі альтернативні дії: 1) вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння; 2) вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування: а) неза­конного походження таких коштів чи майна; б) володіння ними; в) прав на такі кошти чи майно; г) джерела їх походження; д) місцезнаходжен­ня; е) переміщення; 3) набуття, володіння або використання таких коштів чи іншого майна.

Фінансова операція — це будь-яка операція, пов’язана із здійснен­ням або забезпеченням здійснення платежу за допомогою суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Таке визначення та перелік основних видів фінансових операцій, який не є вичерпним, містяться у ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (від­миванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р.¹ Фінансова операція може здійснюватися за допомогою будь- якого суб’єкта господарювання.

Укладення угоди — це вчинення щодо предмета легалізації хоча б одного, будь-якого правочину, тобто дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦК Укра­їни), у визначеному цим Кодексом порядку незалежно від його виду — як дво- або багатостороннього, так і одностороннього.

Під вчиненням дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місце­знаходження, переміщення слід розуміти будь-які незаконні дії, спря­мовані на те, щоб унеможливити або утруднити встановлення факту одержання коштів або іншого майна внаслідок вчинення предикатного діяння, приховати чи замаскувати «справжній характер» майна. Зо­крема, такі дії можуть бути спрямовані на: зміну правового статусу коштів або іншого майна шляхом підроблення документів, що засвід­чують право власності; отримання фіктивних документів на придбан­ня майна; вчинення цивільно-правових угод (удавана купівля у комі­сійному магазині тощо); оформлення права власності на підставних осіб; укладення фіктивних угод про надання кредитів або різноманіт­них послуг; внесення коштів на банківські рахунки юридичних чи фізичних осіб; переміщення коштів з одного рахунка на інший — за умови, що всі зазначені дії не були способом вчинення предикатного діяння.

Під набуттям коштів чи іншого майна, одержаних унаслідок вчи­нення предикатного діяння, та володінням ними потрібно розуміти відповідно одержання їх у фактичне володіння або перебування їх у господарському віданні за недійсними правочинами (якими одержан­ню таких коштів чи майна або володінню ними надано правомірного вигляду і тим самим — нібито легального статусу їм самим), тобто набуття особою права власності (володіння) на такі кошти чи майно при усвідомленні нею, що вони одержані іншими особами злочинним шляхом.

Використання коштів чи майна, одержаних злочинним шляхом, може здійснюватись будь-яким способом, з передачею їх іншим особам чи без такої, і в різних видах легальної діяльності, наприклад внесен­ня до статутного фонду підприємства чи інше інвестування їх у госпо­дарську діяльність; придбання за такі кошти сировини, продукції, ін­шого майна для використання у господарській діяльності; використан­ня такого майна як напівфабрикатів, сировини тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, передбаченої у ст. 209 КК.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який характери­зується усвідомленням винним злочинного походження предмета ле­галізації. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину є мета легалізації — надання правомірного вигляду володінню, користуванню і розпорядженню предметами, зазначеними у ст. 209 КК, або прихо­вання чи маскування їх незаконного походження, володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення. Такий висновок випливає із ст. 209 КК та визначення легалізації, передбаченого у ст. 1 названого Закону.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. Особа, котра не вчиняла предикатного діяння, може бути суб’єктом злочину при його вчиненні у формі будь-якої з дій, визначених ч. 1 ст. 209 КК. Осо­ба, яка вчинила предикатне діяння, також може бути суб’єктом цього злочину в різних його формах, окрім набуття та володіння, а за викорис­тання коштів чи іншого майна відповідає лише у разі, якщо воно по­лягало у вчиненні фінансової операції чи укладенні угоди (п. 15 зазна­ченої постанови Пленуму Верховного Суду України).

У частинах 2 і 3 ст. 209 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені: повторно (ч. 2); за попередньою змовою групою осіб (ч. 2); у великому розмірі (ч. 2); організованою групою (ч. 3); в особливо великому розмірі (ч. 3).

При вчиненні дій у великому розмірі сума коштів або іншого майна, що виступають предметом злочину, більше шести тисяч, а при особливо великому розмірі — більше вісімнадцяти тисяч неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 209 КК).

Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, за відсутності ознак легалізації (відмивання) таких доходів кваліфікується за ст. 198 КК.

Легалізація коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, кваліфі­кується за ст. 306 КК, яка передбачає спеціальну норму.

Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209¹ КК). Безпосередній об’єкт злочину такий самий, як у ст. 209 КК.

Предметом цього злочину є: 1) інформація про фінансові операції, що підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніто­рингу, що подається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 2) завідомо недостовірна інформація про такі операції.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) повторне непо­дання інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, спеціально уповноваже­ному органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 2) повторне подання цьому органу завідомо недостовірної інформації про такі операції.

Неподання інформації про відповідні фінансові операції виража­ється в бездіяльності. Обов’язок подання такої інформації передбаче­ний ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листо­пада 2002 р. і стосується фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, а також інших операцій, щодо яких установлено під час проведення внутрішнього фінансового мо­ніторингу, що вони можуть бути пов’ язані з легалізацією (відмиванням) доходів, отриманих злочинним шляхом.

Фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніто­рингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80 000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80 000 гривень, і має одну або більше ознак, визначених ст. 11 вищевказаного Закону.

Внутрішнім фінансовим моніторингом є моніторинг, здійснюваний суб’єктами первинного фінансового моніторингу (банками, страхови­ми і фінансовими установами, ігорними закладами й іншими юридич­ними особами, які здійснюють фінансові операції) щодо фінансових операцій, які мають одну або більше ознак, визначених ст. 12 того ж За­кону.

Спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фі­нансового моніторингу — центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом.

Порядок подання зазначеної інформації встановлюється відповідно Національним банком України — для банків і Кабінетом Міністрів України — для інших суб’єктів первинного фінансового моніторингу.

Злочин вважається закінченим з моменту повторного неподання відповідної інформації або з моменту повторного подання завідомо недостовірної інформації.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який при по­данні вищевказаної інформації характеризується усвідомленням вин­ним її недостовірності.

Суб’єкт злочину — особа, на яку законом покладений обов’язок подання вищезазначеної інформації, а також особа, відповідальна за достовірність такої інформації.

У частині 2 ст. 209¹ КК передбачено самостійний склад злочину.

Об’єктивна сторона злочину виражається в незаконному розголо­шенні у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально упо­вноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніто­рингу.

Під розголошенням інформації слід розуміти протиправний їх роз­голос будь-яким способом: повідомлення в бесіді, показ документів тощо. Злочин вважається закінченим з моменту, коли ці відомості були повідомлені хоча б одній сторонній особі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій зазначена вище інформація стала відома у зв’язку з її професійною або службовою діяльністю. Це, зо­крема, керівники і працівники суб’єктів первинного фінансового мо­ніторингу, спеціально уповноваженого органу з питань фінансового моніторингу та інших органів виконавчої влади, правоохоронних ор­ганів та ін.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 209¹ КК, необхідно відмежовувати від адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 166⁹ КУпАП з урахуванням положень, що містяться у ч. 2 ст. 9 цього Кодексу.

 

Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК). Безпосереднім об ’єктом цього злочину є суспільні відно­сини у сфері господарської діяльності з металобрухтом. Ці відносини регулюються Законом України «Про металобрухт» від 5 травня 1999 р.^[34] та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — брухт кольорових і чорних металів (метало­брухт). Тобто непридатні для прямого використання вироби або час­тина виробів, які за рішенням власника втратили експлуатаційну цін­ність унаслідок фізичного або морального зносу та містять чорні або кольорові метали чи їх сплави, а також вироби з металу, що мають не­поправний брак, залишки чорних і кольорових металів і їх сплавів.

Об ’єктивну сторону цього злочину характеризують альтернативні дії: 1) здійснення операцій з металобрухтом без державної реєстрації;

2)   здійснення операцій з металобрухтом без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачене законодавством; 3) надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту; 4) організація незаконних пунктів при­йому, схову та збуту металобрухту.

Операції з металобрухтом — це заготівля, переробка, металургійна переробка брухту чорних і кольорових металів. Визначення цих опе­рацій містяться у вищеназваному Законі.

Здійснення операцій без державної реєстрації означає зайняття особою будь-яким із цих видів господарської діяльності без реєстрації як суб’єкта господарювання.

Здійснення операцій з металобрухтом без спеціального дозволу (ліцензії) слід розуміти як здійснення будь-якої з названих операцій без законного отримання ліцензії і за умови, що отримання ліцензії на здійснення таких операцій є обов’язковим згідно із законодавством.

Ліцензії на здійснення операцій з металобрухтом видаються лише спеціалізованим підприємствам (на заготівлю та переробку) та спеці­алізованим металургійним переробним підприємствам (на заготівлю, переробку та металургійну переробку). Порядок отримання ліцензії передбачено Законом України «Про ліцензування певних видів госпо­дарської діяльності» від 1 червня 2000 р.^[35] та наказом Державного ко­мітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства промислової політики від 23 жовтня 2007 р. «Про за­твердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з заготівлі, переробки, металургійної переробки металобрухту кольоро­вих і чорних металів»^[36]. Не підлягає ліцензуванню діяльність фізичних осіб, пов’язана із збиранням і реалізацією побутового металобрухту.

Під незаконними пунктами прийому, схову і збуту металобрухту слід розуміти пункти, на здійснення операцій у яких особа не має права, тому що вона не отримала ліцензії або пункт не вказаний у ліцензії.

Надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту означає надання іншій особі будь- яких приміщень та споруд повністю або частково для використання як бази для незаконного прийому, схову чи збуту металобрухту.

Організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту метало­брухту — це сукупність дій з їх створення (підшукування приміщень, транспортних та фінансових засобів, співучасників; розробка плану функціонування пункту, конспіративних заходів; об’єднання або узго­дження дій співучасників тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення будь-якої з дій, передбачених ст. 213 КК. Організація незаконних пунктів закінчена з моменту, коли такий пункт був створений.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 213 КК встановлена відповідальність за дії, перед­бачені ч. 1 цієї статті, якщо вони вчинені особою, раніше судимою за цей злочин.

 

Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні від­носини у сфері господарської діяльності, пов’ язаної із видобутком та обігом дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння. Ці відносини регулюються Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р.^[37], а також іншими нормативно-правовими актами.

Предметом злочину можуть бути дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них або лом таких виробів.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали плати­нової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому ви­гляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продук­ти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Дорогоцінне каміння — це природні та штучні (синтетичні) міне­рали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виробах): алмаз, рубін, сапфір, смарагд, олександрит тощо (повний перелік на­ведений у ст. 1 Закону).

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують дві форми ухилення особи від виконання певного обов’язку: 1) ухилення від передбачених законом обов’язкової здачі на афінаж або обов’язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі; 2) ухилення від обов’язкової здачі на афінаж або для обов’язкового продажу скуплених дорогоцін­них металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких виробів.

Під ухиленням слід розуміти невчинення особою у встановле­ний строк вказаних дій, яке виражає її небажання виконувати свій обов’язок.

Афінаж дорогоцінних металів — це металургійний процес одер­жання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Тому предметом ухилення від обов’язкової здачі на афінаж виступають тільки дорогоцінні метали.

Дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння, видобуті із надр або отримані із вторинної сировини — результат їх вилучення певним спо­собом. Останнє не характерне для піднятих чи знайдених предметів, наприклад самородків.

Згідно з приміткою до ст. 214 КК порушення правил здачі дорого­цінних металів і дорогоцінного каміння визнається здійсненим у вели­кому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті предметів, не зданих або не проданих, перевищує п’ ятсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Диспозиція цієї статті є бланкетною, тобто вимагає звернутися до інших нормативних актів для встановлення обов’язку особи вчинити зазначені у ст. 214 КК дії. Злочин вважається закінченим з моменту ухилення особи від здійснення будь-якої із цих дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і на яку за­коном покладений обов’язок здійснення дій, передбачених у ст. 214 КК. Зокрема, суб’єктом визнаються громадянин-підприємець і служ­бова особа суб’єкта господарської діяльності.

Примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава забезпечує за­хист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зло­вживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмежен­ня конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Безпосередній об’єкт цього злочину — конкурентні відносини між суб’єктами господарювання. Додатковими об’єктами виступають осо­бистість та власність.

Об ’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) дії — при­мушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені за­коном про захист економічної конкуренції; 2) способи дій — насиль­ство чи заподіяння матеріальної шкоди або погроза застосування на­сильства чи заподіяння такої шкоди.

Заборони щодо здійснення антиконкурентних узгоджених дій, перелік таких дій, а також визначення основних понять, що мають значення для кваліфікації цього злочину, передбачені у ГК України, а також у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.¹

Узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, об’єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, об’єднання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарюван­ня, або вступ до такого об’єднання. Визначення суб’єкта господарю­вання міститься у ст. 55 ГК України та у ст. 1 зазначеного Закону.

Антиконкурентні узгоджені дії — це узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Зокрема, такими визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження вироб­ництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців та ін.

Примушування — це протиправна вимога, що висувається суб’єктам господарювання і спрямована на те, щоб у зазначений у ст. 228 КК спосіб примусити їх (усупереч їх небажанню) вчинювати узгоджені антиконкурентні дії. Така вимога може висуватися: 1) в різний час або одночасно двом чи більше суб’єктам господарювання; 2) тільки одно­му суб’єкту господарювання, наприклад, коли другий суб’єкт господа­рювання вже згоден вчинювати антиконкурентні узгоджені дії.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді запо­діяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі більш суворо карається за Кримінальним кодексом України, необхідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи.

Завдання матеріальної шкоди може виражатися у викраденні, зни­щенні чи пошкодженні майна, збитках у вигляді додаткових витрат чи неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тощо.

Погроза насильством і заподіянням матеріальної шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний викликає в інших осіб обґрун­товане побоювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення суб’єкту господарювання вищевказаної вимоги, поєднаної хоча б з однією із зазначених погроз.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 КК встановлена відповідальність за дії, перед­бачені ч. 1 цієї статті, вчинені організованою групою або особою, ра­ніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є конкурентні відносини між суб’єктами господарювання, що базуються на принци­пі добросовісної конкуренції. Додатковий об’єкт — право інтелекту­альної власності.

Предметом злочину виступають:

1) знак для товарів і послуг;

2) фірмове найменування;

3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) — це позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. Знаком можуть бути слова, у тому числі власні імена, лі­тери, цифри, зображувальні елементи, кольори та інші позначення, придатні для вирізнення товарів та послуг, або будь-які комбінації таких позначень.

Фірмове (комерційне) найменування — це найменування суб’єкта господарювання (юридичної особи або громадянина — підприємця), яке дає можливість вирізнити його з-поміж інших. Воно може бути повним і скороченим.

Кваліфіковане зазначення походження товару — це термін, що охоплює (об’єднує) назву місця походження товару і географічне за­значення походження товару. Тобто йдеться про будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце (країну, регіон як частину країни, населе­ний пункт, місцевість тощо) походження товару, який має особливі властивості, певні якості чи інші характеристики, що виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами та/або людським фактором.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) альтерна­тивні діяння — незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’ єкти; 2) наслідки — матеріальна шкода у значному розмірі; 3) причинний зв’язок між ді­янням та наслідками.

Диспозиція ст. 229 КК є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності вказаних дій. Основ­ними актами є: Цивільний та Господарський кодекси України, закони України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 груд­ня 1993 р.^[38] та «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.^[39]

Використанням знака для товарів і послуг визнається: 1) нанесен­ня його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, вивіску, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт та експорт; 2) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; 3) застосу­вання його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет.

Незаконним є таке використання чужого знака для товарів і послуг, яке здійснюється без дозволу його власника, що є володільцем відпо­відного свідоцтва про реєстрацію знака в Україні або володільцем міжнародної реєстрації, або особою, знак якої визнано в установлено­му законом порядку добре відомим.

Під незаконним використанням фірмового (комерційного) найме­нування слід розуміти будь-яке використання без дозволу уповнова­женої на те особи чужого фірмового (комерційного) найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господа­рювання, який має пріоритет на його використання.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення по­ходження товару визнається: нанесення його на товар або на етикетку, упаковку товару, застосування у рекламі, запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 КК об’ єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (видача лі­цензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідо­цтва на цей знак.

Згідно з приміткою до ст. 229 КК матеріальною шкодою у значно­му розмірі визнається шкода у розмірі від двадцяти до двохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків — матеріальної шкоди у значному розмірі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частинах 2 та 3 ст. 229 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно (ч. 2), або за попередньою змовою гру­пою осіб (ч. 2) чи організованою групою (ч. 3); або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі (ч. 2) чи в особливо великому розмірі (ч. 3). Згідно з приміткою до цієї статті такі розміри перевищують неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян відповідно у двісті і більше та у тисячу і більше разів. Окрім того, за ч. 3 ст. 229 КК кваліфікуються дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службо­вою особою з використанням службового становища, тобто з використанням відповідних службових повноважень, зокрема, організаційно- розпорядчих або адміністративно-господарських повноважень.

Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері охорони комерційної таємниці. Додатковий об’єкт — право інтелектуальної власності.

Предметом злочину є відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Комерційна таємниця — відомості, пов’ язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, які не є державною таємницею, але розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання (див. ч. 1 ст. 36 ГК України та ст. 505 ЦК України). Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону.

Комерційною таємницею не можуть бути ті відомості, які відповід­но до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Водно­час існує Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611¹. До таких відомостей, зокрема, належать установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’ язкових платежів та ін. Законом визна­чається коло органів, які мають доступ до комерційної таємниці.

Банківською таємницею визнається інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслу­говування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (ст. 60 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» від 7 грудня 2000 р.), зокрема це відомості про бан­ківські рахунки клієнтів; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів та інші відомості. Порядок розкриття банківської таємниці встановлений у ст. 62 цього Закону та постанові Правління Національ­ного банку України від 14 липня 2006 р. № 267 «Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці»¹.

З об’єктивної сторони злочин може виражатися: 1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю; 2) у незаконному використанні таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності.

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямо­вані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, будь-яким протиправним способом. Наприклад, викрадення, підкуп, погрози та шантаж, перехоплення інформації в засобах зв’язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання, використан­ня спеціальних технічних засобів тощо. Неправомірним збиранням відо­мостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч. 2 ст. 36 ГК України). Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи отримав винний відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Незаконним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення під­приємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи (ч. 5 ст. 36 ГК України). Таким же чином можуть незаконно використовува­тися відомості, що становлять банківську таємницю.

Незаконне використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, як мета зазначених у ст. 231 КК дій, може бути і в іншому вигляді, без прямого застосування у господарській діяльності, наприклад умисне розголошення таких відомостей.

Істотна шкода суб’єкту господарської діяльності визначається з урахуванням конкретних обставин, за яких вчинено злочин. Така шкода, наприклад, може виражатися в збитках, заподіяних суб’єктові господарської діяльності у зв’язку зі спадом виробництва, необхідніс­тю його переорієнтування, зменшенням клієнтури тощо. Злочин є за­кінченим з моменту завдання істотної шкоди.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел. Дії, спрямовані на отри­мання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, характеризуються спеціальною метою — розголошення або іншого використання цих відомостей. Розголошенням комерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомостями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч. 3 ст. 36 ГК України). При умисному не­законному використанні відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, щодо наслідків у вигляді істотної шкоди вина може бути як у формі умислу, так і необережності.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК). Безпосередній об ’єкт злочину такий самий, як у ст. 231 КК.

Предмет злочину — комерційна або банківська таємниця (ці по­няття пояснювалися при розгляді ст. 231 КК).

Об ’єктивна сторона злочину виражається в розголошенні комер­ційної або банківської таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника хоча б одній особі, якій не була відома така таємниця. Роз­голошення може бути здійснене у будь-який спосіб — усно, письмово, із використанням засобів зв’язку та масової інформації, комп’ютерних мереж тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння істотної шко­ди суб’єкту господарської діяльності, яка визначається аналогічно ст. 231 КК.

Суб’єктивна сторона злочину — щодо діяння — прямий умисел, поєднаний з корисливими чи іншими особистими мотивами; щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необереж­ність. Корисливий мотив пов’язаний із прагненням особи одержати від цього матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви — це, наприклад, помста, заздрість, образа, бажання догодити іншій людині тощо.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і якій у зв’язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі відо­мості, що становлять комерційну або банківську таємницю. Це, напри­клад, працівники суб’єкта господарської діяльності або службові осо­би правоохоронних чи інших органів.