Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина - § 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина
§ 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина
Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК)[32]. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують рівноправність громадян та їх права.
Об’єктивна сторона злочину виражається в здійсненні будь-якої дії, спрямованої на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Під розпалюванням національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті слід розуміти поширення різних відомостей, закликів, вигадок, що підривають довіру і повагу до певної національності та формують у людей почуття озлобленості, відчуження і викликають національну ворожнечу або розбрат. Форми розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Ворожнеча може розповсюджуватись будь-яким чином: усно, письмово, шляхом агітації, пропаганди або в наочно- демонстраційному вигляді. При цьому висловлювані ідеї та погляди мають суто загальний характер і не звернуті до конкретної особи. Для кваліфікації злочину не має значення, відповідають чи ні дійсності особливості, які приписуються тій чи іншій нації.
Приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян може виражатися в різних формах третирування людей: наклепі, цькуванні, знущанні над культурою, звичаями тощо будь-якої нації, дискримінації осіб певної національності або раси. Такі дії можуть мати окремий характер або виступати складовим елементом попередніх дій щодо розпалювання ворожнечі.
Обмеження прав громадян виражається в прямому або непрямому ущемленні їх прав у будь-якій галузі діяльності залежно від національної, расової приналежності, статі, мови, релігійних переконань або, навпаки, у встановленні прямих чи непрямих привілеїв (тобто незаконних пільг будь-якого характеру) на цих самих підставах. Так, обмеження конституційних прав громадянина, наприклад, може виражатися у відданні переваги перед ним іншим громадянам (іншої національності, статі) при прийомі на роботу чи навчання, поданні до заохочень, нагород, при висуванні на конкурс чи присудженні конкурсної премії тощо.
Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями виражається у зневазі до цих релігійних вірувань.
Даний злочин має формальний склад і вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, вказаної в законі.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви найчастіше мають націоналістичне забарвлення. Мета злочину випливає із спрямованості вчинюваних дій — розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну гідність, показати переваги або неповноцінність одних громадян перед іншими за ознакою їх національної чи расової приналежності або за віросповіданням.
Суб’єкт злочину — будь-яка особа.
У частині 2 ст. 161 КК передбачена відповідальність за вказані дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою. Поняття насильства передбачає такі види завдання шкоди здоров’ю, як нанесення ударів, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень не охоплюється ч. 2 ст. 161 КК і потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.
Під обманом слід розуміти повідомлення потерпілому завідомо неправдивих відомостей або свідоме приховування певних подій з метою створення неправильного уявлення про них. Змістом погрози охоплюється будь-яке психічне насильство: залякування потерпілого можливістю застосувати до нього фізичне насильство, розголосити про потерпілого відомості, які його ганьблять, погроза знищити або пошкодити особисте майно потерпілого тощо.
За частиною 3 ст. 161 КК настає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії, якщо ці дії були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Порушення недоторканності житла (ст. 162 КК). Стаття 30 Конституції України гарантує кожному громадянинові недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадянина на недоторканність житла. Під порушенням недоторканності житла слід розуміти протиправне відкрите або таємне проникнення в чуже житло (будинок, квартиру або кімнату) без згоди власника житла на такі дії.
Об’єктивна сторона злочину виражається в діях, які полягають: 1) у незаконному проникненні до житла чи до іншого володіння особи проти її волі; 2) у незаконному проведенні в них огляду чи обшуку; 3) в незаконному виселенні чи інших діях, що порушують недоторканність житла громадян.
Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному законодавству. Житлом визнається індивідуальний житловий будинок з житловими і нежитловими приміщеннями, що до нього належать; житлове приміщення, яке належить до житлового фонду і є придатним для постійного чи тимчасового проживання; а також будь-яке приміщення, яке призначене для тимчасового проживання. При цьому проміжок часу, протягом якого особа проживає в даному приміщенні, для кваліфікації злочину значення не має. Потерпілим від даного злочину може бути лише фізична особа. Порушення встановленого законом порядку проникнення у приміщення, яке належить на праві власності юридичній особі, не містить складу злочину, передбаченого ст. 162 КК. За наявності до того підстав такі дії можуть бути кваліфіковані як самоправство (ст. 356 КК), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або інший злочин. Проникнення до житла сторонніх можливо лише за добровільною згодою власника на такі дії. Якщо згода була отримана в результаті насильства або погроз, то виключається і правомірне проникнення. Незаконним вважається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це права, або вчинений з порушенням Кримінально-процесуального кодексу України, тобто особами, які за певних умов мають на це право, але в цьому випадку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, за відсутності постанови суду щодо проведення обшуку).
Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійснюється без законних підстав, тобто без судового рішення, яке набуло чинності. Незаконним також слід вважати виселення, що здійснене не уповноваженими на те особами.
Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там проживають, за винятком випадків крайньої необхідності, наприклад тимчасове використання житла без згоди його власника.
Даний злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених у цій статті дій.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви і мета злочину можуть бути різними. Однак слід мати на увазі, що з’ ясування мотивів дозволяє відмежувати цей злочин від самоправства (ст. 356 КК).
Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа, що порушує недоторканність житла, а за ч. 2 — також службова особа.
У частині 2 ст. 162 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.
Під насильством слід розуміти фізичне насильство, як небезпечне, так і таке, що не є небезпечним для життя і здоров’ я потерпілого, в тому числі й таке, що заподіяло потерпілому легкі тілесні ушкодження. Погроза застосування насильства виражається в залякуванні потерпілого застосуванням до нього фізичного насильства. Погроза має бути реальною.
Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК). Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Це право закріплене в ст. 31 Конституції України. Воно означає, що ніхто без згоди самого громадянина не має права знайомитись із його листуванням чи розголошувати зміст іншої його кореспонденції.
Предметом злочину є відомості, які містяться в кореспонденції громадян і становлять їх особисту таємницю. Не можуть визнаватись предметом цього злочину відомості та повідомлення службового характеру, які становлять зміст службової кореспонденції.
Об ’єктивна сторона злочину виражається у вчиненні незаконних дій, спрямованих на порушення таємниці кореспонденції, яка передається від однієї особи до іншої засобами зв’язку або через комп ’ютер. Засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації зв’язку. Способи передачі інформації можуть бути різними: листування, телефонні розмови, телеграфна чи інша кореспонденція. Під листуванням слід розуміти будь-які види кореспонденції: листи, посилки, бандеролі тощо, що надаються установами зв’язку громадянам або юридичним особам. Під іншою кореспонденцією слід розуміти інші види повідомлень, наприклад, отримані по телетайпу, факсу тощо. Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресат або джерело інформації не бажають доводити до відома інших осіб. Незаконність дій з порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її кореспонденцією або при порушенні встановленого законом порядку, що допускає як виняток можливість ознайомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян.
Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних у законі, з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.
Даний злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції громадян.
Суб ’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що незаконно ознайомлюється із кореспонденцією іншого громадянина, яка передається засобами зв’язку або через комп’ютер, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви злочину можуть бути будь-якими і на кваліфікацію не впливають.
Суб’єкт злочину: за ч. 1 ст. 163 КК — будь-яка особа, яка досягла 16 років, а за ч. 2 — також службова особа.
У частині 2 ст. 163 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.
Під використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, слід розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури, технічних засобів, призначених для фіксування, розшифрування запису або відтворення різної інформації.
Порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК). Конституція України в ст. 32 встановила право кожного громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємницю, а також заборонила збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Однією з гарантій здійснення цього права громадян є ст. 182 КК. Це право може бути обмежене тільки відповідно до закону на підставі судового рішення.
Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність приватного життя. Предмет злочину — конфіденційна інформація про приватне життя особи, яка може міститися в творі, що публічно демонструється, або у творі, виданому в засобах масової інформації, а також закріплюватися на різних матеріальних носіях: папері, касетах, дискетах, фотографіях тощо. До конфіденційних належать такі відомості, що становлять особисту або сімейну таємницю особи, а також будь-які інші відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці. Не може визнаватися конфіденційною така інформація, яка вже була раніше оприлюднена шляхом публікації або іншим способом. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, без згоди якої збиралася або розповсюджувалася подібна конфіденційна інформація.
Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з таких дій, учинених без згоди особи: а) незаконному збиранні конфіденційної інформації щодо цієї особи; б) незаконному зберіганні такої інформації; в) незаконному використанні конфіденційної інформації; г) незаконному поширенні вказаної інформації; д) поширенні конфіденційної інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.
Під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розуміти збір не уповноваженим на це суб’єктом відомостей про приватне життя іншої особи, що містять її особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може здійснюватися з будь-яких джерел: із документів, бесід з родичами, сусідами, знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і таємно, з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших технічних засобів.
Якщо збирання таких відомостей було поєднане з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами з’вязку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 182 і ст. 162 або ст. 163 КК.
Незаконне зберігання вказаних відомостей — це будь-які умисні дії, пов’язані із перебуванням конфіденційної інформації у володінні винного (зберігає матеріальні носії при собі, у приміщенні, схованці, інших місцях), незалежно від тривалості зберігання. Незаконне використання або поширення конфіденційної інформації — це різні види застосування відомостей без згоди потерпілого. Так, під поширенням інформації слід розуміти повідомлення відомостей про приватне життя особи, що становлять її особисту або сімейну таємницю, хоча б одній третій особі. Одним із видів поширення конфіденційної інформації є її оголошення в публічному виступі, на зборах, мітингу, засіданні тощо, у творі, що публічно демонструється, — тобто її відтворення на аудіо- і відеозапису, у громадському місці; або шляхом оприлюднення цих відомостей у засобах масової інформації: у пресі, по радіо чи телебаченню тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із зазначених дій. Настання суспільно небезпечних наслідків у результаті його вчинення, наприклад, самогубство потерпілого, перебуває за межами даного складу злочину і за наявності до того підстав може отримати додаткову кваліфікацію за іншими статтями КК.
Суб’єктивна сторона даного злочину — прямий умисел, винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність приватного життя іншої особи, і бажає цього.
Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа. Якщо такі дії були вчинені службовою особою з використанням наданих їй повноважень і заподіяли істотну шкоду охоронюваним правам, свободам та інтересам окремих громадян, інтересам юридичних осіб або державним чи громадським інтересам, то матиме місце сукупність злочинів (статті 182 і 364 або 365 КК). У тих випадках, коли недоторканність приватного життя була порушена внаслідок службової недбалості, то за наявності до того підстав учинене кваліфікується за ст. 367 КК як службова недбалість.
Порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК). Відповідно до ст. 53 Конституції України кожний громадянин має право на освіту. Це право охоплює собою можливість отримання будь-якого виду освіти.
Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують громадянам отримання освіти.
Об ’єктивна сторона злочину виражається в незаконній відмові у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності. Під навчальним закладом згідно з положеннями Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (у ред. 1996 р.)[33] розуміють такі заклади, в яких здійснюється дошкільна, повна загальна середня освіта, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якими формами навчання — денною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо. Такими закладами в Україні є дитячі садки, школи, ліцеї, гімназії, технікуми, коледжі, інститути, університети, академії тощо.
Незаконна відмова в прийнятті до навчального закладу має місце там, де особі безпідставно відмовляють у реалізації її права на освіту. Зазначені дії можуть виявлятися у двох формах: а) шляхом прямої відмови і б) шляхом створення для особи несприятливих умов при вступі до навчального закладу, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту у встановленому законом порядку. Не може визнаватися незаконною відмовою в прийнятті до навчального закладу наявність обмежень до прийняття за медичними, віковими, професійними, творчими та іншими показниками, що встановлені відповідно до специфіки даного закладу освіти.
Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, спрямованих на відмову у прийнятті до навчального закладу.
Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.
Суб’єкт злочину спеціальний — службова особа, яка має право прийому до навчального закладу (наприклад, директор школи, ректор вищого навчального закладу, відповідальний секретар приймальної комісії, декан факультету тощо).
У частині 2 ст. 183 КК передбачена відповідальність за незаконну вимогу оплати за навчання у державних або комунальних навчальних закладах. Це виявляється у прямому примусі внести плату за навчання або створенні для потерпілого таких умов, за яких він змушений сплатити за навчання в навчальному закладі. Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце в таких випадках: а) коли оплата не передбачена у даному навчальному закладі взагалі або для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах інших, ніж офіційно встановлені; в) вимагається в іншій, ніж передбачено в договорі (контракті), формі.
Відповідальність за ч. 2 ст. 183 КК передбачає незаконну вимогу оплати за навчання лише в державних та комунальних навчальних закладах. Тому пред’явлення такої вимоги у навчальних закладах іншої форми власності не містить даного складу злочину і може за наявності до того підстав кваліфікуватися за ст. 364 КК як зловживання владою або службовим становищем чи за ст. 365 КК як перевищення влади або службових повноважень.
Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення особі вимоги про оплату за навчання.
Порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК). Конституція України в ст. 49 проголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому зазначається, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Безпосереднім об’єктом цього злочину слід вважати суспільні відносини, що забезпечують громадянам право на охорону здоров’я і медичну допомогу.
З об ’єктивної сторони злочин характеризується незаконною вимогою оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’ я. Під медичною допомогою зазвичай розуміють лікування, профілактичні заходи, а також різні види медичних послуг, що надаються при захворюваннях, травмах, пологах тощо. Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної власності й отримують фінансування з державного бюджету. Комунальними є такі заклади, які створені органами місцевого самоврядування як особисто, так і спільно з місцевою державною адміністрацією на базі комунальної власності та за фінансування з місцевого бюджету.
Вимогу оплати за надання медичної допомоги слід вважати незаконною у випадках, якщо вона: а) взагалі не передбачена у даному медичному закладі або не передбачена для даної категорії осіб; б) вимагається не в тих розмірах, які офіційно встановлені. Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних медичних закладах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138 у редакції від 2 вересня 2005 р.
Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення незаконної вимоги про оплату медичної допомоги.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб’єкт даного злочину спеціальний — ним може бути тільки працівник державного або комунального закладу охорони здоров’я.
За ч. 2 ст. 184 КК настає відповідальність за незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.
Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров’я слід розуміти сукупність цих закладів, розташованих на певній території, а під скороченням мережі таких закладів — зменшення їхньої кількості.
Цей злочин вважається закінченим з моменту фактичного скорочення кількості медичних закладів. За ч. 2 ст. 184 КК суб’єктом злочину є службова особа відповідного органу виконавчої влади, до компетенції якої належить забезпечення існування мережі медичних закладів.