§ 3. Умисел та його види

1.  Закон розрізняє два види умислу: прямий та непрямий. Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого ді­яння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел — це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК). Як бачимо, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що ха­рактеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інтелекту­альні ознаки умислу, а бажання або свідоме припущення наслідків — його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна навести загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усві­домлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або без­діяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних зло­чинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий та непрямий.

2. Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу поляга­ють в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслід­ків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери пси­хічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння містить не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характери­зують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа чітко уявляє розвиток причинного зв’язку, тобто те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передба­чуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Найчастіше особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу по­требу. Наприклад, З. з метою заволодіння квартирою батьків і одер­жання спадщини умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації злочинного наміру З. розробив план убивства, приготував та сховав у квартирі ніж і повідомив В., де зна­ходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім’ ї, заволодів грошима і пішов з місця злочину. У цьому разі З. та В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали суспільно небезпеч­ний характер своїх дій: З. — організацію вбивства, розроблення плану реалізації злочину, підготування знаряддя вбивства тощо; В. — завдан­ня смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої та заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і пере­слідують корисливу мету: З. — одержання спадщини і розв’язання для себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової винагороди.

З. та В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реалізовано, і обидва бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.

3.  Непрямий умисел. Усвідомлення за непрямого умислу є анало­гічним усвідомленню за умислом прямим. І в цьому разі свідомість особи включає розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об’єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта та предмета посягання, характеру дії та бездіяль­ності, а також місця, часу, способу їх учинення та ін. Вона також міс­тить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння та його наслідків.

Передбачення за непрямого умислу характеризується своєю роз­пізнавальною особливістю. Як і за прямого умислу, воно має конкрет­ний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкрет­на дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небез­печний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинно­го зв’язку між діянням та його можливим наслідком. Проте цей на­слідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнаваль­на особливість передбачення наслідків за непрямого умислу. Однак основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці. Осо­бливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспіль­но небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого на­слідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, він не потрібний їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, за якої особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме до­пущення полягає в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного на­слідку свого діяння, все ж допускає таку можливість.

Наприклад, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмови­лись, взяв цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від плити, що була розтоплена, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де були люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило люд­ські жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому разі смерті потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Усі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити бензин, він створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення на­слідків виявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. учинив убивство з непрямим умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може виявитися в безпідставному розрахунку на їх нена- стання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкрет­ному не ґрунтуються. У подібних випадках говорять про розрахунок на «навмання».

4. Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє визначити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Ба­гато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій озна­ці — за прямого умислу особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату, а за непрямого — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша роз­пізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслід­ків. Якщо за прямого умислу особа передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то за непрямого умислу вона передбачає тільки можливість (імовірність) настання таких наслідків.

5.  Особливості умислу в злочинах з формальним складом. Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з момен­ту вчинення діяння і не потребують настання та встановлення яких- небудь наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст. 129, погроза знищення майна — ст. 195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину — ст. 383 КК та ін.). Структура цих складів злочинів є такою, що наслідки тут лежать за межами необхідних ознак об’ єктивної сторони, а отже, і складу злочину. Уже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інтелекту­альна ознака умислу в цих випадках містить лише усвідомлення сус­пільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу об­межується бажанням вчинити конкретну дію чи бездіяльність. Таким чином, злочини з формальним складом можуть бути вчинені тільки з прямим умислом.

У літературі існує думка, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не тільки до ді­яння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі кон­структивну відмінність між матеріальним та формальним складами злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в зло­чинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначен­ню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки і не врахову­ють, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи безді­яльності. Вона виявляється не тільки в усвідомленні об’єктивно існую­чої суспільної небезпечності діяння, а й у бажанні вчинити це діяння. Отже, непрямий умисел тут виключається, оскільки свідоме допущення стосується винятково наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяль­ності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об’єктивної сторони. Саме тому немає необхідності визначати психічне ставлення суб’єкта до наслідків у таких злочинах. Ця особливість дає підставу при подальшому вдосконаленні законодавства внести уточнен­ня в ч. 2 ст. 24 КК зазначивши, що у злочинах з формальним складом умисел є прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння і бажала його вчинення.

6. Інші види умислу. У межах прямого та непрямого умислів у те­орії і на практиці виділяють й їх конкретні види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характери­зуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.

За часом виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфі­кація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК відо­мі злочини, суб’єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це перед­бачено у ст. 116 (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевно­го хвилювання) або ст. 123 (умисне тяжке тілесне ушкодження, запо­діяне у стані сильного душевного хвилювання).

За заздалегідь обдуманого умислу мотив і мета вчинити злочин та його безпосередня реалізація відокремлені між собою певним проміж­ком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини зазвичай свідчать про підвищену антисоціальність суб’єкта. Тому, незважаючи на те що час виникнення умислу в більшості умис­них злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призна­ченні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як убивство, викраден­ня людей, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін.

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплин­ність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією ззовні. Злочин тут особа вчиняє відразу з виникненням у неї умислу. Найчасті­ше приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покаран­ня (п. 7 ст. 66 КК). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів із об­ставинами, що пом’якшують відповідальність (статті 116 та 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного порівняно із заздалегідь обдуманим була б по­милковою. Наприклад, убивство з хуліганських мотивів навіть за наяв­ності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК). А вбив­ство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями та сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний усебіч­ний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних на­слідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизо­ваний) та невизначений (неконкретизований).

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслід­ків діяння в передбаченні винного. Суб’єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає ви­красти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широ­кий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути про­стим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизова­ного наслідку, досягнення певної мети, наприклад смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає та однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи біль­шого числа, але індивідуально визначених наслідків. Наприклад, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпі­лого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті по­терпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.

Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих на­слідків тут немає їх індивідуальної визначеності. В особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб’єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіт­кого уявлення. Наприклад, при завданні ударів кулаком винний не перед­бачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він перед­бачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкоджен­ня потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності і тому повинні врахову­ватися при призначенні покарання.