8. Відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із договору перевезення

1.  Стаття 920 ЦК має загальний характер та насамперед відсилає при встановленні факту порушення зобов'язань за договором перевезення до загальних умов цивільно-правової відповідальності,передбачених ЦК. З цього випливає, що встановлення цивільно-правової відповідальності, а також ЇЇ меж можливо, крім ЦК, лише законами України, чинними міжнародними договорами (транспортними конвенціями) та транспортними кодексами (статутами) або,за їх відсутністю, угодою сторін. Отже, регулювання даного питання підзаконними правилами здійснення перевезень не допускається, а існуюче — слід вважати ненаписаним.

У випадках, не передбачених цим Кодексом, законами України чи транспортними кодексами (статутами), сторонам надана можливість за взаємною згодою встановити чи підвищити відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з укладеного між ними договору перевезення.

Встановлені договірним шляхом підстави звільнення від відповідальності або зменшення її розміру порівняно з встановленою даним Кодексом, законами України чи транспортними кодексами (статутами) сторонами договору перевезення є недійсними (ст.127 Статуту автомобільного транспорту, ст.ст. 181, 186 КТМ тощо).

Особливості, підстави, обсяги відповідальності при перевезеннях вантажів, пасажирів, багажу та пошти передбачені ст.ст.921 — 924, 928 ЦК.

2.  У 4.4 ст.916 ЦК законодавець конкретизує загальні правила§7 гл.49 ЦК про притримання як засіб забезпечення виконання зобов'язання  стосовно  здійснення  перевезення,   Предметом права притримання можуть бути Індивідуально визначені, а також родові речі з належним ступенем їх індивідуалізації. Передбачене, наприклад, ст.103 Статуту автомобільного транспорту,  право утримати частину суми при сплаті одержувачем рахунків відправника за отриману продукцію не є притриманням, а діями суб'єкта зустрічного виконання у відповідь на неналежне виконання за договором(див. ст.538 ЦК).

Притримання не є новим для цивільного законодавства України засобом забезпечення виконання зобов'язань. Зокрема, відповідно до ст. 163 КТМ, перевізник може притримати вантаж, доки одержувач не відшкодує витрати, понесені перевізником при перевезенні вантажу, внесе плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатить фрахт і плату за простій у порту завантаження, якщо це передбачено в коносаменті або Іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку загальної аварії —внесе аварійний внесок або надасть належне забезпечення.

Право притримання вантажу перевізник зберігає й у випадку здачі вантажу на склад, що не належить одержувачеві, за умови повідомлення власника складу про таке право. Однак після передачі вантажу одержувачеві перевізник втрачає право вимагати від відправника чи фрахтувальника платежів, не внесених одержувачем, за винятком випадків, коли перевізник не зміг здійснити право утримання вантажу з незалежних від нього причин.

3. За загальним правилом договір перевезення вантажу є укладеним з моменту передачі вантажу перевізнику та, відповідно, прийняттям останнім обумовленого договором вантажу до перевезення (ст.921 ЦК). Однак згідно зі ст.921 ЦК ненадання перевізником транспортного засобу для перевезення або непред'яв-лення відправником вантажу чи невикористання наданого транспортного засобу спричиняє відповідальність винної сторони. Розмір відповідальності за такі дії може бути передбачено відповідними положеннями транспортних кодексів (статутів) або, за їх відсутності, належним чином підписаним договором перевезення, незважаючи на те, що надання вантажу чи транспортного засобу не відбулося.

Відповідальність перевізника та відправника відповідно до ст.921 ЦК встановлена транспортними кодексами (статутами) та полягає у сплаті штрафу, розмір якого встановлюється у певній частині чи відсотку від плати за перевезення, фіксованій сумі за кожну, наприклад, хвилину запізнення чи кожне вантажне місце, контейнер (ст.106 Статуту залізниць України, ст.ІІІ КТМ, ст.ст.128—131 Статуту автомобільного транспорту, ст.182 Статуту внутрішнього водного транспорту).

У прямому змішаному сполученні відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу та відправника за невикористання наданого транспортного засобу зазвичай встановлюється домовленістю сторін з урахуванням відповідних положень транспортних кодексів (статутів), ст.913 ЦК та передбачає, крім сплати штрафу, також відшкодування витрат, спричинених таким порушенням.

При здійсненні імпортних, експортних та транзитних перевезень слід також враховувати положення розд.УІ "Відповідальність сторін за порушення правил перевезень та порядку планування експортних, імпортних вантажів" Тимчасового положення про місячне планування та організацію перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів залізничним, морським та річковим транспортом.

Однак незалежно від встановленої транспортними кодексами (статутами) відповідальності у вигляді штрафів сторона, яка зазнала збитків, має право вимагати відшкодування їх відповідно до загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК.

У 4.2 ст.921 ЦК законодавцем відтворено загальне правило (ст.617 ЦК) про звільнення перевізника та відправника вантажу від відповідальності у разі відсутності їх вини у ненаданні вантажу або невикористанні наданого транспортного засобу. Єдиною умовою такого звільнення є за загальним правилом явища стихійного характеру або несприятливі шляхово-кліматичні умови (замети, землетрус, смерч, повінь, пожежа тощо), які відповідно до положень транспортних кодексів (статутів) є підставами для припинення (обмеження) перевезення вантажів у певних напрямках (ст.18 Статуту автомобільного транспорту, ст.130 КТМ, ст.29 Статуту залізниць України). Такий підхід повністю відповідає загальній нормі ст.617 574

ЦК про підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Стаття 922 ЦК містить нову для транспортного законодавства України норму, яка встановлює відповідальність перевізників при транспортному обслуговуванні пасажирів. Однак ЇЇ реалізація на практиці, за відсутності відповідних положень безпосередньо у договорі перевезення, потребує внесення відповідних доповнень щодо розміру передбаченого штрафу до транспортних кодексів (статутів).

При цьому відповідальність за затримку у відправленні транспортного засобу або його запізненні до пункту призначення настає за наявності вини перевізника, яка припускається. Однак це не позбавляє перевізника права довести відсутність власної вини, а отже, й відповідальності.

Перелік підстав звільнення перевізника від відповідальності, перелічених у ч.і ст.922 ЦК, не є вичерпним. Наприклад, відповідно до ст.94 ПК перевізник звільняється від відповідальності за прострочення у доставці пасажира, якщо доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання такому простроченню або що таких заходів неможливо було вжити. Перевізник також звільняється від відповідальності, якщо прострочення сталося внаслідок несприятливих метеорологічних умов.

У разі затримки відправлення пасажир згідно з ч.2 ст.922 ЦК має право в односторонньому порядку відмовитись від договору перевезення. В цьому випадку перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату, що, власне, є не боргом, а відповідальністю перевізника за порушення зобов'язання.

Новою є також норма ч.З даної статті, що дає можливість пасажиру вимагати, крім сплати штрафу згідно з ч. І ст.922 ЦК, відшкодування завданих перевізником збитків у разі неможливості здійснити пересадку на інший транспортний засіб, спричиненої порушенням строку доставки пасажира в зазначений пункт пересадки. Однак незалежно від встановленої транспортними кодексами (статутами) чи договором перевезення відповідальності у вигляді штрафів відповідно до ст.922 ЦК пасажир має право вимагати відшкодування збитків відповідно до загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК. Розмір понесених збитків має бути доведений пасажиром. 4. Доставка вантажу в пункт призначення у встановлений строк є однією з основних умов договору перевезення. У разі прострочення доставки відповідальність перевізника у вигляді відшкодування збитків, за загальним правилом настає за умови, шо збитки, яких зазнав одержувач, пов'язані саме з простроченням доставки. Отже, в ст.923 ЦК 2003 p., на відміну від ст.364 ЦК 1963 p., законодавець відійшов від принципу вини перевізника. При цьому неустойка (штраф, пеня), передбачена договором чи транспортними кодексами (статутами), має стягуватись у повному розмірі понад відшкодування збитків, пов'язаних, наприклад, з псуванням вантажу згідно зі ст.924 ЦК, якщо інше співвідношення між збитками та неустойкою не передбачено договором (див. положення ст.624 ЦК) чи транспортними кодексами (статутами) (див. положення ст.552 ЦК).

Наприклад, відповідно до ст.116 Статуту залізниць України відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу виражається в сплаті штрафу. Його розмір залежить від тривалості прострочення та суми провізної плати. Так, на залізничному транспорті перевізник сплачує одержувачу штраф в розмірі: 10% провізної плати — за прострочення на 2 доби; 20% — на 3 доби; 30% — на 4 і більше діб. Хоча такий підхід суперечить правилу, встановленому у п."в" ст. 127 Статуту залізниць України, де за прострочення доставки багажу, вантажобагажу залізниця сплачує штраф у розмірі 10% провізної плати за кожну добу, але не більше 25% провізної плати. При цьому неповна доба приймається за повну, а за прострочення доставки багажу, вантажобагажу в межах до однієї доби штраф не нараховується. Не нараховується цей штраф також у разі, коли пасажир не вивіз багаж зі станції в установлені Правилами перевезень пасажирів терміни.

У разі виявлення у багажі, вантажобагажі предметів та речей, перевезення яких заборонено, власник сплачує залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості перевезення багажу або вантажобагажу. Відповідальність за збереження ручної поклажі, яку пасажир перевозить з собою, покладено на пасажира (ст.127 Статуту залізниць України).

Штраф також не сплачується, якщо вантаж не був вивезений одержувачем зі станції протягом доби після отримання повідомлення про прибуття вантажу або якщо в цей же строк одержувач не розкредитував перевізні документи на вантаж, що прибув (ст.116 Статуту залізниць України).

Автотранспортне підприємство за прострочення доставки вантажу при міжміських перевезеннях сплачує одержувачеві штраф в розмірі 12% провізної плати за кожну добу. При цьому загальний розмір не може перевищувати 60% провізної плати. За прострочення доставки багажу перевізник сплачує штраф у розмірі 10% за кожний день прострочення, але не більш як 50% провізної плати (ст. 138 Статуту автомобільного транспорту).

За прострочення доставки вантажу або плоту пароплавство сплачує вантажоодержувачеві штраф у розмірі: 10% провізної плати при простроченні до 1/10 строку; 20% — при простроченні до 2/10 строку; 30% — при простроченні до 3/10 строку; 40% — при простроченні до 4/10 строку; 50% — при простроченні, що переви-І щує 4/10 строку.

За прострочення доставки багажу, а також за затримку з вини пароплавства видачі вантажів, що прибули, зі складів портів (пристаней) пароплавство сплачує вантажоодержувачеві або пред'явнику багажної квитанції штраф у розмірі: 5% провізної плати при простроченні до 1/10 строку; 10% — при простроченні до 2/10 строку;! 15% — при простроченні до 3/10 строку; 20% — при простроченні до 4/10 строку; 25% — при простроченні, що перевищує 4/10 строку. Якщо ж строк доставки менше 6 діб, то розмір штрафу знижується на 50% (ст.188 Статуту внутрішнього водного транспорту).

За загальним правилом перевізник звільняється від відповідальності за прострочення доставки вантажу, якщо доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання простроченню або що таких заходів неможливо було вжити. Перевізник також може бути звільненим від відповідальності, якшо прострочення сталося внаслідок несприятливих метеорологічних умов (ст.94 ПК).

Відповідальним за незбереження вантажу, багажу чи пошти перевізник стає з моменту прийняття пред'явленого за договором до перевезення й до видачі їх належному одержувачеві або іншій уповноваженій на це особі (ст.123 Статуту автомобільного транспорту, ст.92 ПК).

Стаття 924 ЦК 2003 p. змінює застосовуваний у п.2 ст.362 ЦК 1963 p. підхід, за яким у випадках, передбачених транспортними кодексами (статутами), тягар доведення вини перевізника при втраті, нестачі або пошкодженні ввіреного йому до перевезення вантажу покладався на одержувача або відправника вантажу, багажу чи пошти.

За закріпленим правилом ст.924 ЦК, тягар доведення того, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу чи пошти сталося не з вини перевізника або внаслідок обставин, яким останній не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, повністю покладається на перевізника — особу, яка "порушила" зобов'язання (ст.614 ЦК). Такий підхід застосовується до правового регулювання перевезень всіма видами транспорту.

Під втратою вантажу (багажу, пошти) слід розуміти не тільки його фізичну загибель, а й невидачу вантажу (багажу, пошти) одержувачеві протягом встановлених транспортним законодавством строків.

Нестача вантажу (багажу, пошти) — доставка вантажу (багажу, пошти) одержувачу в меншій кількості, ніж його було прийнято до перевезення.

Псування вантажу (багажу, пошти) — це погіршення його якостей (погіршення хімічних, біологічних властивостей, зовнішні пошкодження, що стали причиною псування тощо).

Пошкодження вантажу (багажу, пошти) — це зміна його фізичних властивостей (механічні поломки, дефекти, бій тощо).

5. За загальним правилом ст.615 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Стаття 924 ЦК також не усуває можливості застосування підстав для звільнення в зазначених випадках перевізника від відповідальності, передбачених транспортними кодексами (статутами).

Отже, перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування чи пошкодження вантажу (багажу, пошти) сталися в силу обставин, яким він не міг запобігти або усунення яких від нього не залежало. Зокрема, йдеться про вину вантажовідправника, особливі природні властивості вантажу, що перевозиться, дефекти тари чи упаковки, які не можна було виявити шляхом зовнішнього огляду при пред'явленні вантажу для перевезення чи за інших обставин, передбачених транспортними кодексами (статутами) чи іншими нормативно-правовими актами, виданими на їх підставі. Перевізник для того, щоб не стати дестинатором відповідної норми права, має довести, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу (багажу, пошти) сталися саме в силу зазначених вище обставин (ст.ПЗ Статуту залізниць України, ст.ІЗЗ Статуту автомобільного транспорту, ст.176 КТМ, ст. 191 Статуту внутрішнього водного транспорту, ст.92 ПК).

Перевізник звільняється від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, прийнятого для перевезення, якщо вантаж прибув: у справному контейнері, вагоні зі справними пломбами відправника або на справному відкритому рухомому складі без перевалки в дорозі, з належним маркуванням; у справному судні без над навантаження в дорозі тощо (ст.Ш Статуту залізниць України, ст.134 Статуту автомобільного транспорту, ст.176 КТМ).

Наявність названих та інших, передбачених транспортними кодексами (статутами), обставин, передбачає відсутність причинного зв"язку між дією перевізника і втратою або пошкодженням вантажу, а отже, й відсутність його вини. У цих випадках перевізник не повинен доводити свою невинуватість, оскільки це передбачається.

6. Щодо розміру відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, то у ст.924 ЦК відтворено правило, закріплене у ч.З ст.13 Закону про транспорт, за яким перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу у розмірі фактичної шкоди.

Таким чином, обсяг відповідальності перевізника за незбереження вантажу в процесі перевезення тепер розширений, оскільки, крім вартості втраченого, зіпсованого вантажу, вартості нестачі, а також відповідної суми провізної плати, з нього можуть бути стягнуті й інші фактичні збитки, яких зазнав одержувач. Положення даної статті закону стосуються перевізників усіх видів транспорту. Хоча у будь-якому випадку відповідальність перевізника залишається обмеженою, оскільки не отримані прибутки відповідно до положень ст.924 ЦК відшкодуванню не підлягають.

Наприклад, автотранспортне підприємство відшкодовує збитки, заподіяні при перевезенні вантажу, в таких розмірах: за втрату або нестачу вантажу — в розмірі дійсної вартості втраченого вантажу або того, якого не вистачає; за втрату вантажу з оголошеною цінністю — в розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона нижча від дійсної вартості; за псування та пошкодження вантажу — в розмірі тієї суми, на яку знизилася його дійсна вартість (ст. 135 Статуту автомобільного транспорту).

Поряд з відшкодуванням вартості втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, а також сум, на які знизилася вартість зіпсованого або пошкодженого вантажу, автотранспортне підприємство повертає також провізну плату, стягнуту за перевезення втраченого, зіпсованого чи пошкодженого вантажу, за умови, що ця плата не входила до вартості вантажу (ст. 136 Статуту автомобільного транспорту). Аналогічні положення містяться, наприклад, у ст.ст11З—115 Статуту залізниць України.

Відповідальність перевізника посилюється у разі використання ним прийнятого для перевезення вантажу для власних потреб. Так, у разі використання автотранспортним підприємством для своїх потреб будь-яких вантажів, прийнятих до перевезення, автотранспортна організація відшкодовує вартість вантажу в подвійному розмірі (п.З ст.136 Статуту автомобільного транспорту).

Вартість втраченого вантажу визначається на підставі розрахункових документів вантажовідправника в тих випадках, коли розрахунки за вантаж безготівковим шляхом не проводилися, вартість загубленого, пошкодженого вантажу, а також вантажу, якого не вистачає, підтверджується іншими бухгалтерськими документами (рахунком-фактуро to, прибутковим ордером тощо).

Вартість вантажів, що належать фізичним особам, визначається за роздрібними цінами, що діють в тому місці та в той час, де і коли вантаж мав бути виданий.

За недостачу, втрату, псування або пошкодження багажу, вантажобагажу залізниця несе відповідальність у таких розмірах: за багаж і вантажобагаж, прийнятий до перевезення з оголошеною вартістю, — у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну вартість, — у розмірі дійсної вартості; за багаж, прийнятий до перевезення без оголошеної вартості — у розмірі дійсної вартості багажу, встановленої згідно з Правилами перевезень пасажирів; за псування і пошкодження багажу та вантажобагажу — у розмірах тієї суми, на яку було знижено їх вартість (ст.127 Статуту залізниць України).

У разі повної або часткової втрати на залізниці багажу, зданого до перевезення без оголошеної цінності, перевізник сплачує пасажирові вартість багажу чи втраченої його частини, але не більш як 2,5 грн. за кожен втрачений 1 кг ваги. Виплата грошей здійснюється на станції призначення одразу після складання та підписання комерційного акта, але не пізніше однієї доби з дати прибуття поїзда, з яким прибула частина багажу (або мав прибути весь багаж), не рахуючи вихідних та святкових днів (п. 10.3.4 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом).

Законами України, чинними міжнародними договорами (транспортними конвенціями) та транспортними кодексами (статутами) може бути передбачено і максимально можливий розмір відшкодування за втрачений або зіпсований вантаж, багаж чи пошту.

Наприклад, якщо вартість вантажу не була зазначена і включена в коносамент, відшкодування за пошкоджене місце чи одиницю вантажу, якої не вистачає, не може перевищувати 666,67 розрахункових одиниць або 2,0 розрахункових одиниць за 1 кг маси брутто пошкодженого, зіпсованого вантажу або вантажу, якого не вистачає, залежно від того, яка сума вища, за винятком вартості контейнера або іншого транспортного пристрою відправника (фрахтувальника) згідно зі ст.181 КТМ.

У тих випадках, коли в незбереженні вантажу, багажу, пошти за договором перевезення винні і перевізник, і вантажовідправник (одержувач), мова може Йти про розподіл відповідальності між ними, виходячи з принципу змішаної відповідальності. Позивач у Цьому випадку отримує відшкодування в повному обсязі.

7. У ст.928 ЦК 2003 p. збережено існуючий в законодавстві України (ст.368, гл.40 ЦК 1963 p.) підхід, відповідно до якого відповідальність перевізника незалежно від виду транспорту у випадку заподіяння ним пасажиру шкоди має позадоговірний (деліктний) характер, тобто настає незалежно від укладеного між ними договору перевезення за правилами гл.82 ЦК.

Так, якщо пасажиру заподіяна шкода не джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, працівником транспортної організації при виконанні своїх службових обов'язків, але без участі будь-яких машин, механізмів тощо), відповідальність транспортної організації визначається за правилами ст. 1187 ЦК, тобто за принципом вини. Однак це не позбавляє сторони права передбачити у договорі більш сувору, безвинну, відповідальність перевізника.

Підвищена (безвинна) відповідальність також може бути передбачена законом. Наприклад, у випадку коли пасажиру заподіяна шкода джерелом підвищеної небезпеки (засобами транспорту, механізмами), транспортна організація несе підвищену відповідальність за правилами ст. П 87 ЦК, незалежно від того, винна вона чи ні в завданні шкоди. Отже, для того, щоб настала відповідальність, достатньо об'єктивних підстав цивільно-правової відповідальності: шкоди, протиправної дії заподіювача шкоди та причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Перевізник у цьому випадку може бути звільнений від відповідальності лише тоді, коли він доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК).

8. Норми транспортного законодавства досить часто встановлюють межі відповідальності перевізника. Наприклад, відповідно до ст.194 КТМ у разі смерті пасажира або пошкодження його здоров'я відповідальність перевізника ні в якому разі не перевищує 175 тис. одиниць "спеціального права запозичення" (SDR), визначених Міжнародним валютним фондом, стосовно перевезення взагалі. Офіційний курс переведення "спеціального права запозичення" в національну валюту України публікується НБУ. Однак перевізник та пасажир можуть письмовою угодою встановити більш високі межі відповідальності, ніж ті, які передбачені чч.і—4 ст.194 КТМ.

Перевізник, працівник або агент перевізника не може скористатися межами відповідальності, встановленими в ст.194 КТМ, якщо буде доведено, шо збиток заподіяний внаслідок дій або упущень перевізника, працівника або агента, здійснених з наміром заподіяти цей збиток або в результаті самовпевненості з усвідомленням можливого спричинення збитку.

Будь-яка умова договору перевезення, укладеного до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира або ушкодження здоров'я, яка має за мету звільнити перевізника від відповідальності перед пасажиром або встановити меншу, ніж передбачено транспортним законодавством чи міжнародним договором, межу відповідальності, а також будь-яка умова, метою якої є перенесення тягара доведення, покладеного на перевізника, є недійсною (див., наприклад, ст.127 Статуту автомобільного транспорту, ст.186 КТМ тощо). За загальним правилом недійсність цієї умови не має наслідком  недійсність договору перевезення.

При здійсненні міжнародних перевезень відповідальність перевізника перед пасажиром визначається відповідно до умов чинних для України міжнародних договорів (транспортних конвенцій) та може бути ними обмежена певним максимальним розміром відшкодування.

9. Пред'явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

1. Спори, що виникають з договору перевезення, можуть бути передані до господарського суду за умови додержання сторонами встановленого розд.ГІ ГПК, ЦК та відповідними транспортними кодексами (статутами) порядку їх досудового врегулювання.

Стаття 925 ЦК 2003 p. зберігає встановлений, зокрема ст.365 ЦК 1963 p., порядок досудового врегулювання спорів та окремо наголошує на необхідності пред'явлення претензії у разі спору, що випливає з договору перевезення вантажу та пошти.

Положення ст.925 ЦК не стосуються порядку пред'явлення претензій при перевезенні пасажирів та багажу. Цю сферу відносин продовжують регулювати положення відповідних транспортних кодексів (статутів) та інших нормативно-правових актів, виданих відповідно до них.

2. Частиною 2 ст.925 ЦК вперше на півні ЦК встановлено єдиний строк розгляду перевізником претензій стосовно перевезення вантажів —  1 місяць (30 діб) з дня її одержання незалежно від змісту претензії (про незбереження вантажу, розрахунки, стягнення штрафу тощо) та виду перевезення (місцеве, чартерне, пряме змішане, змішане сполучення). З огляду на це, положення, зокрема, ст.388 КТМ, ст.136 Статуту залізниць України, ст.165 Статуту автомобільного транспорту тощо мають бути приведені у відповідність до ст.925 ЦК.

Строк розгляду претензії при перевезеннях прямим змішаним сполученням вантажів в силу ч.2 ст.925 ЦК зменшено до 30 днів без врахування часу, необхідного для доставки адресату кореспонденції. Стосовно часу розгляду претензії при прямих змішаних перевезеннях пошти, пасажирів та багажу продовжує діяти згідно з п."б" ст.135 Статуту залізниць України, ст.225 Статуту внутрішнього водного транспорту 6-мІсячний з дня отримання претензії термін.

Заявником можуть бути як відправник, одержувач, пасажир, так і перевізник. Слід мати на увазі, що відділення станцій залізниць України не вправі самостійно пред'являти претензії та позови до вантажовідправників, вантажоодержувачів та пасажирів, оскільки таке право мають, відповідно до ст.178 Статуту залізниць України та ст.137 Статуту залізниць України, лише управління відповідних залізниць.

Однак ані ГПК, ані Статут залізниць України не передбачають конкретного строку звернення залізниці з претензією до вантажовідправника чи вантажоодержувача. При визначенні строку розгляду претензії залізниці слід керуватися ст.7 ГПК.

3. Питання суб'єктів, порядок та час, з якого починається перебіг строку для пред'явлення претензії, вирішується в транспортних кодексах (статутах) та інших нормативно-правових документах, виданих на їх підставі. Відповідно до ст. 130 Статуту залізниць України право на пред’явлення до залізниці претензій та позовів мають: у разі втрати вантажу — відправник — за умови пред'явлення вантажної квитанції і документів, що підтверджують кількість і вартість вантажу — одержувач — за умови пред'явлення вантажної квитанції з відміткою станції про неприбуття вантажу та документів, що свідчать про кількість І вартість вантажу; у разі нестачі, псування і пошкоджень вантажу — одержувач — у разі подання накладної, комерційного акта і документа, що свідчить про кількість і вартість вантажу; у разі прострочення доставки вантажу — одержувач — за умови подання накладної; у разі втрати багажу — пред'явник багажної квитанції.

4.  Відповідно до ст. 160 Статуту автомобільного транспорту при перевезеннях   вантажів   автомобільним   транспортом   право   на пред'явлення претензії та позову мають в разі: втрати вантажу —вантажовідправник або вантажоодержувач; недостачі, псування або пошкодження вантажу — вантажоодержувач; прострочки в доставці вантажу — вантажоодержувач.

Претензії, що випливають з перевезення вантажів, пред'являються автотранспортному підприємству або організації, що видали вантаж, а в разі повної втрати вантажу — автотранспортному підприємству або організації, які прийняли вантаж до перевезення.

Претензії, що випливають з перевезення пасажирів або багажу, можуть бути пред'явлені автотранспортному підприємству або організації пункту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії.

Претензії, що випливають з перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, пред'являються: автотранспортному підприємству або організації, якщо кінцевим пунктом є вантажна автостанція; іншому відповідному транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є станція залізниці, порт (пристань) або аеропорт.

Передача права на пред'явлення претензії чи позову іншим юридичним особам або громадянам не допускається, за винятком випадків передачі такого права вантажовідправником вантажоодержувачеві, вантажоодержувачем вантажовідправникові, а також вантажоодержувачем і вантажовідправником своїм вищестоящим організаціям (ст.133 Статуту залізниць України, ст.ст.160, 163 Статуту автомобільного транспорту, ст.380 КТМ тощо).

Правила пред'явлення та розгляду претензій допускають пред'явлення однієї претензії про відшкодування за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу не більше як по 5 відправках однорідного вантажу, на одній станції, одним відправником, на одну станцію призначення, на адресу одного одержувача. Щодо претензій з інших підстав, наприклад, про стягнення штрафу за невиконання плану перевозок, кількість вимог в одній претензійній заяві не обмежується.

5.  Статут залізниць України не обмежує права об'єднання кількох претензій в одній позовній заяві. При вирішенні цього питання слід керуватися ст.58 ГПК, відповідно до якої в одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення. Водночас суддя має право повернути позовну заяву, якщо в одній позовній заяві об'єднано кілька вимог і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав та взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору (п.5 ст.63 ГПК).

В одній позовній заяві до залізниці та вантажовідправника (вантажоодержувача) не можна об'єднувати вимоги, які, відповідно до чинного законодавства, не підлягають задоволенню за рахунок залізниці, наприклад, відшкодування за пошкодження вантажу та штраф за поставку неякісної продукції, чи вимоги, що не пов'язані між собою поданими доказами.

6. До вимог, пов'язаних з перевезенням вантажу та пошти, відповідно до ч.З ст.925 ЦК встановлено спеціальний, скорочений строк позовної давності в 1 рік (ст.258 ЦК), до вимог, які випливають з перевезення пасажирів, слід застосовувати загальний строк позовної давності у 3 роки (ст.257 ЦК), якщо інше не передбачено транспортними кодексами (статутами) чи міжнародними договорами України. Згідно зі ст.259 ЦК, позовна давність може бути збільшена письмовою угодою сторін порівняно зі строком, передбаченим відповідним транспортним кодексом (статутом).

На ці строки поширюються загальні правила про зупинення, переривання, відновлення строків позовної давності (ст.ст.263, 264 ЦК). Загальні правила обчислення строків деталізуються відповідними положеннями транспортних кодексів (статутів).

Звичайно строк позовної давності обчислюється з дня настання події, яка є підставою для пред'явлення позову. Наприклад, відповідно до ст.388 КТМ, для вимог, що випливають з договору морського перевезення вантажу, строк обчислюється: для вимог про відшкодування збитків від втрати вантажу — після закінчення ЗО днів з дня, коли вантаж мав бути виданий, а при перевезенні в змішаному сполученні — після закінчення 4 місяців з дня отримання вантажу для перевезення; для вимог про відшкодування збитків від нестачі або пошкодження вантажу, про прострочення доставки або затримку з видачею вантажу та про повернення перебору або стягнення недобору провізних платежів — з дня видачі вантажу, а якщо вантаж не був виданий — з дня, коли він мав бути виданий; для вимог про нестачу масових однорідних вантажів, що перевозяться наливом, навалом або насипом, у випадках, передбачених угодою сторін, — з дня підписання ними акта щорічної інвентаризації; для вимог про відшкодування збитків за ненадання судна або надання його Із запізненням, про плату за простій судна, а також премій за дострокове навантаження або вивантаження вантажу — від дня закінчення місяця, наступного за тим, в якому почалося або мало початися перевезення; в інших випадках — з дня настання випадку або події, що стали підставою пред'явленої вимоги.

До вимог, що випливають з договорів перевезення пасажирів та багажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна без екіпажу тощо, застосовується 2-річний строк позовної давності (ст.389 КТМ).

7. При вирішенні спорів для визначення прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин, ускладнених іноземним елементом (ст.926 ЦК) — відносин перевезення у закордонному сполученні, за загальним правилом міжнародного приватного права питання строку та терміну позовної давності має вирішуватися за законодавством тієї держави, право якої застосовується.

Наведене колізійне правило, відрізняючись за стилем та підходом у викладі, але не за змістом, є типовим вирішенням даного питання у двосторонніх договорах України. У абсолютній більшості багатосторонніх міжнародних договорів (транспортних конвенцій) це питання вирішується не колізійною, а матеріально-правовою нормою.

Оскільки відповідно до ст.9 Конституції та ч.2 ст.10 ЦК в законодавстві України встановлено пріоритет правил чинних міжнародних договорів перед нормами актів цивільного законодавства, вбачаємо, що якщо правилами чинного міжнародного двостороннього чи багатостороннього договору встановлено інший строк, ніж передбачено внутрішнім законодавством, та (або) не передбачена можливість збільшення строку позовної давності, слід застосовувати строки, передбачені відповідним міжнародним договором України.

Якщо сторони договору перевезення у закордонному сполученні бажають збільшити строк позовної давності, керуючись нормою ст.259 ЦК, про це має бути чітко зазначено в укладеному між ними договорі.

Порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезенням у закордонному сполученні, визначається законодавством тієї держави, суд якої відповідно до правил укладеного міжнародного договору України, норм транспортного кодексу (статуту) чи договору між сторонами, є компетентним вирішувати даний спір.