КНИГА П'ЯТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ Глава 47 Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні PDF Печать
Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України


1. Поняття зобов'язання та його учасники

1. ЦК 2003 р. в цілому зберіг визначення зобов'язання, яке було закріплене в ЦК 1963 p., але зробив деякі уточнення. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерними ознаками зобов'язального правовідношення (зобов'язання), шо відрізняють його від речових правовідносин, с насамперед наявність визначеного кола осіб — суб'єктів зобов'язання (боржника та кредитора), а також його особливого об'єкта — цивільно-правового обов'язку боржника перед кредитором і, відповідно, права вимоги кредитора до боржника.

Як правило, у зобов'язанні чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання факту виникнення зобов'язальних правовідносин.

В силу зобов'язання його пасивний суб'єкт (боржник) може прийняти на себе не тільки позитивний обов'язок у вигляді вчинення певної дії, зокрема, передати майно, виконати обумовлену із кредитором роботу тощо, але й обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Так, наприклад, боржник може прийняти на себе обов'язок не передавати третім особам протягом визначеного строку певну річ, у придбанні якої заінтересований кредитор.

Утримання від вчинення певної дії необхідно відокремлювати від бездіяльності, оскільки утримання від вчинення такої дії є за своєю суттю юридично значимим вольовим актом зобов'язаної особи.

Оскільки зобов'язання, як вже зазначалося, є різновидом цивільних правовідносин, зобов'язання виникають з підстав (юридичних фактів), визначених в ст.11 ЦК, зокрема як Із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Основним юридичним фактом, на підставі якого виникають зобов'язальні правовідносини, є цивільно-правовий договір. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК).

Окрім договору, підставою виникнення зобов'язання можуть виступати і інші правочини (односторонні правочини). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ст.202 ЦК), Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Найбільш розповсюдженим прикладом одностороннього правочину є заповіт.

Зобов'язання також можуть виникати також в силу створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, в зв'язку із завданням шкоди іншій особі або безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Слід враховувати, що ст.11 ЦК не містить вичерпного переліку юридичних фактів, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, відтак, юридичні факти можуть передбачатися й іншими нормативно-правовими актами.

В ЦК (ч.З ст-509) закріплені основні засади зобов'язальних правовідносин — добросовісність, розумність, справедливість, які визначені як загальні принципи цивільного права. Водночас до основних принципів зобов'язальних правовідносин слід також віднести загальні принципи цивільного права: свободи договору, свободи підприємництва та принцип судового захисту цивільного права та інтересу, хоча вони у ст.509 ЦК безпосередньо і не зазначені.

2. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні, яка відповідно до ст.192 ЦК є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Так, зокрема, ст.7 Декрету про систему валютного регулювання встановлює, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами України в межах торговельного обігу як засіб платежу використовується іноземна валюта. Такі розрахунки мають здійснюватися виключно через уповноважені банки.

Водночас здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обігу у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Разом з тим сторонам надано право визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ст.524 ЦК), що поряд із застосуванням індексації суми зобов'язання надає учасникам цивільного обігу можливість уникнути впливу інфляційних процесів на суму їх грошових зобов'язань.

3. Сторонами зобов'язання, боржником і кредитором, виступають особи, які відповідно до положень ЦК є учасниками цивільних відносин, тобто фізичні, юридичні особи, держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).

Боржником у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин, на якого покладено певний цивільно-правовий обов'язок (вчинення певної дії або утримання від її вчинення) на користь кредитора.

Кредитором у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин," який за умовами зобов'язання має право вимагати від боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Відповідно до ч.2 ст.510 ЦК у зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. У випадку коли у зобов'язанні на стороні боржника та (або) на стороні кредитора беруть участь декілька осіб, має місце так звана множинність осіб у зобов'язанні. Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, така множинність називається пасивною, якщо ж кілька кредиторів — активною. Якщо сторонами зобов'язання одночасно є кілька боржників І кілька кредиторів, така множинність називається змішаною.

У ч.і ст.509 ЦК наведена ідеальна модель зобов'язального правовідношення, в якому на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок, якому кореспондує право вимоги кредитора. Водночас на практиці більшість зобов'язань має двосторонній (синалагматичний) характер, коли у кожного учасника зобов'язальних відносин є І права, і обов'язки (ч.З ст.510 ЦК). Найбільш поширеним прикладом синалагматичного зобов'язання є договір купівлі-продажу. На продавця покладено обов'язок передати майно (товар) та надано право вимагати сплати покупцем певної грошової суми, відповідно покупець зобов'язаний сплатити продавцю цю суму та має право вимагати передачі йому майна (товару) відповідно до умов договору купівлі-продажу.

Двосторонні (синалагматичні) договори слід відрізняти від двосторонніх правочинів. Наприклад, договір дарування є двостороннім правочином, оскільки для його укладення необхідне волевиявлення двох сторін — дарувальника І обдаровуваного. Дару-вальник повинен передати (зобов'язатися передати у майбутньому) безоплатно майно (дарунок) у власність обдаровуваному, а останній, в свою чергу, вправі прийняти цей дарунок. Якщо обдаровуваний не прийме дарунка, зобов'язального відношення дарування не виникне. Отже, двосторонній характер цього правочину вбачається очевидним. Водночас договір дарування є одностороннім договором, за яким на дарувальника покладено обов'язок передати майно, а обдаровуваному надано право прийняти цей дарунок. Слід підкреслити, що можливість обтяження передачі дарунка покладанням на обдаровуваного певного обов'язку на користь третьої особи (ст.725 ЦК) не впливає на односторонньо зобов'язальний характер договору дарування. Вбачається, що в такому випадку має місце набуття договором дарування ознак комплексного договору.

4. За загальним правилом зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Піп третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою тощо.

У ст.511 ЦК закріплена загальновідома презумпція цивільного права стосовно того, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для третьої особи.

Водночас законодавство може створювати і таку конструкцію, наприклад, ст.636 ЦК передбачає укладення договорів на користь третьої особи.

Договори на користь третьої особи не слід ототожнювати з правочинами, спрямованими на передачу прав кредитора третій особі, на підставі яких відбувається заміна кредитора. Так, укладений орендарем договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача) є договором на користь третьої особи. Сторонами цього договору є орендар (страхувальник) і страховик. Водночас право отримати страхове відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник вправі вимагати виплати страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить закону й договору. Отже, при укладенні й виконанні договорів на користь третьої особи заміни кредитора у зобов'язанні не відбувається, суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. В договорі на користь третьої особи права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються на стадії формування договірного зобов'язання, тому вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов'язання.

 

2. Заміна кредитора

1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою. Встановлюючи підстави заміни кредитора, ЦК розширив їх перелік. Так, згідно зі ст.512 ЦК кредитор може бути замінений внаслідок відступлення права вимоги, правонаступництва, виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем), а також виконання обов'язку боржника третьою особою. Глава 17 ЦК 1963 p. регулювала виключно відносини, пов'язані з уступкою вимоги та переведенням боргу.

Слід зазначити, що права кредитора, що випливають із зобов'язання, можуть передаватися як в повному обсязі, так і частково.

Відступлення права вимоги (за ЦК 1963 р. — уступка вимоги, в літературі — цесія) становить договірну передачу вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Відступлення права вимоги відбувається на підставі укладення договору між цедентом та цесіонарієм. Якщо відступлення вимоги має оплатний характер, до цього договору застосовуються положення ЦК про купівлю-продаж, якщо передача права є безоплатною — положення про дарування. Особливо слід підкреслити, що договір про відступлення права вимоги за своєю природою не є договором sui generisтак званим договором цесії, теорія якого була штучно створена за радянських часів у зв'язку з неможливістю передачі прав кредитора на підставі договорів купІвлі-продажу або дарування. Закріплення в ст.177 ЦК майнового права як самостійного об'єкта цивільних прав надало юридичну можливість передавати права вимоги кредитора в межах існуючих цивільно-правових договорів (купівля-продаж, дарування, факторинг), а також використовувати ці права як забезпечення виконання зобов'язань.

Відповідно до п.2 ч.і ст.512 ЦК самостійною підставою заміни кредитора є правонаступництво. Цивільному праву відомі дві форми правонаступництва — універсальне та сингулярне.

При універсальному правонаступництві до правонаступника разом із правами первісного кредитора переходять і його обов'язки. Найбільш поширеними випадками універсального правонаступництва є спадкове правонаступництво і правонаступництво в результаті реорганізації юридичної особи. При сингулярному правонаступництві до правонаступника переходить тільки певне право кредитора, як, наприклад, при договірній передачі прав вимоги.

Таким чином, вбачається, що законодавець, закріплюючи правонаступництво як самостійну підставу заміни кредитора, мав на увазі саме універсальне правонаступництво.

Підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва (так само як І внаслідок виконання зобов'язання за боржника поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою) буде пряма вказівка акта цивільного законодавства (ч.З ст. 11 ЦК), а також настання певних обставин, які мають юридичне значення (наприклад, припинення юридичної особи шляхом реорганізації).

Заміна кредитора може мати місце при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Зазначена норма в частині переходу прав кредитора до поручителя, який виконав зобов'язання за боржника, відповідає змісту ст-193 ЦК 1963 p. Водночас законодавством України про заставу не було врегульовано ситуацію, коли заставодавець, що не є боржником за основним зобов'язанням (майновий поручитель), виконував його обов'язок перед кредитором. Зазначена норма ЦК усуває наведену прогалину в регулюванні заставних правовідносин.

Новелою для цивільного законодавства України є закріплення в ЦК такої підстави переходу прав кредитора, як виконання обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст.528 ЦК зобов'язання може бути виконане не тільки самим боржником, а й третіми особами. У цьому випадку кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Необхідно відзначити, що в законі передбачаються випадки, коли таке виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов'язання, але спричиняє заміну кредитора. В юридичній науці виконання зобов'язання (платежу) Із вступом третьої особи в права кредитора отримало назву суброгацІЇ (від латинського subrogatio, subrogare — обрання замість).

СуброгацІя відрізняється від регресних зобов'язань. Основна відмінність суброгацІЇ від регресу полягає в тому, що при суброга-ції переходить право, що вже існує, із усіма його забезпеченнями, а регрес породжує нове право. Регресне зобов'язання виникає автоматично у випадках, зазначених у законі, після припинення головного зобов'язання внаслідок його виконання третьою особою. При суброгацІЇ третя особа вступає в зобов'язання, що вже існує, витісняючи з нього первісного кредитора.

Заміна кредитора може відбуватися і з інших підстав, встановлених в законі. В ЦК містяться норми, відповідно до яких права кредитора можуть бути переведені на Іншу особу на підставі судового рішення. Так, відповідно до ч.4 ст.362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Аналогічною правовою можливістю законодавець наділив власника земельної ділянки у разі порушення його переважного права придбання права користування цією земельною ділянкою (ст.411), а також наймача житла у випадку порушення його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк (ст.822 ЦК). Вбачається, що переведення прав кредитора (його заміна) в зазначених випадках повною мірою відповідає ч.2 коментованої статті.

В інших випадках порушення переважного права (наприклад, переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю на придбання частки іншого учасника в майні товариства з обмеженою відповідальністю (ст.147), члена виробничого кооперативу на придбання паю іншого члена кооперативу (ст.166), заставодержателя одержати задоволення з вартості заставленого майна (ст.ст.572, 588 ЦК), у суду відсутні правові підстави для переведення прав кредитора на особу, переважне право якої порушено. За таких умов зазначена особа вправі використовувати інші способи захисту своїх цивільних прав і інтересів відповідно до ст.16 ЦК.

Кредитор не може бути замінений, якщо така заміна суперечить договору або закону. Ця норма не є новою для цивільного законодавства. Аналогічні правила містилися в усіх кодифікаціях українського цивільного законодавства (ЦК 1922 р., ЦК 1963 p.).

Договірна передача зобов'язальних вимог кредитора всупереч положенням первісного договору або всупереч законодавчій забороні є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до положень ст.ст.203, 215 ЦК.

Водночас зазначені обмеження заміни кредитора у зобов'язанні не поширюються на заміну кредитора в силу закону (правонаступниЦтво, виконання зобов'язання за боржника поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою).

2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій же формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язанню право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Це правило послідовно випливає з необхідності забезпечення ста6ільності цивільного обігу. Якщо законодавцем встановлена певна форма для конкретного виду правочину (наприклад, письмова форма договору позики), то і правочин, за яким третя особа набуває прав кредитора, також має бути вчинений у формі, встановленій для договору, права вимоги з якого передаються.

Відповідно до ст.218 ЦК недодержання письмової форми правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні не має наслідком недійсності такого правочину.

ЦК не визначає форми правочину щодо заміни кредитора у договорі, який повинен бути оформлений нотаріально. При цьому вбаається шо застосування аналогії закону дозволяє дійти висновку про те, що такий правочин повинен бути нотаріально посвіДЧений.

ГТравочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло На підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути Зареєстрований в такому ж порядку, якщо інше не встановлене

3. Якщо інше не встановлене законом або договором, до нового Кредитора переходять усі права, які належали первісному кредиторові у зобов'язанні.

правочині щодо заміни кредитора сторони вправі самостійно визначити обсяг прав, які переходять до нового кредитора. Отже, як Зазначалося, сторони можуть провести часткову заміну кредитора У зобов'язанні. Вбачається, що часткова заміна кредитора може бути проведена за умови подільності зобов'язання (наприклад, якЩ° Зобов'язання полягає у сплаті певної суми грошей).

Заміна кредитора у повному обсязі може не допускатися й у силу відповідної вказівки закону. Зокрема при спадковому правонас-тУпіицтві до спадкоємців не можуть перейти права вимоги із зобов'язань, нерозривно пов'язаних із особою кредитора, оскільки такі Зобов'язання припиняються смертю кредитора на підставі ч.2 ст.608 ЦК.

Первісний кредитор може передати новому кредиторові право на Стягнення неустойки (штрафу, пені) окремо від передачі прав вимоги за основним зобов'язанням, оскільки при невиконанні або неналежному виконанні основного зобов'язання неустойка як забезпечувальне зобов'язання акцесорного характеру трансформується в самостійне зобов'язання (неустойка як форма відповідальності). Аналогічним чином має вирішуватися й питання про самостійну передачу права вимоги сплати відсотків та відшкодування

Аналіз ст.514 ЦК дає підстави для висновку про можливість переходу до нового кредитора майбутніх вимог, тобто прав вимоги, які виникнуть в майбутньому (ч.і ст. 1078 ЦК).

В юридичній науці майбутні вимоги поділяються на недозрілі вимоги, термін виконання яких ще не настав, та на невизначенІ вимоги, щодо яких невідомо, чи виникнуть взагалі вони у майбутньому.

До нового кредитора можуть переходити майбутні вимоги за умови їх визначеності, оскільки термін виконання зобов'язання має внутрішній характер, виступаючи "службовим параметром" зобов'язання.

Стосовно невизначених вимог необхідно відзначити, що відповідний правочин щодо їх передачі (купівля-продаж, дарування та ін.) неминуче буде визнаний неукладеним — в такому правочині буде відсутня умова про його предмет або предмет не буде належним чином індивідуалізовано.

4.  ЦК також встановлює певні винятки із загального правила про допустимість переходу прав кредитора до третіх осіб (заміни кредитора у зобов'язанні). Так, законодавець прямо заборонив проведення заміни кредитора у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних із особою кредитора. Водночас в законі не закріплюється виключного переліку таких зобов'язань — законодавець визначив тільки їх родову ознаку (суто особистий характер).

Законодавча заборона заміни кредитора у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних із особою кредитора, зумовлена насамперед тим, що такі зобов'язання за своєю природою не пристосовані до передачі.

Щодо неможливості заміни кредитора у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або смертю, необхідно відзначити, що платежі за такими вимогами, крім усього, мають цільове призначення (наприклад відшкодування шкоди здоров'ю конкретної особи), а відтак, кредитор у таких зобов'язаннях не може бути замінений.

ЦК фактично залишив не врегульованим питання про заміну кредитора у зобов'язаннях, які хоч і не є нерозривно пов'язаними із особою кредитора (наприклад, аліментні зобов'язання), але в яких особа кредитора має істотне значення для боржника (наприклад, договір підряду на виготовлення костюму для конкретної особи). Вбачається, що заміну кредитора у таких зобов'язаннях слід визнати можливою за умов надання певних гарантій для боржника (зокрема, заміну кредитора у таких зобов'язаннях можна допустити за умови, що боржник надав згоду на таку заміну).

5.  Визначаючи порядок заміни кредитора, ЦК закріпив класичне правило цивільного права про те, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника. Водночас це правило має диспозитивний характер, сторони зобов'язання можуть встановити в договорі, що заміна кредитора у зобов'язанні може здійснюватися виключно за згодою боржника. Аналогічна вказівка може також міститися і безпосередньо в законі.

Ще однією гарантією прав боржника є необхідність своєчасного повідомлення боржника кредитором про здійснену заміну кредитора. Метою цієї норми є збереження певного балансу інтересів сторін у зобов'язанні; враховуючи те, що заміна кредитора здійснюється, як правило, без згоди боржника, останній повинен бути повідомлений про такі зміни в суб'єктному складі зобов'язання.

Якщо внаслідок неповідомлення (несвоєчасного повідомлення) боржника про здійснену заміну кредитора боржник виконав зобов'язання первісному кредиторові, таке виконання слід вважати належним виконанням, яке припиняє зобов'язання (ст.599 ЦК).

На підставі тлумачення ч.2 ст.516 ЦК можна дійти висновку, що законодавець поклав обов'язок повідомлення боржника про здійснену заміну кредитора на нового кредитора, оскільки саме новий кредитор несе ризик негативних наслідків у вигляді припинення зобов'язання у зв'язку із наданням боржником виконання первісному кредиторові.

Вбачається, що у випадку надання боржником виконання первісному кредиторові новий кредитор вправі вимагати від первісного кредитора повернення усього отриманого від боржника як набутого без достатньої правової підстави (стхт. 1212-1214 ЦК).

6. При здійсненні заміни кредитора первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Необхідність передачі новому кредитору документів, які підтверджують наявність зобов'язальних вимог до боржника, та інформації, необхідної для реалізації цих вимог, зумовлена особливістю майнового права як об'єкта цивільних прав.

Документами, які засвідчують права (вимоги), що передаються новому кредиторові, можуть бути договір або інші юридичні факти, в силу яких виникли зобов'язальні відносини між первісним кредитором та боржником, платіжні та інші фінансові документи  тощо. Характер інформації, яка є важливою для реалізації переданих новому кредиторові прав, як правило, залежить від особливостей зобов'язальних правовідносин.

Передача документів, які посвідчують права, що передаються новому кредиторові, має також і юридичне значення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Це правило становить ще одну законодавчу гарантію прав боржника — найменш захищеної та слабкої сторони у зобов'язанні.

Незважаючи на встановлену законодавцем необхідність письмового повідомлення боржника про здійснену заміну кредитора, вбачається, що у випадку, коли у боржника була інформація про здійснену заміну кредитора, боржник, керуючись принципом добросовісності (ст.ст.З, 509 ЦК) не вправі виконувати зобов'язання первісному кредиторові до з'ясування обставин, пов'язаних із заміною кредитора.

7. Оскільки заміна кредитора здійснюється в межах існуючого зобов'язання, боржник вправі висувати проти нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Зазначена можливість боржника обмежена певним терміном — моментом одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. 384

Крім того, відповідно до ч.і ст.603 ЦК у разі заміни кредитора боржник вправі пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

Момент переходу прав від первісного до нового кредитора та момент, коли здійснена заміна кредитора набуває юридичного значення боржника є суттєво різними термінами. Момент переходу прав кредитора визначається на підставі укладеного договору про заміну кредитора, рішення суду або відповідної вказівки законодавця (залежно від підстави заміни кредитора). Щодо набуття юридичного значення проведеної заміни кредитора для боржника, то таким терміном, як вже зазначалося, є момент отримання письмового повідомлення про заміну кредитора.

Надання боржникові права не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до отримання від нього доказів заміни кредитора спрямоване на забезпечення стабільності цивільного обігу. Закріплення за боржником такого права має на меті суттєве зменшення кількості зловживань з боку недобросовісних кредиторів.

8. Формулюючи засади відповідальності первісного кредитора, ЦК виходить з одного з основних постулатів цивільного права, згідно з яким особа відповідає виключно за свої неправомірні дії, внаслідок яких було заподіяно шкоду. Відтак, первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

У разі якщо первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (наприклад між кредиторами було укладено договір поруки), на первісного кредитора може бути покладена відповідальність за невиконання боржником своїх зобов'язань відповідно до положень ЦК, які регламентують забезпечення виконання зобов'язання (гл.49).

ЦК 2003 p., так само як І ЦК 1963 р., не містять норм про відповідальність первісного кредитора при переході його прав до нового кредитора на підставі закону. Очевидно, що новий кредитор, вступаючи в права кредитора за зобов'язанням, діє на свій страх і ризик, оскільки довести невиконання первісним кредитором обов'язку щодо надання інформації про право вимоги вбачається майже неможливим.