§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчинені правочину вимог закону

1. Загальні правові наслідки вчинення правочину - з порушенням вимог закону

1. У ст.215 ЦК визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має бути відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених чч.1— 3, 5, 6 ст.203 цього ЦК, тобто вимог щодо змісту правочину, щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочину, вчинюваного батьками, інтересів малолітніх дітей. Крім того, недійсність правочину може встановлюватися за ті чи інші порушення безпосередньо законом.

Дещо по-іншому сформульоване загальне правило про підстави визнання угоди недійсною в ЦК 1963 р., в ст.48 якого зазначено, що недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Таке правило хоч І лаконічне, але відзначається достатньою однозначністю у тлумаченні. При цьому тут мається на увазі невідповідність угоди як законам, так й іншим нормативно-правовим актам, які можуть належати до різних галузей законодавства. Однак в ЦК 2003 p. це питання вирішене невдало, адже відповідно до ч.і ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Тобто це означає, якщо правочин (угода) суперечить сімейному, земельному, адміністративному та іншому законодавству, він з формальних міркувань не може бути визнаний недійсним, що, звичайно є правовим нонсенсом. Є підстави вважати, що наведена норма ч.і ст.203 ЦК є наслідком технічних чи редакційних неузгодженостей, адже в проекті ЦК від 5 червня 1997 р. зазначалося, що "зміст правочину не може суперечити положенням закону, інших правових актів, що є обов'язковими для сторін, а також моральним засадам суспільства" (ст.193). Тому ч.і ст.203 ЦК вимагає адекватних змін шляхом розширення кола актів законодавства, яким має відповідати правочин.

Порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти Його недійсність, а Це призводить до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може настати лише за певні порушення закону. Наприклад, недотримання сторонами вимог закону про письмову форму правочину спричиняє його недійсність лише у випадках, прямо передбачених законом. За ступенем недійсності правочину усі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. За ЦК 1963 p. недійсність нікчемного правочину повинна обов'язково бути підтверджена судом. Відповідно до 4.2 ст.215 ЦК 2003 p. визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якідо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини шодо забезпечення виконання зобов'язань (ст.547);

б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми(ч.і ст.219);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст.22І);

г)  укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);

г)  вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч.і ст.224);

д) які порушують публічний порядок (ст.228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч.2 ст.218, ч.2 ст.2І9, ч.2 ст.220. ч.2 ст.224) за підставами, визначеними в ньому Кодексі.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст.222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст.223);

в) під впливом помилки (ст.229);

г)  під впливом тяжкої обставини (ст.233).

Водночас в ЦК передбачається недійсність таких правочинів, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст.230), в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232), а також фіктивні правочини (ст.234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від оспорюваних, які можуть визнаватися недійсними судом, вони визнаються судом недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

4. В ст.216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема, сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК встановлює виняток з вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦК містить положення про те, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. Подібне правило було закріплене і в ч.2 ст.48 ЦК 1963 p., згідно з якою за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а у разі неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. В цивілістичний науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Може мати місце виконання лише з однієї сторони недійсного правочину. У такому разі застосовується одностороння реституція.

Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння збитків та моральної шкоди другій стороні або третій особі. Частина 2 ст.216 ЦК передбачає, що такі збитки та моральна шкода відшкодовуються винною стороною. Порядок такого відшкодування Має здійснюватися згідно з правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності.

В обох перелічених випадках застосовуються зазначені наслідки, якщо законом не встановлені інші особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами, юридичними особами під впливом помилки, обману, насильства.

Положення ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є Імперативними і відповідно до ч.4 ст.216 не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально, оскільки сторона нікчемного договору може вимагати визнання правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування завданих збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч.4 ст.216 ЦК йдеться про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо правових наслідків нікчемного правочину, але це не зобов'язує в усіх випадках їх застосовувати, якщо це не буде порушувати інтереси третіх осіб. Оскільки ч.4 зазначеної статті встановлює заборону на зміну правових наслідків, визначених законом, лише щодо нікчемних правочинів, то цілком логічно, що така заборона не стосується інших видів недійсних правочинів.

5.  Норма ч.5 ст.216 ЦК не обмежує коло осіб, які мають право вимагати застосування правових наслідків нікчемного правочину,лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи,права або охоронювані інтереси яких порушені. Логічно вважати,що будь-які заінтересовані особи можуть також звернутися до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним.

Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак нікчемності правочину може застосувати відповідні правові наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги не містяться у позові.

Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, невідповідність їх вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Інші ж умови не мають такого правоутворюючого фактору. їх невідповідність закону не має такого правового значення для реалізації правочину. В ст.217 ЦК 2003 p. (ст.60 ЦК 1963 p.) вирішується питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша — йому відповідає. Відтак не завжди доцільно визнавати за таких обставин недійсним правочин в цілому. Тому законодавець не встановлює недійсність правочину в цілому через недійсність окремих його частин, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини. Наприклад, у правочині сторони передбачили відмову від судового захисту порушених прав чи від застосування санкцій у разі невиконання умов правочину. Визнання цих умов недійсними у зв'язку з тим, що вони обмежують права суб'єктів цивільного права, не може спричинити недійсність правочину, оскільки ці питання врегульовані цивільним законодавством і такий правочин міг бути вчинений і без таких умов.

6.  Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину недійсним є невідповідність його вимогам закону, а підставою розірвання договору — неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не викликають сумнівів. З цього приводу Пленум Верховного Суду у постанові "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною, у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, Закон про приватизацію державного майна (ст.27) містить норму про те, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов. Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (ст.ст. 1212—1215 ЦК 2003 p., ст.ст.469, 470 ЦК 1963 p.).