Розділ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО Глава 16 Правочини PDF Печать
Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України


§ 1. Загальні положення про правочини

1. Поняття і види правочинів

1. Відповідно до ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини (за ст.4 ЦК 1963 p. — угоди). Більше того, вони є найпоширенішими юридичними фактами. Правочини слугують правовою формою, шо сприяє забезпеченню культурно-побутових потреб громадян, функціонуванню економіки тощо.

В ЦК правочинам присвячена гл.16, яка складається з двох параграфів (§1 — "Загальні положення про правочини", §2 — "Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону") і 34 статей (в ЦК 1963 p. — 21). Звичайно, положення про правочини зберегли правонаступність значної частини усталених традиційних конструкцій про угоди ЦК 1963 p. і водночас одержали новий розвиток в напрямі розширення диспозитивних засад і свободи в укладенні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації  їх правового регулювання до умов ринкової економіки.

Насамперед звертає на себе увагу відмова авторів ЦК від усталеного в цивільному законодавстві радянського періоду, а також в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміну "угода". Така новела обумовлена насамперед тим, шо термін "угода" у філологічному розумінні тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи стосовно видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії якраз і спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм філологічним значенням не зумовлює обов'язкової домовленості кількох осіб.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важко. У новому ЦК Російської Федерації збережено звичний термін "сделка" (угода), що можна, зокрема, пояснити відсутністю в російській мові іншого більш вдалого адекватного терміну. Оскільки ж українська мова виявилася здатною Надати юристам можливість застосувати до правомірних дій однієї особи та погоджених дій кількох осіб новий адекватний термін "правочин", то його введення заслуговує на позитивну оцінку.

Водночас не можна недооцінювати можливих негативних наслідків введення категорії правочину, що може мати прояв, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування в правозастосовчій діяльності.

Так, не сприйняв категорію правочину Господарський кодекс (ГК), в якому перевага надана традиційним термінам "договір", а інколи — "угода" (наприклад, ст.ст.І44, 174, 182, 267 ГК). В ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов'язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦК про правочини.

Однак дорікати укладачам ГК з цього приводу не слід, адже і в ЦК терміну "правочин" не відведено належної уваги, оскільки вживається він, крім гл.16, в рідкісних випадках. Так, у гл.26 "Право спільної власності" термін "правочин" вживається лише два рази, а перевага віддана терміну "домовленість", який застосовується в цій же главі 10 разів, хоча в цих випадках доречним могло б бути вживання термінів "правочин" або "договір". Між тим, загальновідомо, що поняття "домовленість" не завжди тотожне поняттям "угода", "правочин", "договір", оскільки домовленість характеризує дії осіб, які не набувають в багатьох випадках цивілістичного значення.

Не набув широкого застосування термін "правочин" і в Книзі п'ятій — "Зобов'язальне право". Тут йому знайшлося місце в основному в гл.47 "Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні" в ст.ст.512, 513, 521, 532, а також в деяких статтях наступних глав, зокрема в ст.661. У зв'язку з цим не може не викликати подив визначення поняття договору. Відповідно до СТ.626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Наведене визначення може спричинити враження, що договір начебто не є правочином, що насправді безумовно не так, оскільки кожний договір є правочином, або угодою згідно з ЦК 1963 p. Але так чи інакше наведене визначення поняття договору певною мірою не узгоджується зі змістом ст.202 ЦК, згідно з якою дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків є правочином, а не домовленістю.

Водночас не можна не відзначити, що термін "угода" не зник повністю з ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів. Не вносять однозначності у вирішення проблеми співвідношення понять правочину, угоди, договору і норми СК. Так, в главах 8 — "Право спільної сумісної власності подружжя", 10 — "Шлюбний договір" домінуючими є терміни: "договір", "шлюбний договір", і не вживається термін "правочин". Як і в ЦК, так І в СК використовується не досить вдалий термін "домовленість" (наприклад ст.ст.63, 70). Проте широко застосовується в СК нова форма регулювання майнових відносин між подружжям. Так, відповідно до СК подружжя "може домовитися"  між собою:   про  порядок  користування  майном (ст.66); про порядок поділу майна (ст.71); про припинення права на утримання (ст.89); про надання утримання одному з подружжя (ст.99). Наведені юридичні конструкції щодо регулювання майнових відносин між подружжям є юридично некоректними, оскільки вони не розкривають правової природи таких правовідносин. Безумовно, тут можна припустити, що якщо подружжя "домовилося" щодо правового режиму того чи іншого спільного чи роздільного майна, то тут буде мати місце правочин, який водночас має ознаки договору.

Нарешті в СК в одному випадку знайшлося також місце терміну "угода". Відповідно до ст.100 СК угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвІдчується.

Таким чином в ЦК, ГК, СК не завжди послідовно і узгоджено застосовуються такі юридичні категорії як правочин, угода, договір, а відтак постає питання про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

На наш погляд, вирішення цієї проблеми може бути здійснене таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення ст.П ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані "домовленості". Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, ці акти містять посилання на угоди в розумінні договорів, а також на те, що терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення зазначених термінів:

1.) двосторонні і багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами;

2.) договори і угоди — тотожні поняття;

3.) термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог встановлених для укладання договору.

Таким чином, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Водночас не можна недооцінювати можливих проблемних наслідків введення категорії правочину, що може проявитися, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування в правозастосовчій діяльності.

Правочин є таким юридичним фактом, який належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі права та обов'язки реалізуються в межах цивільного правовідношення і вони відповідно є його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. В системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідних вимог закону, загальних та спеціальних законодавчих заборон.

Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, шо має достатню правоздатність та дієздатність.

Вольова   спрямованість   правочину   характеризує   внутрішнє суб'єктивне  бажання  особи,   яке  реалізується   через   відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складення заповіту, прийняття спадщини, складення довіреності, підписання договору та ін.). У правочинІ зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися правочинами у розумінні ст.202 ЦК фактичні дії особи щодо управління автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, виробнича діяльність підприємства, оскільки вони самі по собі, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. Такі фактичні дії (вчинки) інколи також можуть породжувати певні цивільні права і обов'язки, наприклад, право власності на новостворювану річ.

Відмежування правочинІв від Інших юридичних актів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом встановлюється різний режим породжуваних ними правовідносин.

2. В ч.2 ст.202 ЦК здійснено загальновизнаний в цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ правочинів поставлено в залежність від того, скільки осіб (суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин — одна, дві чи більше.

Односторонніми правочинами вважаються: видача довіреності; прийняття  чи  збереження  зробленої речі;   повідомлення  одним співвласником  інших співвласників про  продаж своєї частки у спільній власності; пропозиція про продаж майна; публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі; публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору; складення заповіту; прийняття спадщини і відмова від неї та ін. Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (наприклад, прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення у нього права власності на спадщину), так і у інших осіб (наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження представнику; заповіт може призвести до виникнення у спадкоємців прав на спадщину; у зберігача знайденого майна виникає право вимагати від      і власника відшкодування витрат на зберігання,  у останнього —       обов'язок виконати дану вимогу). Таким чином, правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав і обов'язків призводить волевиявлення одного суб'єкта цивільного права.

В багатьох випадках для виникнення цивільних прав і обов'язків необхідне зустрічне (взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках буде мати місце двосторонній або багатосторонній правочини, які в цивільному праві іменуються договором. Переважна частина правочинів у цивільних правовідносинах є двосторонніми, тобто такими правочинами (угодами), яким притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох І більше осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Так, для виникнення правовідношення купівлі-продажу необхідне волевиявлення однієї особи (продавця) на продаж належного їй майна та волевиявлення іншої особи (покупця) на придбання цього майна за плату. При цьому продавець і покупець мають різну мету. Якщо для продавця основний інтерес полягає в отриманні відповідної грошової суми, то для покупця — в одержанні бажаного майна у власність для задоволення своїх відповідних потреб.

Двосторонні правочини (договори) не завжди відзначаються гармонічністю та абсолютною узгодженістю волі кількох осіб, адже, наприклад, в договорі купівлі-продажу продавець прагне продати товар за найвищу ціну, а покупець прагне придбати його якнайдешевше.

Багатосторонніми вважаються ті правочини (угоди), при укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три І більше осіб. Водночас усі багатосторонні правочини є договорами. В цивільному праві багатосторонніх правочинів (договорів) налічується небагато. Найбільш поширеними є правочини (договори) про спільну діяльність. Певною мірою такими є установчі договори, в яких беруть участь три і більше засновників. Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Наприклад, не є багатостороннім договором правочин (угода) купівлі-продажу, у якому на стороні продавця і покупця виступають по кілька осіб (співпродавців і співпокупців). оскільки тут так чи інакше має місце два зустрічних волевиявлення двох сторін за участю кількох суб'єктів, тобто волевиявлення кількох осіб на стороні продавця та зустрічне волевиявлення кількох осіб на стороні покупця.

Цивілістична наука на основі аналізу законодавства здійснює поділ правочинів і за іншими правовими ознаками.

3. Так, правочини поділяються на оплатні і безоплатні. Оплатними є двосторонні та багатосторонні правочини, в яких кожна Із сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо. Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори купівлі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду та Ін,). При цьому ч.5 ст.626 ЦК передбачає презумпцію оплатності договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Безоплатними вважаються ті правочини, в яких хоча і передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але він не супроводжується передачею зустрічного майнового блага (наприклад, договори дарування, безоплатного користування майном).

Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або прямих застережень закону можуть бути оплатними або безоплатними (договори позики, уступка права вимоги, переведення боргу, доручення, зберігання). Причому може встановлюватися презумпція оплатності або презумпція безоплатності.

4.  Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні і реальні.

До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину (договори купівлі-продажу, міни, майнового найму, підряду та ін.). Визнання правочину консенсуальним - надає стороні право вимагати від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна, оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо). Для укладення реального правочину недостатньо досягнення згоди щодо істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов'язку (передати річ, сплатити грошову суму). Класичними прикладами реальних правочинів є договори дарування, позики. Однак чинний ЦК (ст.7І7) не містить імперативного правила про реальний характер договору дарування на відміну від ст-243 ЦК 1963 р., в якій було прямо зазначено, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному.

В правозастосовчій практиці слід також враховувати, що частина правочинів-договорів є такими, окремі різновиди яких можуть бути консенсуальними або реальними (договори зберігання, перевезень, страхування).

5.  За підставою (за метою досягнення юридичного результату)укладення правочинів вони поділяються на каузальні й абстрактні.

Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх укладення, зумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі та ін.). Переважна частина правочинів є каузальними. Відсутність в такому право-чині визначення правової підстави його укладення (наприклад, відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність в договорі про передачу однією стороною іншій застереження про мету такої передачі — на зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює встановлення Його правової природи, а також може призвести до визнання його недійсним.

Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія).

Юридичні особливості притаманні умовним правочинам, за якими виникнення прав і обов'язків залежить від можливого настання чи ненастання тих чи інших обставин природного, комерційного та іншого характеру. Умовні правочини можуть укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до вступу в дію умов правочину, та під скасувальною умовою, настання якої припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.