4. Управління товариством та установою

1. Управління товариством за загальним правилом здійснюють його органи (ч.і ст.97 ЦК). У договірних товариствах, на відміну від статутних, створення органів управління законом не передбачається. Так, управління простим товариством або командитним товариством   здійснюється   за   спільною   згодою   всіх   учасників(ct.ct.I21, 136 ЦК).

Якщо в товаристві законом передбачено створення органів управління, то їх структура відповідно до ч.2 ст.97 має обов'язково складатися із загальних зборів учасників та виконавчого органу. Є можливою інша обов'язкова структура органів управління у випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, ст. 160 ЦК допускає встановлення законом вимоги про обов'язкове створення в акціонерному товаристві, крім зазначених више органів, ще і наглядової ради. Проте слід відзначити, що учасники товариств мають повну свободу у встановленні додаткових до обов'язкових органів управління. Так, учасники товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу (ст.І46 ЦК), а учасники акціонерного товариства можуть створювати наглядову раду, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів (ст.160 ЦК).

Як зазначено у ст.83 ЦК, положення гл.7 ЦК застосовуються до всіх товариств, якщо інші правила для окремих видів товариств не встановлені законом. Це означає, що правила, закріплені в ЦК щодо структури, порядку формування повноважень тощо загальних зборів та виконавчого органу, застосовуються до всіх видів товариств, якщо інше не встановлено законом.

2.  Загальні збори учасників є вищим органом товариства, тому вони можуть приймати рішення з будь-яких питань діяльності товариства, навіть з тих, які передані до компетенції виконавчого органу. Слід мати на увазі, що у випадках, встановлених законом, загальні збори не мають права делегувати до виконавчого органу ряд питань, в силу того, що останні належать згідно Із законом до виключної компетенції загальних зборів. Наприклад,До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить внесення змін до статуту товариства, в тому числі зміни розміру його статутного капіталу; обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства; рішення про ліквідацію товариства (ст.159 ЦК).

Частина 2 ст.98 ЦК встановлює два загальні правила щодо порядку прийняття рішень загальними зборами. Перше правило полягає в тому, шо рішення приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників. Підвищити цю "планку" можна як установчими документами, так і законом. Зокрема, абз.2 ч.2 ст.98 ІІК встановлюється обов'язкова кваліфікована більшість (3/4 голосів учасників) з таких найголовніших питань товариства: ) внесення змін до статуту товариства; 2) відчуження майна товариства на суму, шо становить 50 і більше відсотків майна товариства; 3) ліквідація товариства.

ЦК спеціально зазначає, що учасник товариства, який хоча й присутній на зборах, не має права голосувати при вирішенні питань щодо вчинення з ним правочину або щодо спорів між ним та товариством (ч.З ст.98).

У питанні порядку скликання загальних зборів ст.98 ЦК встановлює два загальні правила: 1) порядок скликання визначається в установчих документах; 2) 10-ти й більше відсоткова кількість голосів дає право учасникам (учаснику) вимагати скликання загальних зборів (або скликати їх самостійно в разі відмови). Для окремих видів товариств порядок скликання загальних зборів може визначатися імперативними нормами закону.

Учаснику товариства надається можливість ефективного захисту його цивільних прав та інтересів, пов'язаних із прийнятим на загальних зборах рішенням. Останнє з будь-яких підстав може бути оскаржено учасником товариства до суду.

3. Якщо інше не встановлено законом, другим обов'язковим органом товариства є його виконавчий орган, який відповідно до установчих документів або закону може називатися по-різному — "правління",   "дирекція",   "рада директорів",  "директор",   "генеральний директор", "президент" тощо (ч.4 ст.99 ЦК). Як вбачається з цих назв, виконавчий орган може складатися з однієї або кількох осіб. У разі створення в товаристві колегіального органу останній приймає рішення простою більшістю від числа присутніх на засіданні, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (ч.2 ст.99 ЦК).

Загальні збори не тільки створюють виконавчий орган і встановлюють його склад, а й визначають його компетенцію (ч.І ст.99). Виконавчий орган товариства здійснює керівництво його поточною діяльністю і вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчий орган підзвітним загальним зборам та організовує виконання його рішень і діє від Імені товариства у межах, встановлених установчими документами й законом.

У зв'язку з тим, що членами виконавчого органу стають особи, які затверджуються на цю посаду рішенням загальних зборів, то цілком логічно, що цими ж зборами вони можуть бути в будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків. Проте в установчих документах можуть бути точно вказані підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків (ч.З ст.99 ЦК). В новому Трудовому кодексі України слід вирішити питання конкуренції між нормами корпоративного та трудового права.

4. Особи, які об'єдналися в товариство, набувають право участі в ньому. Цс право належить до категорії особистих немайнових прав і не може передаватися іншій особі за договором чи з інших підстав. Особисте нсмайпове право участі є передумовою майнових і немайнових прав та обов'язків учасників товариства, таких як право на одержання прибутку в господарському товаристві або право на інформацію про діяльність товариства тощо. Суть цього особистого права полягає серед іншого у свободі виходу учасника з товариства. Проте цілком справедливим і таким, що захищає Інтереси інших суб'єктів цивільного права, є встановлений установчими документами обов'язок учасника товариства попередити про свій вихід із товариства у визначений строк, який не може перевищувати 1 року. Порядок виходу з товариства може бути встановлений і законами. Так, наприклад, учасник повного товариства, створеного на невизначений строк, може в будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за 3 місяці до фактичного виходу з нього. Достроковий вихід із товариства, яке засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин (ст.126 ЦК).

Особисте немайнове право участі у товаристві припиняється в разі смерті фізичної особи-учасника або ліквідації юридичної особи-учасника. Проте у випадках і порядку, встановлених установчими документами або законом, учасник товариства може бути виключений з того чи іншого конкретного товариства. Наприклад, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу та законом (ст.166 ЦК).

5. Установа не є об'єднанням осіб, а тому її засновники (засновник) не беруть участі в її управлінні. Саме ця констатуюча ознака установи, закріплена у ст.83. повторюється в абз. ч.І ст.101 ЦК. Для управління установою ЦК передбачає обов'язкове створення правління та наглядової ради. Установчий акт може передбачати створення також інших органів та визначати їх склад і порядок формування.

Правління керує діяльністю установи для досягнення нею встановленої мети. Правління приймає рішення простою більшістю, якщо інше не встановлено установчим актом або законом. Члени правління можуть бути в будь-який час усунені наглядовою радою від виконання своїх обов'язків, якщо в установчому акті не визначені підстави усунення членів правління віл виконання своїх обов'язків.

Наглядова рада здійснює нагляд за установою, зокрема за управлінням майном установи, додержанням її мети, іншою діяльністю відповідно до установчого акта (ч.2 ст.101 ЦК). ЦК не визначає порядку призначення членів правління і наглядової ради. Всі ці та інші питання будуть врегульовані у спеціальних законах, присвячених приватній установі або її окремим видам. За їх відсутності та якщо в установчому акті не міститься регулювання цих питань, слід виходити з того, що члени правління І наглядової ради первісно призначаються засновником (засновниками), або у відповідних випадках — органом державної реєстрації установи. А в подальшому нових членів в установі слід обирати на засіданнях наглядової ради.

6. Майно передається установі засновниками після її державної реєстрації (ст.102 ЦК). Причому якщо до складу майна входить право вимоги, то цесія відбувається на підставі установчого акта після державної реєстрації установи.

Як І будь-який інший правочин, установчий акт зберігає свою дійсність і в разі недієздатності або смерті фізичної особи, що настали після вчинення установчого акта. У цих випадках обов'язок передати майно покладається на відповідну зобов'язану особу, наприклад, на виконавця заповіту (ст.ст. 1286—1295 ЦК).

7. Установчий акт як односторонній правочин не може бути скасований або змінений засновником (засновниками) після створення установи, тобто після її державної реєстрації. Проте в результаті зміни багатьох життєвих обставин може трапитись таке, що здійснення мети вже створеної установи стало неможливим або суспільно небезпечним. У такому випадку ЦК встановлює принципову можливість і порядок зміни мети установи. Цей порядок полягає в наступному: І) орган, що здійснює державну реєстрацію установи, звертається до суду із заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з правлінням та наглядовою радою установи (ч.і ст.ЮЗ ЦК); 2) погодження з органами управління не слід розуміти таким чином, що вони повинні дати згоду на зміну мети установи. Органи управління можуть, безумовно, заперечувати проти цього. Саме таке тлумачення випливає з 4.4 ст.103 ЦК, в якій вказано, що в разі зміни мети установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання; 3) суд враховує наміри засновника та дбає про те, щоб дестинатори відповідно до наміру засновника установи не втратили тих вигод, які їм призначалися (ч.2 ст.03 ЦК). Регулювання зазначених вище питань традиційно пов'язане з тим, що засновник, створюючи установу, певною мірою диктує свою волю наступним поколінням. Саме останнім і слід надавати можливість впливу на діяльність такої установи.

Суд може змінити не тільки мету установи, а й структуру її управління, якщо ие необхідно внаслідок зміни мети установи або з Інших поважних причин. Порядок зміни структури установи є аналогічним порядку зміни мети установи, який наведено вище.