Глава 61 Комерційна концесія PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 61 Комерційна концесія

 


§ 1. Загальна характеристика договору комерційної концесії

§ 2. Права та обов’язки сторін за договором комерційної концесії

§ 3. Відповідальність за договором комерційної концесії

§ 4. Зміна та припинення договору комерційної концесії

 

 

§ 1. Загальна характеристика договору комерційної концесії


Договір комерційної концесії — це договір, за яким одна сто­рона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її ви­мог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлен­ня та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1115 ЦК).

Правова характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний.

В юридичній літературі проводиться ототожнення договору комер­ційної концесії і договору франчайзингу. Зазначена договірна конструк­ція набула поширення в 70-ті роки ХХ ст. і спочатку розглядалася як різновид договору про виключну продажу товарів[1].

Що стосується термінології, то варто зробити застереження, що договір комерційної концесії і договір концесії[2] — це дві самостійні цивільно-правові конструкції.

На сьогодні сфера застосування комерційної концесії охоплює різноманітні види бізнесу. За цією схемою в Україні працюють, зокре­ма, «Макдональдс», «Піца-хат», «Білла», «1С», «Лукойл-Україна», «ТНК-Україна», «Кодак», «Кока-кола», «Фанта» та інші.

Договір комерційної концесії є новим для законодавства України, і в ньому можна знайти певні елементи інших відомих договорів. Зокрема, ліцензійного договору (надання дозволу на використання об’єктів права інтелектуальної власності), договору про спільну ді­яльність (співробітництво, направлене на досягнення певного резуль­тату), договору купівлі-продажу (оплатна передача матеріалів), дого­вору комісії (можливе укладення правочинів з метою задоволення ін­тересів правоволодільця) та інших договорів.

Однак кожна з цих рис є лише однією з граней договору комерцій­ної концесії. Так, на відміну від договорів доручення та комісії корис­тувач діє без доручення правоволодільця і за свій власний рахунок. До того ж користувач сам сплачує винагороду за можливість скористати­ся комплексом виключних прав правоволодільця у своїй підприємниць­кій діяльності. Тому наявність схожих з іншими договорами рис не перетворює зазначений договір у змішаний чи комплексний. Договір комерційної концесії — самостійний цивільно-правовий договір, про що свідчить виділення спеціальної глави 76 ЦК, норми якої регулюють цей договір.

Укладення договору комерційної концесії переслідує мету отрима­ти однією особою дозвіл на використання об’єктів інтелектуальної власності та комерційного досвіду для успішної реалізації товарів, надання послуг чи виконання робіт і впливати таким чином на роз­ширення ділової репутації іншої особи. З позиції користувача — це можливість використання у підприємницькій діяльності комплексу виключних прав контрагента, а правоволодільця — створення вироб­ничої, торгової чи збутової ланки в мережі свого бізнесу для просу­нення товарів чи послуг, розширення ринку їх збуту.

Таким чином, в укладенні договору комерційної концесії зацікав­лені обидві сторони. Перевагами для правоволодільця є можливість у досить короткі строки створити розгалужену мережу бізнесу, здій­снювати своєрідну рекламу без особливих зайвих капіталовкладень, додатково отримувати прибутки за відсутності безпосереднього ризи­ку підприємницької діяльності. Користувач у свою чергу має можли­вість не розпочинати з нуля при освоєнні і завоюванні ринку, а скорис­татися уже певною діловою репутацією іншої особи, що значно ско­рочує витрати і підвищує ефективність капіталовкладень, зумовлює певну стабільність на ринку та значно знижує ступінь підприємниць­кого ризику.

Якщо розглядати значення договору комерційної концесії з точки зору кінцевого результату для споживачів, то за допомогою зазначеної правової конструкції є можливість досить швидко наповнити ринок якісними товарами, роботами та послугами з дотриманням певних стандартів діяльності правоволодільця.

Предметом договору комерційної концесії є право на використання трьох складових: 1) об’ єктів права інтелектуальної власності (комер­ційних найменувань, торговельних марок, промислових зразків, вина­ходів, творів, комерційних таємниць тощо); 2) комерційного досвіду; 3) ділової репутації.

Таким чином, ліцензійні зобов’язання є лише одним із елементів предмета договору комерційної концесії.

Комерційний досвід і ділова репутація не є об’єктами інтелекту­альної власності. Надання можливості їх використання є особливістю договору комерційної концесії і підставою розмежування з ліцензійним договором.

Комерційний досвід є результатом набутих правоволодільцем знань і навиків у зв’язку з тривалою працею в певній сфері підприємницької діяльності. До того ж правоволоділець бере на себе обов’язок надава­ти користувачеві комерційну, технічну й організаційну допомогу.

Що стосується ділової репутації, то право на її використання надається опосередковано — шляхом використання засобів індиві­дуалізації (комерційних найменувань чи торговельних марок) право- володільця.

Договором комерційної концесії може бути передбачено викорис­тання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

У деяких зарубіжних країнах, у тому числі й у Російській Федера­ції, встановлюються обов’язкові і факультативні об’єкти інтелектуаль­ної власності, право користування якими надається за договором ко­мерційної концесії. Зокрема, до обов’язкових об’єктів, надання права користування якими є необхідним для того, щоб можна було вважати договір комерційної концесії укладеним, належить фірмове наймену­вання чи комерційне позначення правоволодільця, а також комерційна інформація. Право користування іншими об’єктами інтелектуальної власності є факультативним і не впливає на факт укладення догово­ру.

Хоча законодавство України не проводить такий поділ, однак ви­ходячи із суті конструкції договору комерційної концесії можна зро­бити висновок, що право на використання засобу індивідуалізації правоволодільця є необхідним його елементом. В іншому випадку від­сутній механізм використання ділової репутації правоволодільця і від­сутня потреба реєстрації договору комерційної концесії органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.

Сторони в договорі комерційної концесії. Особливість договору комерційної концесії полягає в тому, що сторонами можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які є суб’єктами підприємницької діяль­ності.

Правоволоділець — виробник товарів (робіт, послуг), який вико­ристовує належні йому права в підприємницькій діяльності, має ко­мерційний досвід і ділову репутацію та зацікавлений у розширенні свого бізнесу.

Користувач — юридична або фізична особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності, яка має намір скористатися комп­лексом прав правоволодільця.

Як і в договорах доручення і комісії, у договорі комерційної кон­цесії можна виділити внутрішні і зовнішні правовідносини.

Внутрішні відносини складаються безпосередньо між сторонами договору комерційної концесії — правоволодільцем і користувачем. Зовнішні відносини виникають між користувачем і третіми особами (при укладенні договорів купівлі-продажу, підряду тощо) в процесі використання предмета договору комерційної концесії.

Форма договору комерційної концесії та його державна реє­страція. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цього договору він є нікчемним. Цей випадок є винятком із загального правила. Більш строгий підхід законодавця стосовно форми зазначеного договору можна пояснити тим, що він застосовується лише у сфері підприємницької діяльності, а тому є потреба стабілізувати відносини в цивільному обороті.

До того ж, якщо для сторін договір комерційної концесії є дійсним з моменту укладення у письмовій формі, то у відносинах з третіми особами сторони мають право посилатися на договір лише з моменту його державної реєстрації.

Подібна конструкція, що для сторін договір набуває чинності з мо­менту підписання, а для третіх осіб — з моменту державної реєстрації, раніше застосовувалася до ліцензійних договорів. Однак якщо реєстра­цію ліцензійного договору здійснює Державний департамент інтелек­туальної власності, то договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволо- дільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача.

У цивілістичній літературі висловлюється точка зору, що відсут­ність реєстрації договору комерційної концесії, з одного боку, позбав­ляє користувача з метою захисту інтересів споживачів можливості почати використання наданого йому комплексу виключних прав, а з другого — ще до реєстрації договору надає можливість сторонам по­чати проведення необхідної підготовчої роботи вже на підставі укла­деного договору[3].

Вважаємо, що таке трактування значення реєстрації цього догово­ру є помилковим, оскільки, по-перше, як уже зазначалося, наведена конструкція набрання чинності договору для сторін і третіх осіб не є новою для законодавства України, оскільки традиційно застосовува­лася для ліцензійних договорів, а тому наслідки відсутності реєстрації відомі; по-друге, якщо ж договір вважається уже укладеним, то він повинен породжувати певні правові наслідки, а підготовка можлива і за наявності, зокрема, попереднього договору; по-третє, наведені точки зору свідчать, що науковці в цій конструкції вбачають обмежен­ня прав виключно для користувача, а насправді таке обмеження вста­новлюється для правоволодільця, оскільки саме він зацікавлений у наявності реєстрації договору комерційної концесії.

Укладення договору без реєстрації означає, що правоволоділець у випадку висунення до нього вимог споживачами стосовно нена­лежної якості товарів, робіт чи послуг зобов’язаний буде задоволь­нити їх у повному обсязі, оскільки він не може посилатися на договір комерційної концесії і відповідно на той факт, що під його комерцій­ним найменуванням чи з використанням його торговельної марки господарює користувач. Інакше кажучи, за відсутності реєстрації правочину правоволоділець бере на себе ризик настання негативних наслідків при висуненні претензій третіми особами у зв’язку з ді­яльністю користувача. Саме цим зумовлена та обставина, що за за­гальним правилом обов’язок зареєструвати договір покладено на правоволодільця.

Пояснити значення такої реєстрації можна хіба що тим, що будь- яка зацікавлена особа, звернувшись до реєстру, зможе встановити, що під певним комерційним найменуванням може виступати інша особа при виготовленні товарів, виконанні робіт чи наданні по­слуг.