Глава 49 Договір доручення

 

§ 1. Поняття та умови договору доручення

§ 2. Зміст договору доручення та його виконання

 

§ 1. Поняття та умови договору доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).

Договір доручення є різновидом договорів про надання послуг. Новий ЦК містить окрему главу, норми якої встановлюють загальні положення про надання послуг (гл. 63). У зв’язку з тим, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, закріплені в гл. 63 ЦК норми безпосередньо стосуються зобов’язань, що виникають із договору доручення. Згідно з ч. 2 ст. 901 ЦК положення цієї глави (гл. 63) можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання. Отже, до зобов’язань, які виникають із договору доручення, можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (статті 901-907 ЦК), якщо це не суперечить суті зобов’ язання, яке виникло на підставі укладення договору дору­чення.

Серед договорів про надання послуг в окрему групу виокремлю­ються договори про надання послуг юридичного характеру. У законо­давстві закріплено такі види договорів цієї групи: договір доручення (гл. 68 ЦК), договір комісії (гл. 69 ЦК), договір управління майном (гл. 70 ЦК) та агентський договір (гл. 31 ГК). Ці види договорів по­єднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є осо­ба (посередник), яка діє не у власних інтересах, а в інтересах іншої особи. Крім того, усі вказані договори пов’язані із наданням юридич­них послуг, тобто здійсненням дій, які мають правові наслідки. Разом з тим кожен із цих договорів має свої власні особливості, що дає під­стави розглядати їх як окремі види договорів.

Головною ознакою, яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління майном, є те, що повірений діє від імені дові­рителя, в той час як комісіонер та управитель майна діють від власно­го імені, хоча і в інтересах іншої особи (статті 1011, 1029 ЦК). Договір доручення відрізняється і від агентського договору, але не за вказаною вище ознакою. Відповідно до ч. 1 ст. 297 ГК агент також діє від імені особи, яку він представляє. Однак на відміну від договору доручення агент вчиняє не тільки юридичні, але й фактичні дії (надає фактичні послуги).

Відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сто­рона (повірений) зобов’ язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений пові­реним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки дові­рителя.

Договір доручення є однією із підстав виникнення відносин пред­ставництва (ч. 3 ст. 237 ЦК), сутність яких полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні інтереси іншої, набуваючи для неї права та обов’язки, розширюючи межі її юридичних дій. Договір доручення опосередковує відносини так званого прямого представни­цтва, коли повірений діє безпосередньо від імені довірителя (ч. 1 ст. 237, ч. 1 ст. 1000 ЦК). На відміну від нього опосередковане пред­ставництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах іншої, але від свого власного імені. За таким принципом моделюються відносини, які виникають із договору комісії або управління майном. За цією озна­кою відносини представництва, що виникають із договору доручення, відрізняються і від процесуального представництва. Адвокат, напри­клад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов’язки.

За договором доручення повірений діє в інтересах довірителя. Хоча у ст. 1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки, дана обставина випли­ває із суті відносин представництва в цілому. Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він пред­ставляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва. Навіть тоді, коли повірений діє як комерційний представник обох сторін дого­вору, він не може порушувати інтереси осіб, яких він представляє, й за­безпечувати інтереси одного довірителя за рахунок іншого.

Права та обов’язки за договором, який повірений вчиняє від імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя (ст. 239, ч. 1 ст. 1000 ЦК). У даному разі має місце повторення загального правила, яке встановлено для всіх видів відносин представництва. Воно закрі­плено в ст. 239 ЦК: правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представ­ляє. Закріплення аналогічного правила в ч. 1 ст. 1000 ЦК свідчить про принциповість даного положення для зобов’ язань, які виникають із договору доручення.

Договір доручення уповноважує повіреного на створення реальних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків довірителя. У цьому полягає різниця між договором дору­чення та простим уповноваженням особи на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Якщо одна осо­ба замовляє іншій знайти потенційних контрагентів за тим чи іншим договором і провести з ними відповідні переговори щодо його вчинен­ня в майбутньому, то між замовником та виконавцем виникають від­носини, які опосередковуються не договором доручення, а іншими видами договорів (про надання послуг або договори підряду).

Повірений своїми діями продовжує юридичні можливості дові­рителя. Тому він може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Ще в римському праві було сформульовано правило, відповідно до якого одна особа не може передати іншій більше прав, ніж ті, які вона має сама. Тому неправомірними будуть, наприклад, дії особи, яка доручає іншій продати будинок, який їй не належить на праві власності.

Повірений не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем (ч. 2 ст. 238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити повіреного скласти від його імені за­повіт, бо цей правочин може бути вчинено виключно заповідачем. Не може він укладати й авторські договори, за якими довіритель зобов’язується надати видавництву літературний або художній твір тощо.

За своєю правовою природою договір доручення може бути визна­чений як консенсуальний. Його консенсуальність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Цей договір може мати як оплатний, так і безоплатний характер. Якщо договір до­ручення має оплатний характер, то він належить до двосторонніх договорів, оскільки за таких обставин кожна із сторін договору має відповідні права та обов’язки. Якщо ж договір доручення є безоплат­ним, то він має характер одностороннього договору. За таким догово­ром повірений має обов’язки перед довірителем, а довіритель наді­лений відповідними правами відносно повіреного.

Договір доручення опосередковує відносини представництва. Тому, як і в інших відносинах представництва, у даному разі виникає два види правового зв’язку — внутрішній та зовнішній. Перший зв’язок (внутрішні відносини) складається між довірителем та повіреним, а дру­гий — власне представницький — між повіреним та третіми особами (зовнішні відносини). Ця особливість пояснює наявність двох видів правочинів, які опосередковують перший та другий вид юридичного зв’язку. Внутрішні відносини сторін опосередковуються договором до­ручення (двосторонній правочин), а зовнішні — видачею довіреності на здійснення певних юридичних дій (односторонній правочин).

Важливим є питання щодо співвідношення змісту договору дору­чення та довіреності. У новому ЦК, як видається, містяться певні не­узгодженості відносно цього. Відповідно до ст. 1003 ЦК дії, які нале­жить вчинити повіреному, мають бути визначені в договорі доручення або у виданій на підставі цього договору довіреності. З цього випливає, що зміст доручення може фіксуватися в одному з двох документів. Разом з тим у ч. 1 ст. 1007 ЦК сказано, що довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передба­чених договором доручення без будь-яких винятків.

З цього можна зробити такі висновки. Якщо сторони уклали до­говір доручення, то довіреність має видаватися довірителем на під­ставі цього договору, з урахуванням його змісту. При цьому розбіжнос­тей щодо змісту доручення між договором та довіреністю бути не може, бо довіреність видається на вчинення дій, які передбачені договором. Проте не можна зовсім виключити можливість існування розбіжностей між змістом договору та довіреності у разі, коли повірений не має можливості отримати від довірителя необхідних пояснень. Виходом із цього становища може бути виконання повіреним тих дій, характер та обсяг яких збігається в договорі та довіреності. Так, якщо в договорі доручення повноваження повіреного є більш обмеженими порівняно з довіреністю, слід виходити з положень договору, і, навпаки, якщо довіреність надає повіреному менше повноважень, ніж договір дору­чення, слід враховувати межі, які встановлено довіреністю. Такий підхід захищає інтереси довірителя найкращим чином, не дає він під­став і довірителю пред’ являти вимоги до повіреного з приводу того, що той діяв за межами наданих йому повноважень.

Слід враховувати і можливість існування представництва без дові­реності, на підставі тільки договору доручення. Таку можливість від­кидати не можна, бо вона передбачена, наприклад, ч. 3 ст. 243 ЦК від­носно комерційного представника. Якщо повірений діє без довіреності, то зміст доручення відображається тільки в договорі доручення.

Відповідно до ст. 1001 ЦК договір доручення може мати як строко­вий, так і безстроковий характер. Вирішення питання щодо встанов­лення або невстановлення строку дії договору доручення залежить від його учасників. Разом з тим важливо пам’ятати, що повірений у відно­синах із третіми особами, як правило, діє за довіреністю, яку йому надає довіритель. У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 247 ЦК строк довіренос­ті може бути визначеним чи невизначеним за рішенням особи, яку пред­ставляють, тобто довірителя. Якщо довіритель встановив строк дії до­віреності, а в договорі доручення не вказав на строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде обмежений строком дії до­віреності. У точному розумінні, вчиняючи правочин після припинення строку довіреності, повірений діє без повноважень. У статті 241 ЦК встановлюються наслідки здійснення представником правочинів лише з перевищенням наданих йому повноважень. Разом з тим дії представ­ника, вчинені ним після припинення строку довіреності, важко визнати чимось іншим, ніж діями, які розуміються в ст. 241 ЦК. Тому з певними застереженнями можна вважати, що правила ст. 241 ЦК поширюються і на випадки, коли представник вчинив правочин після припинення строку довіреності, тобто діяв без повноважень. У такому випадку пра- вочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку представляв у правовідношенні представник за правилами ст. 241 ЦК. Це правило буде поширюватися і на випадки, коли повірений вчинив правочин піс­ля спливу строку дії довіреності. Вирішення питання залежатиме від довірителя: він може схвалити вчинений повіреним правочин і прийня­ти на себе права та обов’язки за договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку права та обов’язки будуть виникати безпосеред­ньо у повіреного. Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії довіреності, то довіритель зобов’язаний видати повіреному нову довіреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який залишився після припинення дії першої довіреності.

Як зазначалося, договір доручення може бути оплатним або без­оплатним. Відповідно до ч. 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов’ язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, відплатність договору доручення передбачається, і довіритель має сплатити повіреному пев­ну плату за надані послуги. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона виплачується після вико­нання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК). Таким чином, невизначення розміру та порядку виплати такої плати не впливає на дійсність договору доручення. Договір є дійс­ним, бо розмір плати за відплатним договором доручення не є його істотною умовою. У разі відсутності в договорі умови про плату вона визначається за цінами, які при подібних умовах можуть бути сплаче­ні за надання аналогічних послуг. Договір доручення є безвідплатним тільки у разі, якщо це встановлено договором або законом.

Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким, що ґрунтується на особливих довірчих відносинах сторін. У першу чергу це стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у пра- вовідношенні від його імені та набувати для нього прав та обов’язків. Довірчий характер відносин доручення перш за все проявляється у тому, що, по-перше, цей договір має бути виконано особисто пові­реним (ст. 1005 ЦК); по-друге, договір доручення може припинятися при відмові від нього довірителя або повіреного (ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Така ознака договору доручення, як його особисто-довірчий харак­тер, у сучасних умовах потребує деяких уточнень. Той факт, що до­говір доручення має виконуватися повіреним особисто, не є визна­чальним. Вимога щодо особистого виконання зобов’ язань є загальною для всіх договорів про надання послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 902 ЦК виконавець повинен надати послугу особисто. Тобто це правило по­ширюється і на договори зберігання, комісії, страхування, які не ґрун­туються на особисто-довірчих відносинах їх учасників, але належать до договорів про надання послуг. Крім того, і за договором доручення повірений має право у деяких випадках передавати виконання дору­чення іншій особі (замісникові).

Що ж стосується права сторін відмовитися від договору без будь- яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що притаманна виключ­но договору доручення. Дійсно, за загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Разом з тим договором або законом може бути передбачено й інше, зокрема відмова від до­говору однієї зі сторін. У разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, до­говір є відповідно розірваним (частини 1, 3 ст. 651 ЦК). У статті 907 ЦК конкретизує це правило стосовно договорів про надання послуг: до­говір може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених ЦК, іншим законом або за домовленістю сторін.

Особисто-довірчий зв’язок учасників договору доручення практич­но не має значення, коли йдеться про комерційне представництво. Для довірителя в цьому разі головним є професійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку відповідним чином (наприклад, діяль­ність брокерських фірм або брокерів, які мають статус учасників біржо­вої торгівлі і вчиняють правочини на товарних біржах). Особистих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі, як правило, не ви­никає. Такий підхід є характерним для будь-яких зобов’язань, в яких одна сторона, яка займається підприємницькою діяльністю, зобов’ язується виконати певні роботи або надати послуги іншій стороні.

Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали форму договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно до загаль­них правил щодо форми правочинів (статті 208, 209 ЦК). Договір до­ручення може вчинятися у простій письмовій формі або у письмовій формі з відповідним нотаріальним посвідченням.

Сторонами в договорі доручення є довіритель та повірений. Учас­никами договору як на одній, так і на іншій стороні можуть бути фі­зичні та юридичні особи. Важливо підкреслити, що фізичні особи, які беруть участь у договорі доручення, обов’ язково мають бути повністю дієздатними. За договором доручення як довіритель, так і повірений — це особи, які здійснюють вольові дії, спрямовані на настання певних юридичних наслідків, тому їх повна дієздатність є необхідною умовою дійсності договору. У разі визнання довірителя або повіреного недіє­здатним або обмеження його цивільної дієздатності договір доручення припиняється (п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).

З урахуванням того, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, його предмет становить надання нематеріальних посередницьких послуг, які полягають у вчиненні однією особою від імені другої юридичних дій. Важливо зазначити, що відповідно до ч.   1 ст. 1000 ЦК повірений має вчиняти не будь-які, а певні юридичні дії. У статті 1003 ЦК уперше конкретизується, що такі дії мають бути чітко визначені. Крім того, вони мають бути правомірними, конкрет­ними та здійсненними. Невиконання таких умов унеможливлює здій­снення повіреним своїх обов’язків та може призвести до порушення прав довірителя. Для того щоб уникнути непорозумінь, довіритель має конкретно визначити, які саме юридичні дії він доручає виконати по­віреному і в якому обсязі — купити або продати річ або інше майно, обміняти одну річ на іншу, передати майно на зберігання, одержати заробітну плату, кореспонденцію тощо. Він може визначити коло контр­агентів за договором, який буде вчинятися повіреним, спосіб та по­рядок здійснення ним дій. Довіритель може надати повіреному виключне право вчиняти всі або частину юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого до­ручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК).

Отже, у межах часу та території, які встановлені довірителем, ви­ключне право діяти від його імені та в його інтересах має тільки особа, яка визначена в договорі як повірений. Водночас довіритель не може доручити іншій особі вчинення дій, які мають протиправний характер (наприклад, купівля-продаж речі, яка була вкрадена). Не може він і ста­вити завдання, які за своєю природою є нездійсненними (купівля жит­лового будинку, який не продається, продаж речі, яка не існує).

При здійсненні доручення повірений нерідко виконує цілу низку дій, які не є юридичними в тому сенсі, як це розуміється ч. 1 ст. 1000 ЦК, бо ці дії не спричиняють виникнення прав та обов’язків у довірителя. Наприклад, за договором купівлі-продажу повірений проводить мар­кетинг ринку товарів та переговори з потенційними продавцями, здій­снює сертифікацію та прийомку товару, доставку його довірителю тощо. Указані дії лише супроводжують укладення договору купівлі- продажу, тобто тієї дії, яка становить основний зміст договору дору­чення. Тому в цьому договорі вони мають не самостійне, а додаткове значення. У разі коли одна особа замовляє іншій виконати такі дії без остаточного вчинення правочину (наприклад, маркетинг ринку певних товарів), то мова може йти про договори підряду (виконання певних робіт) або надання послуг, але не про договір доручення. Однак при розрахунках між сторонами за договором доручення виконання пові­реним фактичних дій може впливати на розмір плати, яка йому нале­жить, та обумовлювати необхідність відшкодування довірителем ви­трат, які виникли у повіреного у зв’язку з виконанням доручення.