Глава 46 Договір перевезення PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 46 Договір перевезення

 


§ 1. Загальні положення про перевезення

§ 2. Правова характеристика договорів перевезення

§ 3. Відповідальність сторін за договором перевезення

 

 

§ 1. Загальні положення про перевезення


Транспорт є сполучною ланкою економіки, галуззю виробничої інфраструктури. За його допомогою задовольняються потреби у пере­везеннях суспільного виробництва держави, а також її населення.

Перевезення — один із видів підприємницької діяльності, яка не супроводжується створенням яких-небудь предметів матеріального світу. Основний економічний ефект, який сторони одержують у ре­зультаті транспортної діяльності, — це переміщення вантажів, паса­жирів, багажу й пошти.

Існують такі основні види транспорту: транспорт загального корис­тування (залізничний, морський, автомобільний, повітряний, річковий (внутрішній — водний), місцевий електротранспорт, у тому числі ме­трополітен; промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний та шляхи сполучення загального користування. Усі вони тісно взаємопов’язані і становлять єдину транспортну систему країни (ст. 21 Закону України «Про транспорт»). Разом з цим технічна характе­ристика перевізних засобів і організація перевезень даними видами транспорту багато у чому відрізняються одне від одного.

У главі 64 ЦК міститься перелік низки договорів, що опосередко­вують відносини з перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти. Серед них такі:

а) перевезення вантажу (ст. 909 ЦК);

б)  перевезення пасажирів і багажу (ст. 910 ЦК);

в)  чартеру (фрахтування) — ст. 912 ЦК тощо.

Проте сам перевізний процес не вичерпується відносинами, що виникають з договору перевезення (ст. 908 ЦК). Обов’язки перевізни­ка з подачі рухомого состава, а відправника — з надання для наванта­ження вантажу також належать до процесу перевезення. Перевізними також є відносини, що виникають з договорів про організацію роботи

із  забезпечення перевезення вантажів. Вони, зокрема, охоплюють: вузлові угоди, договори на централізоване завезення (вивезення) ван­тажів, на експлуатацію залізничних під’їзних колій, на подачу і при­бирання вагонів, подачу заявок і замовлень, вчинення інших дій учас­никами перевізного процесу як до укладення договору перевезення вантажів, так і після його виконання. Це стосується, наприклад, ви­конання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезенням вантажів, як-от: навантаження, розвантаження, зважування, експеди­рування тощо, які здійснюються на підставі окремих цивільно-правових договорів — ст. 22 Статуту залізниць України (далі — СЗУ).

Отже, відомі чинному цивільному законодавству договори, що опосередковують перевізний процес, становлять єдину систему до­говорів, предметом яких є надання послуг з перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти. Усю систему цих договорів можна поді­лити на два види: основні й допоміжні. Основні опосередковують голов­ну сферу взаємовідносин перевізників і клієнтури, допоміжні — нор­мальну організацію перевізного процесу. Відповідно до видів та кіль­кості транспортних організацій (перевізників), які беруть участь у пе­ревезеннях, перевезення поділяються на міські, приміські, міжміські та міжнародні, у прямому та прямому змішаному сполученні. При здійсненні перевезень морським транспортом розрізняють каботажні перевезення, які здійснюються між портами України суднами, що плавають під Державним прапором України, а також суднами, що плавають під іноземним прапором за умови одержання на це дозволу Міністерства транспорту України, та міжнародні перевезення, що здійснюються між портами України й іноземними портами.

Основними нормативно-правовими актами, що визначають загаль­ні умови перевезення, є: ЦК України, Закони України «Про тран­спорт» (від 10 листопада 1994 р.) і «Про залізничний транспорт» (від 4  липня 1996 р.), «Про автомобільний транспорт» (від 5 квітня 2001 р.) та відповідні транспортні кодекси і статути: Повітряний кодекс Укра­їни від 4 травня 1994 р. (далі — ПК), Кодекс торговельного мореплав­ства України від 9 грудня 1994 р. (далі — КТМ), Статут залізниць України від 6 квітня 1998 р. (далі — СЗУ). Транспортні кодекси й ста­тути детально не регламентують ні діяльності самого транспорту, ні взаємовідносин транспортних організацій з клієнтурою. Ці відносини конкретизуються у відомчих нормативно-правових актах, так званих Правилах перевезення, які існують на кожному виді транспорту (на­приклад, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом України, затверджені наказом Мі­ністерства транспорту України від 28 липня 1998 р. № 297; Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні від 14 жовтня 1997 р. № 363 та ін.).