Глава 36 Договір купівлі-продажу PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 36 Договір купівлі-продажу


§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж

§ 2. Роздрібна купівля-продаж

§ 3. Договір купівлі-продажу підприємства

§ 4. Поставка

§ 5. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

§ 6. Постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

§ 7. Договір міни


 

§ 1. Загальні положення про купівлю- продаж


За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов’язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види дого­вору купівлі-продажу.

Між тим перелік видів договору купівлі-продажу не можна визна­ти вичерпним. Новий ЦК не виділяє як самостійний вид цього догово­ру купівлю-продаж нерухомості[1], а лише встановлює для укладення таких договорів спеціальну форму (ст. 657 ЦК), роблячи посилання на те, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом (ч. 5 ст. 656 ЦК). Незважаючи на це, вважаємо, що нотаріальне посвідчення та державна реєстрація право- чинів з нерухомістю пов’язані саме з особливостями предмета цих договорів, адже таким поняттям, як нерухомість, охоплюються і зе­мельні ділянки, і житлові будинки, і квартири, і дачі, і садові будинки, і гаражі, і підприємства як єдині майнові комплекси, й інше нерухоме майно. Саме предмет договору стає тією специфічною ознакою, що впливає на необхідність спеціального правового регулювання купівлі продажу окремих її видів[2]. З огляду на це вважаємо непослідовною позицію законодавця, коли він встановлює спеціальне регулювання для окремих об’ єктів нерухомості при їх передачі, наприклад, у найм (оренду) (§ 3, 4 гл. 58 ЦК; гл. 59 ЦК), і не робить цього для їх купівлі- продажу. Між тим аналіз правил посвідчення правочинів про відчу­ження нерухомості, які містять Закон України «Про нотаріат», Інструк­ція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Інструкція), зайвий раз свідчить про те, що існують певні від­мінності стосовно укладення договорів купівлі-продажу нерухомості (форма, державна реєстрація, індивідуалізація об’єктів нерухомості, визначення ціни, особливий порядок передачі покупцеві тощо).

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, гл. 54 ЦК (статті 655 — 716), яка належить до тих глав ЦК, що містять параграф, присвячений загальним положенням про цей договір (§ 1), які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим — параграфи, присвячені окремим його видам: роздріб­ній купівлі-продажу, включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо (§ 2); поставці (§ 3); контр­актації сільськогосподарської продукції (§ 4); постачанню енергетич­ними та іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5) та міні (§ 6). При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання. Зокрема, ч. 2 ст. 712 ЦК вказує, що до договору постав­ки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом (наприклад, Законом України «Про здійснення державних закупівель» від 1 червня 2010 р.[3]).

У ряді випадків ЦК допускає можливість субсидіарного застосу­вання до певних видів договору купівлі-продажу правил, які регулюють окремі види цього договору. Так, до договору контрактації застосову­ються не тільки загальні положення про купівлю-продаж, а й положен­ня про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК). Таке саме правило встановлене і відносно договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через при­єднану мережу (ч. 2 ст. 714 ЦК), а також щодо договору міни (ст. 716 ЦК). Проте це не свідчить, як слушно зазначає В. В. Вітрянський, про появу поряд з видами договору купівлі-продажу ще й його підвидів, оскільки це лише прийом законодавчої техніки[4].

Поряд з ЦК значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Деякі з них поширюються на всі види цього договору, зокрема, Закон України «Про захист прав споживачів»[5], інші ж — тільки на окремі його види[6].

За договором купівлі-продажу одна строна (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій сто­роні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Виходячи з цього визначення, договір купівлі-продажу має такі родові ознаки: по-перше, він спрямований на передачу майна у влас­ність; по-друге, передача майна здійснюється на визначено-еквівалентній основі; по-третє, це оплатний договір, в якому зустрічне надання від­бувається, як правило, у грошовій формі, за винятком договору міни, де застосовується товарна форма. Між тим і в договорі міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. 3 ст. 715 ЦК).

Договір купівлі-продажу може бути як реальним, так і консенсу- альним, оплатним, двосторонньовзаємним (сіналагматичним) (від гр. synallagma — взаємовідносини).

Договір купівлі-продажу вважається консесуальним тоді, коли сто­рони досягли узгодження між собою стосовно певних умов і продавець зобов’язується передати покупцеві товар у строк, встановлений дого­вором, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей строк — відповідно до положень ст. 530 ЦК (ст. 663 ЦК).

Реальним договір вважають тоді, коли передача майна (товару) про­давцем покупцеві служить передумовою укладення цього договору.

Оплатним договір купівлі-продажу вважають тому, що майновому наданню продавця відповідає зустрічне грошове задоволення за отри­маний товар з боку покупця.

Двосторонньовзаємним договір вважається тому, що і у покупця, і у продавця є права та обов’язки, причому праву однієї сторони корес­пондує обов’ язок іншої і навпаки.

Головною родовою ознакою договору купівлі-продажу є перехід від­чужуваного майна (товару) у власність покупця. Між тим ця ознака є характерною і для інших типів договорів, за допомогою яких опосеред­ковується оборот майна (товару), зокрема, для договорів дарування, позики, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору.

Так, договір дарування передбачає передачу майна (дарунка) від однієї особи у власність іншій особі, але така передача здійснюється безоплатно. Тому встановлення обов’язку обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового харак­теру не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК).

За договором позики відбувається передача позикодавцем у влас­ність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК). Але на відміну від договору купівлі- продажу в цьому договорі переслідується зовсім інша економічна мета — позичальник зобов’ язаний повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За договором довічного утримання (догляду) відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувачу утримання та (або) догляд (ст. 744 ЦК). Безумовно, за своєю правовою метою цей договір ніби наближається до договору купівлі-продажу. Між тим економічні форми цих договорів зовсім різні. Якщо при купівлі-продажу це товар — гроші = гроші — товар, то при договорі довічного утри­мання (догляді) — товар = матеріальні блага. При цьому між відчу- жувачем і набувачем виникають особисті довірчі відносини. І хоча до набувача переходить право власності на певне майно, сутність цього договору зовсім в іншому: відчужувач, перш за все, переслідує мету отримати догляд, якого він потребує, а тому і відчуження майна ви­кликано саме цією метою.

За договором ренти одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується пері­одично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК). Відмінність цього договору від договору купівлі-продажу полягає в тому, що розмір ренти не пере­буває у жорсткій залежності від вартості переданого у власність майна, а самі виплати можуть здійснюватися не тільки в грошовій, а й в іншій формі, зокрема в натуральній.

З наведеного випливає, що договір купівлі-продажу відрізняється від договорів, які також опосередковують перехід права власності на майно від однієї особи до іншої, оплатною основою такого переходу у вигляді грошової суми, предметом і суб ’єктним складом.

Сторони договору. Сторонами в договорі купівлі-продажу є про­давець і покупець. Ними можуть бути як фізичні особи, включаючи фізичних осіб-підприємців, так і юридичні особи, а також інші учас­ники цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК. Між тим можливість учас­ті суб’єктів у окремих видах купівлі-продажу може бути обмежена, виходячи або з природи самого виду цього договору, або з особливос­тей правового статусу суб’єкта. Зокрема, продавцем у договорі роз­дрібної купівлі-продажу може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності, а покупцем, як правило, фізична особа з урахуванням об­сягу її цивільної дієздатності. Що ж стосується договору поставки, то в ньому і продавцем (постачальником), і покупцем можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності.

Слід зазначити, що продавцем нерухомого майна, крім випадків при­мусового продажу та інших випадків, встановлених законом, є його влас­ник, що обов’язково підтверджується відповідними документами. Зокре­ма, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди може бути підтверджено нотаріально по­свідченими договорами: купівлі-продажу, пожертви, довічного утриман­ня (догляду), ренти, дарування, міни, спадковим договором; договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньо­му про реєстрацію відповідних прав; рішенням суду, яким, наприклад, визначається право власності за особою, яка самочинно збудувала неру­хоме майно (ч. 3 ст. 376 ЦК); договором про виділення частки (долі); до­говором управління майном; свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах) тощо (п. 62 Інструкції).

Право продажу товару, як правило, належить власникові товару (ст. 658 ЦК). Між тим у випадках, встановлених законом, право на відчуження майна може мати й інша особа. До таких випадків відно­сять: примусовий продаж товару[7]; продаж товарів особою, яка має певні повноваження від власника майна на укладення договору купів- лі-продажу, зокрема, продаж товарів комісіонером, повіреним, упра­вителем за договором управління майном; продаж товарів третьою особою без згоди власника у випадках, встановлених законом[8] (напри­клад, таке право передбачено абз. 2 ч. 3 ст. 337 ЦК; ч. 5 ст. 853 ЦК; ч. 4 ст. 972 ЦК тощо). Привертає увагу те, що відповідно до ч. 2 ст. 690 ЦК таке право надане і покупцю (одержувачу), якщо він відмовився від прийняття товару, переданого продавцем, повідомивши останнього про це, а той не розпорядився товаром у розумний строк. У всіх вищевка­заних випадках, коли продавець не є власником товару, покупець на­буває право власності на нього, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. 658 ЦК).

Предметом договору купівлі-продажу може бути:

-  товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому[9] за умови, що продавець стане власником цього товару на момент його передачі покупцеві;

-  майнові права[10]. У цьому випадку до договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру даних прав;

-   право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До та­кого договору застосовуються положення про відступлення права ви­моги, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 1, 2, 3 ст. 656 ЦК)[11].

Аналіз новел законодавства, а також точок зору правників щодо включення в предмет договору майнових прав і прав вимоги дає мож­ливість дійти висновку, що це навряд чи зніме проблему, яка завжди була і залишається дискусійною в доктрині[12]. На сьогодні в науковій літературі існує декілька точок зору стосовно цієї проблеми, які умов­но можна поділити на негативні і позитивні. Одні правники допускають можливість застосування до продажу майнових прав положень інсти­туту купівлі-продажу, хоча й вказують на різну спрямованість цих відносин[13], інші ж взагалі, виходячи з того, що майнові права не можуть бути об’єктом права власності, вказують на сумнівність такого підходу[14], вважаючи його юридично некоректним[15]. На наш погляд, слушні, як це не парадоксально, обидві точки зору. Безумовно, майнові права не можуть бути об’ єктом права власності, бо правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Між тим майнові права розпо­діляються між правом власності і зобов’язальним правом, що зумов­люється функціями, які виконує цивільне право: статичною (розпо­дільчою) і динамічною. Тому особа може за відплатним або безвід­платним договором передати своє майнове право, включаючи й «пра­во на право», іншій особі, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 12 ЦК). Інша справа, що, як зазначав ще Г. Ф. Шершеневич, купів- ля-продаж майнових прав втрачає свої відмінні риси, злившись з від- ступленням прав за зобов’ язанням, а з точки зору точного поняття, пов’ язаного з відомими наслідками, стає невизначеним поняттям, що дає мало переваг[16]. Тому було б правильнішим вказати, що правила § 1 глави 54 ЦК застосовуються до правочинів відступлення майнових прав на відплатній основі, якщо інше не випливає зі змісту або харак­теру цих прав[17].

Звертає на себе увагу те, що законодавець використовує для ви­значення предмета договору терміни «майно» та «товар» як тотожні поняття, підкреслюючи тим самим, що предметом договору може бути і будь-яка окрема річ, і сукупність речей, і майнові права (ст. 190 ЦК), за певними винятками, котрі стосуються майна, вилученого з цивіль­ного обороту, майна, перебування якого у цивільному обороті обме­жене, а також майна, що може належати лише певним учасникам обороту (ст. 178 ЦК). Перелік видів такого майна встановлюється законом[18].

Повертаючись до питання про виокремлення договору купівлі- продажу нерухомості, слід зазначити, що це пов’язано, перш за все, з такими властивостями нерухомого майна, як його неподільність (ч. 2 ст. 183 ЦК), неспоживність (ч. 2 ст. 185 ЦК), складність (ст. 188 ЦК), визначення індивідуальними ознаками, що спричинює його незамін­ність (ч. 1 ст. 184 ЦК). Ці властивості, з одного боку, формують певні особливості укладення договору купівлі-продажу даного об’єкта ци­вільного обороту, а з другого — викликають заперечення закріплення можливості вчинення договорів купівлі-продажу нерухомості на то­варних біржах[19], бо правочини визнаються біржовими, якщо вони вчинені стосовно біржового товару, тобто товарів масового вжитку, якісно однорідних (взаємозамінних), які піддаються стандартизації. Нерухоме ж майно не є замінним.

Нерухоме майно, яке стає предметом договору купівлі-продажу, як і при укладенні договору найму (оренди), повинно бути певним чином індивідуалізоване. Наприклад, при відчуженні житлового бу­динку, садиби продавець повинен пред’явити витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно[20], а в сільській місцевості — довідку від­повідного органу місцевого самоврядування з викладенням характе­ристики відчужуваного нерухомого майна. Це дає можливість вказати в договорі найменування нерухомості, визначити її місцезнаходження або на відповідній земельній ділянці, або у складі іншого нерухомого майна. Визначення місцезнаходження нерухомості є важливим, бо від­повідно до Закону України «Про нотаріат» (ст. 55) та п. 60 Інструкції посвідчення договорів про відчуження нерухомості проводиться за місцезнаходженням вказаного майна.

З витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно (довідки) простежуються відповідні, конструктивні та інші зміни, що відбува­лися з цим майном (здійснення, наприклад, перебудови чи прибудови житлового будинку, переобладнання нежилого приміщення у жиле, зведення господарських, побутових будівель та споруд, а також яким чином це зведення відбувалося — за дозволом чи без відповідного дозволу тощо). У певних випадках, коли, наприклад, відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову житлового будинку, якщо він збудований на земельній ді­лянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус повинен відмовити в посвідченні відповідного договору.

При придбанні житлового будинку, будівлі або споруди до покупця переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розмі­щені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо в договорі розмір земельної ділянки не визначений, до покупця переходить право власності на ту частину земельної ді­лянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину ділянки, необхідної для її обслуговування.

Якщо вказані об’єкти відчуження розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то до покупця переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для її обслуговування (ст. 377 ЦК).

Істотні умови договору купівлі-продажу. Відповідно до законодав­ства істотними умовами будь-якого договору є умови про предмет, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для догово­рів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б од­нієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК).

Для договору купівлі-продажу істотною умовою завжди є предмет (його найменування) та кількість товару[21]. Так, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ст. 662 ЦК), у кількості, що встановлена у договорі, у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. При продажу товарів декількох найменувань у договорі визначається кількість кожного на­йменування.

Сторони можуть у договорі встановити не саму кількість товару, а порядок визначення цієї кількості (ст. 669 ЦК), що є характерним, зо­крема, для договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в яких покупцем виступає фізична особа.

ЦК встановлює правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару, які різняться залежно від порушень, що допустили продавець або покупець (ст. 670 ЦК). Хоча вказана стаття не містить посилань на положення ст. 688 ЦК, вважаємо, що вони взаємопов’язані, бо і у ст. 688 ЦК мова йде про порушення умов договору купівлі- продажу стосовно кількості товару.

Якщо продавець передасть покупцеві меншу кількість товару, по­купець має право вибору: або вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його опла­ти, а якщо він оплачений — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Вбачається, що хоча законодавець і не передбачив можливості для покупця в цьому випадку взагалі відмовитися від ви­конання договору, останній може скористатися таким правом. Крім цього, закон не забороняє йому прийняти частково виконане продавцем зобов’язання.

Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це передбачалось договором, покупець зобов’язаний попередити про вказане продавця. Якщо в розумний строк після одержаного повідо­млення останній не розпорядиться товаром, покупець має право при­йняти увесь товар, якщо інше не встановлено договором. При цьому він зобов’язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, що встановлена для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не передбачена за домовленістю сторін.

Норми ст. 679 ЦК не можуть бути застосовані до зобов’язань щодо поставки, що випливає з характеру триваючих відносин сторін цього договору (ч. 2 ст. 712 ЦК).

Такі вимоги до товару, що продається, як якість та ціна, хоча і є важливими, але не можуть вважатися істотними умовами цього дого- вору[22], якщо, безумовно, інше не передбачено самим договором або законом. Цей висновок можна зробити, проаналізувавши ч. 1 ст. 691 ЦК, яка встановлює: якщо ціна не встановлена у договорі і не може бути визначена, виходячи з його умов, застосовуються правила визначення ціни, що передбачені у ст. 632 ЦК. Між тим ціна товару є істотною умовою договору про продаж товару в кредит з умовою про розстро­чення платежу. До істотних умов цього договору закон відніс також порядок, строки і розміри платежів (ч. 1 ст. 693 ЦК).

Законодавець встановлює правила визначення ціни товару залежно від різних обставин. Так, якщо ціну встановлено залежно від ваги то­вару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не передбачено договором (ч. 2 ст. 691 ЦК). Якщо ж договором передбачено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють її (со­бівартість, витрати тощо), але при цьому не визначено способу її пере­гляду, то ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення і на момент передання товару (ч. 3 цієї ж статті ЦК), хоча актами цивільного законодавства може бути встановлено й інші правила або інше може випливати із суті самого зобов’язання.

За загальним правилом покупець зобов’ язаний сплатити продавце­ві повну ціну переданого товару, хоча договором може бути передба­чено розстрочення платежу (ч. 2 ст. 692 ЦК) або попередня оплата товару (ст. 693 ЦК). Крім цього, як вже зазначалося, договором купівлі- продажу може бути передбачений продаж товарів у кредит з відстро­ченням або розстроченням платежу (ст. 694 ЦК). При укладенні тако­го договору товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий у кредит, не є підставою для проведення перерахунків, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 694 ЦК).

Що ж стосується якості товару, то відповідно до правил ст. 673 ЦК продавець повинен: передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу; якщо умови щодо якості не вста­новлені договором, передати товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується; якщо ж покупець повідомив продавця про конкретну мету придбання товару, передати товар, при­датний для використання відповідно до цієї мети; якщо товар прода­ється за зразком або за описом, він має відповідати зразку або опису; якщо вимоги щодо якості встановлені законом — передати товар, який відповідає цим вимогам. При цьому закон дозволяє сторонам домови­тися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом (ст. 673 ЦК).

Товар має відповідати вимогам якості в момент його передання покупцеві, якщо інше не передбачено договором. Договором або за­коном може бути встановлений строк, протягом якого продавець га­рантує якість товару (гарантійний строк), котрий слід відрізняти від строку придатності товару. Зі спливом останнього товар вважається непридатним для використання за призначенням (ст. 677 ЦК).

Правові наслідки передання товару неналежної якості передбачені у ст. 678 ЦК.

До умов договору купівлі-продажу відносять також і асортимент товару, тобто перелік товарів певного найменування, які співвідно­сяться за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими озна­ками.

Асортимент товару, за правилом, встановлюється відповідно до замовлення (оферти) покупця. Причому закон дозволяє сторонам або узгодити асортимент товару в договорі, або обумовити порядок визна­чення його сторонами. Якщо сторони досягли узгодження стосовно асортименту товару, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар саме у такому асортименті. Якщо договором асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, передба­ченому договором, але із суті зобов’язання випливає, що товар під­лягає переданню в певному асортименті, продавець має право переда­ти покупцеві товар в асортименті, виходячи з потреб останнього, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовити­ся від договору.

У випадку порушення умови договору щодо асортименту товару настають правові наслідки, передбачені ст. 672 ЦК.

Форма договору. До договору купівлі-продажу, виходячи з того, що це двосторонній правочин, застосовуються загальні вимоги ЦК до їх укладення, а звідси договір може укладатися як у письмовій, так і в усній формі, хоча ст. 657 ЦК встановлює і виняток із цього стосовно форми договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майно­вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. Усі вони укладаються у письмовій формі і підлягають нотарі­альному посвідченню та державній реєстрації.

Права та обов ’язки сторін. Головним обов’язком продавця є пере­дача товару покупцеві, яка здійснюється шляхом вчинення певних дій, а саме: вручення товару безпосередньо покупцеві; надання товару в розпорядження останнього, здача товару перевізникові або організа­ції зв’язку для доставки покупцеві (ст. 664 ЦК).

Іноді, виходячи з правової мети договору, продавець зобов’язаний здійснити й інші дії. Зокрема, відповідно до договору купівлі-продажу з умовою доставки товару покупцеві (ст. 704 ЦК) продавець повинен доставити товар за місцем, указаним покупцем.

Продавець зобов’язаний передати той товар, що визначений до­говором (ч. 1 ст. 662 ЦК), тобто товар, найменування, кількість, якість, асортимент, комплектність якого відповідають договору, у відповідній тарі та (або) упаковці, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті зобов’язання. Причому, якщо продавець здійснює під­приємницьку діяльність, він зобов ’язаний передати товар у тарі та (або) упаковці, які відповідають вимогам, встановленим актами ци­вільного законодавства. Строк виконання цього обов’язку передбача­ється у договорі.

Продавець зобов’язаний у певний строк передати покупцеві товар, визначений договором, водночас з приналежностями та документами (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що характеризують товар (статті 662, 663 ЦК). У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору або, якщо це стосується речі, визначеної індивідуальними ознаками, витребувати цю річ у про­давця і вимагати її передання. Якщо ж продавець не передає прина­лежності товару та документи, покупець спочатку має право встано­вити розумний строк для їх передання, а якщо передання не відбудеть­ся і у цей строк — відмовитися від договору та повернути товар про­давцеві (статті 665, 666 ЦК).

Трапляються випадки, коли права на річ, власником якої є прода­вець, належать й іншим особам (наймачеві, заставодержателю тощо). Деякі з цих прав зберігаються і після продажу речі. Права такого ха­рактеру (речові, зобов’язальні) слідують за річчю, а обов’язки, що цим обумовлюються, перед управомоченою особою буде нести покупець як новий власник. Так, відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’ язки наймодавця. Право користування житловим будинком, квар­тирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за запо­відальним відказом, зберігає чинність у випадку наступної зміни їх власника (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Таким чином, у всіх випадках слідування за товаром прав третіх осіб на нього обмежується можливість покупця на вільне використання цього товару. Між тим правова мета цього до­говору — перехід майна у власність, тобто покупець сподівається за його допомогою задовольнити свої інтереси. Тому він зацікавлений саме у тому, щоб його володіння, користування та розпорядження при­дбаним майном нічим не були обмежені. Саме з урахуванням повноти всіх прав покупця встановлюється і ціна товару. Виходячи з цього, на продавця покладається обов’ язок передати товар вільним від прав третіх осіб на нього, а звідси — попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, якщо це має місце (ст. 659 ЦК). Що стосується купівлі-продажу житлового будинку (квартири), частини будинку (квартири), то в договорі повинні зазначатися особи, які зберігають відповідно до закону право користування житловим приміщенням після придбання його покупцем з вказівкою на те, що вони мають право користування житловим приміщенням, яке продається. У разі невиконання продавцем вимоги про попередження покупця про права третіх осіб на товар, якщо це має місце, покупець має право вимага­ти зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

До речі, у випадку продажу житла, що було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання (ч. 2 ст. 822 ЦК). Переважним правом купівлі частки у пра­ві спільної часткової власності, включаючи й нерухоме майно, корис­тується і співвласник (ст. 362 ЦК), що зайвий раз свідчить про осо­бливості купівлі-продажу нерухомості.

Продавець має також й інші обов’ язки:

-   зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару (ст. 667 ЦК);

-    вступити у справу про витребування товару в покупця за наяв­ності певних підстав (ч. 1 ст. 660 ЦК);

-   здійснювати перевірку кількості, асортименту, якості, комплект­ності, тари та (або) упаковки товару (випробування, аналіз, огляд тощо), якщо це передбачено в договорі, та надавати покупцеві докази проведення такої перевірки (ч. 3 ст. 687 ЦК);

-   забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним у розумний термін;

-    страхувати товар, якщо це випливає з договору.

Головним обов’ язком покупця є прийняття товару від продавця. Одночасно, якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право: вимагати прийняття та оплати товару; відмовитися від договору купівлі-продажу (ч. 4 ст. 690 ЦК).

Перехід права власності на товар і ризик його випадкового зни­щення або випадкового пошкодження товару. Момент переходу до покупця за договором купівлі-продажу права власності на товар визна­чається за загальними правилами набуття права власності за договором, які передбачені ст. 334 ЦК.

За загальним правилом ризик випадкового знищення та випадково­го пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). За договором купівлі-продажу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, тобто з моменту, коли вважається, що продавець виконав свій обов’язок передати товар по­купцеві, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виконання обов’ язку продавця передати товар покупцеві залежить від місця виконання зобов’язання (ст. 664 ЦК). Товар вважається на­даним у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений догово­ром, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей договору, зокрема шля­хом маркування.

Якщо місцем виконання є місце знаходження (місце проживання) покупця або інше вказане ним місце і доставка товару повинна здій­снюватися продавцем, моментом виконання його обов’язку вважаєть­ся вручення товару покупцеві.

Коли обов’язок продавця виконується за місцезнаходженням това­ру, то останній вважається виконаним у момент надання товару в роз­порядження покупця.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов’язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку для доставки покуп­цеві (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цьому випадку ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з момен­ту укладення договору (ст. 334 ЦК).

Між тим трапляються випадки, коли купівля-продаж товару від­бувається під час його транспортування. Відповідно до ч. 2 ст. 668 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару в цьому разі переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.

При переході ризику на покупця він несе всі збитки, пов’язані з ви­падковим знищенням або випадковим пошкодженням товару, за які продавець або треті особи, зокрема, перевізник, організація зв’язку, не відповідають.

Закон захищає права слабшої сторони в договорі купівлі-продажу. Так, відповідно до ч. 3 ст. 668 ЦК умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому пере­візникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено чи пошкоджено, але не повідомив про це покупця.

Стаття 667 ЦК передбачає особливі правила, які стосуються тих випадків, коли право власності переходить до покупця раніше від пе- редання товару. Таке положення може бути передбачено сторонами в договорі. У цьому випадку продавець зобов’язаний до передання зберігати товар, не допускаючи його пошкодження. Але необхідні для цього витрати покупець зобов’язаний відшкодувати продавцеві, якщо інше не встановлено договором. Виходячи з цього, якщо в договорі відсутнє таке застереження, витрати лягають на продавця.

Збереження права власності за продавцем. Договором може бути встановлено, що право власності за переданий покупцем товар збері­гається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку[23] (далі — Правила) право власності на товари, передані згідно з договором у розпоряджен­ня покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку (абз. 4 п. 10). Покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, за­коном або не випливає з призначення та властивостей товару. Забез­печується це тим, що під час продажу, наприклад, транспортних засо­бів у розстрочку в свідоцтві про їхню реєстрацію робиться позначка «відчуження заборонено», а також дані транспортні засоби не зніма­ються з обліку в органах Державтоінспекції до пред’ явлення покупцем договору з відміткою суб’єкта господарювання про повний розрахунок (абз. 5 п. 10 Правил). Якщо покупець прострочив оплату товару, про­давець має право вимагати від нього повернення товару.

Продавець має право вимагати від покупця повернення товару також у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар мало перейти до покупця (ст. 697 ЦК).

У разі невиконання цієї вимоги покупець, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу.

До того ж у всіх випадках, коли продавець відчужує товар, право на відчуження якого у нього відсутнє, або такий товар, на котрий пев­ні права мають треті особи, останні, а також дійсний власник майна мають право пред’ явити до покупця позов про витребування цього товару. У цьому випадку продавець зобов’ язаний захистити покупця від можливості відсудження речі. Цей обов’язок має назву обов’язку продавця щодо захисту покупця від відсудження (евікції) речі.

Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця, а це можливо лише за умови, якщо продавець був повідомлений про пред’явлення до покупця позову про витребування речі (ч. 1 ст. 660 ЦК). При цьому покупець зобов’язаний не тільки повідомити про вказане продавця, а й подати клопотання про залучення останнього до участі у справі. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухи­лився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем, добиватися складання із себе відповідаль­ності за цією підставою.

Якщо ж покупець не повідомив продавця про вимоги третьої осо­би та не подав клопотання про залучення продавця, а сам повів справу, наслідком якої стало задоволення позову, продавець не відповідає пе­ред покупцем, якщо доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару в покупця.

Якщо продавець взяв участь у справі, але за рішенням суду товар був вилучений у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про на­явність цих підстав.

Якщо між сторонами буде укладено правочин щодо звільнення про­давця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару в покупця третьою особою, він є нікчемним (ч. 2 ст. 661 ЦК).