§ 4. Зміст цивільно-правового договору та його тлумачення

Змістом договору є його умови, які мають бути чітко визначені та зрозумілі. Окрім визначеності, до змісту договору повинна висуватися вимога про здійсненність того зобов’язання, яке встановлюють у договорі сторони. Договір не може вважатися таким, що має юридичну силу, якщо особа бере на себе зобов’язання виконати дії явно немож­ливі.

Умови договору визначаються при його укладенні сторонами, як правило, на власний розсуд, але законодавство може висувати певні вимоги до них (ст. 628 ЦК України). Тому умови договору бувають ініціативними або обов’язковими.

Ініціативні умови договору можуть бути різноманітними, адже це відповідає принципу свободи договору (статті 3, 6, 627 ЦК України). Обов’язковими є ті умови договору, стосовно яких сторони зобов’язані досягти згоди, оскільки це продиктовано цивільним законодавством. Нехтувати цим приписом не можна у зв’язку з імперативністю відпо­відних норм.

Обов’язковими є істотні умови договору, досягнення згоди з яких необхідно для того, щоб вважати договір укладеним (ч.1 ст. 638 ЦК України). Попри те, що наслідки відсутності в договорі істотних умов у ЦК не встановлюються, судова практика пішла шляхом визнання цих договорів неукладеними. При цьому на відміну від визнання право- чину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України) окремого судового рішення для цього не потребується. Суд при розгляді певного спору з посилан­ням сторін на договір, в якому відсутні істотні умови, виходить з його неукладеності і, вирішуючи справу, не бере його до уваги, вважаючи його як юридичний факт відсутнім. Встановивши, що правочин є не- укладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукла- деного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК. Відповідно підстав для його задоволення немає.

Отже, слід відрізняти неукладені договори від недійсних право- чинів: підстави та наслідки недійсності правочинів містяться у статтях 215-235 ЦК України, а наслідком неукладеного договору буде набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України).

Верховний Суд України вказує на те, що договір вважається неукла- деним, якщо в ньому відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення, зокрема: відсутня згода щодо всіх іс­тотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця об­ставина визначена як момент його вчинення^[10].

ЦК України, побудований на засадах свободи договору, передбачає лише одну істотну умову, без досягнення згоди з приводу чого існу­вання договору бути не може, — це предмет договору. Однак вказівку на істотні умови того чи іншого договору може містити й закон. Так, згідно зі ст.18 Закону України «Про іпотеку» це, зокрема, відомості про зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконан­ня та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації; посилання на видачу заставної або її відсутність. Законом України «Про оренду державного і комунального майна» (ч. 1 ст. 10) вимагається наявність одинадцяти істотних умов, серед яких строк, на який укла­дається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орен­дованого майна та умови його повернення тощо.

Отже, істотні умови договору можуть бути трьох видів: загальні для всіх договорів; спеціальні, тобто передбачені законом для конкрет­ного виду договору, та індивідуальні, тобто такі, що висуваються од­нією зі сторін договору при його укладенні.

Загальною для всіх договорів істотною умовою є їх предмет, тобто те, про що, власне, сторони домовляються, з приводу чого вони вступа­ють у правовідносини. Предметом договору може бути залежно від вигляду договору майно або дії. Найчастіше під предметом договору розуміється майно, яке одна сторона зобов’ язалася передати іншій сто­роні (наприклад, товар у договорі купівлі-продажу). Предметом догово­ру можуть бути також майнові права (наприклад, право оренди, сервітут, емфітевзис, суперфіцій); дії з виконання робіт (підряд та ін.) або надан­ня послуг (транспортних, комісії, доручення і інш.); виключні права (авторський договір) тощо. У статті 980 ЦК України вказані як предмет договору страхування майнові інтереси, які не суперечать закону.

Якщо предмет договору становить майно, то варто його максималь­но індивідуалізувати і передбачити найбільш важливу для сторін ін­формацію про його властивості.

За загальним правилом, ціна не є істотною умовою договору навіть у разі, коли укладається оплатний договір. Умова про ціну є звичайною як така, що необхідна для будь-якого оплатного договору або конкрет­ного договору, але якщо звичайна умова не включається сторонами до договору, це не впливає на договір, адже вони містяться в цивільному законодавстві. Якщо ціна в договорі не визначена і не може бути вста­новлена за допомогою аналізу його умов, це не впливає на дійсність договору (ст. 691 ЦК України). Ціна може бути визначена, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦК).

Так само не є істотною умовою договору його строк, який сторо­ни можуть принципово не вказувати, пов’язавши його моментом пред’явлення вимоги однією з них про виконання обов’язку іншою стороною і тим самим — припинення договору. Так, зазвичай саме такий підхід характерний для договору позики, коли згідно із ч. 1 ст. 1049 ЦК позика має бути повернена позичальником протягом трид­цяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Індивідуальні істотні умови важливі для тієї сторони, яка їх ви­суває. При цьому друга сторона, розглядаючи запропоновані умови договору, приймає рішення про їх прийнятність, і лише тоді досягаєть­ся домовленість між ними.

Випадковими вважаються такі умови, включення яких до договору свідчить про реалізацію сторонами права встановити для себе інше, ніж передбачено в законі, або обрати один із варіантів, пропонованих законом, або іншим чином скористатися правом вільно формувати умови договору. Наприклад, сторони можуть передбачити, що ризик випадкової загибелі речі до її одержання покупцем несе не власник (ст. 323 ЦК України), а продавець, право ж власності переходить до покупця в загальному порядку, передбаченому ч. 2 ст. 334 ЦК України.

Зміст договору може визначатися з повною ясністю і точністю при його укладенні, а може й згодом, але тоді в законі або в самому дого­ворі, інших документах, які опосередковують відносини сторін, міс­тяться чіткі вказівки, за допомогою яких можна визначити зміст до­говору. Це стосується ціни, строку (терміну), а можливо й інших умов договорів, які не встановлені взагалі або недостатньо конкретизовані в самому договорі. Існують й альтернативні зобов’язання, по яких боржник має можливість визначити точний предмет надання кредито­рові зі встановленого в договорі переліку предметів, діючи за форму­лою «або — або».

Умови договору є правилами поведінки, обов’язковими лише для його сторін. І якщо й розглядати договір як засіб регулювання цивіль­них відносин та джерело права, то він є засобом індивідуального (авто­номного) регулювання, і його дія поширюється лише на конкретні правовідносини. Цим договірні умови відрізняються від норм права, які є загальними правилами поведінки, адресованими всім, і дія яких не залежить від наявності конкретних правовідносин. У тому числі це стосується й типових, примірних або зразкових договорів, що затвер­джуються Кабінетом Міністрів України або іншими органами держав­ної влади, органами влади АРК, наприклад Типовий договір оренди землі, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 3 бе­резня 2004 р. № 220, Типовий договір про андерайтинг, затверджений Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 18 листопада 2008 р. № 1336^[11], Типовий договір оренди цілісного май­нового комплексу чи оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. № 1774^[12], Типовий договір купівлі-продажу пакетів акцій ВАТ^[13], при- мірні договори купівлі-продажу цілісного майнового комплексу за конкурсом, на аукціоні, при викупі^[14] та ін. Типові ліцензійні договори можуть затверджуватися не тільки уповноваженими відомствами, а й творчими спілками (ч. 1 ст. 1111 ЦК України).

Форма типізації змісту договору може бути різною, досягатись не тільки шляхом затвердження типових договорів, а й шляхом введення форм типових договорів чи типових умов договорів, наприклад наказом Мінагрополітики від 13 травня 2005 р. № 201 затверджено Типові умови господарських договорів між цукровими заводами, бурякосію- чими господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комп­лексу незалежно від форми власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти «А»^[15].

Для опрацювання змісту договору часто використовуються між­народні акти і звичаї, наприклад, правила Інкотермс^[16] — загальноприй­няті у світі норми поведінки.

При випрацювані умов договору сторони відповідно до ст. 630 ЦК України можуть встановити в ньому, що його окремі умови визнача­ються відповідно до типових умов договорів певного виду. Якщо у до­говорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, коли вони відпо­відають вимогам статті 7 ЦК України.