Глава 35 Цивільно-правовий договір PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 35 Цивільно-правовий договір


§ 1. Поняття і значення договору

§ 2. Свобода договору

§ 3. Види договорів

§ 4. Зміст цивільно-правового договору та його тлумачення

§ 5. Форма та порядок укладення договору

§ 6. Зміна та розірвання цивільно-правового договору

 

 

§ 1. Поняття і значення договору


Договір має місце там, де рівні, вільні та майново відокремлені суб’єкти досягають між собою домовленості з приводу чогось важли­вого для них. Тому договір можливий лише у сфері приватного права, побудованого саме на таких принципах (статті 1 і 3 ЦК України) і являє собою правову конструкцію суто приватного характеру. Однак у зв’язку з тим, що приватне право становить не тільки цивільне, але й почасти земельне, екологічне, господарське, сімейне, аграрне право, крім цивільно-правових договорів мають місце також ті, які регулюються нормами зазначених галузей права.

Договір набув поширення й поза сферою приватного права, напри­клад, адміністративний, трудовий договір, договір у міжнародному публічному праві; це й різні угоди в цивільному й господарському процесах. Зазначені договори не регулюються ЦК України й не можуть характеризуватися з цивілістичних позицій. До того ж адміністратив­ний договір сам по собі є досить спірним правовим явищем, існування якого продовжує викликати дискусії.

Загальновживаних значень терміна «договір» три: договір як право- чин, договір як зобов’язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін «договір» застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’ язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України). Як такий договір є підставою ви­никнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України),тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов’язання.

Договір як зобов’язальні правовідносини — це юридичний зв’язок, установлюваний між двома або більше суб’єктами, що породжує їхні суб’єктивні права й обов’язки відносно один до одного. Тісний зв’язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов’язків, що існують у них, відрізняються.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов’ язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, йменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою.

Договір-правочин піддається регулюванню правочинів (глава 16 ЦК України) і тому на нього поширюються норми, зокрема, про умови дій­сності правочинів, їхню форму, державну реєстрацію, недійсність та ін. Договір як правочин є тим джерелом, з якого народжуються договір- правовідносини, нібито «запускаючи» їх, у зв’язку з чим регулювання договору як правочину й договору як правовідносин відокремлені. Від­повідно норми про правочини не можуть застосовуватися до норм про зобов’язання (договірні правовідносини), а випадки подібного сполу­чення регулювання, що трапляються в законодавстві, слід визнати по­милковими. Наприклад, у § 2 глави 17 ЦК України регулюються право­ві наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчинення право- чинів, що призводить до їхньої недійсності. А у статтях 207, 208 ГК України мова йде про недійсність зобов’язання (а не правочину).

У переважній більшості випадків договір-правочин є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин (найм, комісія, зберігання та ін.). Втім зобов’язання часто модифікуються в інші відносини, як, наприклад, при купівлі-продажу, метою якої є виникнення в остаточ­ному підсумку відносин власності. Однак від укладання договору до виникнення речових правовідносин проходить певний період часу, часто поєднаний з необхідністю передачі речі, що являє собою окрему дію, яка часто кваліфікується як речовий договір. Договір і безпосе­редньо може породити речове право (а тому й речові правовідносини), якщо він спрямований на встановлення сервітуту, емфітевзису або суперфіцію (ч. 2 ст. 402, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК України).

Сфера договору ширше зобов’ язальних відносин, тому що на його підставі можуть виникати й виключні права на об’єкти права інтелектуальної власності (статті 427, 430, 1113 ЦК), і корпоративні права (шляхом купівлі-продажу акцій або часток у статутному (складовому) капіталі господарського товариства). Однак буває так, що договір по­роджує не тільки договірне зобов’язання, а й недоговірне — по від­шкодуванню шкоди або у зв’язку з безпідставним збагаченням, якщо мова йде про порушення умов дійсності правочинів.

Найтісніший зв’язок договору-правочину й договору-зобов’язання проявляється в тому, що за домовленістю між собою (правочином) сторони визначають для себе свої права й обов’язки (зобов’язання). Тим самим договір демонструє свою регулюючу функцію тією мірою, як вона визначена у ст. 6 ЦК України, адже сторони договору можуть, керуючись нормами ЦК, що мають, як правило, диспозитивний ха­рактер, різним чином установити для себе права й обов’язки, їх коло й відповідальність за порушення, а можуть і зовсім відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відно­сини на власний розсуд, якщо на це немає заборони або інше не ви­пливає із суті відносин. Подібне можливо в силу того, що особи, які виражають свою волю на вступ у договірні правовідносини, вільні й рівні.

Ці й інші якості договору виявилися настільки привабливими, що договір стає майже універсальним регулятором відносин між особами навіть там, де це не завжди й не цілком прийнятне. У першу чергу це стосується адміністративного договору, сторонам якого не властива рівність, тому що одна з них завжди залежна від іншої й не вільна у ви­разі своєї волі — укладати або не укладати договір, а також у форму­ванні його умов. У той же час і деякі цивільно-правові договори іноді укладаються вимушено, буває, що не обидві сторони договору мають однаковий доступ до формування його умов (публічний договір, бір­жові договори). Однак різний ступінь свободи договору не спричиняє стирання найважливішої для нього якості — вільного волевиявлення сторін при його укладенні, що не спостерігається в адміністративному договорі.

Договір слід відрізняти від схожих правових конструкцій. Напри­клад, рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерів не є договором, хоча ухвалюється внаслідок досягнутої домовленості. Принципова різниця між догово­ром і рішенням загальних зборів полягає в тому, що сторони договору повинні дійти взаємної згоди, а учасники господарського товариства ухвалюють рішення, як правило, більшістю голосів.

Договір купівлі-продажу, який укладається по волі його сторін, принципово відрізняється від викупу майна в особи, що має місце в силу різних обставин і не припускає волі відчужувача, як це буває при реквізиції (ст. 353 ЦК України), при викупі земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України) та ін. Не укладається й договір при продажу майна з публічних торгів (при зверненні стягнення на майно боржника, у тому числі банкрута, кон­фіскованого майна). У цих випадках відсутнє головне, що характеризує договір як правочин, — відсутність домовленості сторін.

Разом з тим домовленість сторін і їх вільне волевиявлення вступи­ти в правовідносини не означає цілковитої автономії кожної. Навпаки, договір лише тоді може виникнути, коли сторони досягають домовле­ності між собою, а це стає можливим у тому числі внаслідок взаємних поступлень і самообмежень, які диктує їхнє бажання досягти певного результату спільними зусиллями. Звідси дії сторін повинні бути по­годжені й скоординовані в ім’я загальної зацікавленості, хоча їх воле­виявлення бувають протилежні за своєю спрямованістю, оскільки мета у сторін договору абсолютно різна. Якщо продавець має на меті при­пинити своє право власності на річ і одержати гроші, то покупець, навпаки, прагне стати власником речі. Навіть більше того, подібна протилежна спрямованість волевиявлень сторін, що містять договір, породжує зобов’язання.

У сторін договору виникають взаємні права й обов’язки. На порівнян­ня, якщо співвласниками відчужується річ, то це можливо лише за згодою між ними (ч.1 ст. 358, ч. 2 ст. 369 ЦК України), яка втім не втілюється в договір. Не можна назвати договором і заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), хоча й у цьому випадку подружжя повинні домовитися між собою про вираження загальної волі при складанні такого заповіту. Договір же є та­ким правочином двох сторін, волевиявлення яких мають протилежну спрямованість. Тому -то вони й називаються контрагентами.

Багатосторонній договір, що укладається двома й більш особами, не має у своїй основі протилежної спрямованості, а волевиявлення всіх його сторін спрямовані на досягнення загальної мети. Прикладом мо­жуть бути договір про спільну діяльність (ч. 1 ст. 1130 ЦК України), договір простого товариства (ст. 1132 ЦК України), договори про за­снування господарських товариств (статті 120, 134, 142, ч. 2 ст. 153 ЦК України).

Отже, договір являє собою, по-перше, домовленість сторін, у чому проявляється його поняття як правочину; по-друге, цей правочин має певну мету, оскільки він спрямований на виникнення в його сторін прав і обов’язків; по-третє, ці права й обов’язки мають цивільно- правову природу.

Звідси, (а) не всякий правочин є цивільно-правовим договором;

(б) можливе породження правочином таких суспільних відносин, які правом не регулюється взагалі (наприклад, «джентльменська угода»);

(в) не всяка погоджена дія сторін є договором, тому що коли такі дії суперечать закону, вони є правопорушеннями як недійсні правочини;

(г) цільовий характер дій сторін договору як правочину дозволяє від­межувати його від інших дій, іменованих юридичними вчинками (на­приклад, внаслідок створення творчих здобутків).

Про договір звичайно говорять як про унікальний правовий засіб, використовуваний у цивільному обороті. Тобто він фігурує в динаміч­них правовідносинах, відмінних від статичних відносин власності. Його призначенням є «обслуговування» сфери передачі благ, виконан­ня робіт і надання послуг.

З економічної точки зору договір є способом обміну матеріальних благ. Ця роль договору настільки значуща, що право покликано вироби­ти такі універсальні механізми, завдяки яким ставали б можливими безперебійні й безпечні для суспільства ринкові процеси товарообігу. З цією метою законодавець установлює специфічне правове регулюван­ня, що припускає, з однієї сторони, волю сторін у виробленні умов до­говорів, а з другої — забезпечує достатньою мірою контроль над това­рообміном з боку держави, яка виконує тим самим свою соціальну функцію, а також примус до виконання зобов’ язань і залучення до від­повідальності осіб, які порушують умови домовленості. Тому договір є важелем товарообміну (у широкому розумінні цього слова, тобто в тому числі й щодо надання послуг, і виконання робіт) і саморегулювання.

Із закріпленням формально-юридичної й економічної рівності всіх власників, залученням у цивільний оборот усе більшої кількості об’єктів, становленням ринкової економіки з її структурами й механіз­мами роль договору значно зміцнилася й поглибилася. Цьому сприяє й супутня ринковим відносинам свобода конкуренції. Усі разом ці фактори обумовили численні договірні зв’язки, як досить прості, так і ті, що тривають певний період часу, взаємно перетинаються, безпо­середні й опосередковані. Процеси глобалізації економіки, інвестуван­ня й розширення рамок сфери діяльності юридичних осіб далеко за межами однієї держави породили надзвичайне ускладнення договірних відносин. Іноземний елемент, що привноситься в ці відносини, вимагає врахування права різних держав, міжнародного приватного права для вироблення умов договору й його укладення. Нерідко виникає потреба у формуванні комплексних, змішаних договорів.

Універсальність договору як регулятора відносин іноді використо­вується для зняття напруги при недостатності або неефективності регулювання відносин (наприклад, корпоративних), законом і локаль­ними (внутрішньокорпоративними) актами. Внаслідок цього стали популярними договори між акціонерами, що існують поряд із корпо­ративним регулюванням[1].

Значення договору як регулятора цивільних правовідносин, як їх­нього джерела важко переоцінити. З набранням чинності ЦК України 2003 р. значення регулювання в приватній сфері значною мірою пере­містилося в площину саморегулювання. Це сталося завдяки допусти­мості встановлення в договорі численних умов, не передбачених у за­конодавстві, можливості відступати від законодавчого регулювання та застосовувати іншим чином таку основну засаду цивілістичного регу­лювання, як свобода договору. Такий законодавчий підхід дає можли­вість сторонам договору виважено ставитися до опрацювання його умов і, як наслідок, належним чином його виконувати. У масштабах цивілістичного обороту це є запорукою стабільності, значно ефектив­нішою за імперативне державне регулювання.