Печать
PDF

Глава 11 Правочини - § 2. Види правочинів

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

 

§ 2. Види правочинів


Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін пра- вочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односто­ронні, двосторонні та багатосторонні. Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх право- чинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права влас­ності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчинен­ні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні — не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагоро­ди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі пра- вочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні по­зиції один щодо одного.

Як і в односторонніх правочинах, будь-яка зі сторін двосторонньо­го правочину також може бути представлена декількома особа. При­чому це не впливає на кількість сторін такого правочину — скільки б осіб не виражали свою волю, сторін правочину завжди залишається дві. У цих випадках буде виникати множинність осіб на одній або іншій стороні. Наприклад, два співвласники продають автомобіль, подружжя купує квартиру.

Окремо слід застерегти від ототожнення двосторонніх правочинів із односторонніми та двосторонніми договорами. Будь-який двосто­ронній правочин є договором. Договори також можуть бути односто­ронніми та двосторонніми, залежно від співвідношення прав та обов’язків їх сторін. Односторонній договір — це той, у якому одна сторона має лише права, а друга — лише обов’ язки, а двосторонній — у якому обидві сторони мають як права, так і обов’язки. Внаслідок цього, наприклад, договір позики буде двостороннім правочином, але одностороннім договором, оскільки у позичальника існує тільки обов’язок повернути борг, а у позикодавця — право вимагати його по­вернення. У свою чергу, договір купівлі продажу є двостороннім до­говором та двостороннім правочином.

Багатосторонній правочин є різновидом договору, в якому щонай­менше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати ба­гатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види право- чинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю виражен­ня волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін дво­стороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскіль­ки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою. Прикладами багатосторонніх правочинів є договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність, простого товариства. Так, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяль­ність щодо пробивання свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб з користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники на­бувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди пра- вочинів, є їх поділ, залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa — підстава, мета) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, най­му, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача век­селя, гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не влас­тивий правовий зв’язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв’язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактич­но підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскіль­ки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через пору­шення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внас­лідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту ви­никнення (зміни або припинення) прав та обов’язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов’язки в якому ви­никають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ЦК.

Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридич­ний факт, що не повинен існувати в момент вчинення правочину;

б) настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути купівля певної речі, реєстрація шлюбу.

Внаслідок не зовсім коректного використання у ст. 212 ЦК терміна «особи» у контексті кількості суб’єктів, які можуть вчиняти умовні право- чини, виникає питання про те, чи може йтися про умовність односторон­нього правочину. Видається, що для цього не існує перешкод, оскільки на стороні, яка вчинює односторонній правочин, може виступати одна або кілька осіб. До того ж і сам законодавець допускає вчинення односторон­ніх правочинів із умовою, зокрема заповіту (ст. 1242 ЦК).

Слід зважати й на той момент, що для деяких правочинів цивільним законодавством передбачаються обмеження можливості їх вчинення з певною умовою. До таких належать прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК), відмова від прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1273 ЦК), які можуть бути тільки безумовними.

Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бу­вають двох видів: з відкладальними, або суспензивними (від лат. 276 suspensus — завислий, затриманий), та скасувальними, або резолю­тивними (від лат. resolutivus — остаточний), обставинами.

Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її на­стання обумовлює набуття або зміну прав та обов’язків. За таким правочином права та обов’ язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а від­кладаються на майбутнє і пов’ язуються з моментом настання обумов­леної обставини.

Правочин є вчиненим під скасувальною умовою, якщо настання обставини обумовлює припинення прав та обов’ язків. При цьому пра­ва і обов’язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються в майбутньому з мо­менту настання обумовленої обставини.

У частинах 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачаються певні невигідні на­слідки для сторін, які недобросовісно перешкоджали настанню об­ставини або сприяли її настанню. У випадку коли настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобро­совісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встанов­лення у правочині строку. Під строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об’ єктивний характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.

Подальша класифікація правочинів має проводитися з урахуванням специфіки їх сутності і стосуватися тільки певного їх різновиду.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов’ язку однієї сторони надати певне благо іншій сторо­ні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов’язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов’язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Зважаючи на загальне припущення, встановлене ч. 5 ст. 626 ЦК, більшість двосторонніх правочинів, урегульованих ЦК, є оплатними, що зумовлюється превалюванням регулювання цивільним законодав­ством саме майнових відносин. До них зокрема належать купівля- продаж, найм, оренда житла з викупом та ін., у яких оплатність є сут­ністю самого правочину. Як правило, вона полягає у сплаті грошей, однак може втілюватися й у передачу речей, виконання робіт, надан­ня послуг тощо. Безоплатність правочину залежить від його сутнос­ті (договір дарування, пожертви, позички) або вказівки договору чи закону (договір про надання послуг, доручення). Окрім цього, у пев­них випадках безоплатність договору може пов’язуватися з наявніс­тю відповідної вказівки в установчих документах юридичної особи (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Поза класифікацією на оплатні та безоплатні правочини залиша­ються односторонні, специфічні двосторонні та всі багатосторонні правочини, яким унаслідок їх сутності не притаманне зустрічне надан­ня однією стороною іншій. Так:

а) односторонні правочини не підпадають під вказаний класифіка­ційний критерій унаслідок відсутності іншої сторони, яка могла б на­дати зустрічне надання;

б) не може йтися про оплатність чи безоплатність таких двосторон­ніх правочинів, як організаційні (зокрема, попередні) договори, оскіль­ки їх вчиненням започатковуються немайнові, а точніше організаційні відносини;

в) специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 4 ст. 364 ЦК), поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК), виключає постановку питання про можливість зустрічного надання, а отже, про їх оплатність чи безоплатність;

г) за великим рахунком, відсутнє зустрічне надання й у багатосто­ронніх правочинах, пов’язаних зі спільною діяльністю (договір про спільну діяльність, засновницький договір, договір про заснування товариства, договір простого товариства). Натомість у літературі за­значене питання не позбавлене дискусійності, зокрема, висловлюва­лися точки зору щодо їх оплатності[4] або безоплатності[5]. Видається, що багатостороннім правочинам притаманний нейтральний характер, адже вони спрямовані на досягнення єдиної мети, внаслідок чого вони не відповідають традиційним уявленням про оплатність та безоплатність[6].

У свою чергу, оплатні правочини, залежно від обсягу зустрічного надання на момент вчинення правочину, поділяються на мінові та ризикові.

Мінові (або комутативні від лат. commutare — міняти) — це пра- вочини, сторони яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій стороні на момент вчинення правочину (наприклад, договір купівлі-продажу, най­му житла та ін.). Більшість оплатних правочинів є міновими.

Ризикові (або алеаторні від лат. аlleator — азартний гравець) — це правочини, сторони яких не спроможні заздалегідь встановити обсяг або саму можливість отримання певного блага за правочином на мо­мент його вчинення (наприклад, договір довічного утримання, страху­вання та ін.).

Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вва­жається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні[7].

Консенсуальним (від лат. consensus — згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, нале­жать договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у консенсуальних правочинах характеризує про­цес їх виконання.

Відповідно реальним (від лат. res — річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для вчи­нення реального правочину необхідна наявність двох юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є договір страхування, банківського вкладу, позики.

Втім у ЦК передбачається, що той самий правочин залежно від певних обставин може бути як консенсуальним, так і реальним. На­приклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним, а збері­гання товару на складі професійного зберігача — консенсуальним. Другим прикладом є договір перевезення, наприклад, міським тран­спортом — реальний, а вантажу з постійним відвантаженням товару протягом певного періоду — консенсуальний.

Залежно від специфічних характеристик суб’єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмета серед дво- та багатосторонніх право­чинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини, біржо­ві правочини, фідуціарні правочини.

Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби особи; відповідати фізичному, духовно­му чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює; стосуватися пред­мета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при тлумаченні цих оціночних критеріїв обов’ язково має вра­ховуватися специфіка суб’єкта (вікова, розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину — малолітня, неповнолітня, обмежено дієздатна особа, помічник фізичної особи, один із подружжя. Адже, наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним із подружжя не йдеться про таку його ознаку, як відповідність право- чину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.

Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість, слід розуміти правочин, що вчинюється акціонерним товариством або боржником — юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства[8], з певною категорією осіб, які мають можливість впли­вати на формування волі юридичної особи і, внаслідок цього, отри­мати певну вигоду від вчинення такого правочину безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із за­інтересованістю відбувається на рівні законів України «Про акціо­нерні товариства» (статті 2, 71, 72)[9], «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17)[10]. Правочинами, щодо вчинення яких є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу, підряду, страхування, кредитний договір та ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє роз­криття інформації про вчинення правочину, щодо якого є заінте­ресованість, прийняття рішення наглядовою радою акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого пра- вочину), а також правових наслідках укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості відшкодування збит­ків та моральної шкоди).

На відміну від правочинів із заінтересованістю, у значних право- чинах основний акцент переміщується із суб’єктів, які вчинюють правочин або які отримують від нього вигоду, на його предмет. Під значним правочином варто розуміти такий правочин, вчинений акці­онерним товариством або боржником — юридичною особою, що пере­буває у процесі банкрутства, якщо ринкова вартість майна (робіт, по­слуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства за даними останньої річної фінансової звітності або щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого пере­вищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день його вчинення.

Законодавче регулювання значних правочинів здійснюється зако­нами України «Про акціонерні товариства» (статті 2, 70), «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17). Значними правочинами можуть бути, зокрема, купівля- продаж, поставка, міна, позика.

Особливість значних правочинів виявляється в наявності:

а) специфічних механізмів, пов’язаних із їх вчиненням (наприклад, необхідність рішення наглядової ради АТ або для боржника, що пере­буває в процесі банкрутства — згоди комітету кредиторів);

б)  можливості встановити додаткові критерії віднесення право- чинів до значних у статуті АТ;

в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухи­лення від порядку його вчинення;

г) спеціальних правових наслідків, пов’язаних із можливістю ак­ціонера вимагати викупу акцій, якщо АТ укладатиме значний право- чин;

д) додатковості застосування правил вчинення значного правочину до інших процедур вчинення правочинів, встановлених статутом або законодавством.

Виокремлення біржових правочинів зумовлене особливостями їх предмета, порядком вчинення та специфічним статусом суб’єктів. Правове регулювання вказаних правочинів здійснюється, зокрема, за­конами України «Про товарну біржу»[11], «Про цінні папери та фондовий ринок»[12], правилами біржової торгівлі. Біржовим визнається правочин купівлі-продажу, поставки та міни товарів, що допущені до обігу на товарній біржі, який вчинений членами біржі або їх представниками (брокерами) (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»). Біржовий правочин вважається вчиненим із моменту його реєстрації на біржі, що здійснюється не пізніше наступного за вчиненням правочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріаль­ному посвідченню.

Фідуціарним (від лат. fiducia — довіра) є правочин, якому власти­ві особливі, особисто довірчі відносини поміж його сторонами, від чого залежить розгляд певного правочину як фідуціарного. Традиційно особ­ливо довірчий характер поміж сторонами пов’ язується з таким кри­терієм, як наявність права на односторонню відмову від виконання правочину у разі втрати фідуціарності поміж сторонами, зокрема в до­говорі доручення. Утім, якщо сторони використали можливість перед­бачити у договорі право на односторонню відмову від його виконання (що дозволяється ст. 525 ЦК), це не робить будь-який договір фідуці­арним.

Окрім того, навряд чи обґрунтовано вести мову про фідуціарність правочину, в якому бере участь підприємець (особливо в публічних договорах чи договорах приєднання). Адже підприємець зобов’язаний укладати договори з будь-якою особою, яка звернеться до нього, що унеможливлює виникнення особливо довірчих відносин поміж сторо­нами. Між тим фідуціарні відносини складаються на підставі догово­ру простого товариства.