Печать
PDF

Глава 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Posted in Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Закон надає фізичній особі право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт — розпорядження особи (заповідача) відносно належного їй майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що звичайно пред'являються до правочинів відповідно до ЦК. Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідач має право за своїм розсудом заповідати майно будь-яким особам, будь-яким чином визначити частки спадкоємців в спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені правилами ЦК про спадкування, скасувати чи змінити складений заповіт.

Свобода заповіту обмежена правилами про обов'язкову частку (див. коментар до ст. 1241 ЦК).

Стаття 1234. Право на заповіт

1.  Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа, яка є повністю дієздатною, має тестаментоздатність. Відповідно до ст. 34 ЦК повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні). Повну цивільну дієздатність особа також може набути в разі реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК) до досягнення повноліття. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (ст. 35 ЦК).

Не можуть складати заповіти особи, хоча і повнолітні, однак визнані в встановленому законом порядку недієздатними (до таких належать особи не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу (ст. 36 ЦК)); особи, які склали заповіт під час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225 ЦК). Не можуть також складати заповіти особи, хоча і повнолітні, але з обмеженою цивільною дієздатністю, що встановлена судом внаслідок зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, а також, якщо особа страждала на психічний розлад, що істотно впливав на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керування ними (ст. 36 ЦК). При цьому заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Подальша втрата дієздатності заповідачем, після складання заповіту, не робить його недійсним, тоді як складання заповіту недієздатною особою буде недійним завжди, навіть якщо в подальшому вона стане дієздатною.

Заповіт як правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений особисто ним. Здійснення заповіту через представника не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна (див. коментар до ст. 1243 ЦК).

 

Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2.  Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3.  Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4.  У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на загальних підставах.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоємців за законом, але й і сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у родинних, сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права (ст. 2 ЦК). Зокрема, заповідач може залишити своє майно спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, тобто він не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю їх закликання до спадкування.

Заповідачеві належить право позбавити права на спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від мотивів такого позбавлення. У цьому разі спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримає це майно навіть тоді, коли частина майна заповідача буде не охоплена заповітом. Така частина майна перейде до спадкоємців за законом, які не позбавлені спадкоємства. До них будуть входить також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Не отримує спадкоємець, позбавлений спадщини, її також і в тому випадку, якщо спадкоємець або спадкоємці, котрим заповідане майно, помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від її одержання. Такий вид позбавлення права на спадщину називають прямим. Але й існує інший спосіб усунення від спадкування, коли складаючи заповіт, заповідач не згадує про певного спадкоємця, розподіляючи майно серед інших осіб. Тобто, позбавлення права на спадщину відбувається не прямо, а побічно. Умовчання в заповіті про спадкоємця також веде до позбавлення спадщини, але тільки в тій частині майна, що охоплена заповітом. У заповідача може бути ще й інше майно, не вказане у заповіті, і спадкоємець за законом може спадкувати його в рівних частках з іншими спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини, або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, то побічно усунений спадкоємець за законом буде закликаний до спадкування за законом. Тобто, при прямому та побічному позбавленні спадкоємців права на спадкування буде неоднаковий правовий результат.

Свобода заповідального розпорядження заповідача обмежена відносно осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберігається обов'язкова частка. Коло осіб, що мають право на цю частку, визначається на час відкриття спадщини, тобто на день смерті спадкодавця.

Позбавлення права на спадкування діє тільки щодо особи, відносно якої воно встановлено. Тому у випадку смерті особи, позбавленої спадщини до відкриття спадщини, її діти (внуки) мають право на загальних підставах претендувати на майно, що залишилося після смерті заповідача. Наприклад, син, позбавлений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька, який відносно свого майна не залишив заповіту. В цьому випадку діти сина (онуки спадкодавця) мають право на ту частку в спадщині, яка належала їх батькові, якби він не був позбавлений права на спадкування.

 

Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом

1.  Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

2.  Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

4.  Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов'язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Оскільки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то не має значення, чи було в наявності майно, вказане у заповіті, майнові права та обов'язки на момент складання заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказано майно, яке на момент відкриття спадщини буде втрачено чи взагалі не придбане, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Як саме розпорядитися майном у заповіті — заповідати все належне майно, чи тільки його частину, — залежить від бажання заповідача. Якщо ним заповідана тільки частина майна, то частина, що ним не охоплена, розподіляються між спадкоємцями за законом в порядку ст.ст. 1261—1265 ЦК. При цьому слід враховувати, що до кола цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким друга частина спадщини належала за заповітом. Не можуть спадкувати не заповідану частину майна ті  спадкоємці за законом, які визначені в заповіті як позбавлені права на спадкування.

Спадок не може бути прийнятим частково. Тобто, спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Стаття 1237. Право заповідача на заповідальний підказ

1.  Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.

2.  Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.

Коментар див. після ст. 1239.

Стаття 1238. Предмет заповідального відказу

1. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

2.  На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

3.  Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

4.  Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Коментар див. після ст. 1239.

 

Стаття 1239. Втрата чинності заповідальним відказом

1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

1. Розпорядження заповідача, відповідно до якого на спадкоємця покладається обов'язок здійснити будь-яку дію на користь однієї чи кількох осіб (відказоодержувачів), називається заповідальним відказом. Заповідальний відказ відноситься до числа заповідальних розпоряджень заповідача. Його сенс полягає в тому, щоб зі всієї сукупності відносин, що складають спадщину, надати відказоодержувачам яке-небудь одне чи декілька прав. При цьому, отримуючи право на певне майно, відказоодержувач не несе в цій частині відповідальності за боргами спадкодавця.

Зі змісту ст. 1237 ЦК випливає, що суб'єктами виконання заповідального відказу можуть бути як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. До кола відказоодержувачів можуть входити як спадкоємці за законом, так і сторонні особи, будь-які учасники цивільних правовідносин.

2. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з врахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

Відказоодержувач має право вимоги спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Предметом заповідального відказу може бути яке-небудь певне право спадкодавця. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до передачі третій особі також декількох окремих прав, або зобов'язати останнього передати частину своїх спадкових прав певним особам. Крім того, заповідач може зобов'язати спадкоємця не тільки до передачі майна, але і до придбання для відказоодержувача будь-яких предметів та надання їх останньому. Зміст заповіту може вичерпуватися заповідальним відказом.

Особливим видом заповідального відказу є надання права довічного користування. Таке розпорядження може бути надане тільки тому спадкоємцю, до якого за спадщиною переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно. Відказоодержувачем може виступати будь-яка особа. Наприклад, заповідач може заповідати житловий будинок синові, визначивши при цьому в заповіті, що син зобов'язаний надати право довічного користування будинком братові спадкодавця.

У випадку наступного переходу права власності на це майно до інших осіб право користування ним зберігає чинність.

Оскільки право користування є особистим, не-відчужуваним, то члени сім'ї відказоодержува-ча не отримують цього права одночасно з ним, якщо інше не передбачено самим заповітом. Якщо, наприклад, за життя відказоодержувача члени його сім'ї користувалися житловим приміщенням, то після його смерті право на мешкання цих осіб в ньому вирішується на загальних підставах.

Відказоодержувач отримує не право власності на зазначене майно, а лише право користування ним, тому він позбавлений можливості розпоряджатися ним, передавати іншим особам.

Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ, виконує його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому спадкодавець був обтяжений боргами, то борги оплачуються у першу чергу та вираховуються з вартості отриманого в спадщину майна. Оскільки при виконанні заповіту охороняються інтереси спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, то і ця частка враховується за даних обставин. Отже, заповідальний відказ виконується у тій частині майна, яка залишилася після відрахування обов'язкової частки, виплати боргів, тобто може бути виконаний і не повністю, як передбачалося заповітом.

Відказоодержувач стає кредитором спадкоємця, що прийняв спадщину, оскільки отримує право вимагати виконання покладеного на нього зобов'язання. Спадкоємець, що прийняв спадщину, не має права ухилятися від виконання відказу або за своїм розсудом змінювати розмір чи предмет відказу. Право вимоги до спадкоємця щодо виконання заповідального відказу Відказоодержувач отримує з часу відкриття спадщини та може пред'явити його в межах загального строку позовної давності.

3. Права відказоодержувача мають особистий характер, тому з його смертю до відкриття спадщини, заповідальний відказ втрачає свою чинність. Можливості під призначення відказоодержувача законом не передбачено.

 

Стаття 1240. Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків

1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми ритуалу поховання.

2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідачу також надано право зобов'язати спадкоємців до здійснення певних дій немайнового характеру. Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця здійснити певний ритуал поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача тощо.

Заповідач може покласти на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладенням. Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, зобов'язує останнього надати одну кімнату для розміщення бібліотеки, та ін.

Покладення не створює цивільно-правового зобов'язання між спадкоємцем та конкретною особою, а лише зобов'язує спадкоємця виконати певні дії.

Закон не передбачає кола суб'єктів, які мають право вимагати виконання таких дій. Однак, уявляється, що така вимога може бути заявлена особами, зацікавленими в здійсненні загальнокорисної мети, а також виконавцями заповіту, прямим обов'язком яких є точне виконання волі заповідача.

Якщо особа, на користь якої було заповідано майно з покладенням на неї здійснення дій немайнового характеру, помре або не прийме спадщину, цей обов'язок переходить до тих спадкоємців, які отримують її частку у спадщині.

Стаття 1241. Право на обов'язкову частку у спадщині

1. Неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

2. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Розподіляючи за заповітом майно між спадкоємцями за законом, залишаючи майно одному чи кільком із них, позбавляючи права на спадкування одного чи всіх спадкоємців за законом, заповідаючи своє майно будь-яким особам, в тому числі стороннім, заповідач не має права позбавити права на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законом встановлена обов'язкова частка. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, котрі незалежно від змісту заповіту, мають право вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки. Неповнолітніми є особи, що не досягли вісімнадцяти років. Непрацездатними вважаються жінки, що досягли 55 років та чоловіки 60 років; інваліди І,II,III груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія. Спадкоємці інших черг навіть за відсутності спадкоємців першої черги, а також внуки та правнуки спадкодавця право на обов'язкову частку не мають.

Обов'язкова частка виділяється у тому разі, якщо порушуються права такого спадкоємця: він не зазначений у заповіті або йому заповідана частка, що є меншою від обов'язкової.

Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту, отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які б спадкували, якби такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Якщо спадкоємцю, який має право на обов'язкову частку, в майні спадкодавця припадає частка, рівна обов'язковій або більша, то правила цієї статті не застосовуються.

Тоді, коли заповідана частина майна, обов'язкова частка вираховується, виходячи з вартості всього спадкового майна, але виділяється такому спадкоємцеві з тієї частини майна, яке не охоплено заповітом, а залишена частина такого майна розподіляється між рештою спадкоємців за законом. Якщо такого майна недостатньо, тоді суми можуть бути утримані із частини майна, що заповідано.

Право на отримання обов'язкової частки не може бути поставлене в залежність від згоди інших спадкоємців. Однак якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, то з відповідним позовом вони мають право звернутися до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи на підставі урахування відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, врахування в деяких випадках і майнового стану особи, що отримує спадщину тощо.

Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема виплата боргу, то вони є дійсними лише в тій частині, яка перевищує його обов'язкову частку.

Стаття 1242. Заповіт з умовою

1.  Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

Право на спадкування спадкоємця за заповітом може бути обумовлено заповідачем існуванням певної умови. Така умова має існувати на час відкриття спадщини та може бути як пов'язана, так і не пов'язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема, право на спадщину може бути обумовлено наявністю інших спадкоємців, або народженням спадкоємцем дитини, здобуттям освіти та ін. Наприклад, заповідач може зазначити, що його дочка одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини житиме в Україні чи матиме дітей.

Не допускається визначення в заповіті умови, яка суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Незнання спадкоємця про умову, або ненастання умови за обставин, які від нього не залежали, не може бути підставою для визнання умови недійсною.

Стаття 1243. Заповіт подружжя

1.  Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

3.  За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Заповіт вважається особистим розпорядженням, а тому кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть. Виняток складає заповіт подружжя відносно майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності. Таким є майно, що набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На такий заповіт розповсюджуються всі правила відносно форми заповіту та порядку його посвідчення, що передбачені ЦК. Юридичний сенс такого заповіту полягає в одержанні спадщини, а саме майна, яке було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також у тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі.

Якщо майно стає об'єктом спільного заповіту, то в разі смерті одного з них, його частка в цьому майні не входить до спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив, обмежений в праві розпорядження ним, відчужувати його будь-яким чином він не вправі. Спадкоємцями цього майна будуть ті особи, які зазначені подружжям в заповіті. Вступити в володіння цим майном вони зможуть лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від спільного заповіту. При цьому така відмова здійснюється за всіма правилами відмови від заповітів і підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки право на відмову передбачено за життя подружжя, то після смерті одного з них, другий не має право скасувати чи змінити цей заповіт.

Після смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті, що робить неможливим розпорядитися цим майном.

Стаття 1244. Підпризначення спадкоємця

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу).

2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу.

Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити спадкоємців, але також вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове майно у випадку смерті першого спадкоємця раніше відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також в разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою. Не можна призначити спадкоємців до спадкоємців, що прийняли спадщину.

Під неприйняттям спадщини розуміють і той випадок, коли спадкоємець пропустив строк на прийняття спадщини і такий строк судом не поновлений.

Може трапитися так, що спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але помер, не встигнувши прийняти її. В цьому випадку спадкоємці померлого мають право вступити до спадщини. Таке право на прийняття спадщини здійснюється на загальних підставах на протязі строку, що залишився (див. коментар до ст. 1276 ЦК). Тільки за умови неприйняття спадщини цими спадкоємцями, або за їх відсутності до спадкових прав можуть вступити під-призначений за заповітом спадкоємець.

Підпризначеним спадкоємцем може бути як фізична, так і юридична особа, а також інші учасники цивільних правовідносин.

Стаття 1245. Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом

1. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Заповідач має право розпорядитися як усім майном, що йому належить, так і тільки його частиною. Відповідно до ст. 1245 ЦК частина майна, що не охоплена заповітом, розподіляється між спадкоємцями за законом тієї черги, що закликається до спадкування. При цьому слід враховувати, що до кола таких спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Спадкоємці за законом, які шляхом прямого зазначення про це в заповіті позбавлені права на спадкування, не можуть спадкувати частину майна, що не охоплена заповітом.

Стаття 1246. Встановлення сервітуту у заповіті

1. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Коментована стаття надає заповідачу право встановити право користування відносно земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб. Зокрема, право користування земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити прохід, проїзд через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію лінії електропередачі, тощо. Таке право користування може бути встановлено як на певний строк так і безстрокове. Якщо заповітом не передбачено інше, то особа, що користується сервітутом, повинна вносити власнику відповідну плату за це. Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом, права володіння, користування та розпорядження цим майном. У випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб, сервітут залишається чинним і для нового власника.

Стаття 1247. Загальні вимоги до форми заповіту

1.  Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

2.  Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251—1252 цього Кодексу.

Форма заповіту має важливе значення. Для дійсності заповіту вимагається відповідність волі заповідача зовнішній формі її виявлення.

Заповіт складається в письмовій формі з зазначенням місця і часу його складення. Вимога закону про зазначення місця та часу складання заповіту має важливе значення в випадку оспорювання справжності заповіту чи виникнення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або, коли існують два або більше заповітів і необхідно встановити, який з них має силу як складений пізніше.

Нотаріус посвідчує заповіти лише особисто представлені заповідачем. Тому не допускається посвідчення заповіту через представника. Не може бути також посвідчений заповіт від імені кількох осіб, крім заповіту подружжя відносно спільного майна (див. коментар до ст. 1243 ЦК). Якщо особа за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріуса, вона має право запросити нотаріуса додому.

Заповідач підписує заповіт у присутності особи, що посвідчує заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноручно. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноручно, то на його прохання в його присутності та присутності нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, його може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова особа, зазначає причини, з яких текс заповіту не міг бути підписаний заповідачем.

Спадкоємець, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати заповіт замість заповідача.

Посвідчення заповітів відноситься до компетенції нотаріусів. Нотаріально посвідчена форма заповіту, встановлена законом, закликана найбільш повно забезпечити відображення справжньої волі заповідача. Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству.

Заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. Певні труднощі в цій частині викликають секретні заповіти (див. коментар до ст. 1248 ЦК), коли нотаріус позбавлений можливості перевірити заповіт на предмет його законності та наявності суперечок, однак, це не позбавляє заповідача скласти і такий заповіт.

У деяких випадках право посвідчувати заповіти надається посадовим, службовим особам, перелік яких зазначений ст.ст. 1251-1252 ЦК. Зокрема, заповіт особи яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я (див. коментар до ст. 1252 ЦК).

В тих місцях, де немає нотаріуса, заповіт може бути посвідчений посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування (див. коментар до ст. 1251 ЦК).

Стаття 1248. Посвідчення заповіту нотаріусом

1.  Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

2.  Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Посвідчення заповітів займає особливе місце поміж нотаріальних дій, оскільки виконання заповіту відбувається лише після смерті заповідача, що робить неможливим виправити неправильно посвідчений заповіт. Тому складання заповіту, який відповідає дійсній волі заповідача, має важливе значення.

Нотаріус посвідчує заповіти лише особисто йому представлені. При цьому заповіт може бути написаний заповідачем як власноруч, так і надрукований на друкарській машинці, виготовлений за допомогою комп'ютера, тобто виготовлений за допомогою загальноприйнятого технічного засобу. Крім того, нотаріус може надати допомогу в складанні тексту заповіту, написавши його власноручно або за допомогою технічних засобів зі слів заповідача. В будь-якому випадку, текст заповіту повинен точно відтворювати волю заповідача, в ньому не повинно бути виразів, що містять протиріччя, неясності. Підчистки у тексті не допускаються, а інші виправлення мають бути зроблені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді.

Після складання тексту заповіту, коли воно складається нотаріусом, нотаріус вголос прочитує його заповідачеві (див. коментар до ст. 1247 ЦК).

Особливий порядок встановлений для посвідчення заповітів, коли заповідач внаслідок фізичної вади сам не може прочитати заповіт. В цьому випадку обов'язковою є присутність не менш, як двох свідків, які зачитують заповіт вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Свідками можуть бути лише повністю дієздатні особи, що не є спадкоємцями за заповітом, членами їх сімей, та близькими родичами, особами, що самі не здатні прочитати або підписати заповіт. Свідком не може бути також нотаріус та посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт.

Стаття 1249. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів

1.  Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

2.  Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Заповідач має право скласти заповіт, не надаючи при цьому іншим особам, в тому числі і нотаріусу, можливості ознайомитися з його змістом (секретний заповіт). Оскільки ст. 1249 прямо не передбачена форма такого заповіту, то вважається, що він підпорядковується загальним нормам про форму та зміст заповіту, які передбачені ЦК. Як слідує зі змісту коментованої статті посвідчувати такий заповіт вправі лише нотаріус.

Секретний заповіт в заклеєному конверті подається нотаріусу, наявність підпису заповідача на цьому конверті є обов'язковою.

На конверті заповіту нотаріус ставить посвідчувальний напис, печатку, та в присутності заповідача поміщає його у інший конверт. Таким чином, до смерті заповідача, ніхто не вправі ознайомитися зі змістом заповіту. Така форма заповіту Іноді може виявитися невдалою, оскільки особа, яка вирішила письмово оформити своє волевиявлення на випадок смерті, не завжди знайома з правилами написання заповітів та їх складання. Навіть після роз'яснення нотаріуса, помилок в складанні заповіту небагато хто зможе уникнути.

Стаття 1250. Оголошення нотаріусом секретного заповіту

1.  Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

2.  У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

3.  Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Коментована стаття ЦК визначає порядок оголошення нотаріусом секретного заповіту. Отримавши відомості по смерть спадкодавця, нотаріус зобов'язаний назначити день оголошення заповіту. Про це він повідомляє членів сім'ї спадкодавця та родичів відповідним листом, якщо місцезнаходження їх йому відоме, а якщо невідоме — шляхом відповідного оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Конверт з заповітом відкривається та оголошується у присутності заінтересованих осіб та двох свідків.

Про оголошення заповіту складається протокол, в якому фіксується зміст заповіту, та підписується нотаріусом та свідками. Копія протоколу може бути надана спадкоємцям.

 

Стаття 1251. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування

1. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Коментар див. після ст. 1252.

Стаття 1252. Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою

1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та

інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

2.  Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

3.  Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

5. Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі.

6.  Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

7.  Заповіти осіб, зазначених у частинах першій — шостій цієї статті, посвідчуються при свідках.

8.  До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу.

9.  Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у частинах першій — шостій цієї статті, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

1. У випадку, якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт вправі посвідчити уповноважена на це посадова, службова особа відповідного органу місцевого самоврядування. Виняток складає тільки посвідчення секретного заповіту, посвідчення якого входить виключно до компетенції нотаріуса.

Заповіт, посвідчений посадовою, службовою особою, прирівнюється до нотаріально посвідченого, на нього розповсюджуються всі вимоги закону щодо форми, змісту та порядку складання заповіту.

Вчинення таких дій покладено на посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад, які діють відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад. Заповіти посвідчують ті посадові, службові особи, на яких вчинення такої дії покладено рішенням виконавчого комітету відповідної Ради.

При вчиненні нотаріальних дій у своїй діяльності вони керуються Законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Автономної Республіки Крим, крім того, — законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, іншими нормативними актами.

Як і нотаріуси, посадові, службові особи, які посвідчують заповіти, зобов'язані додержувати таємниці вчинення нотаріальних дій.

2. Посадові, службові особи, вказані у ст. 1252 ЦК, посвідчують заповіти з дотриманням всіх правил, що встановлені для посвідчення заповітів нотаріальними органами. Але на відміну від звичайного порядку при посвідченні заповіту ще потребується обов'язкова присутність не менш як двох свідків з повною цивільною дієздатністю. На такому заповіті крім підпису заповідача має бути підпис свідків. До тексту заповіту вносяться відомості про їх особу.

Правила цієї статті передбачені для тих випадків, коли в силу об'єктивних обставин особа позбавлена можливості нотаріально посвідчити заповіт. Вказаний перелік осіб та випадків, при яких вони вправі посвідчувати заповіти, є вичерпним.

Оскільки заповіт складається в двох примірниках, то один з них, посвідчений службовою, посадовою особою, передається до нотаріальної контори за місцем проживання заповідача чи до державного нотаріального архіву.

Капітани морських суден зобов'язані передати один примірник посвідченого ними заповіту начальникові порту України або консулові України іноземному порту для наступної передачі його до державного нотаріального архіву за постійним місцем проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або воно не відоме, то заповіт передається до державного нотаріального архіву м. Києва.

Завідуючий нотаріальним архівом, куди надійшов примірник заповіту, перевіряє законність заповіту і в разі встановлення невідповідності його законові повідомляє про виявлені недоліки заповідача і посадову, службову особу, яка посвідчила заповіт. За бажанням заповідача такий заповіт переоформляється нотаріусом на загальних підставах або тими ж посадовими особами, які його посвідчили.

Стаття 1253. Посвідчення заповіту при свідках

1.  На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

2.  У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою.

3. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.

4.  Свідками не можуть бути:

1)  нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

5. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

При посвідченні заповіту на бажання заповідача можуть бути присутні свідки.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади позбавлений можливості самостійно прочитати заповіт, то посвідчення такого заповіту має здійснюватися не менш як при двох свідках (ст. 1248 ЦК). За участю свідків посвідчуються заповіти в порядку ст. 1252 ЦК при посвідченні заповіту посадовою, службовою особою. Присутність свідків в цих двох випадках є обов'язковою.

Свідком може бути особа тільки з повною цивільною дієздатністю (див. коментар до ст. 34 ЦК). Нотаріус, службова, посадова особа, що посвідчує заповіт, спадкоємці за заповітом, члени їх сім'ї та родичі, особи, що самі не здатні прочитати або підписати заповіт, свідками бути не можуть.

Свідки зачитують заповіт уголос, підписують його. При цьому до тексту заповіту заносяться відомості про особу свідків відповідно до документів, що посвідчують їх особу.

Нотаріус або службова особа, яка посвідчує заповіт, повинна попередити свідків про необхідність додержання таємниці заповіту (ст. 1255 ЦК).

Враховуючи, що в зазначених випадках присутність свідків є обов'язковою, відсутність їх при складанні заповіту тягне його недійсність, а невідповідність свідків перерахованим вимогам може бути підставою для визнання заповіту недійсним.

Стаття 1254. Право заповідача на скасування та зміну заповіту

1.  Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

2.  Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4.  Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

5.  Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

6.  Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

7.  Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту.

Зміна та скасування заповіту — право заповідача, яке може бути здійснене тільки ним особисто. Заповідач вправі змінити чи скасувати складений ним заповіт у будь-який час, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування. Для зміни чи скасування заповіту не вимагається будь-чия згода, в тому числі осіб, призначених спадкоємцями в скасованому чи зміненому заповіті.

Заповіт може бути скасований шляхом складання нового заповіту або поданням заяви про його скасування нотаріусу, який посвідчив заповіт. Зміна заповіту можлива складанням нового заповіту, в якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі розпорядження попереднього заповіту. В будь-якому випадку більш пізній заповіт скасовує попередній повністю або у частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкодавець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім заповітом розподілив його другу частину, то такі заповіти після смерті заповідача будуть чинними обидва.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований більш пізнім заповітом, не поновлюється, якщо пізніше складений заповіт потім скасований шляхом подання заяви. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніше складений заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятки з цього складають випадки, коли пізніше складений заповіт був складений дієздатною особою, однак в момент, коли вона не розуміла значення своїх дій та не здатна була ними керувати (ст. 225 ЦК), а також складений особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Такі обставини встановлюються в судовому порядку і хоча такий заповіт визнається недійсним, то попередній заповіт зберігає чинність.

Порядок складання першого заповіту не має юридичного значення для зміни чи скасування заповіту, нотаріальний заповіт може бути скасований морським та навпаки.

Нотаріус, завідуючий державним нотаріальним архівом при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту, а також при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, приватного нотаріуса, в державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.

Нотаріус, якому в ході посвідчення заповіту стане відомо про раніше посвідчений заповіт, повідомляє про вчинену дію той орган, де зберігається раніше посвідчений заповіт.

Взагалі, з метою захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб всі заповіти складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ у порядку, що встановлений Положенням про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ.

Стаття 1255. Таємниця заповіту

1. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Нотаріус, а також інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також особа, що підписує заповіт замість заповідача (ст. 1247 ЦК), до смерті заповідача не мають права розголошувати відомості відносно факту складання заповіту, його змісту, зміни та скасування.

Будь-які довідки щодо вказаних обставин видаються спадкоємцям тільки після смерті заповідача при пред'явленні свідоцтва про його смерть. Відомості про заповіти можуть бути надані після смерті заповідача на письмову вимогу суду, прокуратури, органів досудового слідства в зв'язку з кримінальними, цивільними справами, що знаходяться у їх провадженні.

Ст. 1255 не вказує про відповідальність особи, що розголошує відомості. Вважається, що в разі розголошення зазначених відомостей, заповідач має право звернутися до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди до винної особи та взагалі скористатися відомими засобами захисту цивільних прав, передбаченими ЦК.

Стаття 1256. Тлумачення заповіту

1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

2.  У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Встановлення точної волі заповідача, висловленої в заповіті, може здійснюватися спадкоємцями після смерті спадкодавця.

Таке тлумачення має місце тоді, коли складений заповіт не має протиріч, позбавлений незрозумілостей, не викликає сумнівів в його змісті.

Якщо заповіт викликає сумніви у спадкоємців, має незрозумілий, суперечливий характер, що викликає спір між спадкоємцями, то його тлумачення може бути здійснене судом за вимогою зацікавленої особи. При цьому до уваги беруться однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин заповіту, то їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, наміром заповідача, (див. коментар до ст. 213 ЦК).

Стаття 1257. Недійсність заповіту

1.  Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2.  За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Заповіт, як правочин, підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають права на його складання, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому визнання такого заповіту недійсним судом в силу ст. 215 ЦК не потрібне.

Заповіт, складений особою, волевиявлення якої не було вільним і не відповідало її волі, може бути визнаним недійсним тільки за позовом зацікавленої особи з наданням відповідних доказів цієї обставини. Наприклад, складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.

Заповіт може бути визнаним недійсним не повністю, а частково. Тому недійсність його окремих розпоряджень, не має наслідком недійсності його в цілому. Наприклад, заповідач своїм заповітом порушує права спадкоємців, що мають право на обов'язкову частку. Заповіт в цій частині є недійсним. Можливий випадок також зазначення в заповіті з умовою такої умови, що суперечить моральним засадам суспільства. В частині цієї умови заповіт буде недійсним. В решті воля заповідача зберігає чинність.

Якщо заповіт визнається недійсним в цілому, то настає спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права на спадкування таким заповітом, закликається до спадкування на загальних підставах.

Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту мають зацікавлені особи, частіше — спадкоємці за законом. Такий позов може бути поданий до суду тільки після смерті заповідача.