Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз; а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2.  Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3.  Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Лікарська таємниця є найдавнішим законом медичної етики. Право на збереження в таємниці даних про стан здоров'я фізичної особи передбачає збереження в таємниці не тільки діагнозу, але і самого факту звертання за медичною допомогою, інших відомостей, отриманих при медичному обстеженні. Ці відомості можуть стосуватися як фізичного стану особи, так і подій її особистого життя. Не підлягають розголосу не тільки дані про саму хворобу, але і відомості про функціональні особливості організму, фізичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств і інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його і т.п.

Відповідно до «Основ законодавства України про охорону здоров'я» 1992 р., медичні працівники, інші особи, яким в зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і їхні результати, інтимні і сімейні сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Лікарська таємниця припускає заборону вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Неправомірним розголошенням таємниці вважається навмисне чи необережне повідомлення, розголос такого роду відомостей без відповідного дозволу.

Таке право на лікарську таємницю належить фізичній особі, у відношенні якої було проведено медичне обстеження чи втручання. Стаття, яка коментується, не передбачає право інших осіб, (близьких родичів, членів родини і т.п.) вимагати збереження такої таємниці у випадку смерті фізичної особи.

Однак міжнародні документи з проблем медичної етики містять положення, що зобов'язують зберігати конфіденційну інформацію навіть після смерті пацієнта. Правда, такі документи не носять законодавчого характеру.

Правила цієї статті погоджуються з Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., яка передбачає неприпустимість зловживання правом на інформацію. До порушень законодавства України про інформацію, які можуть спричинити цивільно-правову відповідальність, відноситься використання і поширення інформації щодо особистого життя громадянина без його згоди.

Таким чином, лікар може відмовити в наданні інформації, яка, на його думку, відноситься до професійної таємниці.

Надаючи громадянину гарантії конфіденційності переданих ним відомостей, закон не забороняє надання відомостей, що складають лікарську таємницю, іншим громадянам, у тому числі посадовим особам, в інтересах обстеження і лікування пацієнта для проведення наукових досліджень, публікації в науковій літературі, використання цих відомостей у навчальному процесі й в інших цілях за згодою громадянина чи його законного представника. При відсутності такої згоди «Основи законодавства України про охорону здоров'я» допускають використання інформації, що складає лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі публікаціях в спеціальній літературі за умови забезпечення анонімності пацієнта.

Хоча зазначений закон і говорить про «лікарську таємницю», в обстеженні, лікуванні, реабілітації пацієнта беруть участь не тільки лікарі, але і медсестри, фармацевти, лаборанти, фахівці з медичної техніки і т.д., які стають володарями конфіденційної інформації. Тому у ст. 286 ЦК не використовується поняття «лікарська таємниця», а натомість сформульована вимога до будь-якої фізичної особи, утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першої цієї статті, якщо інформація стала йому відома в зв'язку з виконанням службових обов'язків чи з інших джерел.

Відступ від принципу лікарської таємниці можливий у випадках, коли хвороба може привести до важких наслідків у родині, створити погрозу для оточуючих, чи для суспільства (наприклад, у випадку захворювання на СНІД).

«Лікарську таємницю» (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від «медичної таємниці» (інформації для пацієнта), про яку йдеться у ст. 286 ЦК.

Інтереси здоров'я населення й окремих фізичних осіб припускають випадки, коли фізична особа може бути зобов'язана пройти медичний огляд. З цією метою організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних, працівників підприємств, установ і організацій зі шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців і осіб, чия професійна діяльність пов'язана з обслуговуванням населення чи підвищеною небезпекою для оточуючих.

Обов'язковість медичного огляду окремих категорій осіб передбачена законами України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про попередження захворювань на СНІД і соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р., «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого

1994 р., «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р., «Про боротьбу з захворюваннями туберкульозом» (від 5 липня 2001 р.) та ін.

 

 

 

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Перебування фізичної особи на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі припускає деякі природні обмеження, зміну звичайного укладу життя людини. Разом з тим такі обмеження повинні не порушувати передбачені законом права фізичної особи.

Одним з засад лікарської професійної діяльності є принцип колегіальності. Він ґрунтується на повазі до різних точок зору в процесі надання медичної допомоги (наприклад, під час консиліуму). Право фізичної особи на вільний вибір лікаря припускає, що й у процесі лікування він може звернутися не тільки до лікаря, що безпосередньо його лікує, але й до інших фахівців. Колегіальне вирішення питань надання медичної допомоги може бути передбачено законом, якщо в правовій нормі закріплений обов'язок вирішення того чи іншого питання консиліумом. Не забороняє закон і ініціативу хворого в залученні іншого медичного працівника при рішенні складних питань діагностики, патології, лікування.

Члени родини, опікун і піклувальник також не можуть бути позбавлені права на спілкування з хворим у період його стаціонарного лікування чи обстеження. Це обумовлено не тільки тим, що заборона такого спілкування може несприятливо вплинути на загальний стан хворого, але й тим, що надання медичних послуг припускає і вирішення окремих юридичних питань за згодою зазначених осіб.

Право на допуск нотаріуса й адвоката обумовлене тим, що фізична особа, навіть знаходячись на стаціонарному лікуванні (а в окремих випадках саме в зв'язку з таким лікуванням або станом свого здоров'я), не повинна бути позбавлена реальної можливості реалізувати своє право на здійснення юридичних чи дій скористатися послугами по наданню юридичної допомоги. В міру розвитку юридичної обізнаності населення і законодавчого закріплення прав людини в сфері надання медичних послуг

Інтереси хворого все частіше може представляти адвокат.

Конституційною нормою закріплено право кожної людини на свободу поглядів і віросповідання. Це право припускає не тільки можливість сповідати будь-яку релігію, але й мати реальну можливість здійснення не заборонених законом обрядів і культів за участю священнослужителя. Тому допуск до фізичної особи, яка знаходиться на стаціонарному лікуванні священнослужителя для відправлення релігійного обряду не може бути заборонений.

Стаття 288. Право на свободу

1. Фізична особа має право на свободу.

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

Свобода фізичної особи — особисте немайнове благо. Замах на волю передбачає насильницьку заборону особі залишати визначене місце або позбавлення особи можливості це зробити самостійно.

Законом передбачена карна відповідальність за злочини проти свободи людини. До таких злочинів, об'єктом яких є свобода фізичної особи, відносяться: незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, захоплення заручників, підміна дитини, торгівля людьми чи інша незаконна угода про передачу людини, експлуатація дітей, незаконне поміщення в психіатричний заклад.

Позбавлення волі є незаконним у випадку, коли таке позбавлення волі здійснюється не у відповідності з Конституцією, законами України, а також діючими міжнародними договорами. Законом установлена процедура арешту, затримки людини, поміщення її в місця позбавлення волі. Обов'язковою умовою таких дій є їхня строга відповідність вимогам закону.

У випадку порушення прав громадянина в цій сфері, він може вимагати захисту порушеного цивільного права на основі норм ЦК (див. коментар до ст. 1195) і Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р.

Законом переслідується і така форма втручання в права людини на свободу як фізичний і психічний тиск, втягування у вживання наркотичних чи психотропних коштів, у виконання дій, що порушують публічний порядок. Такі дії можуть спричинити як кримінальну, адміністративну так і цивільно-правову відповідальність.

Тримання людини в неволі може бути обумовлене як його викраденням, так і захопленням як заручника. Право фізичної особи на волю закріплено в Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., ратифікованою Україною 17 липня 1997 р., Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників, ратифікованою Україною 7 травня 1987 р., деклараціях ООН та інших міжнародно-правових нормах.

До порушень прав людини на свободу належить також незаконне утримання особи в психіатричній установі.

Вміщення в психіатричну установу, яке також припускає обмеження волі, здійснюється відповідно до встановленої законом процедури і у передбачених законом випадках. Наприклад: за рішенням суду про застосування примусових заходів медичного характеру чи для примусового лікування в порядку, передбаченому Кримінальним кодексом та Кримінально-процесуальним кодексам України; за рішенням суду для лікування особи, визнаної хворою на наркоманію, які ухиляються від добровільного лікування; на підставі висновку міжвідомчої судово-експертної комісії для лікування і реабілітації неповнолітніх у віці від 11 років, які вживають алкоголь чи наркотики; для визначення психічного стану особи, притягнутої до кримінальної відповідальності; в порядку примусової госпіталізації психічно хворих осіб.

Обмежувати волю пересування фізичної особи можуть тільки заходи процесуального примусу, що встановлюються кримінально-процесуальним законом у відношенні обвинувачуваних (підозрюваних) і застосовуються з метою запобігти можливість сховатися від суду і слідства, перешкодити правосуддю і продовжити злочинну діяльність.

Фактичними підставами застосування таких заходів є наявність безперечних доказів здійснення цією особою злочину. Крім того, така затримка може бути здійснена тільки в межах термінів, також встановлених законом. У відповідності зі ст. 29 Конституції України затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримки йому не вручене мотивоване рішення суду про його затримання під варту.

В силу Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди у випадку його незаконної затримки, арешту, тримання під вартою.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Надання фізичній особі права на особисту недоторканність не випадково віднесено до прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Фізична недоторканність — це поняття частково ідентичне поняттю «здоров'я», що є більш широким. Кримінальним кодексом передбачена відповідальність за злочини проти життя і здоров'я, об'єктивною стороною яких є катування, жорстоке чи нелюдське поводження, що принижує честь і гідність людини. Саме ж покарання, передбачене Кримінальним кодексом, як примусовий захід, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у здійсненні злочину, не має на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Відповідно до вимог СК України, батьки зобов'язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дітей батьками, а також застосування до дітей інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини.

Таким чином, визначені межі вибору форм і методів виховання дітей. Ці методи не можуть суперечити закону і моральним засадам суспільства. Забезпечуються права дитини на особисту недоторканність установленою законом системою державного контролю, судовим захистом.

Дитина вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів в орган опіки і піклування, інший орган державної влади, органи місцевого самоврядування і громадських організацій.

Дитина, що досягла чотирнадцятирічного віку вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів безпосередньо в суд.

Зловживання батьківськими правами є підставою для застосування відповідальності, встановленої законом. Сімейний кодекс передбачає можливість позбавлення батьківських прав стосовно осіб, що жорстоко поводяться з дітьми, експлуатують дітей і примушують їх до бродяжництва і жебрацтва.

Жорстоке й аморальне поводження фізичної особи у відношенні іншої особи, яка знаходиться в безпомічному стані, також може бути підставою як для кримінальної так і цивільно-правової відповідальності.

При цьому під жорстоким поводженням варто розуміти фізичний вплив у виді нанесення побоїв, заподіяння фізичного болю, мучень (наприклад, тривале позбавлення людини їжі, води, тепла, тримання у шкідливих для здоров'я умовах або інші насильницькі дії). Аморальне поводження з людиною — це поводження, що суперечить загальноприйнятим нормам, хоча не обов'язково є кримінально-карним. Жорстоке поводження завжди є аморальним, принижує людську гідність.

Користуючись за життя правом на особисту недоторканність, фізичну особу не позбавлено права на повагу до її пам'яті після настання фізіологічної смерті. Зокрема, у коментарі до ст. 291 мова йде про право фізичної особи дати згоду на донорство на випадок своєї смерті, яке передбачено законом України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 г.

Однак тіло людини після реєстрації факту її смерті може бути використано і в інших науково-дослідних, медичних чи навчальних цілях. Використання людського тіла в таких цілях також припускає одержання прижиттєвої згоди. Тому фізична особа має право розпорядитися про передачу після її смерті органів і інших анатомічних матеріалів свого тіла науковим, медичним чи навчальним закладам.

Стаття 290. Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2.  Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3.  Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті чи заборонити його.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів і інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин.

Здача крові для наступного її застосування в лікувальних цілях здійснюється громадянами добровільно. Законом «Основи законодавства України про охорону здоров'я» забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватися реципієнту чи заподіяти шкоду його здоров'ю. Органи й установи охорони здоров'я при сприянні власників і керівників підприємств, установ, організацій зобов'язані всебічно розвивати донорство. Донорам надаються пільги, встановлені законодавством України. Правовідносини, що виникають у зв'язку з донорством крові і її компонентів регулюються законом України «Про донорство крові і її компонентів» від 23 червня 1995 р.

Однією із найперспективніших галузей медицини є трансплантологія. Надаючи право фізичній особі на донорство, закон забезпечує тим самим правову регламентацію морально виправданого прагнення людини використовувати можливість лікування хворих, які раніше вважалися приреченими. Однак пересадка органа від живого донора поєднана з великим ризиком для нього. Виникає проблема співвідношення такої операції з лікарським принципом «не зашкодь», що порушується забором органа чи його частини в донора, свідомим нанесенням донору травми і введенням його в ризик виникнення важких ускладнень.

У зв'язку з цим закон допускає реалізацію права на донорство тільки у встановленому порядку, при наявності згоди донора і реципієнта чи їхніх законних представників. Умовою такої операції є і те, що використання інших способів і методів для підтримки життя, відновлення чи поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а заподіяна пересадженням органів чи інших анатомічних матеріалів шкода буде меншою, ніж та, яка заподіюється донору. Донор повинний бути обізнаний про можливий ризик у відношенні здоров'я і працездатності, шансах на успіх для реципієнта. У законі така поінформованість називається об'єктивним інформуванням.

Донорство регулюється законом України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р., який визначає трансплантацію як спеціальний метод лікування. Цей закон регулює діяльність, пов'язану з забором, збереженням, перевезенням органів, інших анатомічних матеріалів людини і їхньою трансплантацією, виготовленням біоімплантантів (засобів медичного призначення, виготовлених з анатомічних матеріалів померлих людей), одержанням і використанням ксенотрансплантантів (анатомічних матеріалів тварин, використовувані для трансплантації). Зазначений закон передбачає, що наявність медичних показань для застосування трансплантації встановлюється консиліумом лікарів відповідної лікувальної чи наукової установи. На вилучення трансплантата в живої особи також потрібен висновок консиліуму. У медицині прийнята практика пересадження органів і тканин від живого донора тільки особам, що знаходяться з ним у близькому спорідненні, що законодавче закріплено в зазначеному вище законі.

Насильницьке донорство переслідується законом, є кримінально-карним діянням (ст. 144 КК).

Кабінетом Міністрів встановлюється перелік лікувальних закладів, які наділені правом вилучення органів для трансплантації. Закон України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» регулює і вилучення анатомічних органів у померлих осіб. Для здійснення такої трансплантації має значення діагностичне і юридичне визначення моменту, з якого можна вважати людину померлою. Це — момент встановлення смерті мозку, яка означає повну і необоротну втрату всіх його функцій. Діагностичні критерії смерті мозку і процедура констатації смерті мозку встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Встановлення факту смерті особи — потенційного донора — визначається консиліумом лікарів, які не можуть потім брати участь у вилученні органа для наступної трансплантації.

Внесення в закон права фізичної особи при житті дати згоду на донорство анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті чи заборонити донорство, визначає необхідність враховувати наявність або відсутність такої згоди при вирішенні питання про вилучення донорських органів померлого. При відсутності такої згоди закон зобов'язує запитати згоду в подружжя або родичів, що проживали з померлим на час його смерті (законних представників). Якщо ж така згода не отримана, вилучення органів неприпустимо. Таким чином, законодавче закріплення цих положень робить неприпустимим розглядати відсутність заборони забору органів як презумпцію згоди.

Спеціальними актами законодавства регулюється трансплантація статевих залоз, репродуктивних клітин і ембріонів.

Неприпустимість комерціалізації трансплантології закріплена в законі. Угоди, що передбачають купівлю-продаж органів чи інших анатомічних матеріалів людини (за винятком кісткового мозку) забороняються.

Законом «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» регулюється надання для трансплантації фетальних матеріалів (анатомічних матеріалів мертвого ембріону (плоду) людини). Спеціальними інструкціями, затвердженими наказом міністра охорони здоров'я від 25 вересня 2000 р. регулюються питання констатації смерті людини, вилучення анатомічних органів, тканин, їхніх компонентів, і фрагментів, дозволених до вилучення у донора-трупа.

Виразивши згоду стати донором, фізична особа може відмовитися від своєї згоди.

Стаття 291. Право на сім'ю

1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3.  Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4.  Ніхто не має права втручатися в сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Сім'я являє собою об'єднання осіб, пов'язаних між собою шлюбом чи спорідненням, взаємною матеріальною і моральною підтримкою, народженням і вихованням дітей, взаємними особистими і майновими правами й обов'язками. Законодавче поняття сім'ї міститься у СК України, відповідно до якого сім'я є первинним і основним осередком суспільства. Законодавче визначені ознаки сім'ї. Ними є спільне проживання, спільний побут, взаємні права й обов'язки.

Відповідно до ЦК і СК України особа, яка досягла шлюбного віку, а в окремих передбачених законом випадках і до досягнення цього віку, має право на створення родини. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна людина має право на проживання в родині. Фізична особа може бути ізольована від родини тільки у випадках і порядку, установлених законом. До таких випадків можна віднести призначення покарання за рішенням суду, призов на військову службу, примусове поміщення в стаціонарну лікувальну установу в порядку, передбаченому законом.

Незалежно від місця свого перебування, фізична особа має право на підтримку зв'язків із членами своєї родини і родичами. Обмеження можуть складати обставини, спеціально передбачені законом, наприклад, відбуття покарання. Однак і в цих випадках зв'язки з членами родини можуть бути обмежені, але не заборонені.

У захисті прав і інтересів сім'ї може брати участь орган опіки і піклування. Особа, права якої порушені, має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав і інтересів в орган опіки і піклування, що не позбавляє її права на звернення до суду.

Ніхто не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя. Закріплення цього правила в ст. 32 Конституції не допускає збір, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про сімейне життя без згоди особи, якої стосуються ці відомості. Виключення складають випадки, визначені законом, коли така інформація необхідна в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. Кожна людина має право на ознайомлення в органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з такими відомостями про себе і свою сім'ю. Конституцією гарантований судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї і вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного такими діями.

Стаття 292. Право на опіку і піклування

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку і піклування.

Опіка і піклування встановлюється з метою забезпечення особистих і майнових прав і інтересів малолітніх, неповнолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх фізичних осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Право на опіку і піклування нерозривно пов'язане з життям і здоров'ям фізичної особи. Не маючи можливості самостійно піклуватися про створення належних умов побуту, лікування, розвитку за віком чи станом здоров'я, така особа вправі розраховувати на забезпечення її опікуном чи піклувальником. Права й обов'язки опікуна і піклувальника, умови і порядок припинення опіки і піклування визначені Цивільним кодексом. Порядок обмеження фізичних осіб у дієздатності та визнання їх недієздатними, встановлення опіки і піклування також визначається Цивільним кодексом (див. коментар до ст.ст. 36-42, 55-71 ЦК).

Опікун заміняє підопічного при здійсненні всіх необхідних угод. Він є законним представником підопічного і діє від його імені в його інтересах.

Піклувальник дає згоду на здійснення підопічним угод, бере участь у них поряд з підопічним.

Поряд з інститутом піклування, закон допускає надання дієздатній фізичній особі допомоги в здійсненні його прав і виконанні обов'язків. У цих цілях фізична особа може обрати собі помічника, який має надавати цим особам лише практичну допомогу в здійсненні ними своїх прав і обов'язків.

При вирішенні питань, пов'язаних з медичним втручанням (стерилізація, застосування складних методів діагностики й ін.), опікуни і піклувальники законом зобов'язані висловити свою згоду чи незгоду з майбутніми лікувальними або діагностичними заходами.

При неналежному виконанні опікуном чи піклувальником покладених на них обов'язків, суд може звільнити цих осіб від повноважень опікуна чи піклувальника.

 

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4.  Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Істотною умовою забезпечення умов життя і здоров'я людини є охорона навколишнього природного середовища. Вона забезпечується шляхом охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії людини, суспільства і природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів. Так визначено зміст охорони навколишнього природного середовища в Основах законодавства України про охорону здоров'я.

Діяльність будь-якої особи, здійснювана врозріз з цими задачами, яка призводить до забруднення, знищення, іншого несприятливого впливу на довкілля, є незаконною. Будь-яким особам належить право вимагати припинення такої діяльності. У випадку відмови від припинення такої діяльності вона може бути припинена за рішенням суду. Регулюються питання охорони довкілля законом України «Про охорону навколишньої природного середовища» від 26 червня 1991р., відповідно до якого порушені права громадян, у цій галузі повинні бути відновлені, а їхній захист здійснюється в судовому порядку.

Складовою частиною права на безпечне довкілля є право на інформацію про стан цього навколишнього середовища. Це право включає вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), її вільне одержання, використання, поширення і збереження. Крім зазначених прав у цій сфері, варто виділити право на медико-генетичну допомогу. В інтересах збереження генофонду держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини. Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарата людини.

З метою запобігання інфекційних захворювань, державою забезпечуються науково обґрунтовані профілактика, лікування, локалізація і ліквідація масових інфекційних захворювань.

Для підтримки здоров'я населення необхідний відповідний життєвий рівень, включаючи

їжу, одяг, житло, медичне і соціальне обслуговування і забезпечення. З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних і санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій і інших доходів населення.

Відповідно до закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. держава забезпечує громадянам як споживачам захист їхніх прав, вибір і придбання товарів в обсязі, який забезпечує рівень споживання, достатній для підтримки здоров'я і життєдіяльності. До прав, наданих фізичним особам цим законом відносяться: гарантований рівень споживання, державний захист прав, належна якість товарів і їх безпека, відшкодування збитків заподіяних товарами неналежної якості, моральної і матеріальної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами.

Складовою частиною права на безпечне навколишнє середовище є і право на належні безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання й ін.

Медичні, фізіологічні і санітарно-гігієнічні вимоги, які стосуються життєвого рівня населення, затверджуються Верховною Радою України.

З метою забезпечення сприятливих умов для здоров'я, праці, відпочинку, навчання і побуту, забезпечення високого рівня працездатності, профілактики травматизму і профзахворювань, отруєнь, а також з метою запобігання іншої можливої шкоди для здоров'я, встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги. Це вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, устаткування, будівель, споживчих товарів і інших об'єктів, які можуть несприятливо впливати на здоров'я. Закон України «Про охорону праці» визначає основні положення реалізації конституційного права на охорону життя і здоров'я людини в процесі трудової діяльності.