Глава 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Глава 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 281. Право на життя
1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.
2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.
Фізична особа має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
3. Медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.
5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.
Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.
6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.
У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів.
Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними і соціальними показаннями, встановлюється законодавством.
7. Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення і перенесення зародка в її організм.
Ст. З Конституції України закріплює положення, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ці права людини і їх гарантії складають зміст і спрямованість діяльності держави. Скасування й обмеження цих прав не допускається, за винятком випадків, що можуть тимчасово встановлюватися в умовах військового чи надзвичайного стану. Право на життя, на відміну від інших прав, є основою людської гідності. Воно гарантує недоторканність фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не допускає розпорядження ним ким-небудь, крім самої людини.
Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального, так і цивільного законодавства. Цивільний кодекс допускає право фізичної особи на самозахист свого життя і захист життя іншої фізичної особи в умовах протиправного посягання. Такі міри самозахисту не повинні суперечити закону. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. У цивільному праві необхідна оборона можлива проти посягання, яке не є злочином.
Наука насамперед повинна поважати людське життя. Етичні і юридичні межі наукових медичних досліджень на людині визначені Основами законодавства України про охорону здоров'я. Відповідно до цього закону застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільне корисною метою і за умови їхньої наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком заподіяння важких наслідків для здоров'я і життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.
Незаконне проведення дослідів на людині карається відповідно до норм Кримінального кодексу України (ст. 142 КК).
Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також експерименти на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою дослідження.
Таким чином, наукове дослідження може мати місце тоді, коли в жертву не приноситься основне призначення лікарні — лікування хворих.
Серед медичних, наукових і інших досліджень розрізняються медичні дослідження, що поєднані з наданням медичної допомоги - клінічні дослідження, що також провадяться за згодою хворого з метою використання нових діагностичних і лікувальних методів, якщо це дає надію на порятунок життя і відновлення здоров'я. Медико-біологічні дослідження на людях, які не переслідують лікувальні цілі (неклінічні медико-біологічні дослідження), можуть проводитися тільки на здорових добровольцях з їхньої згоди. Клінічне спостереження як різновид дослідження являє собою пасивну форму дослідницької роботи і не вимагає одержання спеціальної згоди громадянина, оскільки воно передбачається самим фактом звернення за медичною допомогою.
Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України. Наказом Міністерства охорони здоров'я України 1 листопада 2000 р. затверджена Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів і експертизи матеріалів клінічних випробувань, а також Типове положення про комісії з питань етики. Клінічні випробування нових лікарських засобів регламентуються законом України «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. Згода на проведення експерименту повинна бути виражена вільно. Вона не може вважатися вільною, якщо людина дає її з остраху викликати негативне відношення до себе медичного персоналу чи погіршення якості лікування. Людина, що дає інформовану згоду, має право одержати відповідь на будь-які питання, пов'язані з клінічним дослідженням і мати досить часу для ухвалення рішення про свою участь у ньому.
Закон не заперечує права громадянина самостійно розпорядитися своїм правом на припинення життя. Однак ні лікар, ані інші особи не вправі робити будь-які дії, спрямовані на припинення життя такого громадянина. Коли стан хворого не залишає сумніву в безнадійності лікування, виникає юридична і морально-етична проблема полегшення передсмертних страждань людини. Однак медична технологія, що дозволяє «подовжити» життя безнадійно хворих може і не застосовуватися у випадку відмови хворого (чи його законних представників) від такого лікування, спрямованого на підтримання життя. Таку відмову не слід плутати з відмовою від боротьби за життя людини, коли є перспектива його збереження — пасивною евтаназією. Якщо ж для чи прискорення полегшення смерті хворої людини застосовуються які-небудь дії, у тому числі із застосуванням ліків, можна говорити про активну евтаназію.
Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням чи добровільною згодою пацієнта в акредитованих установах охорони здоров'я за медичними показниками, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.
Операція штучного переривання вагітності (аборт) припустима за бажанням жінки в спеціально акредитованих установах охорони здоров'я за умови вагітності терміном не більш як 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблений в окремих випадках і в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.
Ці питання регулюються Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів» від 12 листопада 1993 р., Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, затвердженою наказом Міністра охорони здоров'я від 28 червня 1994 р., Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх термінів методом вакуум-аспірації, затвердженої наказом Міністра охорони здоров'я від 28 червня 1994 р. та ін.
Застосування штучного запліднення і імплантації ембріона здійснюється відповідно до порядку, встановленому наказом Міністра охорони здоров'я від 4 лютого 1997 р. про умови і порядок застосування штучного запліднення й імплантації ембріона (ембріонів). Застосування такого штучного запліднення й імплантація ембріона провадиться тільки за згодою дієздатної жінки за умови згоди подружжя, забезпечення анонімності донора і збереження лікарської таємниці. Правом на застосування штучного запліднення й імплантацію ембріона користується тільки повнолітня жінка. Разом з тим максимальний вік жінки, якій здійснюється штучне запліднення, обмежений 40 роками. Подружжя мають право на інформацію про результати медико-генетичного обстеження донора, його зовнішніх даних, національності, разом з тим забезпечується анонімність донора. Вимоги, яким повинен відповідати донор, також установлені зазначеним нормативним актом.
Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю
1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.
Відповідно до закону України «Про забезпечення санітарного й епідемічного добробуту населення» від 24 лютого 1994 р., фізичні особи мають право на санітарне й епідемічне благополуччя, що являє собою такий стан життєдіяльності людини, при якому існують умови, сприятливі для життя. Підприємницька й інша діяльність, що загрожує життю і здоров'ю населення не допускається. Фактори навколишнього середовища (природні і штучно створені), що безпосередньо оточують людину, повинні бути безпечними. Будь-які біологічні (вірусні, бактеріальні організми і біотехнології), хімічні, (органічні і неорганічні, природні і синтетичні), фізичні (шум, вібрація), соціальні (харчування, водопостачання) і інші фактори, що впливають на людину, не повинні заподіювати шкоду життю і здоров'ю людини. Шкідливий вплив підприємницької чи іншої діяльності, що створює загрозу життю і здоров'ю, може впливати на працездатність людини, здоров'я майбутніх поколінь. Вимоги безпеки для здоров'я — це розроблені на основі медичної науки критерії, показники, граничне припустимі межі, санітарно-епідемічні нормативи, правила, обґрунтування, контроль і нагляд за якими відноситься до медичної компетенції. З метою встановлення дійсної небезпеки для життя і здоров'я тієї чи іншої діяльності може проводитися санітарно-епідеміологічна експертиза.
Закон України «Про забезпечення санітарного й епідемічного добробуту населення» передбачає цивільно-правову відповідальність за порушення санітарного законодавства. Підприємства, установи, організації, підприємці і громадяни, що порушили санітарне законодавство, якщо це призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних поразок, тривалій чи тимчасовій втраті працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки а також компенсувати додаткові витрати на проведення санітарних і протиепідемічних заходів, витрати лікувальних установ на надання медичної допомоги потерпілим.
Стаття 283. Право на охорону здоров'я
1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.
2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.
Здоров'я закон визначає як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Під охороною здоров'я розуміють систему законів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних і інших організацій, завданнями яких є забезпечення потреб населення в сфері охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів чи послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.
Складовими частинами права громадян на охорону здоров'я є: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримки здоров'я; безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку, кваліфікована медико-санітарна допомога, включаючи вільний вибір лікаря і лікувальної установи; достовірна і своєчасна інформація про стан свого здоров'я, здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику і їхній ступінь; правовий захист від незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди й інші (ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Основними принципами охорони здоров'я є: визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямком діяльності держави; дотримання і забезпечення прав і свобод людини в цій області; пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, національними, індивідуальними інтересами, рівноправність громадян, демократизм, загальнодоступність медичної допомоги й інших послуг в області охорони здоров'я; попереджуючо-профілактичний характер підходу до охорони здоров'я; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичної допомоги, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; децентралізація державного керування; розвиток самоврядування установ і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі та ін.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, оздоровчо-профілактичних програм. Держава гарантує реалізацію прав в області охорони здоров'я шляхом створення розширеної мережі установ охорони здоров'я, надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, здійснення державного і суспільного контролю і нагляду в області охорони здоров'я, установлення відповідальності за порушення прав І законних інтересів громадян у цій сфері.
Важливою гарантією здійснення права на охорону здоров'я е конституційне закріплення обов'язку держави створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, здійснення безкоштовної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров'я. Існуюча мережа таких установ не може бути скорочена.
Спеціально уповноваженим державним органом державної виконавчої влади в області охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України. Безпосередньо охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні й інші установи охорони здоров'я. Підтримується державою і заохочується індивідуально підприємницька діяльність в області охорони здоров'я.
Цивільні правовідносини, що виникають між фізичними особами і установами, що забезпечують охорону здоров'я, регулюються Цивільним кодексом, законами України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р., «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. та ін.
Стаття 284. Право на медичну допомогу
1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.
6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.
Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги, що випливає з невід'ємного права на життя, передбаченого ст. 57 Конституції України і ст. 282 ЦК (див. коментар до ст. 282).
Зміст поняття «медична допомога» не розкривається ні в Конституції України, ні в Основах законодавства України про охорону здоров'я, ані в інших нормативних актах. Залишається нормативне не визначеним І поняття «медична послуга», співвідношення його з поняттям «медичної допомоги». Поняття медичної послуги логічно ширше поняття медична допомога, однак, у відповідності зі ст. 49 Конституції України медична допомога повинна надаватися безкоштовно. Медичні ж послуги у випадках, передбачених законом, можуть надаватися і за оплату.
Надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів і інших акредитованих установ охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідний дозвіл. До видів такої допомоги відносяться консультація лікаря, проста діагностика і лікування основних розповсюджених захворювань, травм і отруєнь, профілактичні міри, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна (перший рівень) лікувально-профілактична допомога надається переважно по територіальному принципу сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (другий рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, що мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високоспеціалізована (третій рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарем чи групою лікарів, що мають відповідну підготовку в області складних для діагностики і лікування захворювань, у випадку лікування хвороб, що вимагають спеціальних методів діагностики і лікування, а також з метою встановлення діагнозу і лікування захворювань, які рідко зустрічаються.
У випадках, коли надання допомоги можливо тільки за межами України, громадяни можуть направлятися на таке лікування в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК).
Розвиток правосвідомості і вдосконалення реалізації правових відносин в області охорони здоров'я ґрунтується на визнанні пацієнта рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря.
Таке право припускає вільний вибір пацієнта: користатися чи ні послугами по наданню медичної допомоги.
Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.
Рівність відносин учасників (правовідносини), що виникають у системі «лікар-пацієнт» припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоров'ю населення.
Згода на надання медичної допомоги відповідно до «Декларації про розвиток прав пацієнтів у Європі», затвердженої на європейській нараді по правах пацієнта в 1994 р., має бути забезпечена «інформаційно». Тобто, це така згода, що вільно висловлена особою, здатною розуміти значення своїх дій, за умови попереднього надання їй доступним способом інформації про характер її захворювання, прогноз можливого розвитку, мету, порядок і тривалість надання медичної допомоги, способи діагностики і лікування, побічні ефекти і альтернативні методи лікування.
Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такої відмови чи переривання втручання повинні бути йому роз'яснені.
Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язаний роз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього він відмовляється від медичного втручання, лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним представником пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов'язаний повідомити про це орган опіки і піклування.
Разом з тим, стан хворого не завжди дозволяє йому вільно висловити свою волю на медичне втручання. Коли такий стан загрожує життю і здоров'ю і є екстрені показання до проведення медичного втручання, слід припускати, що така згода існує. В аналогічних ситуаціях з недієздатними особами виправдане медичне втручання за умови, що дістати згоду законного представника в необхідний термін неможливо.
Питання про припинення медичної допомоги є одним з дискусійних, що потребує більш детальної правової регламентації.
Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, активні заходи для підтримки життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті встановлюються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.
Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. визначає правові й організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних мір, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними захворюваннями.
Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я
1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.
2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.
3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другої цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
Поняття «повноліття» згідно з нормами ЦК пов'язане з виникнення повної дієздатності (див., коментар до ст. 34 ЦК). Дієздатні особи вправі одержувати повну і достовірну інформацію про стан свого здоров'я. У відношенні неповнолітніх і недієздатних осіб таким правом користуються їхні батьки (усиновлювачі) опікуни, піклувальники. Це не означає, що принцип правдивості не стосується відносин медичного працівника з дітьми і недієздатними, однак він випливає не з закону, а з загальних вимог медичної етики.
Під достовірною інформацією слід розуміти таку, яка не викликає сумніву в її об'єктивності (результати медичних, діагностичних досліджень, консультативні висновки лікарів-фахівців, поставлений діагноз, прогноз захворювання і т.п.). Формування в хворого медичним працівником неправильного уявлення про суть хвороби з метою підбадьорити хворого, відгородити від зайвих переживань і створити ілюзію повної безпеки як стану хворого, так і методів лікування і діагностики неприпустимо. Повідомлення таких неправдивих відомостей порушує право на інформацію про стан здоров'я. Спроби сховати правду не завжди позитивно впливають на хворого, іноді вони викликають у нього сумнів у правильності діагнозу, компетенції лікаря.
Крім того, хворому (і особам, зазначеним у п. 2 статті, що коментується), надано право ознайомлення з медичною документацією, звідки хворий може почерпнути відомості, які стануть в протиріччі з інформацією, повідомленою лікарем. Медична документація має бути надана за вимогою хворого чи законного представника. Основними медичними документами є історія хвороби і амбулаторна карта хворого, однак, можуть бути й інші, які стосуються лікування і догляду. Має значення правильне оформлення медичної документації. Форма і вимоги до ведення таких документів установлюються Міністерством охорони здоров'я.
Повнота інформації передбачає повідомлення усіх відомих медичному працівнику даних про стан здоров'я, у тому числі важкості і перебігу хвороби, можливих її наслідках, можливих медичних втручаннях, включаючи відомості про потенційний ризик і ефективність кожного втручання, альтернативних методах лікування і діагностики, наслідках відмови від них, і ін.
Відповідно до «Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі», прийнятої в 1994 р., інформація повинна надаватися пацієнту з урахуванням рівня його розуміння і з мінімальним вживанням незнайомої для нього спеціальної термінології. Якщо пацієнт не володіє мовою даної місцевості необхідно, по можливості, забезпечити переклад необхідної інформації.
Оскільки закон надає фізичній особі право на одержання інформації про стан свого здоров'я, то правомірна і добровільна відмова від такого права.
У випадку відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його чи родини законного представника, ці особи можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо в суд, або за їхнім вибором, у медичну установу чи органи охорони здоров'я.
Разом з тим, стаття, яка коментується, передбачає, що обсяг інформації про стан здоров'я визначається фізичним і психічним станом особи, важкістю захворювання. Право медичного працівника надати неповну інформацію про стан здоров'я хворого, припускає можливість умовчання про деякі установлені факти. Це виявлені в ході діагностики і лікування показники стану здоров'я хворого, які можуть викликати небажані наслідки в психологічному і соціальному плані. Якщо хворим є неповнолітній або недієздатний, то в одержанні повної інформації можуть бути обмежені не тільки хворий, але і його батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Такі небажані наслідки виявляються у виникненні негативних емоцій, депресії, нервових і психічних розладах, і можуть спричинити ускладнення перебігу хвороби, виникнення ятрогенних патологій, обумовлених одержанням такої інформації, а в деяких випадках і суїцид. Закон не передбачає перелік станів хворого, у яких медичний працівник вправі повідомити неповну інформацію і не передбачає обсяг «правди», що повинна бути в будь-якому випадку відома хворому. По сформованим морально-етичним нормам прихованню підлягає діагноз злоякісного захворювання, прогноз настання швидкої смерті. Чим важче і небезпечніше захворювання, тим більше підстав скористатися правом надання неповної інформації.
Замовчування не слід плутати з повідомленням свідомо неправдивих відомостей про стан здоров'я хворого. Медична психологія виробила значну кількість правил про те, як говорити про прогноз хвороби з хворими різних вікових і соціальних груп, що страждають захворюваннями різної важкості. Ці правила повинні бути враховані при визначенні «дози» інформації, про яку мова йде в даній статті.
У цьому випадку має бути обмежений і доступ до деяких відомостей, які містяться в медичній документації.
Повідомлення неповної інформації про стан здоров'я хворого є не обов'язком, а правом медичного працівника. Разом з тим морально-етичні принципи медичної деонтології, пропонують у кожному конкретному випадку розібратися: які відомості необхідно сховати і відносно якого пацієнта.
У випадку смерті фізичної особи членам її сім'ї чи уповноваженим нею при житті особам надане право брати участь у з'ясуванні причин смерті. Коло осіб, яких можна вважати членами родини, законодавче не визначене, однак за загальним правилом до них можна віднести як родичів, так і інших осіб, які до смерті фізичної особи проживали з нею однією родиною. Оскільки прижиттєве розпорядження щодо осіб, яких фізична особа уповноважила брати участь у дослідженні причин смерті, не вимагає будь-якої спеціальної форми, зафіксовано воно може бути як у самостійному документі, так і в історії хвороби або договорі, укладеному фізичною особою з лікувальною установою на надання медичної допомоги. У випадку незгоди громадянина з висновками медичної експертизи про причини смерті, може бути проведена альтернативна експертиза або патологоанатомічне дослідження.