Стаття 924.   Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або по­шкодження вантажу, багажу, пошти

1. Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прий­няття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок об­ставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

2. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прий­нятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

1. На перевізникові лежить обов'язок забезпечити збереження вантажу при пере­везенні. Невиконання цього обов'язку тягне відповідальність перевізника, який звіль­няється від відповідальності тільки у випадках, коли незбереження вантажу стало наслідком обставин, що характеризуються одночасно двома ознаками: 1) усунення цих обставин не залежало від перевізника. Це формулювання слід тлумачити в такий спо­сіб, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу, якщо відповідно до законодавства та договору перевезення він не несе обов'язку усунення зазначених обставин; 2) перевізник не міг запобігти цим обставинам. Звідси слід зробити висновок про те, що перевізник звільняється від відповідальності за незбере­ження вантажу у випадках, коли причиною його незбереження була непереборна сила. Втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу внаслідок випадку, що не під­лягає під визначення непереборної сили, відповідно до ч. 1 ст. 924 ЦК не звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажу. Але уже у ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована інакше. Такою підставою тут названа відсутність вини. Оскільки між формулюваннями підстав звіль­нення перевізника від відповідальності, що наводяться у ч. 1 та 2 ст. 924 ЦК, є деяка різниця, треба вирішити питання про те, яке ж формулювання підлягає переважному застосуванню. Таким слід визнати формулювання ч. 1 ст. 924 ЦК, оскільки воно спеці­ально присвячене підставі звільнення перевізника від відповідальності. У ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована побічно при визначенні меж відповідальності перевізника. Тому це формулювання не може засто­совуватись як таке, що суперечить спеціальному правилу ч. 1 ст. 924 ЦК.

Положення ч. З ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] повертає нас до принципу вини. Але це положення раніше прийнятого закону не може застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 924 ЦК як положення пізніше прийнятого законодавчого акта. Принцип вини перевізника як умова його відповідальності за незбереження вантажу закріплюється у ст. 176 КТМ [23]. У цій статті наводиться широкий перелік обставин, які свідчать, зокрема, про відсутність вини перевізника.

2. Згідно з ч. З ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт»   [23] перевізник звіль­няється від відповідальності за незбереження вантажу лише у випадках незбереження вантажу внаслідок обставин, що не залежать від нього, тобто внаслідок дії непере­борної сили.

3. Викладені спеціальні правила в частині, в якій вони суперечать ст. 323 ЦК, що покладає на власника ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна, підлягають переважному застосуванню перед цією статтею.

4. Стаття 924 ЦК, всі згадані вище закони покладають на перевізника обов'язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбережен­ня вантажу. Проте із цього загального правила є і винятки. Стосовно господарських зобов'язань перевезення ч. 2 ст. 314 ГК   [31] встановлює, що в транспортних кодек­сах і статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника
у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправ­ника. Цьому правилу відповідає п. З ст. 178 КТМ, відповідно до якого перевізник звільняється від відповідальності за нестачу вантажу; що прибув у порт призначення у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки останні не доведуть, що нестача вантажу сталася з вини перевізника. А у випадках прибуття у справних судових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справними пломбами відправника або у цілій і справній тарі без слідів розпакування в дорозі перевізник безумовно звільняється від відповідальності за незбереження вантажу при перевезенні (ч.  1, 2 ст. 178 КТМ).

5. При визначенні розміру відповідальності перевізника законодавець у ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 13 Закону «Про транспорт», ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» вкрай необачно використовує термін «фактична шкода» та відходить при цьому від терміно­логії, що використовується при визначенні збитків у ч. 2 ст. 22 ЦК (див. про це п. З коментаря до ст. 623 ЦК). Оскільки визначення фактичної шкоди в законах не наво­диться, її слід розуміти так, як спеціальні закони визначають межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Із ст. 314 ГК, ст. 179 КТМ випливає, що під «фактичною шкодою», яка завдана незбереженням вантажу при перевезенні та яка підлягає відшкодуванню, слід розуміти вартість (дійсну вартість) вантажу, який втра­чено або якого не вистачає, а також суму, на яку зменшилась вартість пошкодження
вантажу. Лише в силу спеціального правила п. 2 ст. 93 Повітряного кодексу за втрату, пошкодження або нестачу вантажу, прийнятого без оголошеної цінності, перевізник відповідає в розмірі вартості, що не перевищує межі, встановленої відповідним органом державної виконавчої влади за погодженням з Міністерством фінансів з урахуванням меж, встановлених міжнародними угодами про відповідальність при повітряних пере­везеннях, учасником яких є Україна.

6. Вартість вантажу, що підлягає відшкодуванню перевізником, визначається на під­ставі спеціальних правил, які встановлені стосовно окремих видів транспорту.

7. На залізничному транспорті вартість вантажу згідно з частиною першою ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт»    [77] має визначатись відповідно до Стату­ту залізниць    [278]. За втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, залізниця несе відповідальність у розмірі оголошеної вартості. Залізниці надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена.
Якщо це буде доведено, залізниця буде нести відповідальність у межах дійсної вар­тості вантажу. Одержувачеві (відправникові) не надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена. Якщо вартість вантажу не оголошена, вона визначається на підставі загальної суми рахунку або іншого документа відправ­ника, який підтверджує кількість і вартість відправленого вантажу (ст. 115 СЗУ).
Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стяг­нуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість вантажу (ст. 114 СЗУ).

8. При морському перевезенні дійсна вартість втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, визначається за цінами порту призначення на той час, коли туди прийшло або повинно було прийти судно, а при неможливості визначати ці ціни — за цінами порту відправлення і часом відправлення вантажу, збільшеними на суму витрат, пов'язаних з перевезеннями. При цьому встановлюються межі відповідаль­ності перевізника, якщо вартість вантажу не була вказана в коносаменті. В таких ви­падках гранична сума відшкодування вартості вантажу не може перевищувати 666,67 розрахункових одиниць (такою є спеціальна одиниця запозичення Міжнародного валютного фонду) за пошкоджене місце чи одиницю вантажу, якої не вистачає, або 2,0 розрахункових одиниць за один кілограм маси брутто пошкодженого, зіпсованого
вантажу або вантажу, якого не вистачає (залежно від того, яка сума більша) (ст. 181 КТМ   [23]).

9. При застосуванні ч. 2 ст. 924 ЦК, що визначає розмір відповідальності пере­візника за незбереження вантажу при перевезенні, слід враховувати співвідношення цієї статті з ч. З ст. 22 ЦК, що визначає склад збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка відповідальна за їх завдання. Зазвичай вважається, що в ч. 2 ст. 924 ЦК формулюється спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед по­ложенням ч. 2 ст. 22 ЦК. Але такою думкою невиправдано розширюється сфера дії правила про переважне застосування спеціального правила. Це правило застосовується у разі логічної несумісності двох правових приписів. У даному випадку такої несу­місності немає: ч. 2 ст. 924 ЦК встановлює правило про відшкодування «фактичної шкоди», а ч. 2 ст. 22 ЦК встановлює, що відшкодовується не тільки «фактична шкода», а й інші збитки. Але це не означає, що перевізник відшкодовує інші збитки, завдані незбереженням вантажу, бо в ч. З ст. 22 міститься застереження про те, що збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо законом не передбачено відшкодування їх у меншому або більшому розмірі.

10.  Пункт 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» [139] визнає обов'язковим авіаційне страхування цивільної авіації. Стаття 103 Повітряного кодексу   [21] більш конкретно зобов'язує повітряного перевізника страхувати свою відповідальність щодо відшкоду­вання збитків, заподіяних, зокрема, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення.

Відповідно до п. 13 Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації [311] мінімальна сума, на яку повітряний перевізник зобов'язаний страхувати свою відповідальність за незбереження багажу, пошти, вантажу, становить: 1) на випадок втрати або шкоди, заподіяної багажу, пошті, вантажу, — суму, еквіва­лентну 20 доларам США за кожен кілограм ваги; 2) на випадок утрати речей (поклажі), що знаходиться у пасажира, — суму, еквівалентну 400 доларам США.

Отримання пасажиром, власником вантажу страхового відшкодування не звільняє повітряного перевізника від відповідальності за незбереження багажу, пошти, ван­тажу, речей (поклажі), що знаходяться у пасажира, але відповідно зменшує суму, яка має бути відшкодована пасажиру чи власнику вантажу безпосередньо повітряним перевізником.

11. У разі страхування вантажу, багажу, пошти, яке здійснюється вантажовідправни­ком, страхування пасажира, та отримання у зв'язку з цим страхового відшкодування, розмір відповідальності перевізника за незбереження вантажу, багажу, пошти, вста­новлений ст. 924 ЦК та спеціальними правилами, не зменшується. Залежно від умов страхування право на пред'явлення вимоги про відшкодування збитків розподіляється між страхувальником (особою, на користь якої укладено договір страхування) і стра­ховиком.

 

Стаття 925.   Пред'явлення претензій і позовів, що випливають із договору пере­везення

1. До пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти, можливим є пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

2. Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити пре­тензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

3. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, засто­совується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

(Із змін, від 23.06.2005)

1. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі № 15-рп 2002   [213] були визнані неконституційними положення актів законодавства, що встановлюють обов'язковий претензійний порядок вирішення спорів. Статті 925 ЦК і ст. 315 ГК   [31] суперечили цьому рішенню. Тому 23 червня 2005 р. до цих статей були внесені зміни, якими дещо узгоджено зміст цих статей із згаданим рішенням Конституційного Суду. Але в цілому ст. 925 ЦК і ст. 315 ГК залишились суперечли­вими і недостатньо визначеними.

2. Обов'язку пред'являти претензію до перевізника у вантажовідправників і ван­тажоодержувачів не існує. їм лише надається право на пред'явлення претензії. Якщо це право не реалізоване, вантажовідправник чи вантажоодержувач не позбавляються можливості звернення з позовом до суду.

3. Правила ст. 925 ЦК і ст. 315 ГК застосовуються до відносин, що ґрунтуються на договорі перевезення. До відносин, що виникають на підставі довгострокових догово­рів (ст. 914 ЦК; ч. 4 ст. 307 ГК), ці правила підлягають застосуванню за аналогією.

4. Статті 925 ЦК і ст. 315 ГК не підлягають застосуванню до відносин щодо пере­везення морським транспортом в силу наявності спеціальних правил ст. 383 — 393 КТМ (див. п. 14 коментаря до ст. 261 ЦК в першому томі цього видання).

5. Оскільки пред'явлення претензії не є обов'язковим, Цивільний кодекс не встанов­лює строків для її пред'явлення, маючи на увазі, що претензія має бути пред'явлена в межах позовної давності. Треба бути дуже обережним у разі прийняття рішення про пред'явлення претензії, тому що після пред'явлення претензії вступають в дію правила про строки для відповіді на претензію. Цей строк ч. 2 ст. 925 ЦК встанов­люється тривалістю один місяць. Оскільки заявник сам добровільно вибрав для себе варіант, що передбачає пред'явлення претензії, впродовж цього строку він не має права пред'явити позов.

6. Позовна давність встановлюється тривалістю в один рік з моменту, що визначаєть­ся відповідно до транспортних кодексів (статутів). Кодекс торговельного мореплавства [23] спеціальними правилами встановлює тривалість позовної давності і порядок її обчислення (див. п. 14 коментаря до ст. 261 ЦК в першому томі цього видання).

Повітряний кодекс [21] зазначений момент не встановлює. Статут залізниць Укра­їни [278] і Статут внутрішнього водного транспорту СРСР [487] визначають момент, з якого починається перебіг позовної давності. Відповідні правила підлягають засто­суванню з урахуванням наступного. Ці статути передбачають обчислення позовної давності з дня отримання відповіді на претензію або з дня спливу строку для відпо­віді на претензію. Але ж пред'явлення претензії не є обов'язковим. За таких умов слід зробити висновок про те, що названі статути застосовуються до випадків, коли претензія пред'являлась. Якщо ж претензія не пред'являлась, то позовна давність обчислюється відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК. Зокрема, відповідно до ст. 136 і 134 СЗУ позовна давність має обчислюватись:

а)  з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для вимог про відшкодування за псування, пошкодження або нестачу вантажу, багажу та вантажобагажу;

б) через 30 діб з дня закінчення терміну доставки — для вимог про відшкодування за втрату вантажу;

в) через 2 місяці з дня прийому вантажу до перевезення — для вимог про відшко­дування за втрату вантажу, що виникли з приводу перевезень у прямому змішаному сполученні;

г)  через 10 діб після закінчення терміну доставки багажу чи вантажобагажу — для вимог про відшкодування за втрату багажу чи вантажобагажу;

д) від дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для вимог з приводу про­строчення доставки вантажу, багажу або вантажобагажу;

є) після закінчення п'ятиденного терміну, встановленого для оплати штрафу, — для вимог про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень; є) з дня встановлення обставин — в усіх інших випадках.

7. Тривалість позовної давності за позовами до перевізника і за позовами переві­зника до вантажовідправника (вантажоодержувача), що випливають із договору пере­везення, становить один рік. Ця позовна давність застосовується і до випадків, коли претензія пред'являлась (тоді позовна давність обчислюється з дня отримання відповіді на претензію або з наступного дня після спливу місячного строку, встановленого для відповіді на претензію), і до випадків, коли претензія не пред'являлась (тоді позовна давність обчислюється відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК).

8. Якщо на відносини щодо перевезення поширюється чинність Господарського ко­дексу   [31], то позовна давність встановлена тривалістю 6 місяців (ч. 4 ст. 315 ГК), яка обчислюється з урахуванням викладеного у п. 5, 7 коментаря.

9. Стаття 136 СЗУ, яка встановлює позовну давність тривалістю шість місяців, за­стосуванню не підлягає, оскільки спеціальна позовна давність може встановлюватись законом (ч. 1 ст. 258 ЦК), а не підзаконними актами. З тих же причин не підлягає застосуванню і ст. 137 СЗУ, якою позовна давність до вимог залізниць до вантажо­відправників і вантажоодержувачів встановлена тривалістю шість місяців. Але до вимог вантажовідправників і вантажоодержувачів до залізниць, які випливають із господарського договору перевезення, застосовується позовна давність тривалістю шість місяців, встановлена ч. 5 ст. 315 ГК.

 

Стаття 926.   Позови щодо перевезення у закордонному сполученні

1. Позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з пере­везеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

1. Стаття 926 ЦК не формулює норм прямої дії, а відсилає до міжнародних дого­ворів України, транспортних статутів і кодексів.

2. Міжнародні договори України є частиною національного законодавства Укра­їни (частина перша ст. 9 Конституції України   [1]). Тому у разі, коли відповідно до законодавства чи договору перевезення до правовідносин сторін застосовується законодавство України, застосуванню підлягають відповідні міжнародні договори України, хоч би країна, до якої належить один із учасників договору перевезення, і не була учасником відповідного міжнародного договору (в останньому випадку міжнародний договір не може застосовуватись переважно перед національним за­конодавством).

3. Колізія між міжнародними договорами, які набрали чинності в установленому порядку, та відповідними актами законодавства України вирішується на користь міжна­родних договорів (ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України»   [176]).

4. Положення про позовну давність формулюються в низці міжнародно-правових договорів, учасниками яких є Україна. Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 29 жовтня 1929 р. (ст. 29)   [2], встановлює позовну давність тривалістю два роки, що відлічуються з моменту при­буття пасажира, багажу, вантажу за призначенням, або з дня, коли повітряне судно мало прибути, або з дня зупинення перевезення. Наслідком пропуску цього строку є втрата права на позов. У решті випадків порядок обчислення строку визначається за­коном суду, в якому вчинено позов. Позивачеві надається право вибору суду в межах території однієї із Високих Договірних Сторін або за місцем знаходження перевізника. Позов до перевізника не може бути пред'явлений, якщо попередньо до нього не було пред'явлено претензію негайно при виявленні шкоди або в межах граничних строків, встановлених ст. 26 Конвенції.

5. Стаття 55 Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ)    [12] встановлює для позовів, що випливають із перевезення, позовну давність триваліс­тю один рік. У разі заподіяння збитків внаслідок дії або бездіяльності з наміром їх заподіяння або через недбалість з усвідомленням, що такі збитки чи шкода можуть бути заподіяні (самовпевненість), застосовується позовна давність тривалістю два роки. До позовів, що пов'язані з відповідальністю залізниці за заподіяння смерті або ушкодження здоров'я пасажирів, встановлена позовна давність тривалістю три роки від першого дня після нещасного випадку (для пасажира), а для інших осіб — три роки від першого дня після смерті пасажира, але не більше п'яти років від першого наступного дня після нещасного випадку.

6. Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і ба­гажу (ст. 22)   [10] встановлює позовну давність тривалістю один рік, а у разі смерті або ушкодження здоров'я пасажира — тривалістю три роки.

 

Стаття 927.   Страхування вантажів, пасажирів і багажу

1. Страхування вантажів, пасажирів і багажу проводиться відповідно до закону.

1.   Страхування  вантажів та багажу  (вантажобагажу)  є добровільним  (п. 9 ч. 4 ст. 6 Закону «Про страхування»   [139]) і здійснюється відповідно до цього За­кону. Обов'язкове страхування відповідальності повітряного перевізника, зокрема за шкоду, заподіяну багажу, пошті, вантажу (п. 8 — 15 Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації  [314]), певною мірою забез­печує інтереси власників вантажу та пасажирів. При перевезенні вантажів морським транспортом їх страхування здійснюється відповідно до ст. 239 — 276 КТМ   [23].

2. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» обов'язковим є «особисте страхування від нещасних випадків на транспорті». Це формулювання дає змогу по­ширити обов'язкове страхування не тільки на пасажирів, а і на інші категорії фізич­них осіб, діяльність яких пов'язана з перевезеннями. З урахуванням змісту ст. 927 ЦК тут коментуються тільки положення, що стосуються обов'язкового страхування
пасажирів. Формулювання п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» дає підстави для висновку про те, що обов'язковим є страхування всіх пасажирів, незалежно від виду транспорту та умов перевезення. Але Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті  [267] не передбачає обов'язкового страхування пасажирів внутрішнього міського сполучення транспорту.

3. Договори обов'язкового особистого страхування пасажирів від нещасного випадку на транспорті укладаються при придбанні квитка, що дає право на поїздку. Страхуваль­никами при цьому є пасажири. Від імені страховика при укладенні договору виступає відповідна транспортна організація, що має агентський договір із страховиком.

4. Страховий платіж здійснюється пасажиром (страхувальником) при придбан­ні квитка. Він складає два проценти вартості проїзду, а на маршрутах приміського сполучення, — до п'яти процентів. У міжнародному сполученні розмір страхового платежу, що складає два проценти, міг би зашкодити іміджу України, тому в таких випадках цей розмір визнано максимальним. А про конкретний розмір страхового платежу мають домовитись страховик і транспортна організація. Пасажиру видаєть­ся страховий поліс. Замість цього допускається на зворотному боці квитка зазначати умови страхування (розмір страхового платежу і страхової суми). Крім того, тут має зазначатись вид обов'язкового страхування, найменування, адреса і телефон страхо­вика (п. З названого Положення). Очевидно, вважається припустимим не зазначати
навіть прізвище пасажира.

5. Пасажири, які мають право на безоплатний проїзд відповідно до чинного зако­нодавства, підлягають обов'язковому особистому страхуванню без сплати страхового платежу і без отримання ними страхового полісу. Відносини щодо страхування при цьому виникають в силу акта цивільного законодавства (ним є назване вище Поло­ження) і юридичного факту, яким є знаходження на вокзалі та оголбшення посадки
на транспортний засіб.

6. Розмір страхової суми для кожного застрахованого складає 3000 неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян (51000 грн.). Страховими випадками визнаються смерть, інвалідність або тимчасова втрата працездатності внаслідок нещасного ви­падку на транспорті. У випадку смерті застрахованого виплачується 100 відсотків страхової суми, при інвалідності — 90, 75, 50 відсотків страхової суми (залежно від групи інвалідності). При тимчасовій втраті працездатності виплачується 0,2 від­сотка страхової суми за кожний день непрацездатності, але не більше 50 відсотків страхової суми.

7. Викладені правила не поширюються на пасажирів повітряних суден у зв'язку з тим, що в цій сфері застосовуються спеціальні правові норми. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» обов'язковим є «авіаційне страхування цивільної авіації». Стаття 103 Повітряного кодексу  [21] покладає на повітряного перевізника зобов'язання страхувати «свою відповідальність щодо відшкодування збитків, за­подіяних пасажирам». Наведені формулювання як Закону «Про страхування», так і Повітряного кодексу не є достатньо визначеними. Прийнята в цивільному законо­давстві термінологія не дає можливості поширити цитоване положення Повітряного кодексу на випадок завдання шкоди у зв'язку із ушкодженням здоров'я або смертю пасажира. Але Порядок і правила проведення обов'язкового авіаційного страхування
цивільної авіації передбачають обов'язкове страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, зокрема внаслідок ушкодження здоров'я пасажира, а також за шкоду, що виникла внаслідок його смерті. Розмір страхової суми встановлюється договором обов'язкового страхування і має становити не менш як: 1) під час виконання польотів в межах України — суму, еквівалентну 20000 до­ларів США; 2) під час виконання міжнародних польотів — суму, що передбачена міжнародними угодами або законодавством країни, на території якої здійснюються пасажирські перевезення, відповідно до уніфікованих умов об'єднання лондонських страховиків або інших умов, що застосовуються в міжнародній практиці (п. 13 на­званих Порядку і правил).

8. При перевезенні пасажирів морським торговельним судном обов'язкове їх стра­хування здійснюється відповідно до законодавства України (ст. 191 Кодексу торго­вельного мореплавства). Ніяких особливостей обов'язкового страхування пасажирів на морському транспорті законодавство України не встановлює.   Застосовуються загальні правила Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних ви­падків на транспорті.

 

Стаття 928.   Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира

1. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану'каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира, визначається відповідно до глави 82 цього Кодек­су, якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини.

1. До введення в дію нового Цивільного кодексу загального правила про відпові­дальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира, в цивільному законодавстві не було. Це не виключало застосування до відносин між перевізником та пасажиром з приводу відшкодування останньому шкоди, завданої ушкодженням здоров'я чи смертю внаслідок дій чи бездіяльності перевізника, ст. 455 ЦК 1963 р. Але ж Повітряний кодекс (ст. 103) виключав за­стосування цієї статті у разі ушкодження здоров'я або смерті пасажира повітряного судна. Стаття 928 ЦК поширюється на відносини щодо перевезення будь-яким видом транспорту, в тому числі і повітряним. Ця відповідальність регулюється правовими нормами, сформульованими в главі 82 Цивільного кодексу. Застереження «якщо дого­вором або законом не встановлена відповідальність без вини» є недостатньо коректним, але воно і не є перешкодою для тлумачення та застосування відповідних положень законодавства. Це застереження не виключає як дії ст. 1187 ЦК, що встановлює осо­бливості відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, до яких (джерел) належать і транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення пасажирів, так і дії інших спеціальних правил щодо відповідальності перевізника за ушкодження здоров'я або смерть пасажира.

2. Обов'язкове страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті зазвичай не впливає на відповідальність перевізника за ушкодження здоров'я пасажира або його смерть, які є наслідком дій чи бездіяльності перевізника і не зменшує її обсяг, оскіль­ки не перевізник здійснює страхування своєї відповідальності на випадок ушкодження здоров'я чи смерті пасажирів, а пасажири як страхувальники укладають договори стра­хування від нещасних випадків на транспорті. Обов'язкове страхування відповідальності перевізника за ушкодження здоров'я чи смерть пасажира встановлене лише Порядком і правилами проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації [314] на виконання п. 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» [139] та ст. 103 Повітряного кодексу [21]. У зв'язку з виплатою страхових сум відповідно зменшується розмір від­повідальності авіаційного перевізника. Це передбачено ст. 1194 ЦК.