ГЛАВА 64 ПЕРЕВЕЗЕННЯ PDF Печать
Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ, т.2

ГЛАВА 64 ПЕРЕВЕЗЕННЯ

 

Стаття 908.   Загальні положення про перевезення

1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.

2. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами),  іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодекса­ми (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

1. У законах та інших нормативно-правових актах зустрічаються численні зазна­ чення на те, що здійснення перевезення є наданням послуг (ст. 6 Закону «Про тран­спорт» [65], частина п'ята ст. 22 Закону «Про залізничний транспорт» [77]; абзац тринадцятий ст. 1 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]; ст. 35 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]). Але це не є підставою
для висновку про те, що на відносини щодо перевезення слід поширювати загальні положення Цивільного кодексу про послуги (ст. 901 — 907 ЦК). Таке застосування можливе лише за аналогією.

2. Стаття, що коментується, визнає чинність не тільки законів, транспортних ко­дексів та статутів, а й інших нормативно-правових актів та правил, що визначають загальні умови перевезення та умови перевезення окремими видами транспорту. При застосуванні правових норм, які регулюють відносини щодо перевезення, слід врахо­вувати субординацію нормативно-правових актів: норми, сформульовані в актах ви­щої юридичної сили, застосовуються переважно перед нормами, що містяться в актах меншої юридичної сили. Так слід тлумачити слова «що видаються відповідно до них», які (слова) включені до змісту абзаців першого та другого ч. 2 ст. 908 ЦК. Більш детально витлумачити наведені слова неможливо, бо текст цих абзаців не дає змоги визначати, які ж саме акти мають відповідати яким саме актам.

3. Ще один висновок, який випливає із вимоги відповідності, стосується встанов­лення підзаконними актами спеціальних правил, які відступали б від положень актів вищої юридичної сили. Очевидно, це є неможливим, а відповідні положення актів меншої юридичної сили застосуванню не підлягають. Але ж спеціальним законом може допускатись встановлення підзаконним актам таких спеціальних правил, що відступають від положень актів (перш за все — законів) вищої юридичної сили. Так, частиною першою ст. 13 Закону «Про транспорт» передбачається, що статутами окре­мих видів транспорту (вони є підзаконними актами) встановлюється відповідальність підприємств транспорту.  Звідси випливає можливість відступлень у транспортних статутах від загальних правил про відповідальність, встановлених законом, у тому числі і Цивільним кодексом.

4. У казання у абзацах першому та другому ч.  2 ст. 908 ЦК на правила поряд з зазначенням на нормативно-правові акти не означає, що правила не належать до нормативно-правових актів. Воно лише свідчить про рівень юридичної техніки, який не може не враховуватись при тлумаченні положень як Цивільного кодексу, так і ін­ших актів цивільного законодавства.

5.  Роль договору перевезення як регулятора відносин між відповідними особами у вітчизняному законодавстві радянських часів була другорядною.  За загальним правилом, норми, що регулювали відносини щодо перевезень, мали імперативний ха­рактер. Виняток із цього правила становило законодавство про морські перевезення. Стаття 908 ЦК вирішує ці питання в традиційний спосіб. Із абзацу першого ч. 2 ст. 908 ЦК можна зробити висновок про те, що на закони та інші нормативно-правові акти, які встановлюють загальні умови перевезення,  не поширюється загальне правило ч. З ст. 6 ЦК про диспозитивність норм цивільного права.

Цей висновок підтверджується тим, що у ч. 2 ст. 908 ЦК встановлюються види актів, якими регулюються відносини щодо перевезення: загальні умови перевезення регулюються нормативно-правовими актами, а умови перевезення окремими видами транспорту — також і договорами, «якщо інше не встановлено» актами законодав­ства. Істотною є відповідь на запитання про те, стосуються взяті в лапки слова не­можливості встановлення в договорі інших умов, ніж передбачені законодавством, чи можливості регулювання відповідних питань у випадках, коли законодавство не встановлює заборони на таке договірне регулювання. За відсутності достатньої визначеності слід визнати наступне: 1) права, обов'язки і відповідальність вантажо­відправників, вантажоодержувачів, перевізників не можуть встановлюватись у до­говорах всупереч актам цивільного законодавства; 2) у частині, в якій відносини щодо перевезення не врегульовані актами цивільного законодавства, сторони можуть встановити відповідні умови за відсутності встановленої на це заборони в актах законодавства. Отже, відступлення від положень нормативно-правових актів, що встановлюють загальні умови перевезення, а також умови перевезення окремими видами транспорту, у договорах перевезення є неприпустимими, а відповідні умови таких договорів є оспорюваними.

6.  На цей час склався складний та великий за обсягом нормативний масив, що регулює відносини щодо перевезення. Частина цього нормативного масиву присвяче­на перевезенню всіма видами транспорту. Центральне місце в цьому нормативному масиві належить Закону «Про транспорт». Цей Закон є комплексним нормативно-правовим актом, що формулює норми декількох галузей права (цивільного, ад­міністративного,   земельного,   трудового  тощо).   Для  правильного  застосування положень цього Закону важливо враховувати, що в них часто одночасно (одним і тим же текстом) формулюються норми двох галузей права. Що стосується правил про ліцензії на здійснення транспортної діяльності (ст. 8), про обов'язки та права підприємств транспорту (ст. 12) тощо, то вони мають як публічно-правовий, так
і цивільно-правовий зміст.

Загальні положення про перевезення встановлюються окремими законами та підза-конними актами. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 91 ЦК Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] передбачено ліцензування перевезення пасажирів, багажу та вантажів повітряним, річним, морським, залізничним та авто­мобільним, в тому числі на таксі, транспортом (п. 31 — 35 ст. 9). Тому перевізником за договором перевезення може бути лише суб'єкт йідприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію.

7.  Перевезення пасажирів, багажу та вантажів морським транспортом регулюється Кодексом торговельного мореплавства (КТМ) [23]. Його особливість полягає в тому, що він надає нормам, що сформульовані в ньому, диспозитивного значення, якщо тільки заборона на відступлення від положень цього Кодексу не сформульована в ньому прямо.  Законодавство, яке підлягає застосуванню до відносин з участю
з однієї сторони юридичної або фізичної особи, яка заснована, має основне місце діяльності або постійного перебування (проживання) в Україні, а з іншої — іно­земної юридичної або фізичної особи, визначається договором (зазначається в па­сажирському квитку). Якщо це не визначено в договорі (пасажирському квитку), відносини регулюються законодавством тієї держави, де заснований, має основне місце діяльності або постійного перебування перевізник (ст. 14 КТМ). Відносини щодо морських перевезень регулюються міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, а також окремими актами законодавства України (Збірник тарифів на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у портах України [431]; По­ложення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його без­печного морського перевезення [377]).

8. Перевезення внутрішніми водними шляхами здійснюється, якщо такі шляхи віднесені до категорії судноплавних [ 66]. Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини щодо перевезення внутрішніми водними шляхами, є Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР (СВВТ) [487]. Він зберігає чинність  в Україні в частині, яка не врегульована законодавством України, за умови, що його положення не суперечать Конституції [1] і законам України.

9. Перевезення залізничним транспортом регулюються Законом «Про залізничний транспорт»  [77],  Статутом залізниць України (СЗУ)  [278],  а також численними нормативно-правовими актами, затвердженими Міністерством транспорту. Серед них слід мати на увазі перш за все Правила перевезень вантажів [415], Порядок обслуго­вування громадян залізничним транспортом [271]. Відповідно до постанови Кабінету
Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» Міністерство тран­спорту має повноваження на затвердження тарифів на перевезення вантажів, пасажирів та багажу залізничним транспортом [254].

10.  Перевезення пасажирів, багажу та вантажів автомобільним транспортом регулю­ється Законом «Про автомобільний транспорт» [190], а також підзаконними актами. Значне коло відносин щодо автомобільних перевезень регулюється Правилами пере­везень вантажів автомобільним транспортом в Україні [368].

Повітряний кодекс (ст. 59 — 67) [21] містить лише найбільш загальні положення про перевезення.

11.  Відносини щодо перевезень міським електротранспортом регулюються Законом «Про міський електричний транспорт» [175].

 

Стаття 909.   Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призна­чення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві),
а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

3. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням тран­спортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

4. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання дого­вору перевезення вантажу.

1. Законодавство про всі види транспорту визначає договір перевезення вантажу як такий, який укладається на перевезення певного вантажу та формою якого є на­кладна, коносамент тощо. Такий договір вважається укладеним з моменту передання вантажу вантажовідправником перевізникові. Поряд з цим передбачається укладення довгострокових договорів. Стаття 914 ЦК уникає того, щоб називати довгострокові договори договорами перевезення. У частині третій ст. 128 КТМ стосовно морських перевезень довгострокові договори іменуються договорами про організацію морських перевезень.

2. Перевізниками за договорами перевезення вантажу можуть бути юридичні осо­би та фізичні особи — підприємці, що отримали у встановленому порядку ліцензію на здійснення перевезень вантажів. Більш детальні визначення осіб, які мають право бути перевізниками, наводиться в актах законодавства, що стосується окремих видів транспорту.

3. Перевізником у договорі перевезення вантажу морським транспортом є власник судна або його фрахтувальник, що здійснює перевезення від свого імені. Законодав­ство України не перешкоджає тому, щоб право власності на морське торговельне судно на території України набула будь-яка юридична особа, в тому числі і зареєстрована в іншій країні, або фізична особа, в тому числі іноземний громадянин чи особа без
громадянства. Така особа має право здійснювати морські перевезення відповідно до загальних правил. Але статус українського судна, тобто судна, на яке поширюється юрисдикція України, морське торговельне судно може мати лише за умов, що здій­снена державна реєстрація судна в Україні та що судно отримало право плавання під Державним прапором України. Таке право може бути надане тільки судну, яке
є у державній власності або перебуває у власності фізичної особи —  громадянина України або юридичної особи, що зареєстрована в Україні та заснована виключно українськими власниками. Судно також отримує за відповідних умор право плаван­ня під Державним прапором України, якщо воно зафрахтовано названими особами на умовах бербоут-чартеру (без екіпажу).

4. Перевізниками за договорами перевезення вантажів внутрішніми водними шляха­ми є особи, що здійснюють експлуатацію власних або орендованих річкових суден.

5. Стороною у договорах перевезення вантажів залізничним транспортом слід ви­знати залізниці.  Вони приймають замовлення відправників на перевезення (п. 18 СЗУ), приймають на себе обов'язок доставити в пункт призначення ввірений їм вантаж (ст. 22 СЗУ), до них пред'являються претензії, що виникають з перевезення ванта­жів (п. 1 Правил заявлення і розгляду претензій [415]). Залізниця —  це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи і організації залізничного транспорту і яке здійснює перевезення (ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [77]).

До сфери управління Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізни­ця» належить шість залізниць — Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська (п. 1 Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України [263]). Проте кожна окрема залізниця зазвичай не виконує безпо­середньо всі обов'язки перевізника, що випливають із договору, оскільки переважно вантажі перевозяться в прямому залізничному сполученні, в якому приймають участь дві або декілька залізниць. І все ж перед вантажовідправниками і вантажоодержува­чами відповідальність несе одна залізниця. Це — залізниця призначення.

6. Перевізниками вантажів автомобільним транспортом є суб'єкти підприємницької діяльності, які мають ліцензії та здійснюють перевезення (ст. 48 Закону «Про авто­мобільний транспорт» [190]).

7. Повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка має права експлуатанта авіаційної техніки та виконує повітряні перевезення (частина перша ст. 59 Повітряного кодексу України [21]).

8.   Іншою стороною договору перевезення вантажу є вантажовідправник.  Ним може бути юридична або фізична особа. Не виключається, щоб вантажовідправник був і вантажоодержувачем. Але зазвичай вантажоодержувачем є інша особа. Статус вантажоодержувача визначається по-різному. Якщо він є суб'єктом підприємницький діяльності або юридичною особою, договір перевезення, укладений вантажовідправни­ком і перевізником, породжує зобов'язання між перевізником та вантажоодержувачем, в якому обидві сторони мають права та несуть обов'язки (зокрема, ч. 2 ст. 310 ГК [31] покладає на одержувача обов'язок прийняти вантаж, який прибув на його адресу).

Дещо іншим є статус вантажоодержувача, який не є ні суб'єктом підприємницької діяльності, ні юридичною особою. Укладення договору перевезення вантажоодержу­вачем та перевізником безпосередньо не породжує зобов'язання між перевізником та вантажоодержувачем, але є передумовою його виникнення. Безпосередньо таке зобов'язання породжується виявленням вантажоодержувачем волі на отримання ван­тажу. Це стосується і тих випадків, коли в законі вказується на обов'язки одержувача вантажу перед перевізником (наприклад, ст. 135 КТМ [23]).

9.  Договір перевезення належить до тієї категорії договорів, стосовно яких зако­нодавець уникає прямого визначення форми і зазначає способи укладення договору. У даному випадку ч. 2 ст. 909 ЦК вимагає укладення договору перевезення в пись­мовій формі. Але підписання сторонами документа, який би мав назву «договір», не передбачається, хоч і не виключається. Натомість встановлюється, що укладення
договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами або статутами).

10.  Відповідно до ст. 134 КТМ наявність і зміст договору перевезення вантажу під­тверджуються коносаментом або іншими письмовими доказами, перш за все — доку­ментом, що виданий перевізником вантажовідправникові на підтвердження отримання вантажу для перевезення. Коносамент складається на підставі підписаного відправни­ком документа, що містить відомості, які визнаються реквізитами коносамента (ст. 138 ЦК). Це — відомості про відправника, одержувача, про вантаж тощо. За бажанням відправника йому може бути видано кілька примірників коносамента тотожного змісту з зазначенням в кожному із них кількості складених примірників коносамента.

Коносамент є не тільки підтвердженням укладення договору перевезення, а і товарно-розпорядчим документом. Тому відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 334 ЦК вручення коносамента (як і іншого товарно-розпорядчого документа на май­но) прирівнюється до передання майна. Коносамент може бути іменним, ордерним і на пред'явника (ст. 140 КТМ).

11. Укладення договору перевезення вантажу внутрішніми водними шляхами під­тверджується накладною, яка підписується вантажовідправником, представляється ним перевізникові, супроводжує вантаж та вручається одержувачеві разом з вантажем,
а також квитанцією, яку перевізник видає вантажовідправникові на підтвердження отримання вантажу для перевезення (п. 67 СВВТ [487]).

12. Укладення договору залізничного перевезення вантажу підтверджується наклад­ною. Накладна надається відправником станції навантаження на кожне відправлення вантажу.  Накладна супроводжує вантаж і видається вантажоодержувачеві разом з вантажем. На посвідчення прийняття вантажу до перевезення станція видає від­правникові квитанцію. Форма накладної та квитанції затверджується Міністерством транспорту (ст. 23 СЗУ [278]).

13. Спроба надати документам, що складаються та видаються на підтвердження укладення договору автомобільного перевезення, значення документів суворої звітнос­ті виявилась безуспішною. Стаття 48 Закону «Про автомобільний транспорт» визнає товарно-транспортну накладну документом, який повинні мати автомобільний переві­зник, водій автотранспортного засобу.

14. Укладення договору перевезення вантажів повітряним транспортом підтверджу­ється авіаційною вантажною накладною, що складається у трьох примірниках, які визнаються оригіналами, та копіями (від шести до одинадцяти).

15. У казання у ч. 4 ст. 909 ЦК на те, що законом можуть бути передбачені осо­бливості укладення та виконання договору перевезення вантажу, не має ознаки такого рівня визначеності, який був би підставою для твердження про те, що такі особливості не можуть встановлюватись підзаконними актами, як це передбачено абзацом другим ч. 2 ст. 908 ЦК. Тому немає підстав заперечувати чинність, наприклад, ст. 63 СЗУ, відповідно до якої перевезення вантажів на особливих умовах здійснюється за окре­мими договорами, які можуть передбачати додаткову відповідальність за виконання зобов'язань щодо перевезення вантажів.

 

Стаття 910.   Договір перевезення пасажира та багажу

1. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання бага­жу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має
право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату
за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення.

2. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).

1. Відповідно до ст. 187 КТМ доказом укладення договору морського перевезення пасажира і сплати вартості проїзду є виданий перевізником квиток. Договір морського перевезення пасажира включає і умову про доставку перевізником каютного багажу. При здачі багажу пасажир сплачує вартість його перевезення, що засвідчується багажною квитанцією. Договір морського круїзу (ст. 195 — 202 КТМ) не кваліфікується
як різновид договору морського перевезення пасажира, а вважається інститутом, що існує поряд з інститутом морського перевезення пасажирів.

2. Перевезення пасажирів і багажу внутрішніми водними шляхами регулюють­ся ст. 104 - 125 СВВТ [487].

3. Розгорнені правила, які регулюють відносини щодо перевезення пасажирів, бага­жу і вантажобагажу залізничним транспортом, встановлені ст. 100 — 104 СЗУ [278], Порядком обслуговування громадян залізничним транспортом  [271],  Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України [448].

4. Укладення договорів перевезення пасажира автомобільним транспортом має свою специфіку. Як випливає із ст. 36 і 42 Закону «Про автомобільний транспорт» [190], такі договори укладаються автовокзалами, автостанціями від імені перевізника. Договір укладається в письмовій формі, якою є пасажирський квиток. Встановлюється, що до­говір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. У випадках, коли пасажир користується правом пільгового проїзду, договір перевезення вважається укладеним з моменту посадки в автобус. Стосовно таксі встановлюється, що з моменту посадки пасажира договір перевезення набуває чинності (ст. 42 Закону
«Про автомобільний транспорт»). Всі ці особливості визначення моменту укладення договору перевезення та набуття ним чинності не мають істотного практичного зна­чення, а лише підкреслюють неконструктивність ідеї використання поряд з правовою конструкцією укладення цивільно-правового договору правової конструкції набуття (набрання) ним чинності (ч. 2 ст. 631 ЦК).

5. Перевезення міським електричним транспортом також здійснюється на договірних засадах (ст. 4 Закону «Про міський електричний транспорт» [175]). Відносини щодо перевезення регулюються Правилами користування трамваєм і тролейбусом в містах України [447].

 

Стаття 911.   Права пасажира

1. Пасажир має право:

1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності про­їзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або част­кову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення тран­спортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.

2. Пасажир може мати також інші права, встановлені цим Кодексом, іншими за­конами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

1. Умови реалізації прав пасажира, що встановлені ст. 911 ЦК, визначаються від­повідними транспортними кодексами і статутами, а також іншими актами цивільного законодавства.

 

Стаття 912.   Договір чартеру (фрахтування)

1, За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в од­ному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення
вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить за­кону та іншим нормативно-правовим актам.

2. Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).

1. Укладення договору чартеру прямо передбачено ст. 134, 136 КТМ [23] та ст. 61 Повітряного кодексу [21]. Договір чартеру надає фрахтувальникові право на отри­мання всієї або частини місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою. Договір рейсового чартеру слід відрізняти від договору фрахтування морського торговельного судна з екіпажем на певний час (тайм-чартер), а не на рейс або кілька рейсів, хоч в обох випадках законодавець використовує одне і те ж найменування сторін (фрахтівник і фрахтувальник) і одне і те ж найменування договору (договір фрахтування). На інших видах транспорту укладення договору чартеру (фрахтування) законодавством не передбачено, але і не заборонено.