Стаття 277.   Спростування недостовірної інформації

1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінте­ресованим особам.

3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила
інформацію.

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або ін­ших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встанов­леному законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є немож­ливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Ця стаття регулює порядок спростування неправдивої інформації як одного із способів поновлення порушеного особистого немайнового права.

2. Фізична особа одержує право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації, якщо внаслідок поширення цієї інформації порушено особисті немайно­ві права фізичної особи. Такими правами, зокрема є право на використання імені, на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), право на недоторканність ділової репу­тації (гіт. 299 ЦК), на особисте життя та його таємницю. При відсутності порушення
особистого немайнового права не настає права на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації.

Зміст ст. 277 ЦК тісно пов'язаний зі ст. 32 Конституції [1], яка гарантує фізичній особі судовий захист особистих немайнових прав шляхом спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї. Стаття 32 Конституції має тлумачитись бук­вально, але таке тлумачення не може доводитись до абсурду. Так, абсурдно було б спростувати інформацію про менш суттєві аморальні, протиправні або непрофесійні дії, якщо є доведеним, що насправді особа здійснила більш суттєві дії, що є аморальними, протиправними або непрофесійними, якщо немає інших підстав для спростування цієї останньої інформації.

3.  Поширенням відомостей є опублікування їх у пресі, передача по радіо, теле­баченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в харак­теристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі, невизначеному числу осіб або хоча б одній лю­дині. Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед населення листівок, які за своїм змістом або формою порочать честь і гідність фізичної особи. Разом з тим, Верховний Суд зазначав, що звернення громадянина до правоохоронних органів із заявою про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, в тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширен­ням неправдивих відомостей.

4. Людина, що померла, не може захищати свої немайнові права, але члени сім'ї, родичі, інші особи можуть бути заінтересовані в спростуванні інформації та дачі відпо­віді, якщо про померлого поширюються неправдиві відомості. Тому право на відповідь та спростування інформації в таких випадках надається зазначеним особам.

5. Частину 3 ст. 277 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює презумпцію недостовірності негативної інформації про особу. За відсутності доказів достовірності негативної інформації суд задовольняє позов про спростування інформації та надання права на відповідь.

6. При тлумаченні ст. 277 ЦК належить ураховувати, що положення Цивільного кодексу щодо особистих майнових прав більше зорієнтовані на захист особи від втру­чання в її особисте життя, ніж на захист права особи на активні дії. Тим часом, ст. 34 Конституції, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнає за особою право на свободу висловлювати свою думку, що включає свободу до­тримуватись своєї думки, свободу одержувати і поширювати інформацію та ідеї (право поширювати інформацію закріплюється у ст. 302 ЦК). Здійснення зазначених свобод може бути пов'язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями та санкціями, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах на­ціональної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку з метою поперед­ження безпорядків і злочинів, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості суду. Причому термін «необхідний»
тут означає наявність невідкладної соціальної потреби (справа «Обсервер» і «Гардіан» npotn Сполученого Королівства» 1995 p.). У будь-якому випадку перевага має нада­ватись свободі індивіда, а не твердженню з боку держави про захист більш важливих інтересів. Таким чином, право на спростування недостовірної інформації в порядку, встановленому ст. 277 ЦК, певною мірою суперечить праву висловлювати свою дум­ку. За браком національного та міжнародного нормативно-правового матеріалу при вирішенні судами відповідних справ слід ураховувати практику Європейського Суду з прав людини, який сформував, зокрема, такі положення:

1)         ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не тільки інформацію та дії, що сприймаються як бажані або оцінюються як нешкідливі чи сприйма­ються байдуже, а й ті, які ображають, шокують або викликають турботу з боку держави або будь-якої частини населення (справа «Обершлік проти Австрії» 1991 p.);

2)    вимогу підтвердити доказами оціночні судження неможливо задовольнити. Така вимога порушує свободу висловлювання своєї думки, яка (свобода) є найважливішою частиною того права, яке забезпечується ст.  10 Конвенції (справа «Лінгенс проти Австрії» 1986 p.);

3)    уявляється неприйнятним, щоб журналіста позбавили можливості висловлювати критичні думки, навіть якщо він не може довести їх істинність. Поняття «журналіст­ська свобода» допускає деяке перебільшення і навіть провокативність (справа «Далбан проти Румунії» 1999 p.);

4)    межі допустимої критики стосовно політиків як таких є більш широкими, ніж стосовно приватної особи. На відміну від останньої, перший повинен виявляти біль­ший рівень терпіння до уваги журналістів і всього суспільства до кожного його слова і кожної його дії. Як і політики, державні службовці, що діють як офіційні особи, більше відкриті для прийнятної критики, ніж приватні особи (справа «Тома проти
Люксембургу» 2001 p.).

7.  Обов'язок спростування неправдивої інформації, що порушує особисті немайнові права, покладається на особу, що поширила таку інформацію. При цьому виникає потреба визначення такої особи.

Якщо інформація про особу поширена посадовою чи службовою особою при ви­конанні трудових обов'язків, поширювачем інформації вважається роботодавець. По­няття службової особи визначається в ст. 364 КК [36]. Такими є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представника влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми влас­ності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноважен­ням. При визначенні кола осіб, що є посадовими особами, слід також ураховувати визначення посадових осіб у Законі «Про державну службу» [79]. Це визначення дається стосовно відносин, що регулюються згаданим Законом, але воно може вико­ристовуватись і в інших випадках за відсутності спеціального визначення. Посадова особа стосовно сфери державної служби в ст. 2 Закону «Про державну службу» ви­значається дещо ширше, ніж службова особа в ст. 364 КК. До посадових осіб тут відносяться державні службовці, які не тільки здійснюють організаційно-розпорядчі, а й консультативно-дорадчі функції.

8. Порядок спростування неправдивої інформації, що була поширена через друковані засоби масової інформації, визначається в ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [66]. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування. Цей обов'язок редакція несе і тоді, коли вона не відповідає за поширення неправдивої інформації (ст. 42 названого Закону). Публікація спростування повинна бути поміщена в найближчому випуску друкованого засобу масової інформації. Спросту­вання повинно бути набране тим же шрифтом, поміщене під заголовком «Спростування» на тому ж місці, де поміщалось повідомлення, що спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагмента опублікованого повідомлення, що спростовується. Спростування може бути опубліковане у формі відповіді, обсяг якої не повинен перевищувати обсягу матеріалу, що спростовується.

9. Частина сьома ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» встановлює підстави для відмови в публікації спростування. Такими є:

1)  порушення спростуванням ст. З цього Закону (ця стаття забороняє зловживання свободою діяльності засобів масової інформації);

2)    суперечність спростування рішенню або вироку суду,  що набрали законної сили;

3)    спростування є анонімним.

10. На телерадіоорганізації покладається обов'язок надавати громадянам, інтересам яких завдана шкода поширенням неправдивої інформації, можливість дати відповідь, спростувати цю інформацію або дати власне тлумачення обставинам справи. Телерадіоорганізація зобов'язана в місячний строк після одержання заяви фізичної особи спростувати неправдиві відомості. Зміст та час спростування погоджуються сторонами
або визначаються судом (ст. 43 Закону «Про телебачення і радіомовлення» [206]).

11. Обов'язок спростування поширених відомостей, що не відповідають дійсності, покладається також на інформаційні агентства, а також на організації, що поширили отриману від інформаційних агентств неправдиву інформацію (ст. 33 Закону «Про інформаційні агентства» [87]).

12. Якщо особа, що поширила недостовірну інформацію, невідома, передбачена можливість звернення фізичної особи, права якої порушені поширеннями неправдивої інформації, із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та спростування її. Заява подається та розглядається відповідно до правил про окреме провадження у справах про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав громадян (ст. 271 — 275 ЦПК [44]).

13. Про позовну давність за вимогами про спростування неправдивої інформації див. п. З коментаря до ст. 258 ЦК, п. 1 — 3 коментаря до ст. 268 ЦК.

14. Частиною 5 ст. 277 ЦК установлюється такий спосіб спростування неправдивої інформації, що міститься в документі, як відкликання такого документа.

 

Стаття 278.   Заборона  поширення  інформації,   якою  порушуються  особисті немайнові права

1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо
усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

(У ред. від 22.12.2005)

1. У цій статті встановлюються специфічні способи захисту особистих немайнових прав, які покликані запобігти поширенню інформації. Суд за позовом особи, особисте немайнове право якої порушене у газеті, книзі, кінофільмі, передачі тощо, які готують­ся до випуску, може заборонити їх випуск у світ. Іншим способом захисту права при цьому є заборона або припинення розповсюдження випущених у світ газети, книги, кінофільму, телепередачі тощо до усунення порушення. Можливе також постановлення рішення про вилучення тиражу, телезапису тощо та знищення його.

2. Положення частини четвертої ст. 32 Конституції [1], що гарантує кожному судовий захист права вимагати вилучення будь-якої інформації, слід тлумачити в контексті цієї статті й у взаємозв'язку із ст. 34 Конституції. Із контексту ст. 32 Конституції випли­ває, що право вимагати вилучення будь-якої інформації стосується тільки інформації про особисте і сімейне життя. Відповідно до ст. 34 Конституції кожному гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, яке обмежується, зокрема з метою захисту репутації або прав інших людей тощо.

 

Стаття 279.   Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права

1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуального кодексу
України.

2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

1. Стаття, що коментується, не формулює норм цивільного права. Вона має від­сильний характер. Більш конкретно питання про наслідки невиконання без поважних причин рішення суду, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані тільки боржником, вирішуються ст. 87 Закону «Про виконавче проваджен­ня» [129]. У цьому разі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян — щодо фізичних осіб, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів — щодо посадових осіб і від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних міні­мумів — щодо юридичних осіб. При повторному невиконанні рішення суду державний виконавець накладає штраф у подвійному розмірі. Відповідно до ч. 22.4 і 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у таких випадках застосовується сума, що дорівнює роз­міру податкової соціальної пільги (вона дорівнює мінімальній заробітній платі). При подальшому невиконанні державний виконавець порушує перед судом клопотання про кримінальну відповідальність особи, що ухиляється від виконання рішення суду про захист порушених немайнових прав фізичної особи.

 

Стаття 280.   Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди

1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

1. Майнова та моральна шкода, що завдана фізичній особі порушенням її особистих немайнових прав, відшкодовується відповідно до ст. 1166, 1167 ЦК з урахуванням спеціальних правил, установлених законами. При порушенні особистих немайнових прав у межах трудових правовідносин відшкодування матеріальної шкоди не перед­бачено, а моральна шкода відшкодовується відповідно до ст. 237^і КЗпП [28]. Чинни­
ми є й інші спеціальні правила про відшкодування майнової та моральної шкоди, що завдана порушенням особистих немайнових прав.

2. Відповідно до частини четвертої ст. 32 Конституції [1] кожному гарантується право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, збе­ріганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу і членів її сім ї