Печать
PDF

ГЛАВА 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ - Страница 2

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

Стаття 12.     Здійснення цивільних прав


1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здій­снюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

1. Стаття 12 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким за особою визнається право здійснювати свої права вільно, на свій розсуд. Якщо особа не здійснює свого права, це не може бути підставою для припинення права. Випадки, коли законом встановлюються протилежні правила, вкрай обмежені. Так, морський перевізник відпо­відно до ст. 163 КТМ має право вимагати, щоб під час прийняття вантажу одержувач відшкодував витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, вніс плату за простій судна в порту вивантаження, сплатив фрахт і плату за простій судна в порту наванта­ження, а також вніс інші передбачені законом платежі. До сплати відповідних сум або надання забезпечення перевізник має право не видавати вантаж. Якщо ж перевізник видав вантаж одержувачу, незважаючи на невиконання одержувачем вантажу зазна­чених вимог, він втрачає право відповідної вимоги до відправника чи фрахтувальника (за винятками, встановленими законом), але зберігає таке право стосовно одержувача як сторони договору перевезення.

Нездійснення права впродовж обмежувальних (преклюзивних, присічних) строків (наприклад, ч. 4 ст. 559 ЦК) також веде до втрати права.

2. За особою визнається право на відмову від свого майнового права. Відмова від від­носного права здійснюється одностороннім правочином — заявою про це на адресу іншої сторони (інших сторін) правовідносин. Відмова від права власності здійснюється заявою про це або шляхом вчинення інших дій, що свідчать про відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК).

Відповідно до ч. З ст. 12 ЦК в порядку, встановленому актами цивільного зако­нодавства, здійснюється відмова від права власності на транспортні засоби, тварини та нерухомі речі. Стосовно тварин такий спеціальний порядок до сьогодні не вста­новлено. Стосовно нерухомих речей діє правило ч. З ст. 347 ЦК, відповідно до якого право власності у разі відмови від нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру. Оскільки нотаріальне посвідчення правочину обов'язкове лише у випадках, встановлених законом, така заява не потребує нотарі­ального посвідчення.

Порядок відмови від права власності, що встановлений ч. З ст. 347 ЦК, поширю­ється на морські та річкові судна, автотранспортні засоби, а також на вогнепальну зброю, газові пістолети та револьвери.

Законодавство про промислову власність передбачає можливість відмови від патен­ту (свідоцтва), що слід тлумачити і як відмову від прав, що засвідчуються патентом чи свідоцтвом (ст. 6, 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моде­лі» [155]; ст. 5, 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77], ст. 16, 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78]). Заява подається до центрального органу виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки). Від­мова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені названого органу.

3. Із статті, що коментується, випливає, що можлива відмова від будь-якого пра­ва, якщо інше не передбачено законом. Недійсним є правочин, що обмежує право­ здатність фізичної особи. Це положення ч. 1 ст. 27 ЦК, безперечно, поширюється і на односторонні правочини.  Тому відмова від правоздатності,  навіть часткова, не допускається. Обмеження дієздатності ст. 30 ЦК допускає виключно у випадках а на умовах, встановлених законом. Тому повна або часткова відмова від дієздат­ності також неможлива. Юридична особа також не вправі здійснювати правочини, в тому числі і односторонні, що спрямовані на обмеження її правоздатності, оскіль­ки обмеження правоздатності  юридичних осіб можливе лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Таким чином, і юридичні особи не вправі відмовитись від своєї цивільної правоздатності.

4. Закон не передбачає можливості відмови від немайнових прав, до яких належать права, передбачені ст. 269 — 315 ЦК, право на відшкодування моральної шкоди, осо­бисті немайнові права авторів, осіб, які створили об'єкти інтелектуальної власності. Навіть відмова від патенту (ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки») не тягне за собою припинення особистих немайнових прав, оскільки вони охороняються безстроково (п. 5 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; п. 4 ст. 7 За­кону «Про охорону прав на промислові зразки»).

5. За особою визнається право передати своє майнове право іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором. Це стосується як абсолютних прав, так і прав відносних. Обмеження цього права можуть встановлюватись лише законом. Вони стосуються, зокрема, немайнових прав. Проте слід враховувати, що передання кре­дитором права за правочином можливе, якщо це не суперечить не тільки закону, а й договору (ч. З ст. 512 ЦК).

6. Встановивши в деяких випадках наслідки недобросовісного або нерозумного здійс­нення особою свого права, законодавець пом'якшив свій підхід до управненої особи, встановивши презумпцію добросовісності та розумності здійснення права.

 

Стаття 13.     Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного об­меження конкуренції,  зловживання монопольним становищем на ринку,  а також недобросовісна конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

 

1. Обов'язок особи здійснювати свої права в межах, встановлених актами цивіль­ного законодавства та договором (ч. 1 ст.  13 ЦК), є суто цивільно-правовим. Але він доповнюється сформульованим в ч. 2 ст. 13 ЦК обов'язком особи при здійсненні своїх прав (звичайно, цивільних, оскільки ст. 13 ЦК має заголовок «Межі здійснен­ня цивільного права») «...утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб». Було б неприпустимим відходом від букви закону стверджувати, що у фразі, яка наводиться під особами розуміються тільки суб'єкти цивільного права, а під пра­вами — тільки цивільні права. Тому із ч. 2 ст. 13 ЦК слід зробити висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушувати не тільки цивільні, а і інші права будь-яких суб'єктів. Це означає, що при здійсненні цивільних прав особа має виконувати вимоги численних публічно-правових норм. Такий висновок усуває будь-яке протиріччя між статтею, що коментується, та законами, що встановлюють публічно-правові норми щодо меж здійснення суб'єктами своїх цивільних прав.

2. Проблема публічно-правового контролю за здійсненням цивільних прав видаєть­ся авторам такою, що набуває виключної гостроти. Численні норми, що встановлені з цього приводу, є виправданими. Але значна їх частина є таким тягарем для осо­би, що є повністю необгрунтованим публічним втручанням у приватне життя. Так, можна виправдати державний архітектурно-будівельний контроль за індивідуальним
житловим будівництвом, оскільки зруйнування житлових будинків в результаті мож­ливого землетрусу є таким, що зачіпає публічні інтереси (інтереси суспільства). Але ж відмова інспектора державного пожежного нагляду підписати акт про приймання в експлуатацію індивідуального житлового будинку, оскільки забудовник не має змоги заплатити декілька тисяч гривень за перевірку електромережі в будинку та за проти­ пожежну обробку дерев'яних конструкцій, є очевидно невиправданим втручанням держави в приватне життя. Тим часом подібних правил у вітчизняному законодавстві зберігаються тисячі. І проблема побудови правової держави переміщується від вста­новлення фундаментальних положень державно-правового устрою до пристосування до потреб людини найбільш численних конкретних норм, що припускають невиправдане втручання в приватне життя.

3. Обов'язок особи при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які мог­ли б заподіяти шкоди довкіллю та культурній спадщині, має значно більш широкий зміст, ніж обов'язок, що розглядався в попередньому пункті коментаря. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Обов'язок утримуватися при здійсненні цивільних прав від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, у ч. 2 ст. 13 ЦК не конкретизується. Він є неосяжним, як неосяжними є довкілля та культурна спадщина. Встановлення цього обов'язку є не зовсім виправданим обмеженням цивільних прав суб'єктів. Але головне полягає в тому, що загальна норма ч. 2 ст. 13 ЦК, яка покладає обов'язок не шкодити довкіллю, суперечить спеціальним правилам ст. 31 — 33 Закону «Про охорону на­вколишнього природного середовища» [50], із яких випливає, що шкодити довкіллю все-таки можна, але в межах екологічних стандартів та нормативів. Ці правила і під­лягають застосуванню переважно перед ч. 2 ст. 13 ЦК.

Що стосується обов'язку не шкодити культурній спадщині, то закони «Про охо­рону культурної спадщини» [158] і «Про охорону археологічної спадщини» [211] формулюють з цього приводу більш конкретні правила, яких і слід дотримуватися при здійсненні цивільних прав.

4. Надто широким є також обмеження цивільних прав нормою ч. З ст. 13 ЦК, що забороняє вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Воно також стосується здійснення цивільних прав, хоч на це прямо і не зазначається. Коло заборонених дій дещо звужується, оскільки мова йде про заборону дій «з наміром заподіяти шкоду...». Оскільки намір тлумачиться як бажання зробити що-небудь, то дія з непрямим умис­лом не буде підпадати під ч. З ст. 13 ЦК. Для порівняння звернемо увагу на ст. 10 ЦК Російської Федерації, яка забороняє управненій особі діяти «виключно» з наміром спричинити шкоду іншій особі. Цього слова (виключно) як раз і недостає в ч. З ст. 13 ЦК. Викладене дає підставу для висновку про те, що дії з наміром заподіяти шкоду допускаються, якщо при цьому не порушуються спеціальні правила ст. 19 ЦК.

5. Забороняється зловживання правом в інших формах. Слід нагадати, що проб­лема зловживання цивільним правом була добре розроблена в радянській цивільній науці. І хоч це подається як одне із найбільших досягнень цивілістики радянських часів, не можна не помітити, що концепція цивільно-правової протидії зловживанню цивільними правами перш за все виконувала соціальне замовлення тоталітарного
режиму: як в законі не обмежувались цивільні права громадян, але держава все ж дуже турбувалась з приводу того, щоб цими правами не зловживали. Суд не може не застосовувати правову норму, що розглядається. Тим часом, вона встановлює формально дуже погано визначені обмеження цивільних прав, надає суду широкі можливості для досить вільного застосування норм права.  Тому при протистав­ленні конкретних цивільних прав, що випливають із договорів, підзаконних актів, обов'язку не зловживати цивільним правом, треба було б бути вкрай обережним, коли рішення приймається на користь цього обов'язку. Як би Україна не доводила свою історичну і культурну належність до Європи, як би Україна не прагнула інтеграції до європейських організацій, все ж треба визнати, що Україна знаходиться на ета­пі формування правової держави, а доцільні межі судового угляду розширюються в міру успіхів у цьому процесі.

6. У тій же мірі невиправданим є протиставлення в ч. 4 ст. 13 ЦК цивільних прав моральним засадам суспільства.  Воно є доцільним тільки в наступних випадках: 1) оскільки цивільні права можуть установлюватись правочином (договором), на осіб, які здійснюють правочини (укладають договори), можна було б покласти обов'язок при здійсненні правочинів додержуватись моральних засад суспільства; 2) оскільки дія Цивільного кодексу поширюється на відносини, безпосередньо пов'язані з особистістю (відносини з приводу особистих нематеріальних благ). В інших випадках ці правила належить застосовувати з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності.

7. Здійснюючи свої права в процесі зайняття підприємницькою діяльністю, господа­рюючі суб'єкти не повинні зловживати монопольним становищем на ринку, зобов'язані дотримуватись пов'язаних з цим обмежень, не допускати недобросовісної конкуренції. При цьому види та межі монополії повинні визначатись законом (частина третя ст. 42 Конституції [1]). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК [42]. Вчинення таких дій тягне доволі суворі фінан­сові санкції, передбачені ст. 251 — 257 ГК. У зв'язку з цим звертає на себе увагу та обставина, що в практиці застосування антимонопольного законодавства часом спосте­рігається прагнення до поширювального тлумачення поняття зловживання. Так, одне з територіальних відділень Антимонопольного комітету України застосувало санкції до приватного підприємства, визнаного монополістом. У постанові господарського суду, яким були відхилені позовні вимоги підприємства-монополіста про визнання постанови територіального відділення Антимонопольного комітету недійсною, було
вказано, що зазначене підприємство мало право вимагати змін договорів зі спожива­чами, але порушило порядок внесення змін в договори, що й було кваліфіковано як зловживання монопольним становищем на ринку. Апеляційна і касаційна інстанції з таким твердженням погодились. Подібна практика суперечить самому визначенню зловживання, яке в будь-якому випадку передбачає умисел на отримання тих чи інших
переваг за рахунок монопольного становища на ринку, а в наведеному прикладі було порушено лише порядок внесення змін до договорів.

8. Пряме зазначення в ч. 5 ст. 13 ЦК заборони використання цивільного права з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції означає, що така заборона має цивільно-правовий зміст.

Це дає змогу особі, стосовно якої інша особа здійснює цивільні права із зазначеною метою, подати позов до суду про захист своїх цивільних прав, порушених шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобро­совісної конкуренції.

9.  Із ч. 6 ст. 13 ЦК випливає, що не тільки при порушенні особою при здійсненні цивільних прав формально визначених заборон, встановлених ч. 5 ст. 13 ЦК (заборо­на обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем, недобросовісної конкуренції) та ч. 2 ст. 13 ЦК (в частині заборони при здійсненні цивільних прав порушувати права інших осіб), а й при порушенні формально невизначених заборон (не заподіювати шкоди довкіллю та культурній спадщині, не діяти з наміром заподіяти шкоду іншій особі, не зловживати правом в інших формах, не порушувати моральні засади суспільства) особа, чиї права чи інтереси такими діями порушені, має право звернутися до суду з вимогою покласти на порушника перелічених норм обов'язок припинити зловживання правом чи інший обов'язок, але такий інший обов'язок має бути встановлений законом.

 

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

 

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відпо­відальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у ви­падках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

1.  Було б неправильним, акцентуючи увагу на сполучнику «або» в тексті ч. 1 ст. 14 ЦК, заперечувати значення договору чи актів цивільного законодавства при визначенні меж, в яких повинен виконуватись цивільний обов'язок.

Формулюючи принцип належного виконання зобов'язань, ст. 526 ЦК відсилає, зо­крема, до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Тут теж не формулюється припис виконувати зобов'язання відповідно до положень цивільного законодавства та договору. Але ж до змісту договору включаються не тільки його умо­ви, а й положення, обов'язкові для сторін в силу чинного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК), а договір має обов'язкову силу для сторін (ст. 629 ЦК). На доповнення до цього Цивільний кодекс містить численні спеціальні норми щодо виконання особами вимог законодавства та договорів. Це дає підстави для висновку про те, що межі виконання цивільних обов'язків встановлюються і актами цивільного законодавства, і договора­ми.

2. Якщо обов'язок особи не встановлений актом законодавства, договором чи не ви­пливає із звичаїв ділового обороту, особа не може вважатись зобов'язаною і не може бути примушена до виконання відповідних дій. Разом з тим, слід враховувати, що цивільні обов'язки можуть не тільки прямо встановлюватись актами законодавства, а й випливати із загальних засад цивільного законодавства та із правових норм, що
підлягають застосуванню за аналогією.

3. Засоби заохочення з метою виконання обов'язків у цивільному праві є таким яви­щем, що зустрічається вкрай рідко. Але ж воно існує. Так, ст. 149 КТМ [34] передбачає, що угодою сторін може бути встановлена винагорода за закінчення навантаження (роз­вантаження) судна до закінчення сталійного часу — диспач. Як заохочення слід квалі­фікувати і правову конструкцію, що сформульована в ч. З ст. 883 ЦК: якщо підрядник за договором будівельного підряду сплатив неустойку за порушення строків виконання окремих робіт, але всі роботи щодо об'єкта в цілому він виконав до встановленого договором граничного терміну, неустойка підлягає поверненню підрядникові. Заохо­чення може встановлюватись і в інших випадках. Щоправда, практика встановлення заохочень договорами поширення не набула. Зазвичай і законодавством, і договором встановлюються санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.

4. Звільнення від обов'язку можливе на підставі актів цивільного законодавства та договору. Воно може бути пов'язане з виною іншої сторони (ч. 1 ст. 848 ЦК та ін.), а може встановлюватись і у зв'язку з обставинами, за які жодна із сторін не відповідає (наприклад, ст. 156 - 159 КТМ).