Печать
PDF

КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ РОЗДІЛ І ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ГЛАВА 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ - Страница 9

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин


1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які ви­никають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами за­конодавства.
2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

 

1. Власне трудові відносини досить детально врегульовані нормами трудового права. Тому до трудових відносин немає потреби застосовувати норми Цивільного кодексу. А ось до деяких інших відносин, що виникають у сфері найманої праці, з урахуванням предмета цивільного законодавства, як він визначений у ч. 1 ст. 1 ЦК, застосування норм Цивільного кодексу можливе. Це стосується, наприклад, відносин щодо збері­гання майна працівників, щодо надання працівникам кредиту для сплати вартості на­вчання в учбових закладах та інших цілей. Законодавство про працю не перешкоджає застосовувати до таких відносин у сфері найманої праці норми не тільки Цивільного
кодексу, а й інших актів цивільного законодавства. З огляду на неврегульованість трудовим законодавством відносин з приводу розголошення комерційної таємниці, положення цивільного законодавства можуть поширюватись на ці відносини. Засто­сування цивільного законодавства до не врегульованих спеціальними актами законо­давства відносин в сфері найманої праці ґрунтується на ст. 9 ЦК, а тому воно хоч і визнається в науковій літературі субсидіарним, але воно не є застосуванням правових норм за аналогією.

2. Аналогічним чином положення Цивільного кодексу застосовуються до відно­син, що виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Це твердження має суттєве практичне значення. Справа в тому, що ще в 1976 р. Державний арбітраж при Раді Міністрів Союзу РСР дав вказівку при визначенні розміру шкоди, що завдана при­роді та підлягає стягненню з винних осіб, застосовувати положення цивільного зако­нодавства. Але довго ще не було в законах такого положення, яке б давало підставу для застосування в таких випадках норм цивільного права. Тепер ч. 2 ст. 9 ЦК прямо передбачає застосування норм цього Кодексу до відносин у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо ці відносини не врегульовані іншими
актами законодавства.

3. Ні стаття, що коментується, ні Цивільний кодекс в цілому не містять зазначення стосовно можливості застосування положень Цивільного кодексу чи інших актів ци­вільного законодавства до податкових, фінансових правовідносин, хоч відповідно до ч. 2 ст. 1 ЦК це є можливим. Це означає, що Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства не можуть прямо застосовуватись до таких відносин, хоч би відповід­не публічне законодавство і передбачало укладення договору між платником податку (обов'язкового збору) та відповідним податковим та іншим контролюючим органом. У той же час слід враховувати, що при розгляді спорів, що виникають із відносин щодо сплати податків та інших обов'язкових зборів, норми цивільного права застосовуються для кваліфікації відповідної господарської операції, яка сама або результати якої є об'єктом оподаткування. Але при цьому норми цивільного права застосовуються не до відносин щодо сплати податків та обов'язкових зборів, а до відносин, результати яких створили об'єкт оподаткування. На жаль, розвиток законодавства пішов дещо проти­природним шляхом: законодавця не задовольнили визначення, що є в цивільному за­конодавстві, та викладене в ньому розуміння тих або інших явищ, тому в Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] він дав визначення багатьом термінам, що позначають цивільно-правові явища. Проте, як зазначалося в коментарі до ст. 8 ЦК, вони можуть застосовуватись до цивільних відносин для кваліфікації відповідних відносин та їх результатів як об'єктів оподаткування лише при вирішенні спорів, що стосуються сплати податків та обов'язкових зборів.


Стаття 10.     Міжнародні договори

1. Чинний  міжнародний  договір,   який  регулює  цивільні  відносини,   згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національ­ного цивільного законодавства України.

2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного до­говору України.

1. Згода Верховної Ради на обов'язковість для України міжнародного договору надається шляхом прийняття закону про його ратифікацію, прийняття або про при­єднання до міжнародного договору (ст. 8, 9, 13 Закону «Про міжнародні договори України» [213]). Відповідно до Закону «Про дію міжнародних договорів на території України» [55] частиною національного законодавства повинні визнаватись і раніше (в
період існування Союзу РСР) укладені Українською РСР (Україною) та ратифіковані нею міжнародні договори. Відповідно до ст. 7 Закону «Про правонаступництво Украї­ни» [52] Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якщо вони не суперечать Конституції та інтересам України.

2. Положення-міжнародних договорів можуть безпосередньо поширюватись на ци­вільні відносини,  що виникають в Україні,  незалежно від їх суб'єктного складу. Міжнародні договори відповідно до їх змісту можуть поширюватись тільки на відно­сини з участю осіб, які є громадянами або юридичними особами відповідних різних договірних сторін. Укладаються і такі міжнародні договори, що не містять цивільно-правових норм прямої дії, а породжують лише обов'язок держави щодо імплементації відповідних норм до національного законодавства. Положення таких міжнародних договорів застосовуються переважно перед актами національного законодавства у меж­ах, визначених законами України. Це стосується, зокрема, Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5].

3. Деякі міжнародно-правові договори надають державам-учасницям право відсту­пити від положень таких договорів. У цьому разі, якщо держава скористалась таким правом, чинними є відповідні положення національного законодавства. Так, ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] встановлює строки охорони авторських прав. Разом з тим державам — учасницям Конвенції надається право встановлювати строки охорони прав, що перевищують ті, які передбачені цією Конвенцією.

4. Особливе значення як частина національного законодавства має Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [7], що була ратифікована Україною 24 січня  1997 р.  Як і інші міжнародно-правові договори,  згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, названа Конвенція підлягає переважному застосуванню перед законами України. Оскільки положення цієї Конвенції є досить загальними, а Європейський Суд з прав людини тлумачить їх широко, таке тлумачення набуває для країн, що ратифікували Конвенцію, обов'язкового значення. В іншому випадку Європейським Судом будуть визнаватись такими, що підлягають задоволенню, вимо­ги до держав, судові органи яких припустилися порушення положень Конвенції, як вони тлумачаться Європейським Судом. З огляду на це вимоги і заперечення сторін
цивільно-правових спорів, судові рішення вітчизняних судів можуть обґрунтовуватись посиланнями не тільки на міжнародно-правові договори, що ратифіковані Україною, а і на практику Європейського Суду з прав людини.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦК міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,  підлягають переважному перед актами цивільного законодавства України застосуванню. Це відповідає загальному поло­женню ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», що формулює таке ж правило без визначення галузевої належності актів, перед якими переважному
застосуванню підлягають міжнародні договори. Виникає питання про те, чи мають міжнародні договори перевагу при правозастосуванні перед Конституцією України. Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів «сторона не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору». Разом з тим, у цій статті зроблено застереження про те, що її положення діє без шкоди для ст. 46 цієї ж Конвенції. Стаття 46 Конвен­ ції допускає посилання держави на те, що її згода на обов'язковість міжнародного договору була виражена на порушення її внутрішнього права, якщо це порушення було явним (тобто пояснюється, було очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питанні сумлінно і відповідно до звичайної практики) і стосувалося норми внутрішнього права особливо важливого значення. Можна стверджувати, що норми, які формулюються в Конституції [1], є нормами особливо важливого значення. Але вимога про явний характер порушення міжнародним договором норм внутрішнього права особливо важливого значення означає, що посилання на внутрішнє право, в тому числі і на Конституцію, як на причину невиконання міжнародного договору України, є неможливим.