§ 2. Договір купівлі-продажу житла - Страница 2
Рейтинг пользователей: / 4
ХудшийЛучший 
Жилищное право - Є.О. Мічурін Житлове право України

 

4. Сторони договору купівлі-продажу житла

Сторонами договору купівлі-продажу житла є продавець та покупець. Це можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Сторони договору повинні відповідати загальним вимогам відносно їхньої право- та діездатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців» фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства) на рівних умовах мають цивільні права та обов'язки1. Тобто об'єм правоздатності цих осіб у цивільно-правових відносинах однаковий, починається з моменту народження та припиняється смертю такої особи. Правоздатність сама по собі не породжує для суб'єкта цивільні права та не створює громадянські обов'язки. Для цього особа повинна володіти дієздатністю, що настає з повноліттям (вісімнадцять років) чи з моменту вступу в шлюб (ст. 11 ЦК УРСР). Наявність у особи повної дієздатності є однією з необхідних умов дійсності договорів з житлом.

Іншою умовою дійсності будь-якого договору є вільне формування волі та свобода волевиявлення сторін. Більше того, воля та волевиявлення особи, що укладає договір купівлі-продажу житла повинні співпадати. Якщо правочин укладений без наміру створити правові наслідки (уявний правочин) чи правочин укладений лише для того, щоб прикрити собою інший правочин (удаваний правочин), це веде до визнання договору недійсним. Тобто воля особи та відповідні дії повинні формуватись та виявлятись без стороннього впливу і бути спрямовані на виникнення саме тих результатів, що обумовлюються в договорі при його укладенні. Будь-який з факторів, що впливає на свободу волі особи та не дозволяє повною мірою виявляти її, є підставою до визнання правочину недійсним. Серед цих факторів можна визначити важке матеріальне становище, хворобливий стан особи, омана, загроза, насильство тощо. Так, гостра нужда продавця у грошах, коли спостерігається дуже значна невідповідність між вартістю речі та її ціною, дає можливість передбачати, що продавець не був цілком вільний, погоджуючись на продаж житла.

Свобода волевиявлення сторін відносно укладення договору є необхідною складовою договірного процесу у багатьох розвинутих країнах. Так, у французькому праві діє правило, що зветься пороком згоди продавця, а розірвання договору за цією підставою зветься розірванням у зв'язку із збитковістю. Ця ідея закріплена в статті 1674 французького Цивільного кодексу. У німецькому Цивільному укладенні аналогічна норма міститься у статті 138, де вказано, що правочин, який укладено проти добрих звичаїв, є нікчемним. Зокрема, нікчемним є правочин, за допомогою якого одна особа, користуючись потребою, легковажністю або недосвідченістю іншої, навмисно примушує надати собі або третій особі майнову вигоду. В римському праві за часів Юстиніана припускалося розірвання договору продажу нерухомості у зв'язку із збитковістю більше, ніж на половину ціни. Як відмічає Євген Годеме, для застосування теорії нужди потрібно, щоб збиток терпів продавець. Особа, що потребує грошей, може бути вимушена продати навіть за дешеву ціну, але ніколи не буває вимушена купувати. Якщо ж покупець заплатив велику ціну, єдиний захист він має знайти в теорії помилки, насильства або омани1. У цьому випадку, згідно з цитованим джерелом, відбувається порушення «правила чесності», що йде до нас ще з римського права, та розірвання договору необхідно передусім для відновлення порушених прав такої особи.

Довгий час покупцем житла могла бути лише фізична особа. Адже статті 9 та 10 ЖК, говорячи про права та обов'язки осіб відносно житлового фонду, прямо та виключно звертаються до громадян. Це пояснюється тим, що стаття 6 ЖК визначає призначення житла для проживання громадян. До того ж відносини з передачі житлових будинків та квартир між організаціями вирішувалися у радянські часи, як правило, на адміністративному рівні, з дозволу виконкомів місцевих Рад чи відповідних галузевих міністерств та відомств. Зараз юридичні особи вільно можуть набувати та відчужувати житло. Поширеним став спосіб, коли будівельні організації безпосередньо продають фізичним та юридичним особам збудоване ними житло. У цьому випадку юридичні особи (будівельні компанії) виступають як продавці. З іншого боку, юридичні особи можуть купувати житло з метою надання його своїм співробітникам у користування (на умовах житлового найму) чи у власність (наприклад, за договором купівлі-продажу з розстроченням платежу).

Для юридичних осіб необхідною для участі в договорі є умова, за якою б така діяльність відповідала цілям, що відображені в статутних документах. Це визначає їх правоздатність. Оскільки юридичні особи, на відміну від фізичних осіб, мають спеціальну правоздатність, вони не можуть укладати угоди, які суперечать їх статутним цілям (ст. 50 ЦК УРСР). Сьогодні в науці все більш поширеною стає концепція загальної правоздатності юридичних осіб. Як відмічає А.С. Довгерт, це «означає можливість для них, незважаючи на вид та організаційно правову форму, займатися на загальних підставах підприємницькою діяльністю». Згідно з Указом Президента України «Про ріелторську діяльність» від 27 червня 1999 року № 732/992, юридичні особи, що займаються посередництвом, інформаційно-консультаційною діяльністю або торгівлею в сфері нерухомості зобов'язані отримати відповідне Свідоцтво, без якого ця діяльність забороняється. У такому випадку, як відмічає Р.Б. Шишка, підприємницька дієздатність щодо здійснення правочинів з нерухомістю може виникнути у юридичної особи тільки з моменту отримання цього Свідоцтва,.

Договір купівлі-продажу житла може бути укладений і без особистої присутності сторін в місці здійснення угоди. Так, вказаний договір може бути укладений представником будь-якої із сторін або представниками обох сторін. Якщо стороною договору купівлі-продажу житла є юридична особа, такий правочин завжди укладається представником, що діє від імені цієї юридичної особи. Повноваження представника випливають з доручення, закону чи адміністративного акту, що створює, змінює та припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють (ст. 62 ЦК УРСР). Усе це не суперечить ст. 225 ЦК УРСР, де встановлено загальне правило, що продавцем майна є його власник, оскільки продавцем в угоді, що укладена за участю представника, чи стороною в договорі продовжує залишатися власник житла. Крім того, видаючи доручення, саме власник ухвалює рішення про відчуження житла, тобто визначає правову долю речі, а представник діє від його імені та в його інтересах. У даному випадку передбачається, що представник є виразником волі власника, оскільки діє з його згоди та в його інтересах. Покупець, відповідно, також має право діяти при купівлі-продажу житла через свого представника. При цьому представник може від імені покупця сплачувати гроші за житло, розписуватись у договорі та виконувати інші дії, на які його уповноважено. Надане доручення не позбавляє продавця чи покупця наполягати на виконанні контрагентом обов'язків за договором чи особисто виконувати свої договірні обов'язки. Повноваження представника у цьому випадку виникають з доручення або можуть бути закріплені у статутних документах юридичної особи (відносно директора, голови правління тощо).

Отже, сторонами у договорі купівлі-продажу житла можуть бути як фізичні, так і юридичні особи з урахуванням деяких вимог, що до них пред'являються діючим законодавством. Договір може укладатись особисто сторонами або через представника.

5. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу житла.

Перехід права власності на житло за договором купівлі-продажу Права та обов'язки взагалі, і за договором купівлі-продажу зокрема, являють собою у загальному вигляді реальний зміст цивільної правоздатності1. Права та обов'язки сторін є невід'ємною складовою договору. Ще в стародавньому римському праві відмічалася протилежність або асиметричність обов'язків сторін у договорі купівлі-продажу. Так, основним обов'язком покупця вважалося сплатити ціну (dаге), а продавця, відповідно, забезпечити покупцеві можливість володіти річчю (habеre liсere)2. Звідси виникає обов'язок продавця передати річ покупцеві. Це положення збереглося в сучасному праві, а вказані обов'язки сторін є основними за договором купівлі-продажу житла. Інші права та обов'язки сторін можна назвати додатковими.

До обов'язків продавця відноситься також необхідність попередити покупця про права третіх осіб на житло, що продається (ст. 229 ЦК УРСР). Відповідно до цього безпосередньо із закону випливає, що покупець має бути попереджений продавцем про наявність існуючих обтяжень житла у вигляді договорів позики, найму чи застави на це житло, існуючих сервітутних прав або про права одного з подружжя чи іншого співвласника на житло. На жаль, у законодавстві не передбачено дійових механізмів проти продавця, який цей свій обов'язок не виконує. У той же час встановлення обтяжень житла іншим шляхом (не із попередження продавця) іноді буває ускладненим. Наприклад, застави житла враховуються в окремих реєстрах. Договори найму житла системно ніде не обліковуються. З прийняттям нового цивільного кодексу актуальним буде питання реєстрації обмежених речових прав на житло. Тому було б доцільним введення Єдиного реєстру прав на житло з відображенням у ньому всіх існуючих обтяжень житла: договорів застави, речових прав, договорів найму житла тощо. Це сприятиме закріпленню прав на житло та інформуванню набувачів житла про всі його обтяження.

Крім того, на продавця покладено обов'язок зберігати продане житло, якщо право власності переходить до покупця раніше його передачі (ст. 230 ЦК УРСР); а також обов'язок попередити про недоліки речі, що продається (ст. 234 ЦК УРСР). Останній обов'язок продавця передбачає те, що безпосередньо в договорі необхідно перелічити всі недоліки майна, про які сторони домовилися як про припустимі. У іншому випадку покупець може наполягати на тому, що недоліки житла виявлені ним вже після укладення договору. Тоді він має право вимагати відповідного зниження договірної ціни житла чи розірвання договору, а також компенсації понесених ним збитків. До речі, у дореволюційному російському праві діяла аналогічна норма, яка свідчила, що продавець в силу закону відповідає перед покупцем за всі недоліки речі, котрі не були обумовлені ним під час продажу.

Основними обов'язками покупця є сплата встановленої договором ціни та обов'язок прийняти житло. Необхідно зазначити, що сплата грошових коштів покупцем продавцеві повинна здійснюватися відповідно до ст. 169 ЦК УРСР у національній валюті України.

Цікавим є той факт, що деякі правові системи передбачають специфічне оформлення факту передачі житла за договором на його відчуження. Так, наприклад, обов'язок прийняти куплену річ покупцем має свою специфіку в цивільному праві Російської Федерації. У ст. 556 ЦК РФ закріплений обов'язок сторін передавати нерухомість по передавальному акту або іншому акту про передачу, який підписується сторонами. Це служить документальним підтвердженням юридичного факту передання житла та вважається виконанням відповідного обов'язку продавця. Ухилення однієї зі сторін від

підписання акту вважається відмовою передати або прийняти майно. Незважаючи на те, що в українському праві аналогічної норми не міститься, сторони можуть факультативно домовитися про таку умову, що буде обов'язковою для них у договорі купівлі-продажу житла.

Перехід права власності на житло до набувача є можливим лише тоді, коли продавець сам є власником майна (зокрема житла) або особа діє за належним повноваженням, що видане йому власником на відчуження такого майна. У той же час є і деякі виключення з цього правила. Наприклад, продаж житла державним виконавцем чи комісіонером також зустрічається у ряді випадків і є законною підставою для відчуження.

Детально не зупиняючись на праві власності як такому, доцільним буде розглянути саме момент переходу цього права. Ще римські юристи говорили, що ніхто не може вважатися таким, що продав річ у власність, про яку було домовлено, щоб вона не перейшла до покупця1. Ст. 128 ЦК УРСР встановлює, що перехід права власності до набувача майна відбувається з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Будь-яких спеціальних норм відносно виникнення права власності на житло чи інше нерухоме майно законодавством не передбачено. Тому, виходячи з диспозитивної норми закону, сторони можуть вказати у договорі, що право власності на житло у набувача виникає, наприклад, з моменту державної реєстрації або з моменту нотаріального посвідчення договору. Для порівняння слід навести приклад з іноземного законодавства. У ст. 223 ЦК РФ це питання регламентоване більш конкретно. Тут прямо передбачено, що майно, яке підлягає державній реєстрації, переходить у власність набувача з моменту цієї реєстрації, якщо інше не передбачене законом.

У науці при вирішенні цього питання існує декілька підходів. Так, деякі вчені висловлюють думку, що право власності у набувача житлового будинку (квартири) виникає з моменту нотаріального посвідчення договору, тому що саме з цією умовою пов'язані підстави визнання договору недійсним, а реєстрація договору у виконкомі має значення лише для обліку будівель та майнових прав на них1. Як доповнення, О.А. Романов відмічає, що до реєстрації прав нового власника договір має повну юридичну силу, а права, що виникають з нього як з консенсуального правочину, забезпечуються судовим захистом2. Є.О. Суханов, виходячи із норм російського законодавства, вважає вдалим, що момент виникнення права власності на нерухомість пов'язано саме з моментом державної реєстрації. При цьому здійснюється державна реєстрація прав на майно, яку не можна змішувати з спеціальною реєстрацією чи обліком деяких видів майна (автотранспорту тощо). Незважаючи на те, що сьогодні ст. 128 ЦК УРСР як загальне правило пов'язує перехід права власності на житло не з нотаріальним посвідченням договору чи державною реєстрацією, а саме з передачею його продавцем покупцеві необхідно підтримати Є.О. Суханова та його позицію у цьому питанні і саме так розглядати законодавчу перспективу цього питання. Бо якщо вважати моментом переходу права власності на житло нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, то складається ситуація, коли недобросовісний відчужувач може ще раз продати це житло за дублікатами правовстановлюючих документів, на що звертає увагу М.М. Бородін та С. Семідочний. Адже саме при державній реєстрації вносяться відповідні зміни у реєстр власників житла. Саме за цим реєстром нотаріус перевіряє належність житла відповідному власнику. Але до моменту державної реєстрації договору у цьому реєстрі відображені дані лише про попереднього власника, тобто новий власник відображується у реєстрі лише після державної реєстрації права власності. Тому ідеальним варіантом було б здійснення державної реєстрації безпосередньо після нотаріального посвідчення договору на відчуження житла. У підсумку, щоб уникнути вказаних негараздів при відчуженні житла, у договорі на його відчуження слід вказувати, що моментом переходу права власності на житло є момент державної реєстрації.

6. Відчуження житла, що знаходиться у заставі

У сучасній правозастосувальній практиці досить поширеними є випадки, коли житло виступає у ролі заставленого майна та у зв'язку з цим стає забезпеченням виконання іншого, що є основним, зобов'язання. Тому необхідно розглянути, яким чином відбувається відчуження цього житла. Не зупиняючись на процедурі встановлення самої застави, розглянемо лише вплив заставного обтяження на житло при його відчуженні. Передусім визначимо, що відчуження житла, що знаходиться у заставі, тобто зміна його власника, може відбуватися за двома основними підставами. Перша - це відчуження житла за ініціативою власника (заставодавця). Друга підстава - це відчуження житла як заставного, забезпечення іншого зобов'язання, що є основним. Останнє може відбуватися лише тоді, коли не є виконаним основне зобов'язання,, забезпеченням якого виступає житло та воно своєю вартістю погашає борг, що виникає перед кредитором (заставоутримувачем). Розглянемо кожний з цих випадків окремо.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про заставу» заставодавець зберігає право на відчуження заставленого житла, якщо інше не передбачено законом та договором. Тобто обмеження щодо відчуження заставленого житла можуть бути встановлені імперативно, законом чи за взаємною згодою сторін, безпосередньо у договорі застави житла на весь період дії застави чи на якийсь час. Якщо законом чи договором вказані обмеження не встановлені, власник житла може відчужувати заставлене житло, але тільки за згодою заставоутримувача. У цьому випадку покупець стає новим заставоутримувачем та до нього має переходити борг за основним зобов'язанням (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу»). Тобто фактично маємо окремий випадок переведення боргу, коли первісний заставодавець, відчужуючи житло, перекладає на набувача борг за основним зобов'язанням. У той же час право власності на заставлене житло також переходить до набувача, який стає новим заставоутримувачем. Щодо документального оформлення цих правовідносин. то воно має бути таким. Заставоутримувач дає згоду на те, що первісний заставодавець не заперечує проти відчуження заставленого житла набувачеві за умови переходу до нього основного боргу, забезпеченого заставою. Ця згода посвідчується нотаріально. Первісний заставодавець та набувач майна укладають договір на відчуження заставленого житла (наприклад, договір купівлі-продажу житла). Набувач житла, що має стати новим заставодавцем та заставоутримувач вносять відповідні зміни до договору застави. При цьому вартість житла для набувача поділяється на два платежі. Адже вартість житла складається з суми боргу, що випливає з основного договору, забезпеченого заставою (вона сплачується заставоутримувачу) та боргу за договором на відчуження житла (що сплачується відчужувачеві житла).

Вважаємо, що ця угода також може оформлюватись одним документом. Учасниками цього правочину будуть набувач житла (він же новий заставодавець), відчужувач майна (він же власник житла та первісний заставодавець) та заставоутримувач (він же кредитор за основним, забезпеченим заставою зобов'язанням). При цьому матиме місце змішаний договір з елементами договорів купівлі-продажу (чи іншого договору на відчуження житла), застави та переведення боргу. Договір має бути обов'язково нотаріально посвідчений, оскільки ця форма передбачається ст. 13 Закону України «Про заставу». У подальшому заставне обтяження знімається з житла за умови сплати новим заставодавцем боргу за основним зобов'язанням заставоутримувача, за взаємною згодою сторін (що не звільняє набувача житла від сплати основного боргу), заміною предмета застави (ст. 7 Закону України «Про заставу») тощо.

Іншим засобом відчуження житла, що знаходиться у заставі, є звертання на це майно стягнення. Це стягнення проводиться за ініціативою заставоутримувача у разі невиконання основного, забезпеченого заставою зобов'язання.

Реалізація заставленого житла проводиться шляхом організації прилюдних торгів, що є загальною диспозитивною вимогою, передбаченою у ст. 21 Закону України «Про заставу». Сторони у договорі застави можуть домовитись і про інший порядок реалізації заставленого майна (наприклад, за рішенням третейського суду). Правовою метою застави є забезпечення зобов'язання вартістю предмета застави, але не отримання предмета застави у власність заставоутримувача. Тому задоволенням вимог заставодавця, як правило, стає саме вартість житла, що є предметом застави, а не само це житло, що випливає з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу». Тому договір застави за своєю сутністю не є правовстановлюючим документом, що свідчить про перехід права власності на житло.

Реалізація житла, що є предметом застави, може проводитись державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу арбітражного суду, виконавчого припису нотаріуса тощо. Найбільш поширеним засобом реалізації заставленого майна взагалі та житла, зокрема, є прилюдні торги (аукціон). Процедура прилюдних торгів регламентована положенням Кабінету Міністрів України «Про порядок проведення аукціонів (прилюдних торгів) з реалізації заставленого майна» від 22 грудня 1997 року №1448. Порядок проведення прилюдних торгів такий. Організатор аукціону визначає початкову вартість реалізації заставленого житла (за експертною оцінкою) та публікує інформацію про прилюдні торги у місцевій пресі не менш ніж за 30 днів до початку аукціону. У публікації має міститись місцезнаходження житла; дані технічної інвентаризації (загальна та житлова площа, кількість кімнат, рік побудови тощо); початкова вартість реалізації житла; сума коштів, що вносяться учасником перед початком аукціону, банківські реквізити для їх внесення; кінцевий термін прийняття заяв; час та місце проведення аукціону тощо.

Покупцям надається право ознайомитися з житлом, що буде реалізуватись. Приймання заяв на участь в аукціоні закінчується за три дні до початку його проведення. Аукціон може відбутися за наявності не менш ніж двох покупців. Торги розпочинаються за встановленою початковою ціною, яка може поступово збільшуватись не менш ніж на 10 відсотків. Якщо покупці не висловили бажання придбати майно навіть за початковою ціною, вона може бути знижена до рівня ціни, що задовольняє вимоги заставоутримувача. У разі, якщо після цього немає бажаючих придбати майно, аукціон припиняється.

Згідно з п. 17 Положення про порядок проведення аукціонів (прилюдних торгів) з реалізації заставленого майна, аукціон вважається таким, що не відбувся, коли на його проведення з'явився лише один покупець чи у разі несплати переможцем належної суми. Згідно з п.18 Положення організатор аукціону повідомляє про те, що аукціон не відбувся заставоутримувача, який із згоди заставодавця має право залишити житло собі за початковою ціною. У разі, коли заставодавець такої згоди не дав або заставоутримувач відмовився від прийняття заставленого майна, організатор аукціону призначає повторний аукціон. На повторному аукціоні початкова вартість майна може бути зменшена на ЗО відсотків, але тільки за згодою заставоутримувача. Якщо аукціон не відбувся двічі, організатор аукціону у п'ятиденний термін повертає виконавчі документи заставоутримувачу.

У разі придбання майна з аукціону нотаріус видає переможцю аукціону свідоцтво про придбання майна на аукціоні згідно акта про проведений аукціон. Це свідоцтво є правовстановлюючим документом про право власності на житло та підлягає державній реєстрації.