§ 4. Кримінально-процесуальні принципи

Принцип особистої недоторканності (ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Принцип особистої недотор­канності включає власне право на недоторканність особи (ст. 29 Конституції України), право на недоторканність житла та іншого володін­ня особи (ст. 30 Конституції України), а також право на недоторканність особистого і сімейного життя — таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції Укра­їни). У КПК їм присвячені статті 14, 14¹.

Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист. Прин­цип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є конституційним, основоположним принципом криміналь­ного процесу. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу. Особлива значущість цього принципу полягає у тому, що кримінальний процес, який визначає структуру кримінально-процесуальної діяльності, по­будований на засадах захисту прав учасників кримінально-процесуальної діяльності, зокрема захисту прав такої центральної фігури, як підозрю­ваний, обвинувачений, підсудний.

Ефективність дії принципу забезпечення підозрюваному, обви­нуваченому, підсудному права на захист обумовлена сукупністю трьох складових елементів: 1) наявність у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного процесуальних прав, які дозволяють їм особисто захища­ти свої інтереси на всіх стадіях процесу (статті 43, 43¹, 263 КПК); 2) наявність у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного права на правову допомогу з боку захисника, про що їм роз'яснюється (статті 43, 43¹, 140, 142, 263, 294, частини 1, 2, 3 ст. 47 КПК); 3) обов'язок органів досудового розслідування та судових органів надати можли­вість підозрюваному, обвинуваченому, підсудному захищатися вста­новленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 2 ст. 21, ст. 53 КПК).

У переліку процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, до яких відноситься дія цього принципу, міститься право «мати захисника» (ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 43¹, п. 2 ч. 1 ст. 263 КПК). У су­купності з іншими процесуальними правами підозрюваний, обвинува­чений, підсудний мають право здійснювати захист як особисто, так і за допомогою захисника. Захист прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, який регламентовано вітчизняним законодавством, цілком відповідає міжнародним стандартам захисту прав людини. Так, Кон­венція про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 6, ви­значаючи права «кожного, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», вказує саме на право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для правової допо­моги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Само наділення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного правом на захист ще не є забезпеченням у повному обсязі цього права. Воно тільки є передумовою забезпечення. Публічний характер криміналь­ного процесу визначає обов'язок особи, яка провадить дізнання, слід­чого, прокурора, судді, суду до першого допиту підозрюваного, обви­нуваченого, підсудного роз'яснити право мати захисника (про що складається окремий протокол) та забезпечити їм можливість захища­тися встановленими законом засобами захисту від пред'явленого об­винувачення (ст. 53 КПК). Це положення узгоджується з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6 п. 2 (с)), а також практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні по справі «Артико проти Італії» від 13 травня 1980 року ви­знав, що у ст. 6 Конвенції йдеться про правову допомогу, а не про призначення захисника. Само призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою, призначений адвокат може через різні обставини (об'єктивні чи суб'єктивні) не виконати належним чином свої професійні обов'язки. Органи влади, «якщо вони поінфор­мовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов'язки».

Забезпечення права на захист передбачає додержання органами досудового розслідування, судом передбаченої законом процесуаль­ної процедури (форми) провадження досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи. Йдеться про питання, які стосуються строків розгляду клопотань, їх задоволення (ст. 129 КПК), додержання процедури щодо ознайомлення обвинуваченого з виснов­ками експертизи (ст. 202 КПК), матеріалами кримінальної справи (ст. 218 КПК), обвинувальним висновком (ст. 254 КПК), визначення обсягу доказів та порядку їх дослідження (ст. 299 КПК), інші. Дії (або бездіяльність) слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як без­посередньо, так і через слідчого, а також до суду. Скарга на дії (або бездіяльність) прокурора при проведенні ним досудового слідства подається вищестоящому прокуророві, а також до суду (статті 234-236 КПК). За недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слід­чим, прокурором або суддею, передбачена кримінальна відповідаль­ність (ст. 374 КК).

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допо­могу у встановленні зв'язку із захисником або з особами, які можуть запросити захисника (ч. 1 ст. 47 КПК). Усі питання, які обговорюють­ся на побаченні із захисником особами, які затримані, утримуються під вартою, а також тими, до яких не застосовані ці запобіжні заходи, є виключно конфіденційними.

Про допуск захисника до участі у справі, особа, яка провадить ді­знання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу (ч. 5 ст. 44).

Захисник допускається до участі у справі в будь-якій стадії про­цесу (ч. 4 ст. 44 КПК), але його участь у справі залежить від ініціативи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які мають право вислови­ти своє бажання скористатися правовою допомогою захисника, заявив­ши про це відповідне клопотання, або особисто відмовитися від його участі у справі. При відмові від захисника особа, яка провадить дізна­ння, слідчий складають протокол із зазначенням мотивів відмови, а суд зазначає це в протоколі судового засідання (ч. 2 ст. 46 КПК). Дане по­ложення має винятки, вказані у ст. 45 КПК, коли участь захисника є обов'язковою і відмова від захисника приймається особою, що про­вадить дізнання, слідчим, судом лише коли підозрюваний, обвинува­чений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її моти­вами, які можуть визнаватися такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим (ч. 3 ст. 46 КПК).

З моменту допуску до участі у справі захисник має процесуальні права і обов'язки, закріплені у ст. 48 КПК (а для адвокатів — ще і в Законі України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року). Головний обов'язок захисника — використовувати передбачені в КПК України та в інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування об­ставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинува­ченого, підсудного, засудженого, та надавати їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 48 КПК). Після допуску до участі у справі захисник не вправі відмовитися від виконання своїх обов'язків (за винятком ви­падків, передбачених ч. 7 ст. 48 КПК). Захисник не вправі розголошу­вати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків (ч. 5 ст. 48 КПК). Вимогу конфіденційності можна поширити й на до­кументи, якими обмінюються захисник та затриманий (чи захисник та інші особи, які потребують захисту у кримінальній справі). Законодав­че закріплення специфіки діяльності захисника (його прав і обов'язків) є одним із видів забезпечення права на захист. У переліку суб'єктів, яким надається право на захист, є засуджений і виправданий, але вони тільки наділяються цим правом, яке з боку суб'єктів, які ведуть процес, не забезпечується.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 року № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві»¹ звертає увагу судів на те, що недотримання даного принципу уповноваженими суб'єктами кри­мінально-процесуальної діяльності є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і згідно зі ст. 370 КПК України є підставою для скасування вироку (постанови).

Принцип презумпції невинуватості. Зміст цього принципу по­лягає у тому, що будь-яка особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, п. 2 ст. 6 Європейської кон­венції з прав людини, ст. 15 КПК).

У розгорнутому формулюванні принципу йдеться про будь-яку особу, яка опиняється у сфері кримінального судочинства і на яку будь-якою мірою падає підозра у вчиненні злочину. Крім обвинувачених, ними можуть бути підозрювані, свідки, особи, в помешканнях яких провадиться обшук, щодо яких порушено кримінальну справу, накла­дено арешт на майно тощо. Європейський суд з прав людини вважає, що «принцип презумпції невинуватості обов'язковий не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави» (рішення від 10 лютого 1995 року, справа «Алене де Рібемон проти Франції»).

Презумпцію невинуватості характеризують такі ознаки:

1) обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Європейський суд з прав людини розцінює право на мовчання як скла­дову права не давати показання проти себе, яке хоча прямо і не згадується у ст. 6 Конвенції, але є однією із загальновизнаних міжнародних норм, що лежать в основі справедливої процедури судочинства. Це право не поширюється на використання у кримінальному процесі матеріалів, які можуть бути одержані від обвинуваченого незалежно від його волі у примусовому порядку, як-то: примусове вилучення до­кументів, одержання зразків крові, сечі, шкіряного покриву для одер­жання аналізу ДНК (рішення Європейського суду від 17 грудня 1996 року у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства»);

2)    обов'язок доказування винуватості покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного об­винувачення — на потерпілого або його представника. Разом з тим у сучасних умовах законодавчого посилення змагальних начал кримі­нального судочинства тягар доказування у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення частково покладається і на по­терпілого у випадках, передбачених ч. 4 ст. 277 КПК;

3)    тільки суд визнає вину особи доведеною на основі доказів, зі­браних із встановлених законом джерел з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Вина повинна доводитись тільки у по­рядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у за­коні джерел доказів з дотриманням передбаченої законом процесуаль­ної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинуватості;

4) висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вда­ється усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

5)    заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюва­тись як обставина, що обтяжує відповідальність. Визнання обвинува­ченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є в
справі (ч. 2 ст. 74 КПК);

6)    до офіційного визнання обвинуваченого винуватим з ним не можна поводитись як з винуватим, а також публічно, у засобах масової
інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

7)    заходи процесуального примусу щодо особи у ході провадження у кримінальній справі не повинні розцінюватися як докази її вини, вони
застосовуються повноваженими суб'єктами тільки у випадках, перед­бачених законом, і в порядку, встановленому законом. Порушення
вимог закону тягнуть за собою санкції відновлювального характеру;

8) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава від­шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засу­дженням.

Принцип публічності (офіційності). Характерною рисою кримі­нального процесу України є його публічність. У найбільш загальному вигляді це властивість, яка відображає обов'язок держави в особі упо­вноважених органів захищати інтереси суспільства та інтереси особи, що не суперечать суспільним (публічним) інтересам (ст. 3 Конституції України). У кримінальному судочинстві провідна роль належить пу­блічності як рушійній силі процесу. Цей принцип становить основу правового регулювання повноважень органів, які ведуть кримінальний процес, їх взаємовідносин з іншими учасниками процесу, системи і порядку застосування примусових заходів тощо.

Принцип публічності зобов'язує суб'єктів, уповноважених держа­вою на ведення кримінального процесу (орган дізнання, особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд)), у межах своєї компе­тенції незалежно від волі будь-яких осіб у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для розкриття злочину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи, правильного і справедливого її вирішення та за­безпечення можливості реалізації прав учасниками процесу.

На відміну від суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, діяльність учасників процесу (обвинуваченого, підозрюваного, захисника, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їхніх пред­ставників) базується на засадах диспозитивності. Вільно розпоряджаю­чись своїми процесуальними правами, вони не зобов'язані, а вправі ними скористатися. Розпорядження правами не може бути обмежене, але обов'язково має бути закріплене офіційними особами у встановленому законом порядку. При цьому імперативна вимога суворого дотримання у межах кримінального судочинства встановлених законом процедур є рівною мірою обов'язковою як для суб'єктів, які ведуть процес, так і для інших учасників. Ця умова є важливою гарантією дотримання законнос­ті, реалізації прав учасників процесу та забезпечення їх законних інтер­есів, повного, всебічного і об'єктивного встановлення обставин справи та прийняття у ній обґрунтованого і справедливого рішення.

Нормативну основу даного принципу становить закріплене у ст. 4 КПК правило, відповідно до якого прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину (справи публічного об­винувачення), вжити всіх передбачених законом заходів до встанов­лення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покаран­ня. Суд, за винятком справ приватного обвинувачення, виявивши ознаки злочину, справу не порушує, а виносить мотивовану ухвалу (а суддя — постанову), якою повідомляє про вчинення злочину про­курора (статті 276, 278, 279 КПК).

Кримінально-процесуальний закон передбачає також низку винят­ків із вказаного правила:

—   справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, передбачені ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ч. 1 ст. 126
«Побої і мордування» та ст. 356 «Самоправство» КК України: а) по­рушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого; б) зазначені
справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обви­нуваченим, підсудним; в) право підтримувати обвинувачення належить
потерпілому; г) у цих справах дізнання і досудове слідство не прова­дяться (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 27 та ст. 111 КПК);

-  справи приватно-публічного обвинувачення: а) порушуються орга­ном дізнання, слідчим, прокурором не інакше як за скаргою потерпілого;

б) не можуть бути закриті за примиренням з обвинуваченим, підсудним;

в)  у цих справах досудове слідство є обов'язковим. Відповідно до ч. 2 ст. 27 КПК до цієї категорії належать злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, — відповідальність за зґвалтування.

Новелою у законодавстві України є доповнення КПК Законом Укра­їни від 11 червня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» статтею 27¹ «Притягнення до кримінальної відповідальності за заявою юридичної особи». Відповідно до неї, якщо діянням, передбаченим статтями 235¹, 235² або 235³ КК України («Зловживання повноваження­ми», «Перевищення повноважень» «Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги»), заподіяно шкоду виключно інтересам юридичної особи приватного права незалежно від організа­ційно-правової форми, порушення кримінальної справи здійснюється за заявою власника (співвласника) цієї юридичної особи чи за його зго­дою. В інших випадках притягнення до кримінальної відповідальності винної особи здійснюється на загальних підставах. Кримінальні справи за вказаними злочинами порушуються прокурором, слідчим або органом дізнання.

Відповідно до ст. 46 КК України та ст. 8 КПК кримінальна справа публічного обвинувачення про злочин невеликої тяжкості, вчинений особою вперше, може бути закрита, якщо вона примирилася з потерпі­лим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Справи приватного та приватно-публiчного обвинувачення можуть набути публічного характеру, коли прокурор або суддя визнають це за необхідне, у випадках, перелічених у ч. 3 ст. 27 КПК.

Згідно зі ст. 14 КПК ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Стаття 29 Конституції України перед­бачає такий порядок обмеження свободи та особистої недоторканності, при якому ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду i тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У випадках, прямо передбачених у ч. 1 та 2 ст. 106 КПК, особа може бути затримана без попереднього дозволу суду строком до сімдесяти двох годин. Обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, продовження строків тримання під вартою може бути здійснене лише суддею за вмотивованим і узгодже­ним з прокурором поданням слідчого (статті 155, 156, 165², 165³КПК). У рішеннях від 30 березня 2004 року (справа «Меріт проти України»), 6 вересня 2005 року (справа «Салов проти України») Європейський суд зауважив, що «прокурор не може вважатися за судову владу і санк­ціонувати затримання заявника» (порушення п. 3 ст. 5 Конвенції).

Обмеження вказаних конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина під час дізнання та досудового слідства при проведенні таких слідчих дій, як огляд та обшук житла чи іншого володіння особи (стат­тя 14¹, ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 190 КПК), примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи (ст. 14¹, ч. 4 ст. 178 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 14¹, ч. 4 ст. 187 КПК), огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку (ст. 187¹ КПК), допускається лише за вмотиво­ваним рішенням суду (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 30 Консти­туції України і відповідно ч. 6 ст. 177, ч. 3 ст. 184, ч. 5 ст. 190 КПК) і мають винятковий та тимчасовий характер.

Крім зазначених статей КПК, важливе значення для правильного вирішення питань, пов'язаних із застосуванням законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і сво­бод людини і громадянина під час здійснення дізнання і досудового слідства, мають постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 року № 2 «Про деякі питання застосування судами Укра­їни законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснен­ня оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства»¹ та від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції Укра­їни при здійсненні правосуддя»². Зокрема, у п. 22 постанови від 1 листопада 1996 року № 9 Пленум звертає увагу на те, що гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід'ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом. За результатами розгляду ма­теріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з до­держанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

Питання для самоконтролю

1.         У чому полягає сутність і значення принципів кримінально­го судочинства?

2.         Назвіть ознаки принципів як системного утворення.

3.         Розкрийте форми закріплення принципів у кримінально-процесуальному законодавстві.

4.         У чому полягає специфіка реалізації конституційного прин­ципу верховенства права у кримінальному судочинстві?

5.         Охарактеризуйте нормативний зміст принципу всебічного,повного і об'єктивного дослідження обставин справи.

6.         Розкрийте сутність і значення принципу змагальності.

7.         Охарактеризуйте сутність принципу публічності (офіційно­сті) у кримінальному процесі.

8.         Назвіть правила кримінально-процесуальної діяльності, які виводяться зі змісту принципу презумпції невинуватості.

9.         Які положення закону гарантують недоторканність особи у кримінальному судочинстві?

10.       Розкрийте сутність принципу забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі.