§ 3. Загальнопроцесуальні принципи та специфіка їх застосування у сфері кримінального судочинства

Принцип здійснення правосуддя тільки судом. Стаття 15 КПК відтворює принцип, закріплений у ст. 124 Конституції України: «Пра­восуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функ­цій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюєть­ся на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здій­снюється Конституційним Судом України та судами загальної юрис­дикції». «Створення надзвичайних та особливих судів не допускаєть­ся» (ст. 125 Конституції). Такі вимоги Конституції України відповіда­ють положенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції, ст. 14 Міжнародно­го пакту про громадянські та політичні права 1966 року.

Європейський суд з прав людини в одному із своїх рішень від 23 червня 1981 року зазначив: «заслуговує назву суду орган, що відповідає ряду вимог: незалежність як щодо виконавчої влади, так і щодо сторін у процесі, тривалість мандата членів суду, гарантії судової процедури» (справа «Ле Конт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії»).

Чинним кримінально-процесуальним законодавством суду надані широкі повноваження щодо виконання завдань кримінального судо­чинства, передбачені дієві механізми забезпечення прийняття справед­ливого рішення у кримінальній справі. Виключне право суду здійсню­вати правосуддя обумовлене тим, що діяльність суду відбувається в особливому правовому режимі, що створює переваги при вирішенні судом справи над іншими формами державної діяльності, бо гарантує захист особи від необґрунтованого обвинувачення.

Суд застосовує надані йому в межах закону повноваження дискре­ційно, тобто без необхідного узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами судочинства (винятки передбачені ч. 3 ст. 299 КПК). Рішення суду, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх, у тому числі і для органів влади.

Відповідно до Закону «Про судоустрій України» судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи (ст. 3). Це означає, зокрема, що «ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його права у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним за­коном» (ст. 6).

З метою удосконалення судової діяльності у сфері захисту прав та свобод людини Пленум Верховного Суду України у постанові від 30 травня 1997 року № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина»¹ звернув увагу судів на недопустимість від­мови фізичним і юридичним особам у прийнятті до судового розгляду їх заяв і звернень, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі пра­вовідносини, що виникають у державі (п. 2). У разі будь-якого втру­чання у вирішення конкретних справ судам рекомендовано притягати винних до встановленої законом відповідальності (п. 8).

Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Відповідно до Конституції України (ст. 6) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. На суддів покладається обов'язок бути незалежними і підкорятися за­кону як продукту законотворчої діяльності (статті 126, 129 Конституції, п. 1 ст. 6 Європейської конвенції).

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються також Зако­нами України, зокрема, Законом «Про судоустрій України» та «Про статус суддів».

Такими гарантіями є: 1) особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; 2) таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення (ст. 322 КПК); 3) недопустимість втручання у здійснення правосуддя, тиску на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення від­повідальності за такі діяння (статті 176¹, 176²КК, 185³, 185⁵, 185⁶КУ-пАП, статті 376-379 КК). Законом України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» передбачено додаткові права цим категоріям працівників, у тому числі право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю для захисту особистої безпеки, безпеки близьких родичів, свого житла і майна (ст. 3); 4) оцінка доказів судом на основі свого внутріш­нього переконання. Ніякі докази для суду не мають наперед встанов­леної сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути вмотивованими і базуватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Розглядаючи справу, судді досліджують не тільки зібрані у справі докази на досудовому слідстві, а й у разі потреби залучають нові (ст. 66 КПК). Скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не має права вирішувати наперед питання про оцінку доказів і ви­сновки суду першої інстанції (ч. 3 ст. 374 КПК); 5) рівноправ'я суддів і народних засідателів у колегії суддів. Кожний із суддів має рівні мож­ливості брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень. Головуючий голосує останнім (ч. 3 ст. 325 КПК); суддя, що залишився у меншості, має право висловити письмово свою окрему думку (ст. 339, ч. 4 ст. 379 КПК); 6) обов'язковість судового рішення, що набрало законної сили, до виконання всіма органами державної влади, громадянами та юридичними особами (ст. 11 Закону «Про су­доустрій України»).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»¹ звернув увагу суддів на неприпустимість тиску на суддів при виконанні ними своїх професій­них обов'язків з боку будь-яких осіб, органів влади та управління (п. 2), залучення до виконання інших робіт, якщо це може вплинути на їх неупередженість при здійсненні правосуддя (п. 6), тощо.

Принцип всебічного, повного і об'єктивного дослідження об­ставин справи. Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 370 КПК). Реалізація цього принципу сприяє втіленню ідеї верховенства прав громадянина над будь-якими рішеннями і діями повноважних суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом законодавчого регулю­вання їх активності з урахуванням законних інтересів учасників про­цесу. Такий підхід у кінцевому підсумку забезпечує достовірність результату відповідних досліджень у кримінальній справі.

Всебічність дослідження обставин справи означає, по-перше, ви­сунення і дослідження всіх реально можливих версій щодо характеру події, що має ознаки злочину, винуватості особи; по-друге, однаково ретельне встановлення і перевірку як обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують обвинуваченого, а також обставин, що по­м'якшують і обтяжують його відповідальність.

Повнота дослідження справи означає встановлення всього кола фактичних обставин, що можуть суттєво вплинути на рішення у спра­ві; використання такої сукупності доказів, яка обґрунтовує зроблені висновки як такі, що не залишають місця сумнівам.

Об'єктивність означає пізнання органами, що ведуть процес, об­ставин справи, у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учас­ників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 22 КПК зобов'язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, пов­ного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обста­вини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.

Хоча суд у ч. 1 ст. 22 КПК не названий серед суб'єктів, на яких покладається всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи, інші норми КПК вимагають від нього дотримання цього принципу під загрозою скасування вироку вищестоящим судом (стат­ті 281, 323, 367, 370 та ін.). Цей висновок підтверджується також і Законом «Про судоустрій України», який спрямовує на дотримання даного принципу (п. 2 ст. 6).

Як виняток з принципу є такий порядок, коли за певних умов у стадії судового розгляду справи відповідно до ст. 299 КПК до­сліджуються лише деякі докази або вони не досліджуються вза­галі (ч. 2 ст. 253 КПК).

Закон забезпечує дотримання принципу відповідними категорич­ними вимогами не тільки стосовно фактичної його дії у ході судочин­ства, а навіть щодо створення умов для можливості перешкодити всебічному, повному і об'єктивному розгляду кримінальної справи (ч. 1 ст. 370 КПК).

За наявності обставин, що викликають сумнів в об'єктивності судді, народного засідателя, прокурора, слідчого, дізнавача, ці особи підлягають відводу (статті 54, 55, 58, 60 КПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавст­ва, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове роз­слідування»¹ дає роз'яснення змісту порушень, що перешкодили чи могли перешкодити суду всебічно, повно і об'єктивно розглянути справу.

Принцип безпосередності. Одним з важливих правових положень кримінального судочинства є принцип безпосередності. Теоретичну основу принципу безпосередності становить положення про те, що безпосереднє отримання суб'єктом інформації з першоджерела забез­печує максимальну повноту і правильність її сприйняття, що є необ­хідною умовою формування достовірних доказів та прийняття обґрун­тованих, об'єктивних, справедливих рішень.

У загальному вигляді його нормативний зміст визначений у ст. 257 КПК лише стосовно обов'язку суду при розгляді справи безпосередньо дослідити докази: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Частина 2 даної статті вказує на те, що судове засідан­ня по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначено­го для відпочинку.

Втім системний аналіз норм КПК та рішень Верховного Суду Украї­ни, зокрема постанови Пленуму Верховного Суду України «Про до­держання судами України процесуального законодавства, яке регла­ментує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 року № 11², дозволяє більш широко розглядати зміст принципу безпосеред­ності, а саме як комплекс вихідних положень, якими встановлюються обов'язки суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, та відповідні права інших учасників процесу щодо використання доказів, їх пере­вірки та оцінки, прийняття та обґрунтування рішень, участі у проце­суальних діях.

Зокрема, даний принцип зумовлює обов'язок особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду): особисто перевіряти і оці­нювати докази; обґрунтовувати свої рішення відомостями з джерел, перевірених і оцінених особисто; використовувати первинні докази, крім випадків, коли отримати останні неможливо; забезпечувати можливість безпосередньої участі інших суб'єктів кримінально-проце­суальної діяльності у проведенні процесуальних дій і ознайомлення їх з матеріалами кримінальної справи у випадках і межах, передбачених законом.

Вказаним обов'язкам кореспондують права учасників процесу по­давати докази, особисто ознайомлюватися з матеріалами справи, отри­мувати копії процесуальних документів, брати безпосередню участь у слідчих і судових діях (ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 48, ч. 3 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2 ст. 51, ст. 53, ч. 2 статті 66, статті 88, 98², ч. 4 ст. 106, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 142, ч. 3 ст. 214, статті 217-219, 222, ч. 1 ст. 240, статті 254, 255, 262, 266-268, 344 та ін.).

Реалізація зазначених положень зумовлює правила, що проведення процесуальних дій та прийняття рішень у кримінальній справі, за ви­нятком випадків, передбачених законом, за загальним правилом здій­снює особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа (ч. 1 ст. 66 КПК); не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, дже­рело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомлен­нях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч. 3 ст. 68 КПК); суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити про­токоли та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК); судове засідання по кож­ній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК); кожна справа повинна бути розглянута в одному і тому ж складі суду, коли хто-небудь із суддів позбавлений можливості продовжувати брати участь у засіданні, він повинен бути замінений іншим суддею, і розгляд справи розпочинається з початку, за винятком випадків, передбачених ст. 259 КПК (ст. 258 КПК); суд обґрунтовує вирок, спираючись лише на докази, що були дослідже­ні в судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК); не допускається оголошен­ня показань у суді, крім випадків, прямо передбачених законом (статті 301, 306 КПК); участь підсудного у судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, прямо передбачених законом (ст. 262 КПК).

Принцип безпосередності створює додаткові гарантії для захисту підсудного від доказів, що його обвинувачують: він має можливість поставити зустрічне запитання допитуваним, звернути увагу суддів на слабкі сторони деяких доказів з точки зору поставлених до них вимог і цим сприяти досягненню істини у справі. Європейський суд з прав людини у рішенні від 23 квітня 1997 року (справа «Ван Мехелен про­ти Нідерландів») підкреслює, що «обвинувальний вирок не повинен базуватись у вирішальній мірі на анонімних свідченнях», оскільки це порушує ст. 6 п. 1 і п. 3 (d) Конвенції.

Механізм дії принципу безпосередності, обумовлений нормативним змістом його структурних елементів, у цілому єдиний для всього кри­мінального процесу. Відмінності у його реалізації на тій чи іншій стадії пов'язані з рівнем гарантій даного принципу, які, у свою чергу, залежать від специфіки кримінально-процесуальної діяльності на від­повідному етапі кримінального судочинства. У судових стадіях поло­ження статей 257 та 258 КПК створюють умови для найбільш повної дії принципу безпосередності. Особливості кримінально-процесуальної діяльності на досудових стадіях не дозволяють реалізувати його по­ложення у такому ж обсязі, що призводить до вимушеного його об­меження.

У стадії досудового розслідування до числа передбачених законом винятків з правил, встановлених даним принципом, слід, зокрема, від­нести можливість передачі справи від одного слідчого іншому (ч. 2 ст. 114¹, п. 9 ч. 1 ст. 227 КПК); провадження розслідування групою слідчих (ст. 119 КПК); збирання окремих доказів шляхом направлення слідчих доручень (ч. 3 ст. 114, ст. 118 КПК); право прокурора брати участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадити окремі слідчі дії, не приймаючи справу до свого провадження.

У той же час передбачені статтями 299, 301¹, 315¹ КПК інститути скороченого розгляду справи та судових доручень встановлюють ви­няток з правила, закріпленого у ст. 257 КПК. Ці положення, покликані забезпечити швидкість судочинства і задоволення інтересів учасників, істотним чином обмежують дію принципу безпосередності у суді, але, у свою чергу, підтверджують те, що певні обмеження дії цього прин­ципу відображають лише специфіку відповідної стадії, але не запере­чують його дію.

Найбільш повній реалізації принципу безпосередності сприяє усність при проведенні процесуальних дій (ст. 257 КПК). Усність є такою формою подання доказів і обговорення питань при проваджен­ні процесуальних дій, яка найкращим чином впливає на правильність сприйняття доказів та встановлення безпосереднього контакту між органами розслідування, судом і учасниками процесу (статті 169, 301, ч. 1 ст. 305, статті 306, 313, 314 та ін.). Виклад фактів кримінальної справи в письмовому вигляді на досудовому слідстві дозволяється лише після подання усних показань (статті 145, 146, 170, 171 КПК).

Принцип змагальності. Статтею 129 Конституції України зма­гальність віднесена до основних засад судочинства. Головні положен­ня змагальності закріплені у ст. 16¹ КПК і розкриваються у приписах багатьох інших статей як Загальної, так і Особливої частини КПК. Європейський суд з прав людини розглядає змагальність як «одну із рис більш широкої концепції справедливого судочинства у криміналь­них справах» (рішення від 26 травня 1988 року у справі «Екбатані проти Швеції»).

Змагальність передбачає таку побудову кримінального процесу, при якій функції обвинувачення, захисту (а також примикаючі до них функції підтримання цивільного позову та заперечення проти нього) чітко розмежовані між собою, вiдокремленi від функції вирішення кримінальної справи і виконуються суб'єктами (сторонами), що кори­стуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів (обви­нувач, захисник). Суд при цьому займає керівне становище у процесі, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин кримі­нальної справи і вирішує її по суті (статті 260, 261 КПК).

Змагальність кримінального процесу, таким чином, характеризу­ється наявністю таких рис: 1) чітке розмежування функцій обвинува­чення, захисту i вирішення справи; 2) право суб'єктів відстоювати свої інтереси шляхом змагання між собою; 3) рівність процесуально-правових можливостей сторін обвинувачення i захисту; 4) особлива роль суду у процесі як незалежного і неупередженого суб'єкта. Суд не може перебирати на себе ні функцію захисту, ні функцію обвинувачен­ня, так само як і жодна зі сторін не може виконувати функції суду.

Найбільш повно змагальність проявляється у судових стадіях кримі­нального процесу. Окремі її елементи мають місце i на стадії досудового розслідування справи, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскарження до суду процесуальних рішень слідчого, прокурора, де вирішення відповідних питань здійснюється у формі змагання сторін захисту і обвинувачення під керівництвом суду, який вирішує питання по суті (cт. 165², глава 22 КПК).

Принцип національної мови судочинства. Згідно зі ст. 10 Кон­ституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Сутність принципу національної мови судочинства полягає в тому, що за загальним пра­вилом судочинство в Україні провадиться українською мовою, однак у місцях проживання великих груп громадян інших національностей воно може здійснюватися мовою бiльшостi населення даної місцевості (ч. 1 ст. 19 КПК, частини 1, 2 ст. 10 Закону України «Про судоустрій України», частини 1 та 2 ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»)¹. Пленум Верховного Суду України у п. 9 своєї постанови від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»² зазначив, що на виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, зобов'язаний застосовувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом.

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою i користуватись послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК, ч. 3 Закону України «Про мови в Україн­ській РСР», п. 3е ст. 6 Європейської конвенції з прав людини).

Зміст принципу, як видно з ч. 2 ст. 19 КПК, включає поняття «во­лодіння мовою судочинства», яке означає вміння вільно говорити i розуміти зміст висловленого. «Володіння мовою судочинства» — по­няття оціночне. Ступінь володіння мовою визначає особа, яка веде провадження у справі. Для того щоб визначити, чи володіє учасник процесу мовою судочинства, необхідно перш за все з'ясувати його особисту думку. Якщо суб'єкт процесу робить заяву про те, що він не володіє мовою судочинства, то це означає, що незалежно вiд внутріш­нього переконання посадової особи з цього питання учаснику проце­су має бути надане право користуватися послугами перекладача. Відмова підозрюваного (обвинуваченого) від послуг перекладача не є обов'язковою для слідчого.

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача — істотне пору­шення кримінально-процесуального закону і є безумовною підставою для скасування вироку (постанови) суду (ст. 370 КПК), за цих умов справа не може бути призначена до судового розгляду і підлягає по­верненню на додаткове розслідування (ст. 246 КПК, п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює по­вернення кримінальних справ на додаткове розслідування»)¹.

Частина 3 ст. 19 КПК вимагає, щоб слідчі i судові документи від­повідно до встановленого порядку вручалися підсудному, засудженому і виправданому в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Пленум Верховного Суду України у п. 9 своєї постанови від 1 листопада 1996 року № 9 звертає увагу на необхідність суворого додержання її вимог. Переклад цих документів покладається відповід­но на слідчі чи судові органи.

Послуги перекладача безоплатні. Європейський суд з прав людини у рішенні від 28 листопада 1979 року (справа «Людіке, Белкасем, Коч проти Федеративної Республіки Німеччини») вказує на неправомірність вимоги про сплату витрат з перекладу після засудження обвинуваче­ним, оскільки це практично означає, що обвинувачений після засу­дження втрачає можливість користування цим правом.

Принцип гласності (п. 1 ст. 6 Європейської конвенції). Сутність гласності судочинства полягає у забезпеченні можливості громадя­нам бути поінформованими про хід провадження у справі та його результати. Принцип гласності — це закріплені у законі основні положення щодо порядку і меж доступу громадськості і окремих осіб до інформації про хід провадження у кримінальній справі та його результати. Європейський суд з прав людини розглядає глас­ність як засіб «публічного контролю за судовою владою і гарантію справедливого судового розгляду» (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Претто проти Італії»). Основу принципу гласності станов­лять такі положення.

Розгляд справ в усіх судах відкритий. Даний припис розкривається в інших статтях КПК та нормативно-правових актах. Пункт 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України та статті 87, 87¹, п. 10 ч. 2 ст. 370 КПК, ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» передбачають можливість повного його фіксування технічними засобами. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо резуль­татів розгляду його судової справи. Кожний громадянин, що досяг 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання, де роз­глядається кримінальна справа (ст. 271 КПК). Гласність передбачає можливість висвітлення процесу в засобах масової інформації, а також інші способи повідомлення населення про хід судового розгляду.

Винятком є проведення закритого судового розгляду кримінальної справи, який здійснюється у випадках, коли відкрите слухання справи може створювати небезпеку розголошення державної або іншої захи­щеної законом таємниці. Крім того, з метою запобігання розголошен­ню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення безпеки осіб, взятих під захист, за мотивованою ухвалою суду допускається закритий судовий розгляд у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах (ч. 2 ст. 20 КПК). Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням усіх правил судочинства, при цьому вироки судів у всіх випадках проголо­шуються публічно (частини 3, 4 ст. 20 КПК).

Дані досудового слідства можуть бути оголошені лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають мож­ливим (ст. 121 КПК). За порушення цього правила ст. 387 КК України встановлена кримінальна відповідальність.