§ 2. Види міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

Більшість міжнародних договорів про надання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах окремою статтею передбачають обсяг процесуальних дій, які можуть бути виконані як акт правової допомоги. Остання може включати здійснення таких традиційних заходів, як про­вадження обшуків, виїмок, оглядів, вилучення та передачу речових до­казів, проведення експертиз, вручення документів, допит свідків, обви­нувачених, експертів та інших осіб, надання відомостей про судимість особи та про обвинувальні висновки щодо неї, складання та пересилку документів, порушення кримінального переслідування, розшук та ви­дачу осіб, які вчинили злочини, визнання та виконання вироків тощо.

Крім того, деякі договори регламентують й інші види міжнародної правової допомоги, які з урахуванням потреб правозастосовної прак­тики у сфері боротьби із сучасними формами злочинності дозволяють здійснювати ефективне співробітництво. Так, наприклад, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності передбачає можливість здійснення заходів, спрямованих на виявлення доходів, власності для розкриття злочину, ідентифікацію осіб або об'єктів, ви­користання засобів відеозв'язку для отримання доказової інформації та інших спеціальних методів розслідування, таких як електронне та інші форми спостереження, а також здійснення агентурних операцій на території запитуваної держави з метою ефективної боротьби проти організованої злочинності (статті 18, 19). Статтями 19-21 Конвенції про кіберзлочинність, що ратифікована Україною у 2005 році, перед­бачається процесуальні дії з перехоплення даних змісту інформації, збирання даних про рух інформації у реальному масштабі часу та об­шук і арешт комп'ютерних даних, які зберігаються.

Окремі договори, регламентуючи обсяг можливої міжнародної правової допомоги, передбачають також здійснення заходів, пов'язаних з арештом та конфіскацією майна, реституцією і стягненням штрафів (ст. 1 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах; ст. 1 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право­ву допомогу в кримінальних справах).

Нові види міжнародної правової допомоги передбачені і новою редакцією Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ, підписаної в Кишиневі в 2002 році, але ще не ратифікованої (далі — Кишинівська конвенція), ст. 6 якої закріплює можливість пред'явлення для впізнання, у тому числі з використанням відеозв'язку, відеозапису та інших технічних засобів, здійснення оперативно-розшукових заходів у рамках кримі­нальної справи, що розслідується.

Деякі договори України останніх років містять також статті щодо надання допомоги у проведенні заходів конфіскації. Стаття 23 Кримі­нальної конвенції про боротьбу з корупцією, що ратифікована Україною у 2006 році, присвячена заходам із сприяння збиранню доказів та кон­фіскації доходів. Аналогічні положення містяться і у двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною. Так, наприклад, ст. 17 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про вза­ємну правову допомогу у кримінальних справах, ст. 17 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право­ву допомогу у кримінальних справах передбачають, що Сторони до­помагають одна одній в межах їх чинного законодавства під час проведення заходів з конфіскації доходів та знарядь злочинів, від­шкодування збитків потерпілим від злочину та стягнення штрафів, накладених як покарання в кримінальних справах. Така допомога може включати дії з ідентифікації, вистеження, замороження та на­кладення арешту на засоби та доходи, отримані від злочинної діяль­ності, чи власність, вартість якої відповідає таким доходам, а так само відповідні знаряддя в процесі подальшого провадження у справі.

У кожному конкретному випадку при підписанні договору держави-учасниці самостійно визначають обсяг необхідної правової допомоги та форми (або види) співробітництва.

Генезис інституту міжнародної правової допомоги у кримінальних справах свідчить, що його сучасне нормативне врегулювання в між­народному праві є результатом консолідації зусиль різних держав щодо боротьби зі злочинністю, усвідомлення на міжнародному рівні ступе­ня небезпечності цього соціального явища і необхідності вжиття адек­ватних заходів щодо протидії йому.

Відповідно до сучасної міжнародно-правової регламентації обсягу правової допомоги в кримінальних справах в юридичній літературі існують різні класифікації її видів. Перш ніж зупинитися на їх аналізі, зазначимо, що під формою (або видом) міжнародної правової допо­моги в літературі запропоновано розуміти окреме завдання по встановленню істини та ухваленню законного рішення по справі, яка постав­лена компетентним органом запитуючої держави і вирішується за допомогою виконання компетентним органом запитуваної держави окремих процесуальних або оперативно-розшукових заходів на під­ставі власного законодавства з можливим урахуванням специфіки за­конодавства іншої сторони.

Поняття міжнародної правової допомоги в кримінальних справах є родовим щодо поняття окремих її видів, тому здається, що, визна­чаючи останні, слід виходити зі співвідношення загального та окремо­го; тобто якщо під міжнародною правовою допомогою ми розуміємо діяльність компетентних органів запитуваної держави щодо виконання слідчих або судових доручень компетентних органів запитуючої дер­жави, то під її видами, на наш погляд, слід розуміти окремі напрямки цієї діяльності, які здійснюються з метою отримання доказів, забез­печення виконання процесуальних рішень, відшкодування шкоди, за­подіяної злочином. Виділяють такі види міжнародної правової допо­моги у кримінальних справах: провадження процесуально-слідчих дій (виконання і направлення окремих доручень, вручення документів, обмін інформацією, у тому числі і законодавчою); видача правопоруш­ників; кримінальне переслідування; передача предметів; передача за­суджених іноземними судами до країни їхнього громадянства.

Міжнародна правова допомога в кримінальних справах складаєть­ся з: виконання доручень про проведення окремих слідчих дій (допити, огляди, провадження експертиз, вручення документів та інше); надан­ня інформації про право; передачі компетенції по розслідуванню та розгляду кримінальних справ від установи однієї держави відповідній установі іншої держави; видачі злочинців; правової допомоги у зв'язку з визнанням та виконанням вироків іноземних судів.

Виділяючи традиційні форми співробітництва при розслідуванні злочинів (провадження окремих слідчих і процесуальних дій, видача правопорушників (екстрадиція), здійснення кримінального пересліду­вання, передача предметів, (надання документів)), звертаємо увагу на відсутність нормативного регулювання співробітництва правоохорон­них органів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної зло­чином, забезпечення можливої конфіскації майна, реалізації функцій цивільного позову в кримінальній справі.

Пріоритетне значення при визначенні характеру міжнародної пра­вової допомоги має надаватися характеристиці змісту діяльності державних компетентних органів та меті, яка обумовлює необхідність міждержавного співробітництва, — сприяння іноземній державі в здійсненні кримінального судочинства. Враховуючи це, підтримуємо традиційну точку зору щодо розгляду видачі та передачі кримінального переслідування як видів міжнародної правової допомоги в кримінальних справах. Чинні нормативно-правові акти України також виходять з цьо­го. Так, згідно з п. 1.2 Інструкції про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допо­могу у кримінальних справах правова допомога у широкому розумінні означає підготовку, передачу до іноземних правоохоронних органів і судових установ, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слід­чих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів); екстрадицію осіб; переда­чу кримінального переслідування (затверджено наказом Генерального прокурора України № 8/1 від 28 жовтня 2002 року).

Типовим договором про взаємну допомогу, прийнятим Резолюцією 45/117 Генеральної асамблеї ООН 14 грудня 1990 року передбачені такі її види: отримання показань свідків і заяв від окремих осіб; сприяння у наданні затриманих або інших осіб для дачі показань свідків або наданні допомоги у провадженні розслідування; надання судових до­кументів; проведення розшуків і арештів майна; обстеження об'єктів і ділянок місцевості; надання інформації і речових доказів; надання оригіналів або завірених копій відповідних документів і матеріалів, у тому числі банківських, фінансових, юридичних і ділових документів. У Посібнику з Типового договору про взаємну допомогу зазначено, що з включеного до нього переліку «сторонам слід вибрати види до­помоги, що вимагаються, а також додати будь-які інші заходи, які бу­дуть визнані необхідними Договірними Сторонами. Деякі ж країни можуть віддати перевагу включенню положення, укладеного в загаль­них формулюваннях за прикладом п. 1 ст. 1», тобто визначити лише сферу дії договору, а питання щодо конкретних видів правової допо­моги вирішувати в кожному конкретному випадку, керуючись обста­винами кримінальної справи. Проте важливою умовою є відповідність запитуваних процесуальних дій національному процесуальному за­конодавству.

Узагальнення практики надання міжнародної правової допомоги органами прокуратури України на стадії досудового розслідування кримінальних справ дозволяє стверджувати, що найчастіше надається (запитується) допомога саме у вигляді виконання процесуальних дій (виклику свідків, потерпілих для допиту та участі в інших слідчих діях, передачі предметів та документів тощо).

Враховуючи потреби правозастосовної практики, Кишинівська конвенція передбачає можливість проведення експертиз у науково-дослідних та інших компетентних установах Договірних Сторін (ст. 10). При організації та проведенні таких експертиз установи юс­тиції Договірних Сторін керуються внутрішнім законодавством. Ви­сновки експертів, які надані запитуваною стороною відповідно до її законодавства, мають таку ж юридичну силу і в запитуючій стороні і приймаються її установами юстиції без будь-якого спеціального по­свідчення. Надання можливості проведення експертного дослідження по кримінальній справі в установі іноземної держави є досить виправ­даним кроком і відповідає потребам практики боротьби зі злочинністю. Проте встановлення цієї процедури виключно на рівні міжнародного договору є недостатнім; відповідних змін потребує національне зако­нодавство, в якому слід передбачити не лише саму можливість про­ведення експертизи в іноземній державі, а й підстави звернення за отриманням даного виду міжнародної правової допомоги, а також необхідність попереднього проведення всього комплексу процесуаль­них і слідчих дій на території України, пов'язаних із виїмкою, оглядом, пред'явленням для впізнання тих предметів і документів, які будуть об'єктом експертного дослідження. Розглядаючи питання про можли­вість призначення проведення експертизи іноземцями, слід мати на увазі, що при цьому необхідно виходити з реальної об'єктивної необ­хідності, а не бажань тих чи інших осіб або уявлень про те, що іно­земний експерт професійніший за вітчизняного.

Видами міжнародної правової допомоги є видача правопорушників (екстрадиція) та передача засуджених осіб. Загальні підстави та умови видачі правопорушників (екстрадиція) та передачі засуджених осіб визначені Європейською конвенцією про видачу правопорушників (ратифікована Україною у 1998 році) та Конвенцією про передачу за­суджених осіб (ратифікована Україною у 1995 році). Втім конкретиза­ція наведених підстав та умов видачі правопорушників (екстрадиції) та передачі засуджених осіб, а так само і деталізація процедури здій­снення перелічених видів міжнародної правової допомоги міститься у відповідних двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною або у конвенціях по боротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер. Наприклад, у 2005 році законом Украї­ни ратифіковано Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до по­збавлення волі, для відбування покарання. Однак у конвенціях по бо­ротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер, встановлюється пріоритет їх положень щодо екстрадиції або передачі засуджених осіб перед положеннями будь-яких інших міжнародних договорів. Так, Міжнародною конвенцією про боротьбу з актами ядер­ного тероризму (ратифікована Україною у 2006 році) встановлено, що положення всіх договорів і домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв'язку з актами ядерного тероризму вважаються зміне­ними у відносинах між державами-учасницями настільки, наскільки вони не сумісні із цією Конвенцією (ст. 13).

Окремі питання, пов'язані з екстрадицією, вирішуються у постано­ві Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року № 16. У пункті 1 даної постанови наголошується, що, вирішуючи питання стосовно того, чи підлягає розгляду в судовому порядку те чи інше пи­тання, пов'язане з видачею осіб іншим державам, суди мають виходити з відповідних положень Основного Закону України, іншого національ­ного законодавства, у тому числі Європейської конвенції про видачу правопорушників чи інших міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або договорів колишнього СРСР, які застосовуються Україною в порядку правонас-тупництва відповідно до Закону України «Про право наступництво Укра­їни». При цьому судам слід з'ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір, і який саме порядок вирішення питань, пов'язаних з екстрадицією, у ньому передбачено.

Слід також пам'ятати, що відповідно до ч. 3 ст. 25 Конституції громадянин України не може бути виданий іншій державі.

Проте в цілому реалізація положень міжнародних договорів, що встановлюють нові види міжнародної правової допомоги, без їх на­лежної національно-правової імплементації в процесуальне законодав­ство України здається практично неможливою. Вона потребує форму­вання достатнього правового забезпечення в національному кримі­нально-процесуальному законодавстві, а саме — правової регламен­тації сутності, порядку, умов здійснення нових процесуальних дій, гарантій забезпечення прав осіб, які беруть у них участь. Це має виняткове значення для вирішення проблеми подальшого використання фактичних даних, отриманих у результаті зазначених дій, як доказів по кримінальній справі.