Відповідно до ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Не­повнолітні, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнад­цяти років, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за вчинення найбільш тяжких злочинів, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 КК. До особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно не­безпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особ­ливою частиною КК, застосовуються примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

Зважаючи на вікові та психологічні риси особистості неповноліт­нього, визначальну роль впливу оточуючого середовища на формуван­ня характеру дитини, законодавець передбачив певні особливості провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх, що передбачають як особливий підхід до захисту їх прав, так і коло об­ставин, що необхідно обов'язково встановити в цій категорії справ. Відповідна специфіка нормативного регулювання судочинства дозволяє індивідуально підійти до питання притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності, обрання запобіжного заходу, застосу­вання конкретних заходів кримінально-правового впливу, проведення процесуальних дій за його участю. Зазначений правовий режим є за­гальновизнаним у світі, відображений у багатьох міжнародно-правових актах, зокрема у Загальній декларації прав людини, Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про права ди­тини, Мінімальних стандартних правилах ООН, які стосуються від­правлення правосуддя щодо неповнолітніх.

У КПК визначено, що коли особа на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягла 11 років, кримінальна справа не пору­шується, а порушена — підлягає закриттю (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК). У цьому випадку дитина потрапляє на облік у кримінальну міліцію в справах неповнолітніх, а служба в справах неповнолітніх, інші дитячі устано­ви проводять з нею профілактичну та виховну роботу. У разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння з 11 років та до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, провадження в кримі­нальній справі відбувається відповідно до норм глави 36 КПК з ураху­ванням статей 7¹, 7³, 12 КПК. Якщо неповнолітній вчинив злочин, досягнувши віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, судо­чинство в кримінальних справах здійснюється за загальними правила­ми КПК з урахуванням норм гл. 36 КПК.

§ 1. Особливості предмета доказування в справах про злочини неповнолітніх

Обставини, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх, являють собою деталізацію та доповнення положень, які визначають загальний предмет доказування, закріплений у статтях 64, 23 КПК. Відповідно до ст. 433 КПК при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно також з'ясувати: 1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження); 2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розу­мову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворю­ванням, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідом­лювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 3) характе­ристику особи неповнолітнього; 4) умови життя та виховання неповно­літнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання неповно­літнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягну­ли неповнолітнього в злочинну діяльність. Звернення до змісту ст. 433 КПК свідчить, що в ній робиться акцент на додатковому та більш гли­бокому вивченні правозастосовувачем обставин, що характеризують особистість неповнолітнього, а також на виявленні причин і умов, які сприяли вчиненню ним злочину. Встановлення зазначених обставин дозволяє індивідуалізувати питання притягнення неповнолітніх до відповідальності за вчинене діяння.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх»¹ зазначає, що, встановивши під час судового розгляду справи, що органи досудового слідства належним чином не виконали вимог ст. 433 КПК щодо обов'язку повно і всебіч­но з'ясувати перелічені в цій статті обставини, суд залежно від кон­кретних обставин справи своєю постановою (ухвалою) повертає спра­ву на додаткове розслідування (ст. 281 КПК) або відповідно до ст. 232 КПК реагує на такий факт окремою постановою (ухвалою).